Крізь дим і полум’я: історія майданської дерев’яної церкви
Написати про дерев’яну греко-католицьку церкву, що колись вивищувалася дерев’яним шпилем у моєму рідному селі Майдан на високогірній Міжгірщині, стало для мене справжнім викликом. Важко писати про те, що ти ніколи не бачив, лише чув сумнозвісну історію про її спалення в далекому-близькому 1974 році. Ця історія довгий час «просилася» на електронний папір. Звісно, вона буде неповною, але викладу максимально все, що мені вдалося дізнатись про цей, без сумніву, шедевр народної архітектури.
Доля церкви Св. Миколи Чудотворця, збудованої у XVIII ст. у с. Майдан трагічна, як і багатьох дерев’яних церков Закарпаття в часи буремної радянщини – з ініціативи тогочасної місцевої влади пішла з димом. Важко уявити розпач людей, які, попри заборони того часу йти за «опіумом для народу», збіглися на пожежу, яку було видно з усіх куточків села. Однак це буде пізніше, а зараз уявімо 1973-й – за рік до непоправного вчинку трьох місцевих мешканців.
Майданська церква у 20-х роках ХХ століття
У книзі «По Україні» український мистецтвознавець і архітектор Юрій Логвин пише: «Ось погляньмо, як у селі Майдані поставив тесля свій твір. Між двома ущелинами знаходиться просторий столоподібний виступ гори, що повільно переходить у далекі гори. Саме тут майстер і вирішив поставити свою споруду на просторій площі, оточеній по краях гостроверхими ялинами. Чіткий силует храму серед ялин видно здалека – у небо піднімається висока башта з дуже великим шпилем».
Юрій Логвин
Місце ідеально підійшло для будівництва храму: тут, у підніжжі гори, сходяться дві головні вулиці села, тепер Верховинська і Борканюка, а також дві річки – Ріка і Голятинка. На цьому місці церква була розміщена і в 1782, і в 1864 роках, про що свідчать кадастрові та військові мапи Австро-Угорської імперії.
1782 – 1785 рр.
1864 р.
В єпископській візитації 1751 року згадано дерев’яну церкву Св. Миколи: «Шинґлями покрита, потрібний новий дах. Всіма образами украшена, благословенна від єпископа Стойки, з двома дзвонами… Цвинтар деревами огороженний». У 1801 р. згадують добру дерев’яну церкву, що вміщує 300 вірників».
Ці дзвони після великої пожежі, що зруйнує будівлю до фундаменту, знайдуть розплавленими від високої температури у два злитки.
Дослідники дерев’яної архітектури Закарпаття дивувалися, як теслям вдавалося не лише знайти правильне місце для зведення будівлі, а й вписати її в ландшафт, не намагаючись «перекричати» природу – виглядало все аскетично, строго, пропорційно, з витонченими лініями. Подивіться, як надзвичайно виглядав високий готичний шпиль, підтримуваний стрімкими площинами двосхилих дахів, і лише головний фасад збагачувала аркада нижніх голосниць та вишукано профільовані стовпчики ґанку.
У вищевказаній книзі Юрій Логвин зауважує: «Знахідкою майстра треба вважати те, як небачено високий дах, що круто здіймає свої площини, гармоніює з невеликою баштою, яка виростає не з нижніх частин покрівлі (як у більшості майстрів), а з верхніх. Тому силует вийшов на диво монолітним, з сильним динамічним рухом ліній вгору, добре об’єднаним у формах шпиля з ледве обрисованими гранями».
Допомогти уявити інтер’єр церкви, який був справжнім музеєм, допоможе такий опис Юрія Логвина: «Інтер’єр церкви найбільш обширний з усіх карпатських храмів. У нього добрий вигляд має досить великий іконостас. Найстарішими в церкві є намісні ікони Христа і Богородиці (XVI ст.). Написані вони в тяжку годину і, мабуть, місцевим бідним маляром, у якого не було навіть порядних фарб та золота чи срібла. Напевне, і замовники були такі ж бідні. Тому довелося виконувати живопис тими фарбами, які були під руками, – сажею, вохрою та білилами. Але те, чого тут досягнуто, вражає. Змішавши сажу з білилами, художник дістав непередавано ніжний попелясто-блакитний тон. Обличчя він писав, змішавши білила з вохрою, а мафорій у Богоматері та хітон у Христа – майже чистою сажею з ледве помітною домішкою білил у складках; тому вони сприймаються як написані глибоким чорно-синім тоном. Чорна лінія є найголовнішим засобом у конструюванні міцної форми, в передачі характеру та виразу облич».
Інше джерело проливає світло на походження ікони. У книзі «Тріодіон» був запис про те, що купив її Іван Таланко з дружиною та сином Петром на ярмарку в містечку Сколе 28 травня 1720 р. за 6 золотих для голятинської (тогочасна угорська назва села Nagy Holyatin) церкви Св. Миколи.
Не обійшли увагою церкву і закарпатські митці. Художник Йосип Бокшай, перебуваючи в Майдані, намалював її (щоправда, видно лише шпиль) на картині, що показує в’їзд в село з боку с. Сойми. Існує версія, що намалював художник і саму церкву, за відомою мені інформацією, картина знаходиться в приватній колекції.
Картина Йосипа Бокшая
(шпиль церкви видно зліва у верхньому куті картини, у невеличкому смерековому лісі. – Авт.)
А так графічно показує нам церкву чеський фотограф та графік Рудольф Гулька:
Малюнок майданської церкви Rudolf Hulka
А ось таким, справді готичним, змалював храм художник-графік Михайло Сирохман:
Церква в Майдані, картина 1985 року.
Саме такою ми могли б побачити майданську дерев’яну греко-католицьку церкву за рік до спалення – справжній музей, місце, де молилися століттями, місце, де шукало Бога не одне покоління верховинців. Однак прийшов день, коли місцеві мешканці, під’юджувані тогочасною владою, з усіх чотирьох сторін підпалять вишуканий витвір теслі з народу. Вогонь охопить дерев’яну будівлю, висушену сонцем і вітрами, миттєво, готичний шпиль під розпачливі крики мешканців села впаде всередину, дзвони розплавляться, наче віск, а сама церква залишиться лише на фото і в споминах.
І в уяві, як у мене.
Двоє з трьох мешканців, котрі відібрали від усіх нас цей храм, невдовзі трагічно підуть із життя. Інший – залишить село, і ніколи більше до нього не повернеться.
Фото: газети та мережі Інтернет
Михайло Маркович
