Красний Город – Кам’янка Бузька

Ірина СТРИЖЕВСЬКА. — "Львівська газета", № 26 (518), 26 червня 2009 року

Археологи кажуть, що перші люди на цих теренах осіли ще в епоху міді та бронзи, тобто за три-дві тисячі років до Різдва Христового. Ці ж учені переконані, що найважливіший торговий і ремісничий центр Львів­щини – місто Красний Город – було попередником саме ниніш­ньої Кам’янки Бузької. Назву ж “Кам’янка” дослідники трактують по-різному. Одні переконані, що місто назвали на честь річки Камінки, яка несе свої води через місто. Інші ж стверджують, що місто отримало назву через величезні брили каміння, які з’явилися тут зі Скандинавії в Льодовиковий період.

А ще саме в Кам’янці Бузь­кій Григорій Тютюнник написав свій “Вир”.

Кам’янка Струмилова

Струмиловою Кам’янку почали називати на честь її ста­рос­ти, орендатора цих королів­ських земель Юрія Струмила. Цей шляхтич керував роботами з укріплення міста 1448 ро­ку. Хоча відомо, що ще століття перед тим місто вже було добре укріпленим, оточеним ровами і високими валами з частоколом.

1471 року місто отримало магдебурзьке право. 1509-го на Кам’янку напали татари, і після дводенних жорстоких боїв зламали оборонні укріплення, зруйнували місто, спалили церкви і костели. Однак громада дружно взялася до відновлювальних робіт, і в письмових згадках від 1564 року відомо вже про дві церкви – Миколаїв­ську та П’ятницьку.

Іще у ХV столітті Кам’янка Струмилова була центром торгівлі та ремесел. Адже через місто пролягали важливі торговельні шляхи з Києва до Польщі та з Волині на Львів. Двічі на рік тут проводили ярмарки, щотижня відбувалися торги. 1578 року місто одержало право облаштувати склад для дрогобицької солі. У місті діяли цехи кушнірів, ковалів, шевців, гончарів, слюсарів, мечників. І хоча внаслідок татар­ських нападів наприкінці XV – на початку XVI ст. місто було зруйноване і втратило давні привілеї, все ж 8 квітня 1509 р. король Сигізмунд І наново підтверджує міські права Ка­м’янки.

У XVI-XVII ст. на Кам’янеччині налагодили новий промисел – вивіз волів на продаж за кордон.

У XVIII ст. місто поступово відродилося і залишилося центром ремісничого виробництва. Тут працювали куш­нірський, шевський, ткацький, ковальсько-слюсарний, бондарський, гончарний, столярно-токарський і ливарно-мечницький цехи, а також цех рибалок. У місті діяли цегельний завод, винокурня, паровий млин, лісопильний завод, на якому виготовляли паркет, смолу, терпентин і деревне вугілля.

Кам’янка сакральна

У сучасній Кам’янці Бузь­кій, окрім старовинних будиночків у центрі міста та ратуші, увагу привертають насамперед три храми – церкви святого Миколая та Різдва Пресвятої Богородиці, а ще – неоготичний костел Успіння Богородиці.

Дерев’яна церква святого Миколая Чудотворця – одна з найдавніших споруд у місті: вважають, що її звели ще в далекому ХVII столітті. Храм дерев’яний, споруджений із сосни. Однак, аби час не владарював над храмом, майже через двісті років після побудови під ним звели кам’яний фундамент. Саме в цій церкві знайшли і перше сло­в’янське паперове Євангеліє, написане 1411 року. До цього храму 1862 року перенесли і чудо­творну ікону Богоматері з розібраної дерев’яної церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Новий величний мурований храм Різдва Пресвятої Богородиці звели завдяки місцевому пароху – отцю Михайлові Цегельському. Урочисто церкву освятив 20 вересня 1882 року митрополит Сильвестр Сембратович.

Кам’янсько-бузький костел височіє в місті майже століття. За цей час йому довелося немало пережити. У січні 2005 ро­ку невідомі зловмисники, вибивши бічні двері, вкрали храмову скарбницю, відкрили дарохранительницю й розсипали все, що зберігалось у ній, на дорозі і тротуарі перед храмом.

Загалом як діючий храм костел у Кам’янці існував менш ніж два десятиріччя. Проект його побудови розробили ще 1901 року. Однак лише через десять років освятили перший камінь для його будівництва. Зведення храму перервала Перша світова війна. Відтак освячення зведеного храму відбулося щойно 1929 року. І вже з приходом більшовиків церкву закрили – там влаштували склад. Коли 1989-го костел передали католицькій громаді Ка­м’янки Бузької, споруда була вже на третину зруйнованою.

1996 року костел став санктуарієм Умираючого Господа Ісуса з Милятина, а 1997-го до храму перенесли копію ікони Ісуса Милятинського. Цей образ привезли в Україну з Рима ще у XVII столітті. До ІІ світової війни його зберігали в новомилятинському монастирі кармелітів, а потім у Стрептові, що на Кам’янеччині.

Музей

Як і годиться для міст зі славною історією, у Кам’янці-Бузькій нині функціонує крає­знавчий музей. Окрім інших цікавих матеріалів – поштівок, ікон і різноманітних виставок, які тут періодично відбуваються, – основну частину музею присвячено родині Цегельських. Отець Михайло Цегельський був парохом у Кам’янці сім десятиріч. Саме завдяки його старанням у місті з’явилася нова церква Різдва Пресвятої Богородиці та Народний дім. Він також зорганізував місцевий осередок “Просвіти”. У Кам’янці над Бугом 1875 року на світ з’явився і його син – Льонгин. Саме той, що згодом став першим мі­ністром (секретарем) внутрішніх справ ЗУНР, учасником переговорів із гетьманом Скоропадським і Директорією УНР. Він брав участь у підготовці злуки УНР і ЗУНР. Льонгин Цегельський є також автором Акта злуки. Згодом він став дипломатом – у 20-х роках минулого століття був представником уряду ЗУНР у США, де й залишився мешкати.

Колиска українського театру

Саме так називають Кам’янку Бузьку. Адже найдавніші українські драматичні твори, текс­ти яких дійшли до наших днів, – це дві інтермедії з трагедії Якуба Гаватовича. Цей львів’янин за походженням певний час учителював у Кам’янці Струмиловій. І от 29 серпня 1619 р. на міській Ринковій площі він разом зі своїми учнями під час ярмарку, у присутності численної шляхти та простих людей, поставив драму “Трагедії, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого”. Дійові особи трагедії розмовляли польською мовою. Але після 2-го та 3-го актів були дві українські інтермедії – “Продав кота в мішку” та “Найкращий сон”.

Однак на тому роль Кам’янки як колиски українського театру не вичерпується. Адже саме в цьому місті 1914 року вперше актори українського театру товариства “Бесіда” поставили на сцені Народного дому драму Івана Франка “Украдене щастя”. Серед акторів був і легендарний Лесь Курбас. Варто додати, що виставу ставили відповідно до тексту оригіналу, включаючи і ті місця, які з твору викреслила цензура.