Цьогоріч Львівська архидієцезія Римо-Католицької Церкви святкує своє 600-ліття – адже саме у 1412 році Львів було проголошено столицею римо-католицької митрополії на теренах сучасної Західної України.
Щоправда, цей папський привілей не утворив нову архидієцезію, а скоріше переніс у нове місто ту, що вже існувала – адже з 1349 року латинський єпископ був в Галичі, кількома роками пізніше єпископську кафедру було утворено в місті Лева, а у 1375 році галицький єпископ став митрополитом[i].
У 1412 році кафедру було лише перенесено з одного місця до іншого. Скоріше за все, причиною цього була присутність великої кількості католиків у Львові – головним чином, німецьких ремісників та купців[ii], а також надійна оборонна система Львова, якої Галич не мав[iii]. Але так чи інакше, 1412 рік став роком утворення римо-католицької єрархії на українських землях практично в тому самому вигляді, який вона має зараз – голова провінції у Львові і єпископи в інших великих містах. Саме тоді, крім Львівської архидієцезії, було проголошено створення єпархії в Луцьку та Перемишлі (при цьому в другому випадку мав місце сумнозвісний інцидент, мова про який піде пізніше). Мабуть тому цей рік і асоціюється з посиленням РКЦ в колишньому Руському королівстві. В будь-якому випадку, ця дата – черговий привід знов придивитись до історії Римо-Католицької Церкви на українських землях, до її героїв та святих, до її внеску в історію нашої землі, до усього, чим відзначилась на нашій землі Ecclesia Universalis – і доброго і злого.
Попри гучних заяв деяких (не станемо тикати пальцями) конфесій про „канонічні території” та „істинно православні землі”, католики на нашій землі водилися з самого початку християнства, а хто католиком не був – той з ними не сварився. В Криму зустріли кінець земного шляху двоє римських пап – Климент і Мартин І. Обидва вони були проголошені святими, і шануються і Західною, і Східною Церквами. Апостоли слов’ян Кирило і Мефодій теж не цуралися просити папського благословення, та й серед варягів, що ходили Дніпром та служили місцевим князям, християн латинського обряду вистачало. Княгиня Ольга запросила до Києва місіонерів-латинників. Трагічні події конфлікту 1054 року ніяк не відбилися на Русі. Щодо історії про вибір Володимиром віри чи жартом князя Романа про папський меч, то за рівнем достовірності вони дотягують лише до рівня історичних анекдотів, які легко закарбовуються в пам'яті, проте мають мало спільного з історією. Адже князь Володимир Великий неодноразово обмінювався дипломатичними візитами з Римом, приймав звідти подарунки, а у 1007 році допомагав німецькому місіонеру св. Бруно Кверфуртському проповідувати печенігам[iv]. Його син Ярослав залюбки віддавав доньок за католицьких монархів (згадати хоча б історію французької королеви Анни Ярославни чи норвезької – Єлизавети), а князь Роман і сам мав за жінку католичку, і доньку свою за католика віддав.
Хоча православ’я поза сумнівом залишалося головною вірою на Русі, але католиків та католицтво тут приймали залюбки – і як „варязьку віру”, яку сповідували іноземні найманці, купці чи гості, і просто як братню віру, яку проповідували монахи-домініканці чи мандрівні проповідники з Ірландії. Проявляючи таку гостинність, русини слідували місцевому прислів’ю: „І сю віру, і ту Бог дав”. Навіть кілька „антилатинських” творів, приписані Феодосію Печерському (де багато говориться проти вищезгаданого прислів’я), красномовно свідчать про те що „латинники” в нас були, і було їх чимало[v]. Археологічні ж знахідки на Старокиївській горі це лише підтверджують.
Слід зазначити, що Рим тривалий час після 1054 р. ставився до Православної Церкви з належною повагою. Хоча радянські історики і любили говорити про проголошений Папою німецький «хрестовий похід на Русь», проте ніяких документів про участь Риму в прикордонних сутичках німців та русичів жоден дипломований папофоб ще не знайшов. Зате збереглися листи Папи із закликом до усіх християн єднатись проти татар[vi]. А ще – згадки в руських літописах про те, як Папа вінчав Данила Галицького королівською короною, урочисто проголосив анафему на хулителів православ’я та мріяв про примирення Східної та Західної Церков[vii]. Отже, можна з усію впевненістю сказати, що католики на південно-руських (а згодом українських) землях були, і з Папою тут дружили.
Але Католицька Церква складається не лише з Папи, і зазвичай погляди та поведінка мирян формують обличчя Церкви в мисленні людей краще за церковні догмати чи папські енцикліки. Так вже повелося – Папа далеко, віряни близько, а вчинки говорять краще за слова. Якщо православ’я асоціювалося на Русі переважно з південними сусідами (себто, Візантією), то католицтво – з сусідами західними: німецькі князівства, скандинавські країни, а згодом – Польща і Угорщина. І якщо шведи та німці формували обличчя католицтва в очах Північної Русі (Новгород, Псков), то для Південної Русі від Галича до Чернігова, майбутньої України, живим втіленням «латинства» були передусім поляки.
Відносини з цією сусідньою державою складалися так як здавна повелося між сусідами: з торгівлі, війн та військових союзів (в якості пауз між війнами). Війни велися з перемінним успіхом: то князь Володимир захопить кілька міст, що перебували під поляками, то король Болеслав увійде до Києва, то Ярослав Мудрий посуне кордони Русі ще далі на захід, то поляки пограбують Галич (не без допомоги місцевих бояр).
За часів Галицько-Волинського князівства ці родинні стосунки суттєвих змін не зазнали – поляки час від часу навідувались до Львова, а русичі – до Любліна, інколи гостей приймала наша Волинь, інколи – польська Мазовія. Якщо про різницю у віросповіданні хтось під час цих війн і згадував, то ніяких звісток про це в нас не збереглося. Врешті-решт, воюючи за славу, землю та здобич, середньовічні лицарі не тішили ані себе, ані свої народи високими ідеями на зразок «священної війни» — занадто часто супротивники перетворювались на союзників, а перманентні сутички на кордонах не заважали ані торгівлі, ані культурному обміну. Якщо хрестоносці часто укладали мир з сусідніми султанами чи халіфами, то що вже говорити про «розборки» між християнами?
Але все змінилося після того, як в середині ХIV століття галицькі бояри «здали» свою занепалу державу полякам (дозволивши угорцям «з'їсти» Закарпаття, а литовцям – Волинь), і Руське королівство перетворилося на Руське воєводство в складі Польської корони. Польський король Казимир Великий, який почувався на галицьких земля завойовником-тріумфатором, першим ділом засновує на підкорених землях католицькі єпархії – зокрема у Львові та Галичі.
З того часу статус католиків на південно-руських землях кардинально змінюється. Якщо раніше це була віра меншості (переселенців, купців, заїжджих вчених, дипломатів, привезених з-за кордону княгинь-королев, можливо, деяких нечисленних „автохтонів”), то тепер, коли русини опинилися в положенні „національної меншини” на власній землі, католицизм став „титульною”, офіційною, привілейованою вірою[viii]. Якщо раніше католицькі церкви стояли в нас у невеличкій кількості (відповідно до кількості парафіян), і по мірі збільшення кількості парафіян будувались нові, то тепер храми і монастирі латинського обряду почали з’являтись масово – і часто будувались на місці православних храмів або просто перероблялись з них[ix].
Пантелеймонівська церква під Галичем, що стала костелом при літній резиденції галицького латинського архиєпископа – один з найяскравіших прикладів таких „переробок”.
Католикам тепер надавались величезні привілеї в наділеним Магдебурзьким правом містах – обмежуючи при тому права православних[x]. Німі свідки такого „форсованого” покатоличення стоять зараз майже по всій Західній Україні, починаючи зі Львова: пишні костели на головних площах міста, які витіснили церкви майже на околиці. У Львові на площі – Латинська катедра, а найближчий православний храм стояв (і стоїть) біля самісіньких мурів. Катедра і резиденція ж православного єпископа була винесена далеко за міські мури – в той час як латинський єпископ жив в місті.
В Дрогобичі біля Ринку стоїть величний костел св. Варфоломія, а найближча церква винесена на передмістя. Самбір пишається костелом Івана Хрестителя, який прикрашає центр міста, а руські церкви аж до середини XVI століття стояли лише за міськими мурами. Так само і в Буську, і в Мостиськах, і в Стрию, і в безлічі інших міст та містечок, які існували у XIV століття та пережили усі „приємності” такої релігійної колонізації.
Один з найбільш прикрих прикладів таких „приємнощів” розповідає в „Історії Польщі” Ян Длугош – у 1412 році в Перемишлі король Владислав Ягайло наказав війську зайняти православний собор Різдва св. Іоанна Хрестителя, викинути з нього кості руських князів, переосвятити храм по латинському обряду й передати католицькому єпископу – незважаючи на „плач і докори” русинів[xi]. Що цікаво, ця конфіскація храму трапилася в тому самому році що і проголошення Львівської архидієцезії…
Цікаво, що буллу про проголошення Львівської архидієцезії підписав папа (точніше – антипапа) Іоанн ХХІІІ, в миру Балтазар Косса. Це був, мабуть, найбільш скандальний персонаж з усіх, хто називав себе наступником святого Петра. Шукач пригод, пірат, інтриган і великий розпусник, це він засудив на смерть Яна Гуса, чим викликав громадянську війну в Чехії! Невдовзі він змушений був зректись тіари, і п’ятсот років після нього ніхто з намісників Петра не наважився носити це ім'я... Звісно, поляки навряд чи добре розбиралися у хитросплетіннях тодішніх церковних інтриг, але цей історичний анекдот все ж таки виглядає символічно – фальшивий папа благословляє церкву-загарбника. Принаймні, так воно здається тим, хто дивиться на історію поверхнево.
Але слід розуміти, що подібна дискримінація православних не була політикою Церкви – а радше політикою польського короля, спрямованою на послаблення місцевого елементу на користь лояльних йому переселенців з Польщі чи німецьких князівств. До речі, цілком логічною політикою для будь-якого окупанта. Та й майстри чи купці католицького сповідання, вибиваючи собі привілеї, дбали перш за все про грошові інтереси, і в особі православних майстрів чи купців боролися не з «іновірцями», а радше з конкурентами в сфері бізнесу. Люди того часу часто використовували релігійний лексикон, говорячи навіть про політику чи грошові справи, і якщо гасла на зразок „з нами Бог” чи „за віру і батьківщину” середньовічні вояки кричали під час Столітньої війни чи дрібних феодальних сутичках (коли ані про захист віри, ані про вітчизну справа не йшла), то не дивно, що риторика на зразок „захисту католицького сповідання” зустрічається в тодішніх документах світського характеру.
Та й далеко не завжди і не всюди подібна дискримінація мала місце. Галицькі бояри в переважній більшості своїй зберігали права (заради яких, власне, і не заперечували дуже проти нової влади) і батьківську віру. Та й в містах „дискримінація” тотальною аж ніяк не була. Заборони приймати православних в цехи чи до магістрату поступово перетворюються на формальність, а згодом – і взагалі скасовуються[xii]. За винятком Перемишля, православні єпископські катедри залишались непорушними[xiii]. В Рогатині, Галичі чи Городку з XIV століття католицькі і православні завжди стояли (і стоять зараз!) майже поруч, обабіч спільної ринкової площі. А якщо руська спільнота мала храм на Ринку – значить, мала право там торгувати, а якщо мала право торгувати на Ринку – значить, мала своїх представників в магістраті, які вміли захищати свої права.
Багато в чому послаблення впливу Православної Церкви пояснюється і тим, що на відміну від римо-католиків, православні в Польському королівстві і Литовсько-руському князівстві власного митрополита не мали. І католики в цьому були не винні – просто Київський митрополит з кінця ХІІІ століття переважно жив у Володимирі на Клязьмі, а потім – у Москві. З проханням про створення окремої митрополії до Константинополя звертались і галицькі князі, і князі литовські, і навіть польські королі! Але ідею створення нових митрополій Царгородські патріархи не підтримували, галицьких чи литовських митрополитів висвячували з великою неохотою, і при першій нагоді знов об’єднували ці митрополії з Москвою. Пояснювали вони це тим, що землі двох митрополій лежать поруч, і для управління ними вистачить одного митрополита (отакі були в Візантії уявлення про географію)! Звісно, „київські” митрополити з Москви якщо і приїжджали, то головним чином для збору пожертв, але аж ніяк не для турботи про Церкву. У XIV – на початку XV століття часто більшість єпископських кафедр були не обсаджені – а обсаджувати кафедри було неможливо без митрополита, який про своїх підлеглих не дбав[xiv]. Отже, у слабкості Руської Православної Церкви у порівнянні з католиками винна у першу чергу аж ніяк не Католицька Церква чи підступні плани Папи.
Звісно, на тому соборі все обмежилось урочистим братанням, але ідея об'єднання православної Русі з Вселенською Церквою (чи бодай символічне примирення) Руській Церкві сподобалася. У 1476 році руське духовенство на чолі з київським митрополитом Мисаїлом склали лист-поему до Папи Римського Сікста IV «від духівництва, і від князів, і від панів руських»:
«Немає-бо різниці у Христі грекам і римлянам, і нам сущим руським слов’янам, всі єдині-бо є, хто в чому званий, в тім хай і пробуває кожен по своїм чинові… Всі ми є тіло Христове, члени його часткові, то ж нащо ті розлади, і незгоди, і розколи в єдиному тілі діються?...і хай буде знищена ворожнеча яка поміж нами є…»[xvii]
Така відкритість Православної Церкви південної Русі (а згодом – України) до діалогу і порозуміння з Католицькою Церквою, а разом з ним і відкритість до європейської науки та культури (не притаманна ані грекам, ані московитам) була б неможлива, якби римо-католики не були на нашій землі постійними мешканцями, якби православні єпископи, священики і парафіяни не зустрічались з ними в повсякденному житті.
Звичайно, той факт що католицькі королі чи католицькі міщани, намагаючись посилити власні позиції, використали церковні гасла (з мовчазної згоди Церкви), звісно, не робить честі Церкві. Зв’язок Церкви з державою інколи йде на користь державі, але Церкві у її первісній місії – дуже рідко. На жаль, в ті часи це був один з улюблених гріхів Церкви – і не лише Католицької. Хто з церковних єрархів в Середні Віки відмовлявся від королівської підтримки в ім'я високих ідеалів? Хто жертвував престижем чи впливом, щоб вступитись за права іновірців? Та й навіть через 600 років мало хто з церковників навчився перемагати в боротьбі зі спокусою піти легким шляхом…
Отже, більш прискіпливий погляд на стосунки католиків з православними після польської окупації Галичини хоча і не робить з польських єпископів безвинних агнців, але багато в чому спростовує міф про «жорстоких фанатиків, сповнених ненависті до православ’я», якими їх змальовували і російські-радянські історики, і багато хто з наших.
Посилання
[i] Шмурло Е. Католицизм в России. // С. Аверинцев (ред.). Христианство. М., 1993, т. 1, - 861 с. , с. 708
[ii] М. Чубатий. Історія Християнства на Русі-Україні. Том ІІ, частина І. Рим, 1976, - 262 с., с. 34
[iii] Чубатий, с.58
[iv] Шмурло, с. 708
[v] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні//Грушевський М.С. Духовна Україна. — Київ: "Либідь", 1994. — С. 5-135.
[vi] Иннокентий IV. Послание папы христианам Восточной Европы с призывом крестового похода против татаро-монгол. // Крестоносцы и Русь. Конец XII-1270 г. М. Индрик. 2002, - 500 с., с. 363
[vii] Галицько-волинський літопис. // Золоте слово. К., 2002. – 784 с., с. 585
[viii] Шмурло, с. 708
[ix] Чубатий, с. 59
[x] Н. Яковенко. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. К., 2007 – 300 с.
[xi] Я. Длугош. Історія Польщі. Цит по. Чубатий, с. 34
[xii] Яковенко
[xiii] Чубатий, с. 59
[xiv] Чубатий, с. 28
[xv] Є. Ломізе. Царгородський патріархат і переговори про унію. // Ковчег. Число 2. Львів, 2000, - 520 с., с. 57
[xvi] Чубатий, с. 45
[xvii] Іоанн. Посольство до Папи Римського Сікста IV від духовенства, і від князів, і від панів руських. // Золоте слово с. 587