Остаточне утвердження пізньопротестантських течій в Україні — баптизму, євангельського християнства, адвентизму, а з початком ХХ ст. п’ятидесятництва та єговізму — припадає на час становлення капіталізму в Росії, що певною мірою визначило ідейний зміст і характер діяльності цих течій. Основні вогнища пізнього протестантизму в Україні збігаються з реґіонами найбільшого капіталістичного розвитку. Це, насамперед, південні та центральні губернії, а також, починаючи з 70-80-х років ХIХ ст., і західноукраїнські землі. Серед прихильників пізнього протестантизму зустрічаємо чимало селян і міської бідноти. Однак найактивнішими носіями його ідей стають ремісники, крамарі, торговці, робітники малих і середніх підприємств, ті, хто зайнятий у сфері обслуговування. І не тільки у містах, а й у сільській місцевості, де в процесі нових форм господарювання відбувались поступове розшарування селянства, його відхід від патріархального побуту, втрата глибоких зв’язків з народною культурою і традиціями. Пізній протестантизм був формою реалізації інтересів нових адептів, їх пристосування до змінених умов життя. Це спричинило відмову пізньопротестантських течій від соціального протесту та аскетизму, самотворчості віруючих та їхньої релігійної ініціативи, натомість зумовило повернення до усталених норм духовного і культурного життя, орієнтацію на церковну структуру. І ще одна важлива особливість: хоч пізній протестантизм і виник на ґрунті духовного християнства та штундизму, що особливо спостерігалося на першому етапі його еволюції, однак він значною мірою завдячує вже зарубіжному впливові. Більшість пізньопротестантських течій формується впродовж ХVIII - початку ХХ ст. за кордоном і розвивається в Україні за допомогою європейських та американських релігійних місій.
Першим за часом виникнення і кількістю адептів серед пізньопротестантських течій України був баптизм (від грец. — занурювати, хрестити у воді). Його зародження пов’язується з англійським різновидом кальвінізму — пуританством, частина послідовників якого внаслідок переслідувань еміґрувала у Голландію. Під впливом меннонітської проповіді хрещення за вірою, тобто хрещення дорослих, еміґранти висунули ідею повторного хрещення всіх дорослих і, як робив колись Ісус Христос, шляхом цілковитого занурення у воду. Перші баптистські громади виникли у 1612 р. в Англії; у 1639 р., після чергової хвилі еміґрації, — й Північній Америці. У першій половині ХVIII ст. баптизм масово поширився в Європі. У 1834 р. його громади з’являються у Німеччині, 1847 — Швеції, 1855 — Фінляндії, 1858 — Польщі, 1860 — Латвії, у 70-х роках ХIХ ст. — в Україні. У 1905 р. утворюється Всесвітній союз баптистів з центром у США, що становить сьогодні велику й розгалужену християнську церкву зі значною кількістю релігійних закладів (вищого взірця — академія або університет, і середнього — семінарія або коледж), видавництв, радіо- та телестудій, місіонерських товариств, громадсько-культурно-філантропічних організацій. Наприкінці 80-х років ХХ ст. у світі налічувалося 35 млн. баптистів.
Догматика баптизму ґрунтується на основних протестантських віросповідних (одна віра, одна Біблія, загальне священство віруючих) і культурних принципах. Дотримуючись традиційного християнського погляду на Бога, баптисти вважають єретичними антитринітарні елементи вчення (передусім в інтерпретації Трійці) та культу, що їх і в ХIХ—ХХ ст. продовжують сповідувати деякі протестантські відгалуження. Це становить суттєву перешкоду для об’єднання низки споріднених пізньопротестантських течій.
Прихильники баптизму заперечують рятівну місію церкви, роль духовенства як посередника між людиною і Богом, не визнають церковної атрибутики, інституту чернецтва, дотримуються двох християнських таїнств — хрещення та євхаристії, які тлумачать символічно, та обрядів ординації, шлюбу і похорону. Баптисти визнають тільки свята, пов’язані з іменем Христа, а також мають свої, так би мовити, побутового характеру — День матері, День немовляти, День єдності, День жнив тощо. Релігійна організація у баптизмі повторює основні складові реформатської церкви. Громади очолюють вибрані всіма віруючими пресвітери; вищим органом є церковна рада; кожна громада — помісна. З перших днів виникнення баптизм виступав з вимогою релігійної свободи, віротерпимості, відокремлення церкви від держави.
Як будь-яка протестантська течія, баптизм не уникнув внутрішніх розколів. Він поділяється на загальних (генеральних) і партикулярних, які по-різному тлумачать проблему спасіння. Перші поділяють погляди Якоба Армінія*, вважаючи можливим спасіння усіх людей; другі наполягають на догматі Кальвіна про передвизначення, відносячи до категорії спасенних лише частину обраних Богом. Існують також баптисти сьомого дня, які відрізняються обрядом святкування суботи. В Україні переважають загальні баптисти; генетично зв’язані з ними пізньопротестантські течії також розуміють спасіння в армініанському дусі. Більшість баптистських осередків України входить до Всесвітнього союзу баптистів.
Перші громади течії з’являються у середовищі німецьких колоністів, переважно меннонітів і штундистів, захоплених проповідями місіонерів І. Онкена, А. Лібіга, К. Бенціна, які вже у 50-х роках ХIХ ст. приїжджають в Україну. У 1861 р. водне хрещення приймає від баптистів меннонітський пастор з Хортиці Г. Вілер. Він у 1862 р. охрещує А. Унґера, котрий з цього часу очолює течію братських меннонітів, що за віросповідними та культовими елементами максимально наближається до баптизму. З їхніми іменами пов’язують виникнення баптизму й серед українців: у жовтні 1863 р. Вілер охрестив у Дніпрі селянина Матвія Сабуленка (який служив робітником у німця-шевця в Олександрівську), а в квітні 1864 р. — Андрія Петасенка, за що був притягнутий до судової відповідальності. У 1865 р. Унґер охрестив колишнього штундиста Юхима Цимбала, того ж року — міщанина Якова Сарану [1].
Під вплив баптизму потрапляють протестанти у німецьких колоніях, зокрема Єлизаветградського повіту. У колонії Новий Данціґ 1864 року від братських меннонітів Г. Вілера і Я. Беккера прийняли хрещення сім братів і чотири сестри з лютеран, реформатів і католиків. З них вийшла група баптистських проповідників — Є. Пріцкау, І. Пріцкау, Ф. Енґель, які теж сприяли розвиткові баптизму серед корінного населення.
Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 р., коли під впливом Юхима Цимбала водне хрещення за баптистським обрядом прийняли колишні штундистські керівники з с. Карлівки Трифон Хлистун та Іван Царенко і утворили тут першу невеличку групу однодумців. У 1870 р. Цимбал охрестив штундистів с. Любомирки Івана Рябошапку, Петра Гриву та Якова Тарана. Баптистські громади Карлівки і Любомирки у 1870 р. налічували вже близько 70 віруючих. Цього ж року почали діяти баптистські осередки ще в одинадцяти селах Єлизаветградського повіту.
У 70-х роках баптизм, підготовлений попередніми протестантськими та раціоналістичними впливами, поширюється у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. Наприкінці 70-х років баптистські громади виникають у всій Херсонській, Київській, частково — в Подільській, на початку 80-х років — Таврійській, Катеринославській, Чернігівській, Полтавській, Харківській губерніях. У Херсонській губернії у 1875 р., за даними православної статистики, налічувалось 1546 баптистів, 1881 року — вже 3363; в Єлизаветградському повіті цієї губернії у 1871 р. налічувалось 224 баптисти, 1890 року — 998 [2]. У 1884 р. баптистські громади існували вже у 35 населених пунктах Київської губернії, у 1886 році — у 95 Херсонської [3].
Історію баптизму в Україні можна поділити на декілька періодів. У перший — 70-80-ті роки ХIХ ст. — ще не простежується чітке відмежування течії від штундизму (тому часто його називають періодом штундобаптизму). Спостерігається, здебільшого, екстенсивний розвиток течії, розширення її географії, збільшення кількості неофітів, лідерів. Другий період — 90-ті роки ХIХ — перша третина ХХ ст. — проходить під знаком церковного становлення баптизму. У цей час, по суті, повним ходом ішов процес формування його ідейно-догматичної системи, вироблення норм внутрі- та позарелігійного життя, створення розгалуженої інституціоналізованої організації, налагодження освітньої, пропаґандистської, місіонерської, філантропічної діяльності, зв’язків із зарубіжними протестантськими центрами. Третій період — 1944 р. — 80-ті роки ХХ ст. — позначений спробами адаптації конфесії до радянського режиму, збереження (хоч і не завжди вдалого) набутих ідейних та церкових традицій. Початок 90-х років ХХ ст. можна вважати новим періодом еволюції баптизму в Україні, однак на ньому зупинимось в останній лекції.
Спочатку баптистський рух в Україні був тісно зв’язаний з німецьким протестантизмом, українським штундизмом і духовно-раціоналістичним сектантством (насамперед, молоканством). Перші баптистські з’їзди в Україні також відбувалися у безпосередній спілці із значно організованішим німецьким братством. Так, у 1882 р. у колонії Рюкенау Таврійської губернії скликано спільну конференцію німецьких меннонітів і баптистів, українсько-російського баптистського братства та українських штундистів. На з’їзді створено комітет для ведення місіонерства на теренах України, до якого від українців увійшли М. Ратушний, І. Рябошапка, Г. Кушнеренко, від росіян — В. Павлов. Однак дуже швидко українсько-російський баптистський рух, стаючи чисельнішим та організованішим, виходить з-під німецької опіки. Так, якщо у 1884 р. головою Союзу баптистів Південної Росії (створений під час першого з’їзду в с. Нововасилівці Таврійської губернії) обирають Г. Вілера, то у 1886 р. його посада переходить до росіянина Дія Мазаєва, вихідця з висланої у Крим молоканської родини. Значний відсоток у керівному складі організації становлять українці. З цього часу діяльність союзу спрямовується переважно на місцеве населення.
Про діяльність організації у перший період історії баптизму дізнаємося з багатьох офіційних періодичних видань, де знаходимо чимало цікавої інформації. Простежуючи, наприклад, еволюцію штундобаптизму в Чигиринському й Черкаському повітах Київської губернії у 70-80-х роках, один з авторів зазначав помітне збільшення кількості його прихильників серед українського населення та появу нових рис у їхньому житті. За його підрахунками, у 1890 р. у селах Топилівці та Суганівці баптисти становили відповідно 9,9 та 3,9 % від загальної кількості мешканців проти 1-2% на початку 70-х років. У цих та деяких інших населених пунктах у 1890 р. зафіксовано вже існування організованих громад, кожна з яких мала керівника і власну хату для зібрань. Найактивніші проповідники — селяни Леонтій Оржеховський, Антін Тузенко, Іван Шепотенко, брати Дем’ян, Микита та Трифон Недальченки, які пропаґують свої погляди односельцям та мешканцям навколишніх сіл “з рухливістю і запалом південної натури”. На початку 90-х років спостерігаються характерні ознаки інституту пресвітерства; окрім пресвітерів, впроваджено посади дияконів, керівників недільних шкіл, сестринських (тобто жіночих) гуртків тощо. Основну кількість віруючих тут становили недавні православні, зустрічаються й представники нижчого кліру. У м.Богуславі, наприклад, серед новонавернених були колишній церковний реґент, титар і крилосний читець [4].
Успіхи баптистської проповіді призвели до переслідувань протестантських лідерів, репресій проти віруючих. Баптисти зазнавали систематичних арештів, деяких примусово висилали до Росії, Закавказзя, Сибіру. Переслідування, яких зазнають наприкінці ХIХ ст. українські баптисти, позаофіційна література того періоду (виходила, переважно, поза межами Росії) прирівнювала до середньовічної інквізиції. Про це, зокрема, пише англійський дослідник Дж. Браун. З його праці довідуємося, що водночас з фізичними методами впливу (арешти, ув’язнення, “перевиховання” у православних монастирях або “лікування” у психіатричних лікарнях, позбавлення найактивніших лідерів батьківських прав, заслання тощо) органи влади застосовували численні фінансові штрафи (кожне адміністративне стягнення становило солідну тоді суму — 20 крб.) Якщо віруючий, зрештою, ставав неплатоспроможним, конфіскували його рухоме і навіть нерухоме майно. Це призводило здебільшого до матеріального краху достатньо забезпечених (на тлі більшості православних селян і ремісників) баптистів, часто — поступового вимирання цілих сектантських родин від голоду [5]. Групи баптистів, втікаючи від переслідувань, переселялися у сусідні з Україною землі — Бессарабію, на Кубань та Ставропільський край. Так, Г. Кушнеренко з Херсонщини з єдиновірцями купив ділянку землі поблизу ставропільського с. Воронцовського. Впродовж кількох років сюди приїхали на поселення 160 українських баптистських родин, які утворили село Нікольське. Таких прикладів було чимало. Однак, незважаючи на масові репресії уряду, баптистів в Україні невпинно ставало чимраз більше. За підрахунками М. Драгоманова на основі офіційної церковної статистики, впродовж 1884-1890 років членів баптистських громад тільки у Київській губернії збільшилося з 2006 до 4670, а в усій Україні у цей період нараховувалось 20 тис. баптистів [6].
Проводити релігійну діяльність місцевим баптистам було надзвичайно складно, оскільки уряд продовжував вважати їх штундистами, тобто, за царським указом 1894 року, адептами офіційно забороненої, “небезпечної антидержавної секти”. Натомість протестанти-іноземці мали право на проповідь і друк літератури. У 1872-1873 роках І. Рябошапка, М. Ратушний, Г. Вілер приїжджали у Петербург із клопотанням про отримання цих прав і для своїх громад. Акція бажаного успіху не принесла. У 80-х роках лідери баптизму зверталися з багатьма подібними письмовими та усними проханнями у численні державні та громадські інстанції. Результат був аналогічним. Перші позитивні зміни у правовому статусі баптистів позначилися після рішення Державної ради про духовні справи баптистів 1879 року, за яким визнавали законними шлюб, народження, смерть, похорон, здійснювані за їхнім обрядом. Однак, вже у 1882 р. Міністерство внутрішніх справ внесло поправку, де зазначалось, що це рішення не стосується українців і росіян, котрі “не можуть бути баптистами” [7]. Особливих репресій зазнали вони після доповідної записки “Про розповсюдження штунди серед населення Київської губернії”, з якою звернувся до царя обер-прокурор Священного Синоду К.Побєдоносцев. У ній підкреслювалося: “Штунда, поширена на півдні Росії, отримала останнім часом цілком нове значення… і так шкідливо впливає на місцеве населення південно-західного краю, що всяке зволікання у прийнятті проти її послідовників дієвих і невідкладних заходів може похитнути не лише погляди простого народу, а й посіяти серед населення недовіру і невдоволеність урядом” [8].
Датою офіційного визнання баптизму вважається рішення Сенату 1896 року, що роз’яснювало: державна заборона стосується тільки… “штундистської єресі, … а баптизм не може бути ототожнюваний із штундизмом” [9]. Однак справжнє піднесення баптизму в Україні починається після указу Миколи II 17 квітня 1905 р. “Про зміцнення начал віротерпимості” та маніфесту “Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів” від 17 жовтня 1905 р. Ці документи узаконили леґалізацію та активізували діяльність протестантських церков. Початок ХХ ст. став періодом найбурхливішого зростання чисельності прихильників баптизму: з 1905 до 1911 рр. — від 25 до 50 тис. віруючих; хоча потрібно взяти до уваги, що різка кількісна динаміка завдячувала певною мірою й оприлюденням багатьох цифр і фактів, які тривалий час змушені були приховувати лідери конфесії.
Утвердження юридичного статусу баптизму вимагало, передовсім, реєстрації релігійних громад у місцевих органах влади. Обов’язковою умовою реєстрації вважалися обрання пресвітера і затвердження його кандидатури губернською владою. Віруючі, які бажали об’єднатися в громаду, повинні були подати губернському або повітовому управлінням заяву, підписану не менш, ніж п’ятдесятьма особами-засновниками. Вартість нерухомого майна майбутньої громади не могла перевищувати 5 тис. крб. Пресвітерів зобов’язували вести книги записів актів громадянського стану.
Першою зареєстрованою баптистською громадою у Росії у 1907 р. стала Київська, в актив якої входили лідери нової хвилі, вже не зв’язані зі штундизмом й орієнтовані на європейські релігійні центри, — М. Яценко, Д. Тимошенко, І. Кириченко, І. Кмета-Єфимович та ін. Цього ж року відкрилася громада у с. Жашкові на Черкащині, наступного — у Харкові. Однак на місцях на царський маніфест здебільшого не зважали, громадам чинили значні перешкоди у реєстрації. Так, 1908 року у реєстрації відмовлено Єлизаветградській громаді; у с. Тимошівці Мелітопольського повіту 3 січня 1908 р. за проведення молитовних зборів побили віруючих П. Маслова, І. Клименка, Ф. Остроглядова; у селах Зиновці Подільської губернії, Водяному та Ломоватому Чигиринського повіту на Київщині баптистам заборонили споруджувати молитовні будинки, реєструвати шлюб, народження тощо [10]. Внаслідок переслідувань у 1909-1910 роках розпочалась українсько-російська баптистська еміґрація — переважно у Північну та Південну Америку.
Зростання баптистського руху, неухильне збільшення його прихильників зумовило поступову інституціоналізацію конфесії, оформлення її розгалуженої церковної структури. Чисельні баптистські громади (від 100-200 і більше членів) утворюються у 1910-1917 роках у Києві, Святошині, Боярці, Катеринославі, Єлизаветграді, Полтаві, Харкові, Одесі, Феодосії. Україна стає місцем численних з’їздів Союзу руських баптистів, створеному на основі Союзу баптистів Південної Росії.
Під час Першої світової війни громади надавали моральну і матеріальну допомогу російській армії. Разом з євангельськими християнами вони заснували фонд “Милосердний самарянин”, що збирав кошти для організації лазаретів та догляду за пораненими, безкоштовного розповсюдження духовної літератури на фронтах. Баптисти працювали санітарами, військовими будівельниками, в обслузі, деякі брали участь у військових діях. Незважаючи на це, роки війни позначилися новими репресіями: відмова багатьох віруючих від служби в армії або від застосування зброї кваліфікували як державну зраду, хоч це і суперечило царському маніфестові. Під час війни чимало баптистів з України вислали до Сибіру: киянина М. Тимошенка, Ф. Білоусова та Ф. Шенемана з Сімферополя, І. Тарасенка з Керчі, К. Филиповича та Л. Назаренка з Одеси, І. Вєтрова та Ф. Баліхіна з Таврійської губернії. Було заборонено проводити з’їзди Союзу, призупинено друкування його періодики.
Перші десять років після 1917 р. зв’язані з черговою хвилею кількісного зростання та активності течії. Та чи не найважливішою тенденцією в її еволюції стало прагнення баптистів з корінного населення до національного самовизначення свого братства. У Києві 1-8 жовтня 1918 р. відбувся перший Всеукраїнський з’їзд баптистів, куди прибуло 110 делеґатів з усіх кінців України з метою створення українського національного союзу. Однак події громадянської війни не дали змогу розпочати його діяльність. Він створюється на другому Всеукраїнському з’їзді, що проходив 1921 р. у Єлизаветграді. Головою Всеукраїнського союзу баптистів обирають Д. Правовєрова. У Києві 1922 року, у Харкові в 1925 та 1928 роках відбулося ще три з’їзди (на останній приїхало вже 476 делеґатів). Їх рішення були спрямовані переважно на зміцнення національного союзу, підготовку кадрів проповідників з місцевого населення, створення біблійних курсів, влаштування друкарні для випуску духовної літератури українською мовою. У 1925 р. Союз почав видавати журнал “Баптист Украины” з окремими сторінками рідною мовою, а також серію українських брошур.
На останньому, п’ятому, з’їзді у Харкові було обрано правління Всеукраїнського союзу баптистів, очолене А. Костюковим, і вирішено скликати новий з’їзд через три роки. Поява у 1929 р. антидемократичних законодавчих актів, що перекреслили більшість положень декрету Раднаркому 1918 року “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” і остаточно узаконили державний атеїзм у СРСР, не тільки прирекла Всеукраїнський союз на загибель (лідери його були відразу репресовані), а й взагалі унеможливлювала нормальне функціонування релігійних структур у країні. Розпочався новий затяжний етап державних утисків і переслідувань баптистів, особливо в Україні, де проживала більшість прихильників течії [11]. Так, 1925 року з майже 100 тис. баптистів у СРСР 40 тис. входило до Всеукраїнського союзу; 1928 року в Україні налічувалося 60 тис. баптистів [12].
До цієї цифри додамо ще чималу кількість громад і віруючих, які діяли в Західній Україні. Їх не “охоплювала” вітчизняна дожовтнева та радянська (майже до 60-х років) статистика.
Історія баптизму в Західній Україні бере свій початок з останньої третини ХIХ ст. Окрім німецьких протестантських впливів (пов’язаних з місіонерством відомого вже І. Онкена та А. Готфріда) і штундистського пробудження (переважно на Волині), йому значною мірою сприяла діяльність чеських реформатів і баптистів. Внаслідок чергового переселення в Західну Україну на початку і в середині ХIХ ст. поляків, німців, чехів, угорців виникли іноземні поселення (наприклад, на Волині — чеські села Губин, Будки Губинські, Йогожелиці, Підгайці, Лутгард). Чимало чехів-протестантів (у 1875 р. з 1500 чеських родин на Волині 84 сім’ї сповідували євангельське християнство і баптизм) осіло й в українських селах — Малому Борятині, Озерянах, Купчеві [13].
Перша група українців-баптистів виникла на початку 80-х років ХIХ ст. у Коломиї. Її створив кушнір Микола Войтюк, котрий походив із Закарпатського Берегова. Залишилися згадки й про існування у цей час невеличких баптистських громад у Луцьку, Ковелі, Львові. На Волинь у 1877 р. приїжджав І. Рябошапка, який вдень влаштовував проповіді, а вночі проводив обряд хрещення. У 1881 р. його подорож повторив І. Лясоцький, якому вдалося охрестити кількох православних з містечка Черняхова [14].
У Галичині початок справжнього поширення баптизму пов’язаний з діяльністю німецьких і польських баптистів. Їх найчисельніший осередок наприкінці ХIХ ст. існував у колонії Вальдорф Городоцького повіту. Під час Першої світової війни колоністи розпорошуються по всій Галичині (осідаючи у селах Вишинці, Міхаликах, Майдані, Юленівці, Забір’ї, Гійчому, Вільоку, Камінці, Салашах) та Волині (засновуючи нові баптистські поселення — наприклад, колонію Тойче біля Корця). На початку ХХ ст. баптистські громади існували вже у багатьох галицьких містах — Львові, Рава-Руській, Скольому, Жовкві, Кросному, Перемишлі, Добромилі [15].
На зламі ХIХ-ХХ ст. у західноукраїнських землях діяло два баптистські об’єднання. Перше — Союз зборів німецьких баптистів, що об’єднував німців, австрійців, угорців, голландців, швейцарців. Союз діяв переважно у Польщі, однак мав чимало громад і на Волині. Так, у м. Лючинові з 1881 р. діяла громада німецьких баптистів, яка у 1931 р. налічувала 468 обраних членів (разом з сім’ями і наближеними — 1367 осіб*). Існували подібні громади у селах Коловерті, Порозові та ін. Старшим пресвітером Союзу зборів німецьких баптистів на Волині був Мартін Єшке.
Більший вплив у Західній Україні мав Союз зборів слов’янських баптистів з центром у Варшаві, яку очолив у 20-30 роках ХХ ст. Іван Петраш. До Союзу входили поляки, українці, росіяни, чехи, словаки. Його громади існували у Бориславі, Бресті, Воложині, Грибовичах, Дашаві, Здолбунові, Камені-Каширському, Лунінцях, Луцьку, Львові, Ляховцях, Перемишлі, Пісках, Плесському на Волині, Раві-Руській, Рогожні, Рокитному, Рудках, Снятині, Судовій Вишні тощо. За баптистською статистикою 1930 року, з 66 громад Союзу (де налічувалося близько 10 тис. віруючих) 23 громади (із 3876 членами) діяли на Брестщині, Підляшші, Волині та Галичині [16]. Союз володів 19 будинками молитви, орендував 42 зали для зборів, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл. У 20-х роках ХХ ст. Союз видавав низку газет і журналів, серед них — часописи “Слово Правди” (польською мовою), “Маяк” (російською), “Післанець Правди” (українською). Останній часопис виконав неабияку роль у поширенні ідей баптизму серед корінного населення реґіону, яке здебільшого не володіло російською мовою. З 1932 р. редактором “Післанця Правди” стає активний діяч українського баптистського руху, майбутній протестантський історик в еміґрації Левко Жабко-Потапович.
Середина 20-х років в історії баптизму у Західній Україні позначилася створенням національного осередку — Союзу українських євангельських християн-баптистів, офіційно проголошеного на конференції у Миколаєві у серпні 1928 р. Його першими організаторами стали Петро Олишко, Симон Білинський, Григорій Урбан, які висловили незгоду з пропольською та проросійською орієнтацією існуючих у реґіоні баптистських організацій і виступили за оновлення культово-проповідницької та пропаґандистської діяльності. Для популяризації своєї культурної програми, яка передбачала перехід баптистського братства до української мови, повернення до національних духовних традицій, введення елементів народної обрядовості та ін., союз розпочав випуск самостійних періодичних видань (наприклад, журналу “Євангелист”, що виходив у Львові, а потім у Самборі в 1929-1939 роках), серії біблійно-тлумачних та поетичних збірок рідною мовою. Якщо у 1928 р. Союз об’єднував 15, то у 1933 р. — уже 67 громад, які існували у багатьох місцях Галичини (найбільші — у Львові, Миколаєві на Дністрі, селах Куяві, Камінці, Києвці, Тисові, Горлиці, Петні, Розвадові, Демні, містах Сокалі, Белзі, Долині). З середини 30-х років — і на Волині (переважно на хуторах біля селищ Печихвости, Перванче, Сілець, Квасів, Довге, Вільхівка, Звіняче, Козятин, Баранні Перетоки тощо). Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своєрідну оазу релігійної свободи та успішного фермерського господарювання. Однак постійна матеріальна скрута колоністів, утиски польської влади, а згодом події 1939 р. не дали змоги здійснити задумане.
У радянській історіографії утвердилась оцінка баптизму як релігійної секти. Однак вже у дореволюційний період конфесія існувала у вигляді розгалуженої протестантської церкви, що мала розвинуту ідейно-догматичну систему. Вона поступово витіснила примітивні погляди баптистських попередників, утопічні ідеї українського штундизму, хоча перший систематизований виклад баптистського символу віри (що склав 1871 року М.Ратушний), відомий під назвою “Правила віросповідання новонавернених руського братства”, містив ще засади, взяті у штундистів. Це віросповідання, по суті, — виклад християнсько-етичних норм братерського життя, що закликають віруючих не пиячити, не зазіхати на чужу власність, допомагати один одному. У “Правилах” читаємо водночас: “Крім Євангелія ніяких священних книг, постів та інших настанов церкви не визнавати. Церква не є обов’язковою… Каяття у гріхах повинно бути перед Богом в душі, а не… перед звичайною людиною-священиком…” Найбільш “штундистським” є тут п’ятий пункт: “Ікони та інші зображення не обов’язково мати, а вважати їх прикрасою кімнати” [17]. Наступні засади “Правил”, як і всі пізніші баптистські варіанти символу віри, демонструють розрив течії з її релігійно-раціоналістичною традицією. Натомість останнє і було специфічною ознакою вітчизняного євангельського християнства-баптизму, що відрізняло його від інших пізньопротестантських течій в Україні.
Цікавий документ, що розкриває зміст поглядів прихильників баптизму у процесі формування церкви, — анонімний твір “Звернення до людини грішної”. Він був популярним на Херсонщині, Катеринославщині, Київщині. Хоч у ньому міститься вже арґументація головних принципів протестантизму, твір має певне нашарування штундизму — у мові, наближеній до народної, окремих фактах, взятих з життя українського селянства. Власне баптистський символ віри склали лише у 1889 р. І. Рябошапка, О. І. Кліщенко, П. Цуркан, Ф. Рак. Твір відомий під двома назвами: “Перше Віровчення баптистів на Україні” та “Короткий катехизис, чи Виклад віровчення руських баптистів, тобто дорослохрещенних християн”. У документі викладаються головні засади баптизму. “Ми не очікуємо ні від кого… спасіння, а тільки від Господа через Ісуса Христа — Дії. 4. 12… При хрещенні… хрещенний дає обітницю Богу, свідками цього є небо, земля, брати і сестри… Хрещенний один раз занурюється у воду”. Хлібопереломлення можуть здійснювати лише ті, хто прийняв водне хрещення; служителів обирає помісна церква, однак не з усіх братчиків, як це було у штундистів, а з членів, “котрі рукоположені“, тобто з церковного активу (проповідники, диякони, реґенти, скарбники, керівники недільної школи та ін.). Обґрунтовано необхідність міцної церковної дисципліни, субординації, а також дотримання віруючими усіх громадянських обов`язків [18]. Певний час цей документ залишався єдиним ориґінальним твором українських баптистів. Постійні переслідування, обмежені можливості власного друку змушували їх користуватися здебільшого перекладною літературою. Йдеться, передусім, про перекладене В. Павловим російською мовою з німецької “Гамбурзьке сповідання віри баптистів” (видав І. Онкен ще у 1872 р.). Інші символи віри, у тому числі й сучасне віровчення баптистських громад в Україні, є його адаптацією. Популярною наприкінці ХIХ ст. була також вже згадана збірка “Приношення православним християнам”; у Константинополі 1880 року надрукована її нова редакція — “Духовні пісні”. 1882 року у Тіфлісі побачила світ збірка псалмів “Голос віри”, у Петербурзі — “Радісні пісні Сіону та улюблені вірші”. Пізніше виходить чимало редакцій онкенового символу віри у різних варіантах, спрямованих на конкретного читача. Скажімо, “Віровчення руських євангельських християн-баптистів”, що видав Д. Мазаєв (1906), і “Катехизис, чи напучення у вірі для баптистського юнацтва” (видавець В. Павлов, 1906). Зрозуміло, що випускати літературу забороненою українською мовою у цей період було неможливо.
Поступової систематизації зазнавала також ідейна програма баптистської церкви. Основний виклад її громадсько-етичного та політичного кредо у переджовтневий період викладено у “Короткій записці про виникнення, розвиток і сучасний стан євангельського руху в Росії та про потреби євангельських християн”, яку склали Ів. Кушнєров з Києва та В. Іванов з Харкова. У ній, зокрема, зазначалося, що члени церкви “сповідують основи сім’ї та шлюбу, а також державний порядок з усіма обов’язками громадян, включаючи й військову повинність у її християнському розумінні*… право приватної та суспільної власності визнається… у загальноприйнятому християнському розумінні не лише в теорії, а й у практичному житті”. Автори засуджували будь-які революційні потрясіння, здатні похитнути поступальний розвиток країни. Натомість пропонували суспільний устрій, побудований на християнських засадах: “У цьому євангельському вільному християнському світі — наше спасіння від… пияцтва й розпусти.., релігійного індиферентизму.., жорстокої боротьби класів і станів, що загрожують призвести до кривавих подій. Тільки в Євангелії — примирення й оновлення” [19].
Політична діяльність баптистів була спрямована переважно на реалізацію в Росії принципу свободи совісті. У квітні 1917 р. лідери Союзу руських баптистів П.Павлов і М.Тимошенко виступили з “Політичними вимогами баптистів”. Вимоги передбачали відокремлення церкви від держави, свободу зборів, союзів, слова і друку; державну реєстрацію шлюбу; рівноправність усіх громадян, незалежно від віросповідання, національності; свободу богослужінь і проповіді для представників усіх релігійних переконань, якщо вони не суперечать загальнолюдській моралі і не заперечують державу; право юридичної особи для релігійних громад і союзів [20]. Тобто, йшлося не тільки про особисті проблеми баптистського братства; були висунуті й загальні вимоги громадянських прав і свобод.
Характерною ознакою церковного становлення баптизму в Україні став також процес інституціоналізації, що у першій чверті ХХ ст. сягнув високого рівня. Причому, йдеться не лише про весь Союз руських баптистів, до якого на федеративних засадах входили інші реґіональні союзи, а й про українське братство. У 1929 році воно існувало вже як сформований національний центр, що мав етнічно-національні секції (наприклад, німецьку). Всеукраїнський союз очолювало правління (у Харкові), що складалося з дванадцяти пресвітерів і мало низку відділів (підготовки благовісників, реґентський, організаційно-статистичний, видавничий тощо). Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Кожну громаду, яка мала свою церковну раду (міні-керівний апарат), хоч і вважали помісною, однак вона виконувала рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального правління. Громади систематично звітували про релігійну та позарелігійну діяльність, були фінансово підзвітні. Найвищим законодавчим органом братства був з’їзд, який обирав правління і затверджував план його роботи у міжз’їздівський період. Отже, український баптизм мав основні складові церковного інституту: керівні органи, ієрархічну будову, систему підпорядкування (якій допомагав усталений, загальноприйнятий, обов’язковий для дотримання всіма баптистами символ віри і статут), міцну дисципліну та ін.
Подібної усталеності, а згодом і формалізації зазнала культова практика, місіонерство, внутрішнє життя баптизму. На зміну вільному спілкуванню, імпровізованим виступам учасників штундистських зборів прийшла реґламентована служба, що проводилась за заздалегідь встановленим розпорядком. Під час молитовних зібрань баптисти прослуховували 3-4 (у неділю — більше) проповіді, кілька пісень общинного хору (або сольні виступи учасників вокального ансамблю чи поетичного гуртка), брали участь у колективних співах псалмів і колективних молитвах, які чергувалися з проповідями. Крім загальних молитовних зборів, влаштовувалися спеціальні — молодіжні, дитячі, євангелізаційні (на які запрошували невіруючих), святкові (День матері, День жнив). Щомісяця (або частіше) проводили обряд євхаристії, до якого допускали лише членів церкви і який супроводжувався омовінням ніг на згадку про вчинок Ісуса Христа. Лише члени церкви могли бути учасниками обряду ординації, а також (хоча і не завжди всі, частіше — найактивніші віруючі) членських зборів, де вирішували певні організаційні і господарські питання громади. Існувала розгалужена система общинних обов’язків, що охоплювала більшість дієздатних віруючих. Працювали також жіночі гуртки зі сестринськими радами. У деяких громадах створювали молодіжні осередки. При Союзі руських баптистів у 20-30-х роках діяла молодіжна організація під екзотичною назвою — бапсомол.
Підвердженням церковного статусу конфесії, набутого вже на початку ХХ ст., є створення її освітньо-навчальних та пропаґандистських стуктур. Ще раніше в Україні почали виходити журнал “Баптист” (в окремі роки видавався в Одесі за редакцією В. Павлова), поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Та найпліднішою була пропаґандистська діяльність у 20-30-х роках ХХ ст., особливо після виходу журналів “Баптист Украины” й “Післанець Правди”, які намагались впроваджувати українську мову у життя євагельсько-баптистського братства. Так, журнал “Післанець Правди” у перших номерах проголошував: “Усім, хто живе у вільних країнах, може здатися дивним і незрозумілим суперечка про те, в якій мові проповідувати Слово Боже. Безумовно в тій мові, яка є рідною для віруючих… на Україні ж можливим є ще й досі зустрінути людей, що доводять, що українському народові треба нести світло Євангелії мовою російською. От призвичаїлися невільники до мови свого пана…” [21]. Зазначаючи, що духовне відродження народу залежить від мовної культури, народних традицій і загальнолюдських духовних скарбниць, “Баптист Украины” вважав головним напрямом культурної діяльності Всеукраїнського союзу баптистів піднесення мовної та наукової освіти його членів. З цією метою у Харкові випускають цілу серію брошур українською мовою: у 1924 р. (а вдруге — у 1928 р.) вийшла збірка духовних пісень “Арфа” у перекладі з російської І. Кмети-Єфимовича, 1926 року — збірки “Рідні пісні”(у перекладі І. Захарчука) та “Голос віри” (З. Павлика), твори “Біблійний богословський словник”, “Перлини характеру проповідника”, “Супутник християнина” тощо. На сторінках журналу “Баптист Украины” з номера в номер друкували уривки з оповідань Лесі Українки, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Льва Толстого, вірші Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Джона Мільтона, історичні розвідки, уривки з проповідей діячів Реформації, біографії видатних осіб. Цю культурну програму підтримав “Післанець Правди”: “Треба нам старанно студіювати Біблію, а рівно ж повинні ми довідуватись, як жили колись народи поза межами нашого краю, а як нині живуть, як розвиваються духово, науково, господарчо і промислово. Ми повинні довідуватись о діячах українського народу, яким шляхом вони йшли в розвою нації та культури” [22].
Чільне місце у діяльності баптистських церков в Україні до 1929 р., (у Західній — до 1939 р.) посідала релігійна освіта молодих віруючих. Ще у 1905-1917 роках у Петербурзі створюють біблійні курси для служителів помісних церков, де вчилися віруючі з України (наприклад, майбутній голова Всеукраїнського союзу А. Костюков). Радо приймала їх богословська семінарія у Лодзі (діяла з 1909 р.), що була тоді чи не найголовнішим навчальним протестантським центром у Східній Європі. Її закінчило чимало баптистів (М. Тимошенко, П. Дацко, Б. Хомяк, З. Павленко, П. Кравченко, Є. Гриненко, В. Єфимович, Г. Домашовець), з якими пов’язана історія вітчизняного євангельсько-баптистського руху — і в Україні, і в діаспорі.
Випускник Лодзінської семінарії З. Гавриленко у 1922 р. організував короткострокові курси на хуторі Петроострові Єлизаветградського повіту. Подібні курси діяли також у багатьох місцях України. 1920 року відкрився євангельський студентський гурток в Одесі. У с. Миколаївці на Сумщині біблійні лекції читав І. Каргель, переважно у сільській аудиторії, викладаючи догматику, гомілетику, екзеґетику та есхатологію. З 1927 до 1929 років діяли стаціонарні Біблійні курси у Москві. Перший (і останній — аж до 1968 р.) набір курсантів складався з п’ятдесяти слухачів, з них дванадцять студійців — з України. Тут молодь вивчала історію християнської церкви, вступ до Старого і Нового Заповітів, життя і працю апостолів, методику євангелізаційної та виховної роботи. Велику увагу в системі релігійного навчання і виховання у баптистській церкві приділяли також налагодженню мережі недільних шкіл, реґентських і кореспондентських курсів, гуртків співу, шиття, малювання, народних промислів тощо.
У перші періоди у протестантському середовищі України працювало чимало осіб з ґрунтовною освітою та досвідом закордонного навчання, що сприяло високому рівню баптистської проповіді. Серед них — В. Марцинковський, уродженець с. Дермань у Західній Україні, випускник історико-філологічного факультету Петербурзького університету, гімназійний вчитель, видатний фахівець з єврейської та арабської мов, секретар християнського студентського руху в Росії, палестинський паломник, автор багатьох богословських праць. Це й Б.Бушило — колишній студент Одеської духовної семінарії, згодом випускник медичного інституту, редактор журналу “Друг”; В. Биков — випускник Петербурзького політехнічного інституту, директор школи в колонії Олександеркроне, потім викладач реальних училищ у Таврійській губернії; М.Висоцький з Одеси — відомий композитор, автор духовних пісень; П.Дацко — викладач, поет, критик; Л.Дзекун-Малей — баптистський діяч з Полісся, викладач та інспектор шкіл ; П.Іванов-Клишніков — випускник юридичного факультету Московського університету, адвокат з Євпаторії та ін. Один з піонерів руху — В.Павлов — не мав вищої освіти, однак вільно володів понад двадцятьма іноземними мовами, займаючись плідною перекладацькою роботою. Після 1929 р. більшість баптистських лідерів України були репресовані або еміґрували за кордон, і це, безперечно, нанесло значну шкоду культурному рівню братства. У післявоєнний період баптистам України треба було знову формувати освічені кадри, відновлювати професійне керівництво. Однак внаслідок неофіційної заборони стосовно прийняття протестантів у вузи, яка існувала у Радянському Союзі, а також через неможливість відкриття власних навчальних закладів середнього і вищого зразка, успіх цього завдання був малоймовірний.
Вивчення історії баптизму неможливе без звернення до євангельського християнства, яке, на відміну від інших протестантських течій, виникло саме у Росії. Євангельське християнство започаткували аристократичні кола Петербурґа, стурбовані зростанням індиферентизму серед російської інтеліґенції у другій половині ХIХ ст. Під впливом проповідей англійця, лорда Ґренвілла Редстока (тому спочатку прихильників називали редстокістами), котрий прибув сюди, у середині 70-х років ХIХ ст. створено перший євангелізаційний гурток. Його членами стали засновник згадуваного вже Товариства заохочення духовно-етичного читання Василій Пашков, висланий у 1884 р. за свою діяльність з Росії; наближена до царського двору особа, граф Модест Корф, висланий разом з Пашковим; німецький богослов, доктор філософії Фрідріх Бедекер; колишня придворна дама, потім активна діячка євангельського руху Єлизавета Черткова; княгині Н. та С. Лівен, В. Гагаріна, граф А. Бобринський та ін. Гурток займався місійно-біблійною, філантропічною, видавничою діяльністю, проповідував Слово Боже у середовищі робітників (для них видавали журнал “Російський робітник”), службовців, значно менше селян, розповсюджував духовну літературу і фінансував місіонерські поїздки зарубіжних протестантських діячів по Росії.
У віросповідному плані євангельські християни дотримувались засад загального баптизму: можливість спасіння всіх людей, котрі увірували в Христа; спасіння, за ними, дає людині Бог без будь-якого зовнішнього сприяння. Основні відмінності євангельських християн від баптистів стосувалися церковної організації та культу. Перші мали демократичніший релігійний інститут, не наполягали на міцній дисципліні та жорсткій реґламентації внутрішнього життя у громадах. Якщо у баптизмі обряди хрещення, євхаристії, шлюбу здійснював тільки офіційно обраний пресвітер, то в євангельсько-християнських громадах це міг робити будь-який віруючий за дорученням єдиновірців. Якщо у баптизмі утвердилася практика так званого закритого причастя, до якого допускали віруючих тільки після обряду хрещення, то євангельські християни дотримувались відкритого причастя. У ньому брали участь всі, хто увірував у Христа як власного спасителя. Культ євангельських християн був ще простішим, ніж баптистський; пресвітер здійснював не наглядацьку, а виховну функцію. Однак все це часткові відмінності. У головному — віровченні — баптизм та євангельське християнство були спорідненими течіями. Не випадково до 1917 р. вони, по суті, об’єднали свою діяльність, а з 1944 р. діяли у колишньому СРСР як єдина церква.
В Україні євангельське християнство не мало такого поширення, як на півночі Росії. У другій половині ХIХ ст. протестантизм в Україні остаточно втратив вплив на соціальну верхівку, привертаючи до себе селян, міщан, ремісників. Ранню євангельсько-християнську проповідь проводила натомість еліта, особи з високим освітнім рівнем, і тільки російською мовою, часом не завжди зрозумілою малоосвіченому загалові. Ці виступи привертали увагу частини міської інтеліґенції, кваліфікованих робітників, військових. В основній — селянській — масі українського населення їх діяльність не мала успіху.
Перша громада євангельських християн з’явилась в Україні у 1880 р. у Харкові зусиллями В. Іванова, який відкрив магазин Британського біблійного товариства. На читання Слова Божого і євангельські бесіди до нього прибували відомі протестантські дячі, наприклад, благовісник Товариства у Росії Яків Деляков (справжнє ім’я Каша Ягуб), один з найактивніших книгонош Товариства Іван Жидков. У 1892 р. організувалася громада у Севастополі, що об’єднала портових робітників і матросів, згодом — громади у Катеринославі, у Сімферополі, Ялті та Києві.
У 90-х роках південні терени України відвідав Іван Проханов, виходець з молоканської родини, випускник Петербурзького технологічного інституту, знавець багатьох іноземних (у тому числі давньоєврейської й давньогрецької) мов, слухач теології та філософії європейських навчальних закладів, майбутній віце-президент Всесвітнього союзу баптистів (1911-1928), письменник, поет, перекладач, особа з широкими гуманістичними поглядами. У 1894 р. Проханов приїхав до Сімферополя, щоб побудувати в його околицях сільськогосподарську християнську комуну “Вертоград”, яку пропаґував як взірець нового життя. Однак проти Проханова була розпочата кримінальна справа, він відмовляється від проекту та виїжджає за кордон.
У Росію проповідник повернувся палким прихильником ідеї об’єднання усіх християн на засадах протестантизму, у чому вбачав найефективніший ідейний засіб досягнення економічного, політичного і культурного піднесення суспільства:“Я зрозумів, що різні віри в протестантизмі — результат свободи совісті, вільного читання і тлумачення Біблії будь-якою особою та релігійної активності будь-якої людини, згідно з її поглядами. Ці принципи релігійної свободи здійснювали вплив на життя протестантських народів і стали основою для політичної та наукової свободи… Я дійшов висновку, що за моральною чистотою протестантські країни вищі від інших країн… Мій контакт з протестантами за кордоном привів мене до твердого висновку, що тільки Біблія і Євангеліє, які вільно проповідуються і вільно сприймаються, допоможуть здобути вищі досягнення…” [23]. Свою релігійну діяльність Проханов розглядав як таку, що підготує нову Реформацію, котра “об’єднає індивідуальність народу з його вільною духовною творчістю”. З цією метою він розгортав жваве місіонерство серед протестантів східноєвропейських країн, досягаючи угоди з Союзом чеських братів ім. Хельчицького про майбутнє об’єднання з єдиновірцями Польщі, Болгарії, Росії, України, Білорусі, російськими протестантами в Німеччині, Англії, Франції. У 1906 р. він пробував створити подібне об’єднання — Руський євангельський союз, у який запрошував і прихильників релігійно-раціоналістичних течій, зокрема під час відвідувань духоборів Канади та молокан Філадельфії. Однак й ця ідея Проханова виявилася утопічною й викликала протидію багатьох релігійних лідерів.
Невтомна діяльність Проханова на початку ХХ ст. зумовила певне пожвавлення євангельського християнства в Україні. Так, у 1908 р. в Одесі відбувся з’їзд течії, де взяло участь чотирнадцять представників від дев’яти громад (Одеської, Голтянської, Маріупольської, Харківської, Київської, Катеринославської, Сімферопольської, Севастопольської, Ялтинської). Однак реально громад євангельських християн в Україні було більше. Є відомості про їхнє існування в цей період у Полтаві, Єлизаветграді, Хортиці, містечках Олександрівську, Конотопі, Новомиколаївську, Свято-Лучицьку тощо. Наступний з’їзд відбувся 1909 року у Катеринославі. На ньому обговорювалось питання про створення церковної структури течії. Оскільки ж число прихильників руху з корінного населення було незначним, а центр діяльності знаходився у Петербурзі, ця структура, створена Прохановим у 1911 р. під назвою Всеросійський союз євангельських християн, з самого початку отримала проросійську орієнтацію і не мала суттєвого впливу на релігійні процеси в Україні.
Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них з’явилась у 1909 р. в Ковелі на Волині внаслідок місіонерства членів Проханівського союзу Й. Горського, Й. Насипайка, Н. Рудзької. У 1910-1912 роках діяли вже громади у Рожицях, Міхаловцях та Мірошині, містах Здолбунові й Рівному. В 1920 р. утворився Союз слов’янських зборів євангельських християн в Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі проживали на теренах Західної України. Очолили об’єднання українець О.Ничепорук та росіянин Л. Шендеровський.
Союз у 1933 р. налічував 66 громад майже в усіх повітах Волині та Галичини, мав 181 приміщення та 346 місійних пунктів, нараховував понад дванадцять тисяч віруючих. Союз видавав україномовний журнал “Євангельський християнин” (1938-1939), у редколегії якого був відомий діяч євангельського руху Михайло Подворняк.
Водночас на теренах Західної України, Західної Білорусі та східнопольських земель діяв ще один осередок євангельсько-християнського напряму — Союз церков Христових з центром у Кобрині Поліському. Очолюваний К. Ярошевичем та І. Буковичем, він мав філії у Віленському, Новогрудському, Білостокському, Люблінському, Волинському, Поліському, Галицькому воєводствах. За протоколами другого з’їзду, що відбувся у Горичеві Володимир-Волинського повіту 12-14 вересня 1930 р., Союз церков Христових мав 42 громади, молодіжну спілку, жіноче товариство, реґентські курси (у Горичеві) та сиротинець (у Бєльську), впродовж 1926-1938 років видавав російськомовний журнал “Христианский союз” [24]. Його громади підтримували тісні зв’язки із Союзом українських євангельських християн-баптистів.
Незважаючи на те, що в інституційному плані об’єднання баптистів та євангельських християн у першій третині ХХ ст. так і не завершилося, цей період можна охарактеризувати як історію спільного євангельсько-баптистського братства в Україні.
Істотне місце в ньому посідали також братські менноніти. На початку ХХ ст. вони мали ще численні громади, низку товариств, значну кількість освітніх закладів, гуртків, місій, видавали нові журнали та релігійно-біблійні твори, вели активну господарську, а з 1905 року — й політичну діяльність. За ініціативою Ів. Проханова та меннонітського діяча П. Фрізена, наприклад, у 1905 р. створюється ліберально-буржуазна партія “Союз свободи, правди і миролюбства”, центральне бюро якої знаходилось у Севастополі. У своїй програмі партія наближувалась до конституційних демократів.
У першій третині ХХ ст. кількість меннонітів в Україні залишалась ще представницькою: 1928 року налічувалась близько 120 тис. віруючих [25]. Громади, зосереджені у Мелітопольській, Запорозькій, Херсонській областях, діяли вже як досить відкриті суспільству осередки. Меннонітство поступово відійшло від колишньої тактики ізоляціонізму, підтримувало контакти з іншими релігійними об’єднаннями, подекуди — й світськими культурно-громадськими та освітніми закладами. Спостерігалася навіть спроба створити 1928 року Всеукраїнське об’єднання меннонітських громад (його правління, що очолив А.Едінґер, розташовувалося в колонії Марґенау), куди дозволяли вступати протестантам інших національностей. Однак здійснити ці наміри об’єднання не встигло, оскільки вже 1929 року було заборонене.
Помітних успіхів зазнали менноніти й у господарській сфері. У багатьох місцевостях України завдяки їхнім зусиллям розгортався кооперативний рух, організовувалися численні сільськогосподарські артілі. Під головуванням П.Фрезе було створене Меннонітське господарське товариство (з осідком у Гальбштадті), а П.Дік очолив Правління меннонітської кооперації в Україні (у Найфельді). До діяльності у цих товариствах залучали віруючих усіх протестантських течій. Серед останніх у 20-х роках активізувався рух господарської “комунізації”. Найбільш відомими були, зокрема, комуни “Праця” і “Світло та Знання”, створені членами Нового Ізраїлю на р. Манич; комуна “Сонце правди”, організована баптистами у с. Черепові Проскурівського району, комуна баптистів і братських меннонітів “Об’єднання праці” у с. Богданівці Дережнянського району [26], комуна євангельських християн “Царство світла” у Юр’ївському районі Дніпропетровської області [27]. На тлі перших радянських колгоспів ці господарства вирізнялися дисциплінованістю, організованістю, результатами праці. Незважаючи на спільність способу життя і праці, кожен комунар мав власну господарку, нерухоме майно, міг при бажанні вийти з комуни, а, по суті, — з кооперативного товариства. Рівень забезпеченості протестантських господарів був досить високим. Не випадково, аналізуючи темпи зростання пізнього протестантизму в різних реґіонах країни, радянський автор Ф.Путінцев доводив, що вони були найбільшими в Україні, пов’язуючи цей факт з господарською діяльністю віруючих: “У цей час на Україні заможні та куркульські групи селянства, отже і сектантства, досягали разом 49,5 відсотка (29,8 плюс 19,7). Таким чином, керівні куркульські групи на Україні були сильніші. Сектантство центрально-чорноземних губерній було менш бурхливим у своєму зростанні та діяльності, ніж сектантство на півдні Росії” [28].
Безумовно, ототожнення сектантства з куркульством спричинено ідеологічною позицією автора. Наведені дані водночас відбивають характерну рису побуту протестантів: заможності, господарських успіхів вони досягли не експлуатацією чужої, а особливою інтенсивністю власної праці, здоровим, заощадливим побутом, прагненням оволодіти новими методами у професії. Головну ідейну роль при цьому виконувала висхідна релігійна мотивація праці, за якою будь-яку трудову діяльність оголошували священною, потрібною Богові, а її успіхи засвідчували ревність віруючого у виконанні Божих заповітів.
Беручи до уваги цю, властиву протестантизмові, характеристику, німецький соціолог Макс Вебер розробив концепцію, згідно з якою, успіхи капіталізму безпосередньо пов’язані з розвитком конфесії, передусім кальвінізму. Вчений відзначав особливе підприємництво, націленість на високий матеріальний статус, першість в економічному змаганні, властиві багатьом протестантам у Європі та Америці, вбачаючи у цьому ідейне підґрунтя “духу капіталізму”. Соціальна і культурна історія України, натомість, не сприяла становленню вітчизняних протестантських осередків, здатних відігравати суттєву роль у її економічному розвитку. Не випадково з їхнього кола вийшло, по суті, тільки декілька великих землевласників (брати Мазаєви, котрі, однак, досягли успіху ще до свого переходу від молоканства у баптизм, родина Мамонтових). Православне ж середовище і в Україні, і в Росії дало цілу плеяду сільськогосподарських, промислових, торговельних маґнатів — основних суб’єктів розвитку капіталізму на зламі ХIХ-ХХ ст. Особливо багато підприємців вийшло із старообрядництва та молоканства.
„Комунарна” діяльність євангельських християн, баптистів, меннонітів, адвентистів у 20-х роках лише зовні відповідала ідейним проголошенням більшовизму і стала ще однією вагомою причиною їх переслідувань. Після виходу декретів Раднаркому”Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (1918) та “Про звільнення від військового обов’язку за релігійними переконаннями” (1919), протестанти мали чергову надію на розв’язання питання свободи совісті. Однак документи діяли недовго — 1 березня 1929 року видано циркуляр ВЦРПС (№53) “Про посилення антирелігійної пропаґанди”, в якому вказувалось на “необхідність посилення ідейної боротьби з релігійним світоглядом”, зокрема, з “розвитком баптизму, вченням євангелістів… У теперішній момент церква і різні релігійні секти служать прикриттям для антирадянської роботи куркульських і капіталістичних елементів у країні та для міжнародної буржуазії” [29]. Останню крапку у відносинах між державою і церквою поставила постанова “Про релігійні об’єднання”, прийнята ВЦВК РРФСР у квітні і підтверджена зміною статті 4-ої Конституції РРФСР у травні 1929 року. Згідно з нею, діяльність церков обмежувалась задоволенням релігійних потреб віруючих у молитовних будинках (тобто культом). Місіонерство і релігійну пропаґанду забороняли. Пресвітери і проповідники могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Забороняли матеріальну допомогу єдиновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнацтва, жінок. Не можна було мати біблійні, літературні, рукодільні, трудові та інші товариства, гуртки, групи. Проповідь Слова Божого за межами церкви і прилучення до громади осіб інших сповідань або із середовища невіруючих визнавали злочином перед законом.
Оскільки власне культ у протестантизмі був лише одним із елементів різноманітної діяльності громад, значно поступаючись їх місіонерській та пропаґандистській, культурно-освітній і філантропічній практиці, то, безумовно, майже все життя баптистів, євангельських християн, меннонітів було “злочином”. Не випадково у 1928-1929 роках більшість громад припинила існування. Найжорстокіших репресій зазнає протестантизм саме в Україні.
Подібна доля спіткала і господарську ініціативу протестантських громад, “комунарство” яких більшовицька пропаґанда спочатку використовувала як приклад в агітаційних кампаніях за колгоспний рух, подаючи релігійні комуни як взірці колективної комуністичної праці. При Народному комісаріаті землеволодіння у 1921 р. була навіть створена комісія (Оргкомсек) з переселення євангельських християн, баптистів, старообрядців та ін. на вільні землі, а точніше у найменш розвинуті реґіони Росії, туди, де потрібно було піднімати сільське господарство. У зверненні комісії йшлося про намагання уряду “закликати до творчої земельної праці ці народні, переважно селянські та ремісничі, так звані сектантські маси, вже організовані у свої громади, що добре один одного знають, об’єднані кожне в своїй течії єдиним прагненням, які зарекомендували себе особливою працездатністю, чесністю, виконавством, прямотою і щирістю… Наркомзем чекає, що сектантські громади виконають свій обов’язок… примірним працелюбством, будовою взірцевих господарств, піднесенням рівня сільськогосподарського виробництва на потрібну висоту”. В обмін на це обіцяли, “що за їхнє вчення ніхто ніколи нікого не буде переслідувати” [30].
Однак 1929 року ці господарства спішно розформовують: адже будь-яка нерелігійна діяльність протестантів була заборонена. Тобто комуна могла залишитися, але будуватися не на релігійних, а на “комуністичних” засадах, об’єднуватися не навколо церковного активу, а партосередку. Оскільки ж, за статутом ВКП(б), одночасне перебування у партії та релігійній громаді було несумісним, то віруючим залишалося або відмовитися від віри, або бути готовими до заслання. Значна кількість протестантів встигла еміґрувати. Це зробили, завдяки матеріальній підтримці єдиновірців з-за кордону, менноніти (за винятком тих, котрі під впливом закликів Оргкомсеку виїхали у Казахстан, Сибір, Поволжя). Впродовж 30-х років в Україні не залишилось жодної меннонітської громади, зате вони значно поповнились, збільшуючи кількість місцевих фермерів, у Північній Америці. Євангельські християни і баптисти змушені були у більшості перейти на нелеґальний статус. Таким чином, основна кількість протестантських осередків в Україні у 1929-1933 роках припинила своє існування.
Появу пізнього протестантизму в Україні, безперечно, підготували попередні протестантські впливи, раціоналістичні та пієтичні рухи. Ідейно-догматичний, культово-побутовий зміст баптизму, подекуди й євангельського християнства, наприкінці ХIХ - першій чверті ХХ ст. ще зв’язаний з духовними традиціями корінного населення. Водночас — це вже течії західного зразка, пробуржуазної орієнтації. Пізній протестантизм переводить живу релігійну творчість, самобутність общинного життя у догматичні та інституційні межі, засвідчуючи своїм прикладом логіку еволюції будь-якої секти (якщо вона життєздатна) або релігійного руху у церкву.
Цей процес спостерігається й в інших пізньопротестантських течіях, які виникають після євангельського християнства та баптизму і також зв’язані з пієтичними модифікаціями ХIХ-ХХ ст.
1. П-ский Б. П. Из письма в редакцию о немецко-хохлацкой штунде // КС. 1884. Кн.10. С.543-544; Епископ Алексий. Материалы для истории религиозно-рационалистического движения на юге России во второй половине ХIХ ст. Казань, 1908. С.41, 49, 50.
2. Епископ Алексий. Материалы для истории религиозно-рационалистического движения. С.276, 165-166.
3. Рождественский Ар. Южнорусский штундизм. С.145, 149.
4. Козицкий П. Штундистская община на побережьи Днепра в Чигиринском и Черкасском уездах Киевской губернии // Церковные ведомости. 1890. №6. С.11-13.
5. Brown J. The Stundists. The Story of a Great Religion Revolt. Part IV, V, VI.
6. Драгоманов М. Про брацтво хрестителів або баптистів на Україні. С.19-20.
7. Бонч-Бруевич В. Д. Преследование баптистов евангельской секты // Материалы к истории и изучению русского сектантства. Chants, 1902. Вып.6. С.176.
8. Цит. за: Епископ Алексий. Материалы для истории религиозно-рационалистического движения. С.280-281.
9. Ясевич-Бородаевская В. И. Борьба за веру. СПб., 1912. С.52.
10. Там же. Приложение №19. С.622, 624; Братский листок. 1907. №2. С.3; 1908. №3. С.7.
11. Баптист Украины. 1926. №1. С.2.
12. Вельмін В. Сектанти і молодь. Харків, 1930. С.7.
13. Фойтік Й. З історії волинських чехів. Пряшів, 1966. С.170-176.
14. История евангельских христиан-баптистов в СССР. М., 1989. С.70.
15. Післанець Правди. 1928. Ч.8. С.2-10.
16. ProtokoÆ siódmego zjazdu zjednoczenia zborów sÆowiañskich baptystów w Polsce. Warszawa, 1931. S.9-17.
17. Цит. за: Рождественский Ар. Южнорусский штундизм. С.173-174.
18. Недзельницкий И. Штундизм, причины его появления и разбор учения. СПб., 1899. С.76-79.
19. Цит. за: Клибанов А. И. История религиозного сектантства. С.245, 259.
20. Слово Истины. 1917. №1. С.1-2.
21. Післанець Правди. 1927. Ч.2. С.2.
22. Там же. 1930. Ч.2. С.27-28.
23. Проханов И. С. Автобиография //История евангельских христиан-баптистов. С.148.
24. Grelewski S. Wyznania protestanskie i sekty religijne. S.611.
25. Кривохатський М. Менноніти на Україні. Харків, 1930. С.5-6, 8-9.
26. Івановський А. Сектантство і боротьба з ним. Харків, 1930. С.35-40.
27. Вельмін В. Сектанти і молодь. С.31.
28. Путинцев Ф. Современное сектантство // Критика религиозного сектантства. М., 1974. С.85.
29. Цит. за: Орлеанский Н. Закон о религиозных объединениях РСФСР. М., 1930. С.7.
30. Вестник Духовных христиан-молокан. 1925. №1-2. С.5, 6; Гидулянов П. В. Отделение церкви от государства в СССР. М., 1926. С.554-555.
*Арміній Якоб — голландський теолог, пастор реформатської церкви в Амстердамі. Виступив проти ортодоксального кальвінізму. На думку Армінія, кожна людина має свободу волі, і це дає їй змогу долати наслідки першородного гріха; спасіння залежить, передусім, від моральної поведінки, гідного життя.
*Реально віруючих у протестантизмі завжди більше, ніж офіційно заявлено, оскільки інформація про склад громад стосується тільки членів церкви. У пізньопротестантських течіях принцип членства означає, по-перше, досягнення віруючим вісімнадцятилітнього віку; по-друге, проходження так званого стажу наближеного, коли віруючий доводить готовність служити Богові й виконує доручення громади; по-третє, прийняття водного хрещення та участь у хлібопереломленні. Дітей з протестантських родин, симпатиків чи навіть постійних відвідувачів молитовних зборів, які не пройшли цих ступенів, членами церкви не вважають.
* Це формулювання означало право вибору віруючими служби в армії або її заперечення на основі особистих релігійних переконань.
Рекомендована література
Айвазов И.Г. Русское сектантство. М., 1916.
Арсеньев К.К. Свобода совести и веротерпимость. Сб. статей. СПб., 1905.
Арсеньев Н. О положении христианства в Польше. Варшава, 1932.
Бонч-Бруевич В.Д. Преследования баптистов евангельской секты. Chants, 1902.
Буткевич Т.И. Обзор русских сект и их толков. Пг., 1915.
Вейс Г. Історія протестантського руху. Париж, 1938.
Вельмін В. Сектанти та молодь. Харків, 1930.
Його ж. Соціялісти во Христі. Харків, 1930.
Гумилевский Н. Краткая история и обличение новых рационалистических сект. Пг., 1915.
Демко Ст. Баптисти. Жовква, 1935.
Демко Ст. Сектанти. Жовква, 1939.
Домашовець В. Український Баптистський рух // Збірник праць ювілейного конгресу. Наук. конгрес у 1000-ліття хрещення Руси-України. Мюнхен, 1988/1989.
Евангельские христиане-баптисты в СССР. М., 1979.
Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. Чикаго, 1991.
История евангельских христиан-баптистов в СССР. М., 1989.
Клибанов А.И. История религиозного сектантства в России. М., 1965.
Його ж. Религиозное сектантство в прошлом и настоящем. М., 1973.
Корчинский Хр. Киевская секта штундизм или баптизм? К., 1899.
Лазарев І.І. Єлисей Сукач: З історії євангельсько-баптистського руху в Україні. Торонто, 1956.
Лукачевский А. Сектантство прежде и теперь. М., 1925.
Лялина Г.С. Баптизм: иллюзии и реальность. М., 1977.
Материалы II Всесоюзного съезда воинствующих безбожников 1929 г. М., 1929.
Мельгунов С. Штундисты или баптисты? // Русская мысль. 1904. №2.
Митрицкий М. Что такое секта баптистов? К., 1913.
Митрохин Л.Н. Баптизм. М., 1974.
Москаленко А.Т. Идеология и деятельность христианских сект. Новосибирск, 1978.
Надольский Р.В. Баптизм в прошлом и настоящем. Мн., 1987.
Олійник П. Сектантство. Львів, 1937.
Поліщук Ю.Д. Баптизм колись і тепер. Ужгород, 1976.
Протестантизм: Словарь атеиста. М., 1990.
Пругавин А.С. Религиозные отщепенцы (очерки религиозного сектантства): В 2 чч. СПб., 1904.
Путинцев Ф.М. Политическая роль и тактика сект. М., 1935.
Терлецкий В. Очерки, исследования и статьи по сектантству. Полтава, 1912.
Филимонов Э.Г. Баптизм и гуманизм. М., 1969.
Франко І. Баптисти і мальованці Київської губернії // Літер.-наук. Вісник. 1902. Т.19.
Його ж. Радикали і попи // Громадський голос. 1898. №22.
Шендеровский Л. Евангельские христиане. Возрожденное евангельское движение в исторической христианской церкви: Исторический очерк (XIX-XX вв.). Торонто, 1980.
Ярцев А. Секта евангельских христиан. М., 1928.
Ясевич-Бородаевская В.И. Борьба за веру. СПб., 1912.
Її ж. Сектантство в Киевской губернии // Живая старина. 1902. Кн.1.
Її ж. Очерки по истории сектантских движений в Екатеринославской губернии // Новое слово. 1897. Ч.4.
Grelewski St. Wyznania protestanskie i sekty religijne w Polsce wspóÆczesnej. Lublin, 1937.
Hebly J.H. Protestantism in Russia. Grand Rapids, 1976.
Kupsch Ed. Geschichte der Baptisten in Polen. 1852-1932. Zdunska Wola, 1932.
Јapiсski A. WspóÆczesnej ruch sekciarski wsród prawosÆawnego spoÆeczeñstwa Polski. Warszawa, 1933.
Loesche G. Geschichte des Protestantismus in Österreich. Lipsk, 1921.
Pritzkau J. Geschichte der Baptisten in Sünd-Russland. Odessa, 1914.
Tomaszewski H.R. Grupy Chryscijañskie typu Ewangeliczno-baptystycznego na terenie Polski od 1858 do 1939 roku. Warszawa, 1978.
Warns J. Russland und das Evangelium. Kassel,1920.
Тексти
Всеукраинский съезд баптистов. К., 1918.
Всеукраинский съезд баптистов. Харьков, 1925.
Изложение евангельской веры, или Вероучение евангельских христиан / Изд. И.С.Проханова. СПб., 1910.
Існування Бога у світі. Розумові підстави віри у Бога. Кременець, 1936.
Исповедание веры христиан-баптистов / Изд. В.Г.Павлова. Одесса, 1906.
Кмета-Єфимович І. Гармонія євангельських фактів. К., 1928.
Краткое изложение вероучения евангельских христиан / Изд. И.В.Каргеля. СПб., 1913.
Лукіянчук Н. Незабутні спомини. Торонто, 1936.
Луценко Т.К. Сповідь віроучителя сектанта. К., 1907.
Марцинковский В. Записки верующего: В 2 тт. Париж, 1928.
Його ж. Путешествие по Польше // Верность. 1930. №3.
Материалы к истории и изучению русского сектантства и раскола. Лондон; СПб., 1908-1909. Вып.8-9.
Михайло Драгоманов. Збірник статей. Ірвінгтон, 1970.
Неспасений у церкві. Львів, 1936.
Павлов В.Г. За віру. Торонто; Чикаго, 1960.
Сажин А.С. Сравнительное богословие. СПб., 1907.
Статистика баптистов. СПб., 1910.