Мистецтво є методом рефлексії на значущі події, які переживаємо. За час, відколи почалося повномасштабне вторгнення, в Україні виникло чимало художніх, музичних, видавничих проєктів. Це те, що дозволяє нам комунікувати зі світом і одне з одним, пізнавати себе й запам’ятовувати власну історію.
Одним з таких проєктів стала виставка замальовок іконописиці Уляни Креховець під назвою «Війна. Начерки», яку мисткиня презентувала на малій батьківщині митрополита Андрея Шептицького ― у с. Прилбичі на Львівщині. Це близько 40 робіт, які стали способом розповісти про те, що зараз болить українців, а заразом і про надію, віру й сакральність часу та подій.
Уляна зізнається, починала малювати начерки зовсім не як проєкт. У перші дні повномасштабної війни переважав страх. Тоді почалася адаптація й виникло бажання робити бодай щось. Традиційна ікона й ікона на склі, які доти писала Уляна, потребували багато часу й умиротворення. Та хіба воно можливе, коли події змінюються щогодини, по всій країні обстріли й загиблі? Тоді здавалося, що зараз не до статичного мистецтва про красу та гармонію. Звичний порядок речей порушився.
Однак не малювати іконописиця не могла. Спонтанно почали народжуватися замальовки, чимало з яких мали сакральний зміст. Першим був колаж на мобільному телефоні ― це був Юрій Змієборець, який вбиває змію з головою Путіна. На щиті Юрія тризуб, а тлом слугує елемент з картини Марії Примаченко ― тоді окупанти якраз влучили в музей художниці. Уже за кілька місяців це перейшло у серію робіт ― своєрідну хронологію подій та переживань. Загалом вона створила вже понад 100 графічних начерків.
― Коли ми сиділи в укритті, я бачила людей, які дивляться в невідомість, особливо ті, що старшого віку. Якщо молодь ще намагалася себе розрадити ― вийти з тваринами на прогулянку, заколисати дитину, то старше покоління начебто переживало дежавю того, про що їм розповідали батьки, бабусі, дідусі, прадіди. І я почала замальовувати ті обличчя у простій, дещо наївній стилістиці, але всюди додавати проблиск надії: чи то світло пробивається крізь укриття, чи то лампочка розфарбована в синьо-жовту національну символіку.
Ще одним зі знакових сюжетів є Благовіщення. Іконописиця зобразила сферу на лоні Богородиці, яка вмістила всіх українців, тобто вони є під покровом Матері Божої, а водночас це символізує чергове Різдво нашої нації. Ангел сповіщає добру звістку: війна закінчиться й Україна переможе.
― Особисто для мене в той час традиційні ікони (канонічні) «втратили» свою актуальність. Тобто змінилася оптика, глибина бачення та відчуття. Сакральна тематика має промовляти поза межами храму, в місті, в галереях, кав'ярнях, у громадському середовищі, в соцмережах. Вони мають нести якийсь меседж і передавати те, що відбувається в умовах війни. Можливо, давати відповідь-надію тим, хто запитує, де зараз Бог. Більшість сцен у мене мають сакральні теми, оскільки вже довго працюю в іконописі та іконографічній стилістиці. Мені також у ті перші місяці повномасштабної війни було важливо переосмислити: де Бог зараз? Як молитися? Як розуміти та сприймати те, що відбувається ― що це в царині богослов'я ― благословення чи покарання? ― ділиться художниця.
У Страсний тиждень Уляна зобразила Ісуса, розіп’ятого на хресті. Однак його руки тримали небо. Ця робота отримала назву «Українці, які очікують Воскресіння|Той, хто тримає наше небо». Через такі картини мисткиня хотіла показати, що, попри все, допоки ми живемо, очікуватимемо Воскресіння Христа, а тому очікуватимемо перемогу світла над темрявою. В для нас дуже важлива.
На ще одній замальовці були зображені українці, що несуть Плащаницю. Допомагають воїни, закриваючи щитами процесію від російських ракет.
― У Страсний тиждень 2022 року було дуже багато новин про Бучу, Ірпінь, Гостомель. Коли дивишся на такі жахіття, то так і хочеться спитати: а де ж той Бог? На одній із замальовок я адаптувала до подій фразу, яку промовив Ісус перед смертю: «Боже Мій, Боже, чому Ти Мене покинув?» Можливо, з такими словами чи думками помирали мешканці цих міст від рук цих нелюдів, що несуть «русскій мір». До речі, часто дописи в соцмережах, у яких від люті все називала своїми іменами, потрапляли в бан, їх видаляли адміністратори.
Коли Папа Франциск запропонував українці та росіянці нести хрест на Хресній Дорозі як символ примирення, то це дуже обурило. В нас ніхто не просить вибачення, то про яке примирення йде мова? Де Бог помирає: на виставі в Колізеї, чи в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Києві, Донецьку, Луганську? Тоді в мене народилося таке зображення: Патріарх Кіріл у ризах у кольорах російського прапора, з рогами на голові (якось дозволила це собі у прямому і явному значенні); невизначений Папа з закритими очима, який «фантазує» про мир, але не здатен оцінити реального стану речей, випускає голуба «миру» з підстреленим крилом — чи може він полетіти? Тобто мир неможливий, допоки відбуваються такі страшні речі. Кіріл стоїть над хрестом і придавлює його ногою. А під хрестом Ісус з маленькими дітьми ― без ручок, без ніжок….а хтось вже з крильми, бо їх вже немає серед нас на землі, це вже наші ангели на небі. У цей час чистота чи нечистота думок була дуже чітка. Ти дуже гостро відчував увесь абсурд і несправедливість, світ наче розділився на чорне та біле. І ти не можеш шукати компромісів ― ні у житті, ні у творчості, ― згадує Уляна Креховець.
Іконописиця каже, що часто доводилося вирішувати внутрішні конфлікти: для чого малювати ці картинки? Чи варто їх виставляти публічно? Продовжувати чи ні? Що промовляє через них? Що керує мною продовжувати замальовувати цю хронологію подій: внутрішня терапія, своєрідний вклад у мистецтво в часі війни, чи привернення уваги до творчості? Однак вона побачила, наскільки мистецьке переосмислення подій привертає увагу до України за кордоном, працює на її підтримку, передає зміст страшних фото, які годі було переглянути в соцмережах інших країн. Тому продовжувала працювати, творила на різні теми, зокрема зобразила 12 найбільших релігійних свят з акцентом на тому, у що ми віримо і чому все ще боремося.
У перші тижні війни деякі роботи Уляни разом з начерками й малюнками інших українських художників, дітей та мешканців міста виставляли в галереї ICONART. Торік у грудні виставку представили в столиці Ірландії ― Дубліні. До різних країн Європи скетчі помандрували в цифровому форматі, адже навіть чимало богословів просили дозволу, аби проілюструвати ними свої доповіді про Бога в часі війни. Також, начерки Уляни бачили й у США та Канаді на благодійних заходах та аукціонах на підтримку України.
― Звичайно, можна думати про міжнародні галереї й далекі краї. Та виникло питання: чи можу я зробити виставку в селі. Наприклад, у тому, звідки походить Андрей Шептицький, де зароджувався дух українства? Та можу! Навіть якби це було маленьке найзвичайнісіньке село. Мені здається, що треба з усіх куточків говорити про важливість культури, про її впливи, про те що вона закарбовує і переосмислює наше існування для майбутніх поколінь. Але «парадокс» один ― коли людина не має хліба, то їй не до культури. Якщо треба рятуватися, то насамперед рятують себе й дітей, а не цінні речі чи твори мистецтва. Ну і це правда. Це є природньо. Це, зрештою, єрархічно правильно. Понад усе ― наше життя. Але дуже важливо пам'ятати не тільки про хліб матеріальний, а й про те, що нас живить та ідентифікує, що нас продовжує, що буде свідченням нас після нас, тому й сьогодні окупанти нищать культуру, викрадають і вивозять цінні речі, присвоюють їх. Це тактика яка діяла століттями, ― каже іконописиця.
За словами Уляни Креховець, культура має велику місію: показати, що твоє, а що ― ні. Наскільки своє треба берегти, щоб не втратити ідентичності й у будь-яких світових трагедіях пам'ятати, хто ти, звідки, чому це все тобі дороге та якою ціною його відстоювали. Українську культуру забороняли десятки разів. Однак люди продовжували говорити рідною мовою. Вони вишивали при свічках і каганцях, ховаючись. За вишиті на прапорі тризуби вивозили до Сибіру. І навіть в концтаборах українці не здавалися. За зображення чаші з Причастям можна було поплатитися життям, однак його вишивали й ховали на горищах і в підвалах.
У Прилбичі іконописицю з виставкою запросив о. Андрій Побігущий, сотрудник парафії Собору Пресвятої Богородиці УГКЦ. Колись священник вчився в Уляни на курсі написання ікони на склі в школі «Радруж», за її порадами розпочав майстер-класи на парафії. За два роки створили з парафіянами та паломниками вже близько 800 ікон. Замальовки війни побачив на Уляниній сторінці у фейсбуці й одразу перейнявся. Священник каже, так намагаються йти слідами Андрея Шептицького, адже мистецтво було однією з галузей, якими митрополит опікувався. Окрім мешканців Прилбич і довколишніх сіл, роботи іконописиці можуть побачити численні паломницькі групи, які приїжджають на прощу до села митрополита Андрея.
― Мабуть, ці роботи зачепили мене тим, що вони про війну, але мають іконічний характер. Найбільше заторкнула замальовка, де розп’ятий на хресті Ісус тримає руками українське небо. Улянині роботи допомагають нам проживати цю війну, адже не завжди ми можемо висловити словами те, що відчуваємо.
Думаю, мистецтво має допомагати не забувати, що триває війна, не звикати до неї. Також воно має давати нам надію, як роблять це Улянині роботи, бо ж над усім цим є Ісус, що страждає разом з Україною, Богородиця, що тримає над нами свій покров. Зокрема замальовка, на якій Кіріл тисне на хрест, але його разом з українцями тримає Ісус, промовляє про те, Бог є в цій війні, Він не хоче її, тому робить усе, щоб нас підтримати, ― ділиться священник.
Скетчі не всім зрозумілі, однак о. Андрій каже, що однією з ідей виставки є й те, щоб люди тренували надивленість, розвивалися всесторонньо, розширювали світогляд.
― Можливо, люди чекали красивого гармонійного, реалістичного живопису, портрету, знаєте, щоб було високе мистецтво, а не прості замальовки, виконані найпростішим приладдям ― маркером, лінером, фломастером. Але ми зробили презентацію і я трішки пояснила, наскільки ті замальовки говорять між рядків і були важливими в перші дні війни, що вони є не лише споглядальним об'єктом, а виконують функцію меседжу світові. Що сучасне мистецтво не так про красу й техніку, як про глибину змісту та концепцію. Гарна в нас вийшла розмова, ― згадує Уляна Креховець.
До слова, частину замальовок відтворили у листівках і магнітах. Їх можна придбати на виставці в Прилбичах. Усі кошти від продажу спрямують на підтримку ЗСУ цією парафією.
Мисткиня додає, російська пропаганда добре попрацювала і з іконописом. Часто ми сприймаємо як свої образи, що не мають нічого спільного з українською традицією. Натомість про розквіт середньовічного мистецтва на Галичині й пам’ятки з Яворівщини, Городенківщини, Лемківщини знає і сприймає дуже мало людей.
― У своїй практиці навчання іконопису я мала справу з різними випадками. Приходили люди вчитися іконопису, але акцентували, що прийшли лише по техніку, натомість зміст та символіка ікони приводила їх до богословських текстів, обґрунтувань і особистих пошуків. Хтось хотів посвятити ікону разом з групою, а вдома «пересвятити» (бо належав до іншої конфесії). Хтось у часі війни перейшов на українську мову, але досі пише ікони, наприклад, Олександра Невського й Матрони Московської. Ось парадокс. Це все дуже залежить від нашого світогляду і того, що в ньому вкоренилося. Нас ще чекає довга систематична праця, ― каже Уляна.
Болісним є питання втраченого мистецтва, вкраденого, вивезеного окупантами не лише за останні роки, але й упродовж століть. Уляна стверджує, що варто вже думати про те, як повертати своє додому.
Дещо можна відтворити й таким чином зберегти. Це актуально для вишитих сорочок, наприклад. Уляна за першою освітою дизайнерка одягу. Вона згадує, як вишивку намагалися зробити масовою й спочатку використовували необдумані машинні орнаменти з маками й соняхами, які взагалі непритаманні автентичній вишивці. Тепер усе не так погано, адже ще з 2014-го року чимало брендів почали працювати з відтворенням традиційних взорів. Уже використовують різні техніки: хрестик, гладь, колодку, настил, мережку…
― Ми змінюємося, наново формуємося в цих реаліях. І мистецтво має також змінюватися. Хоча є речі незмінні. Ми кажемо, що добре приходити туди, де нічого не змінилося, бо тоді бачимо, як змінилися ми. Маємо бачити різницю. Так завжди буде тривати, як існуватиме добро та зло. Якщо буде тільки добро, то ми не будемо знати, чим є зло, і навпаки, ― роздумує мисткиня.
Класичних ікон Уляна не могла писати близько половини року. Тоді народилося багато скетчів, у яких вгадується наївність та миловидність ликів з народного живопису. Згодом іконописиця перейшла на народну ікону, бо та зараз видається їй щирою й близькою. На це надихнула зокрема й колекція ікон на склі, яку Українському католицькому університету подарував колекціонер Іван Гречко. Мова йде про проєкт який вдалося зробити цьогоріч УКУ: була представлена чи не найбільша колекцію ікон на склі, яка є феноменальною та унікальною для українського мистецтва. Уляна, будучи координаторкою проєкту ділиться, що виставку цих робіт приходили відвідувати дуже різні люди,це був аншлаг щодо різноманітності цільових аудиторій і загалом портрету відвідувача. Але була в них спільна мета ― шукати свою ідентичність. До слова, зі спостережень художниці, донедавна українці у загальному обрисі не сприймали народну ікону як щось серйозне, вона була маловивченою й малознаною.
Написання ікони на склі Уляна використовує також як приклад арт-терапії. Каже, з початку повномасштабного вторгнення малювали з людьми, які приїхали з тимчасово окупованих територій і перебували в прихистках УКУ. Каже, мистецтво лікує, умиротворює та допомагає звільнитися від рутинних думок. Окрім того, у перші місяці повномасштабної війни в УКУ вдалося організувати пленер для релокованих митців і студентів. Купили полотна, фарби, виділили людям приміщення й дозволили емоційно вималюватися. На такі пленери приїжджають митці з різних куточків України.
Уже два роки Уляна працює арт-менеджеркою мистецьких проєктів в УКУ. Відчуває, що зараз потрібна там і це середовище потрібне їй:
― Мені подобається бути дотичною до того, як ми будь-яким чином намагаємося попри війну, страшний біль і втрати, попри погані звістки, розуміти, що кожен має тримати свою позицію й робити те, що він вміє, з тим, що він має, і там, де він є. Зараз я керуюся такою десь вичитаною фразою, що треба «цвісти там, де нас посадили», якщо ми лишилися й захотіли бути тут. Разом з тим, я малюю. Це теж дає потужну силу. Дуже люблю і шаную українську ікону. Вона як дороговказ для творчості ― була, є і буде. Але не можу зараз робити її точної копії. Мені завжди хочеться щось змінити, додати символ часу, змісту, надати дотичності до події, переосмислити, написати те, що відбувається тут і тепер, але опираючись на те, що вибудовувалося тисячоліттями.
На питання, чи зараз, усе-таки, знаходить Бога для себе, Уляна відповідає, що ми всі згадуємо про Бога, коли відбувається щось критичне. Тобто ми маємо надію, що хтось таки є над усім тим, що відбувається на землі, що хтось має зупинити зло й кровопролиття. Ми мусимо вірити у справедливість і добро, бо інакше, каже, цей світ не врятувати.
― Я деколи собі думаю: а мама, яка втратила сина, або жінка, яка втратила чоловіка, сина й чоловіка, або двох синів на цій війні, ― вона віднаходить Бога? А, може, в неї найщиріша молитва? Може, вона навіть свариться з Богом? Сваритися, щось з’ясовувати, говорити, скаржитися ― це, все-таки, означає комунікувати, а отже це і є визнанням того, що Він існує, що вона має на Нього надію або, втрачаючи, тримається тієї надії, як чогось конче потрібного, щоб жити далі.
У мене нема такої критичної ситуації. Але теж питаю Його: «Боже, де Ти? Чому Ти то допустив? Змилуйся, впорядкуй, вбережи». Значить, вірю, що Він існує, що Він це припинить. Навіть те, що ми живі й можемо робити свою справу, ― це теж свідчення того, що хтось тримає над нами свою благословенну руку. Однак думати, що людина, яка вміє писати ікону, дуже віруюча й знає відповіді, як усе має бути, що вона «благословенна», і що це якось впливає на ікону ― велика помилка, так можна загубитися й розчаруватися, ― роздумує мисткиня.
Художниця ділиться: буває, просто пишеш ікону й не заглиблюєшся. І таке буває. Колись студенти запитували, як написати чудотворну ікону, бо думали, що для цього є спеціальний перелік правил. Однак чудотворним зображення роблять не іконописці, а ті, хто вірить, ті, кого цей образ спонукав до щирої й відвертої розмови з Богом.
Від іконописців залежить мистецька, а не сакральна цінність твору. Митці мають використовувати якісні матеріали, зробити все, що від них залежить, на матеріальному рівні. Писати слід з пошаною до образу, у мирі та спокої. Хоча, як каже Уляна, так буває не завжди. Інколи малюється в бурхливих роздумах, а вже в процесі приходить умиротворення. Або пізніше.
― Звісно, є ще й дух, талант, яким ти наділений і яким ти ділишся, наповнюєш співсотворені речі. Це ті вічні цінності, які нам даються до усвідомлення, що від нашого ставлення до світу залежатиме ставлення світу до нас. Якщо я щось творитиму агресивно, то такий відтінок воно й матиме. Це стосується будь-якої роботи. Що ми вкладаємо, з чим йдемо до людей, те й отримуємо натомість, ― підсумовує іконописиця.
Виставку скетчів Уляни Креховець під назвою «Війна. Начерки» можна відвідати до 6 грудня в музеї Шептицьких у с. Прилбичі на Львівщині. Звертайтеся за телефоном 096-146-17-24 (о. Андрій Побігущий).
##DONATE_TEXT_BLOCK##