Лєнка Карфікова Імена і речі. За Євномієм Кизицьким та Григорієм Нисським. Частина перша: Євномій (Пер. з чеської Ілля Бей)

Друга частина

Третя частина

Полеміка каппадокійських братів Василя Кесарійського та Григорія Нисського з новоаріанином Євноміем, єпископом Кизицьким, відноситься до найбільш цікавих богословських дискусій четвертого століття, в яких формулювалася християнська ортодоксія. Замість уявлення Євномія про послідовне підпорядкуванні Отця, Сина і Духа ці богослови продумали можливість трьох взаєморівних Божественних іпостасей, які, тим не менш, відрізняються за своїм походженням.[1] Метою цієї статті є розбір не богословського змісту і результатів цієї полеміки, а загалом представлення одного з аспектів поняття мови, тобто думок обох полемізуючих сторін про її походження, точніше сказати, про походження окремих слів.[2] Виходжу я при цьому з тих пасажів твору Григорія Contra Eunomium, II, 387-444 і 543-553, які присвячені цьому питанню.[3] Також тут (як іронічний засіб) сконцентровані зауваження про античні теорії мови, значенню яких для зазначеної полеміки я присвячую заключну частину.

Євномій

У запропонованій реконструкції уявлень Євномія про походження мови, крім викладеного в першій Апології, ми змушені посилатися на цитати Григорія з другої книги Євномія Apologia apologiae в рамках Contra Eunomium. Зазначений пасаж (що містить реакцію Євномія на полеміку Василя щодо походження Божественного імені «ненародженність» в Adversus Eunomium I, 5-8,[4] особливо на пасаж I, 8) подає відразу кілька цитат, важливих для розуміння позиції Євномія. Про походження мови ми тут дізнаємося:

«Якщо б [Бог] перших людей або їх безпосередніх нащадків не навчив того, як називаються й іменуються окремі речі, вони б спільно жили без розуму й мови. І вони не виконали б нічого необхідного для життя, оскільки мислення кожного з них було б темним, адже вони не знали б значущі слова, тобто дієслова та імена».[5]

З цього уривку нам стає зрозуміло, що «значущі слова» (σημαίνοντα) мають, згідно Григорію, конститутивне значення для людського мислення і навіть для життя взагалі. Без них людське мислення (διάνοια) було б «темним» (ἄδηλος) і не могло б стати підставою для дій. «Значущі слова», згідно Євномію, - це «дієслова та імена» (ῥήματα καὶ ὀνόματα),[6] причому не в значенні правил синтаксису, а, в першу чергу, в номенклатурі, яка виражає «як окремі речі називаються (λέγεται) й іменуються (όνομάζεται)». Спочатку людського роду сам Бог повинен був навчити їй людину, тобто вже до того, як люди почали розмовляти, було відомо «як окремі речі називаються й іменуються».

Це повідомлення для розуміння підходу Євномія має вирішальне значення. Ми дізнаємося звідси про три основні посили, які в зазначеному пасажі ще докладніше будуть ілюстровані іншими цитатами з Євномія: (1) імена відносяться до самих речей, (2) людина ці імена з Божою поміччю може прочитати, (3) ці імена передаються.

 (1) Імена відносяться до самих речей

За Євномієм імена не є якимсь людським додатком, що для речей як такий не має ніякого значення, а навпаки, відносяться до самих речей від їх початку, і відвічно відомі тільки Богу. Найменування (хоча б деякі), згідно Євномію, виражають сутність речей,[7] тобто (як ми могли б парафразувати) висловлюють якусь збагненну розумом структуру, яка притаманна речам. Бог відразу поклав кожній речі, яку створив, ім'я, яке їй відповідним чином належить.[8] Створення та ім'япокладання (вираження збагненної розумом структури) представляють для Євномія неподільну єдність: «Не є негожим приписувати Богу виникнення речей, а тому - коли вже ми так робимо - ми не можемо заперечувати і покладання імен (τὴν τῶν ὀνομάτων θέσιν)».[9]

Своє уявлення Євномій базує на розповіді про створення світу в Бут 1,[10] згідно з яким Бог творить словом, і навіть Сам «назвав світло днем, а темряву ніччю», а також інших біблійних віршах (Пс 146 [147]: 4), де ми читаємо, що Бог «вирахував безліч зірок і всім їм імена дав».[11] Навпаки, Євномій, згідно із зазначеним пасажем, намагається, за допомогою типологічного тлумачення (яке Григорій не наводить повністю), вказати, що називання тварин Адамом у Бут 2 не має відношення до ім’япокладання, але містить певне пророцтво про Христа і Церкву.[12] Для Євномія це навіть «свято встановлено і відповідає закону промислу, що назви даються речам з гори (ἄνωθεν)».[13]

 (2) В душу людини були вкладені зачатки імен

Імена, які виражають сутність речей, присвоєні ним так, що їх можна прочитати. Адже Божа творча номенклатура витворила «певні загальновідомі закони (νόμοι ἐμφανῶς κείμενοι)»,[14] які людина може пізнати – але ж якщо вона отримає Божественне одкровення. Очевидно, мова йде не стільки про те, що «Бог, як певний педагог і вчитель алфавіту сів з першими людьми і читав їм лекції про дієслова та імена», як над цим уявленням іронізує Григорій.[15] Згідно Євномію, Бог дарував людині якусь можливість пізнавати структуру речей: «Розпорядник всіх речей, за законом свого твору, визнав необхідним засіяти насіння в наші душі (ταῖς ἡμετέραις ἐγκατασπεῖραι ψυχαῖς)».[16] У людину від Бога таким чином була вкладена певна можливість розпізнати структуру речей, виражену в їхніх «іменах», тобто (скоріш за все) деякі зародки імен або якесь «природне пізнання» (φυσικὴ ἔννοια), про яке Євномій згадує в іншому місці,[17] на підставі яких людина може прочитати Божественну номенклатуру. З наведених слів Євномія не цілком зрозуміло, чи не є Боже «сіяння» в людських душах Божому тотожне «навчанню». З його зауваження про те, що Боже навчання стосувалося лише перших людей, ми можемо дійти висновку, що Євномій припускає ще якийсь Божественний акт активізації цієї зародкової пізнавальної структури в самому початку людського роду.

Це розпізнання імен речей, згідно з уявленням Євномія, має принципове значення для орієнтації людини і можливості діяти. Без знання імен людина не впізнавала б речі і не могла їх використовувати, тобто не могла б їх ідентифікувати та, відповідно, зробити що-небудь корисне.[18] Також вона не могла б нічого зі структури речей повідомити іншим, і людське суспільство, таким чином, опустилося б до рівня тварин: люди б жили разом «без розуму і без мови» (ἀλογίᾳ καὶ ἀφωνίᾳ συζῆν).[19]

 (3) Імена речей передаються

Божественне навчання іменам речей було потрібно, на думку Євномія, тільки першим людям (або їх безпосередньому потомству),[20] наступні покоління вже передавали їх одне одному. Як тільки люди вперше прочитали імена речей, вони почали передавати їх іншим, а не спонтанно вигадували їх. Адже ніде в Писанні, аргументує Євномій, ми не читаємо про те, що святі вигадували імена речей. Імена даються речам «згори», як ми вже знаємо,[21] і ґрунтуються на «іменованих речах, а не на авторитеті тих, хто іменує (тобто тих, хто імена вимовляє)».[22]

Навіть язичницькі поети, згідно Євномію, не відкривають імена у власному розумінні слова. Речі не тільки вже мають імена, але й поети їх із речей не прочитують, оскільки їхні твори є тільки їхньою власною вигадкою («брехнею», διαψεῦσθαι).[23] Євномій, таким чином, знає також людську мову, яка не має обґрунтування в самих речах, а тільки в людській фантазії, в людському «творенні понять» (ἐπίνοια), а тому є всього лише flatus vocis.[24] Було б передчасно припускати, що Євномій уявляє створення понять людиною тільки так, як це йому приписують Каппадокійці,[25] а за ними і деякі сучасні тлумачі, що звинувачують його в певному «номіналізмі» avant la lettre.[26] У своїй першій Апології Євномій явно вказує, що ми повинні «звертати увагу на поняття самих речей (ταῖς τῶν ὑποκειμένων ἐννοίαις) та відповідно до них пристосовувати найменування (ἀκολούθως ἐφαρμόττειν τὰς προσηγορίας)».[27]

Здається, що Євномій розрізняє з одного боку поняття (ἔννοιαι), що виражають самі речі, які у вигляді якихось зародків вкладені в людину, і згідно з якими людина пристосовує речам назви, з іншого боку - поняття, створювані тільки людською ἐπίνοια (роздумом, створенням понять), які виражають не самі речі, а тільки людську фікцію.

 (4) Найменування Бога передує людині

У розумінні мови Євномієм, як ми його вже представили на підставі зазначеного пасажу, ключове значення має людське найменування Бога. Вчення Євномія про імена, які передують людині, очевидно, спирається на його переконання, що таким ім'ям, яке передує людині і яке людина прочитує на підставі дарованої Богом здібності, не створюючи її самостійно, є в першу чергу найменування Бога «Ненародженим» (ἀγέν[ν]ητος).[28] Це позначення належить Богові раніше, ніж Він може бути ним позначений. Бог у своїй «ненародженості» не залежить від того, чи назве Його таким людина.[29] Божа гудність (ἀξία), згідно Євномію, виражена саме в Його імені і тотожне з ним: «ім'я є (те ж що) гідність».[30] А оскільки ця гідність очевидно «старша, ніж людська ἐπίνοια, Боже ім'я також має бути «старшим» за цю людську здібність, активність або поняття, що нею створені. Зворотне уявлення призводило б до абсурдних результатів, вважає Євномій: «так, або ἐπίνοια старша за тих, хто її використовує (τῶν ἐπινοούντων), або найменування (προσηγορίαι), які за своєю природою належать Богу і які всьому передують, є більш пізніми, ніж творіння людини».[31]

Можливість використовувати (тобто вимовляти) Боже ім'я стосується при цьому саме і тільки людини, а не «розумних сутностей», і навіть самого Сина: «До Бога не звертаються по імені (ὀνομάζεσθαι), - вказує Євномій, - ані Син, ані розумні сутності, які через Сина виникли».[32]

Виключно люди можуть (завдяки зародковій можливості, дарованої самим Богом) прочитувати структуру речей і висловлювати її мовою (якої не мають розумні сутності). Ця основна «сумісність» між людською мовою і Божественною номенклатурою, яка виражає структуру речей, робить також можливим, щоб Бог говорив до своїх служителів, як про це свідчить Писання. Така Божа бесіда (ὁμιλία) є для Євномія навіть підтвердженням цієї сумісності між Божественною номенклатурою і людською мовою: «Якщо ж Бог не відмовляється говорити зі своїми служителями, ми повинні припустити, що Він давав спочатку речам назви, що відповідають єству» (προσφυεῖς προσηγορίας).[33]

Таким чином, Євномій розрізняє, власне, дві мови: Божественну номенклатуру, яка виражає саму структуру творіння, і людську здатність прочитати цю номенклатуру завдяки зародками імен у своїй душі, і таким чином орієнтуватися в речах. Людська мова, яка не прочитує структуру самих речей, є всього лише вигадкою поетів.

[1] Я коротко описала цю полеміку у своїй книзі Řehoř z Nyssy. Boží a lidská nekonečnost, Praha 1999, стор. 169-196; більш докладно нею займається B. Pottier, Dieu et le Christ selon Grégoire de Nysse. Etude systématique du “Contre Eunome” avec traduction inédite des extraits d’Eunome, Paris – Turnhout 1994.

[2] Про цей аспект всій полеміки див. M. S. Troiano, I Cappadoci e la questione dell’origine dei nomi nella polemica contro Eunomio, in: Vetera Christianorum, 17, 1980, стор. 313-346.

[3] GNO [Gregorii Nysseni Opera] I,339,8-356,16 і 385,1-338,24. Тлумачення переривається роздумами про ненароджених і безсмертя як різні Божі атрибути, Contra Eunomium II,445-542 / GNO I,356-384.

[4] SC 229,180-198. Див. реконструкцію R. P. Vaggione, Eunomius, The Extant Works, Oxford 1987, стор. 106-113.

[5] Григорій Нисський, Contra Eunomium II,398 / GNO I,342,22-29.

[6] Введення категорій ὄνομα (для πράττοντες = діючий) і ῥήμα (для πράξεις = дія) приписується Платону (Soph. 262a; див. також Crat. 399ab; 425a; 431b), у якого їх перейняв Аристотель (De interpr. 16a1.19 і нижче; Poet. 1457а10-18). Але це ще ані назви частин мови «ім'я» та «дієслово», ані членів речення «підмет» і «присудок», див. T. Borsche, Platon, in: P. Schmitter (вид.), Geschichte der Sprachtheorie, II: Sprachtheorien der abendländishen Antike, Tübingen 1991, стор. 140-169, особл. стор. 253 і нижче. Только стоїки зі своїм інтересом до граматики використовують ці назви для частин мови, яких вони спочатку розрізняють тільки чотири (а пізніше п'ять або шість): ім'я (трохи пізніше будуть виділені імена загальні, προσηγορία, і власні, ὄνομα), дієслово (ῥήμα), сполучник (σύνδεσμος), член (ἄρθρον), а також прислівник (μεσότης). Див. реферат про Діокла Магнезійського у Діогена Лаертського, Vitae, VII, 58. Див. про це A. C. Lloyd, Grammar and Metaphysics in the Stoa, in: A A. Long (вид.), Problems in Stoicism, London 1971, стор. 58-74; M. Baratin, Aperçu de la linguistique stoїcienne, in: P. Schmitter (изд.), Geschichte der Sprachtheorie, II, стор. 193-216, особл. стор. 196 і нижче.

[7] Див. Євномій, Apol. 18 / Vaggione 57 (Vaggione R. P. Eunomius of Cysicus and the Nicene Revolution, Oxford 2000).

[8] Григорій Нисський, Contra Eunomium II,403 / GNO I,344,11-13.

[9] Там же II,411 / GNO I,346,13-15.

[10] Див. там же II,443 / GNO I,356,4-7, де міститься посилання на попереднє тлумачення у Contra Eunomium II,262 / GNO I,303,1-6 і II,269 / GNO I,305,13-15.

[11] Григорій Нисський, Contra Eunomium II,423 / GNO I,350,8-9.

[12] «... і слова Адама, котрі, як каже Апостол, були пророчими щодо Христа і Церкви (Еф 5:31-32), тлумачить він свавільно, як хоче. Бо ніхто не буде настільки нерозумний, щоб замість Павла, який силою Духа відкриває нам сокровенні таємниці, вважати більш достовірним тлумачем божественних Писань Євномія, який явно вступає в протиборство зі словами богонатхненного свідоцтва і намагається через перетлумачення вислову про це (Писання) довести, що види безсловесних тварин не були найменовані Адамом» (Contra Eunomium II,443-444 / GNO I,356,7-16). На те, що Григорій навмисне опустив тлумачення Бут 2 Євномієм вказує B. Pottier, Dieu, стр. 169

[13] Григорій Нисський, Contra Eunomium II,546 / GNO I,386,5-7.

[14] Там же II,408 / GNO I,345,13-14.

[15] Там же II,397 / GNO I,342,19-21.

[16] Там же II,548 / GNO I,386,19-20.

[17] Про φυσικὴ ἔννοια (природне пізнання) Євномій говорить у Apol. 7 / Vaggione 40, де згадує про неї поряд з батьківською традицією як одне з джерел для переконання в тому, що Бог єдиний. Подібним чином цей термін використовує й Ориген, який вказує, що згідно з цим «природним пізнанням» Бог безсмертний, простий, нескладений і неподільний (C. Cels. IV,14 / SC 136,218). Для загальнолюдського пізнання ним користується і Климент Олександрійський (Strom. I,94,2 / GCS 15, Clemens Alexandrinus 2,60; див. M. Spanneut, Le stoїcisme des Pères de l’eglise de Clément de Rome à Clément d’Alexandrie, Paris 1957², стор. 227.

[18] Див. Григорій Нисський, Contra Eunomium II,413 / GNO I,346,23-347,1.

[19] Там же II,398 / GNO I,342,25-26.

[20] Див. там же II,398 / GNO I,342,22-23.

[21] Див. там же II,546 / GNO I,386,6-7.

[22] Див. там же II,545 / GNO I,385,22-24. Згідно з Апологією Євномія слова також походять від речей, які ними позначаються (див. Євномій, Apol. 18 / Vaggione 54 і нижче)

[23] Григорій Нисський, Contra Eunomium II,414 / GNO I,347,4-6.

[24] Див. там же II,179 / GNO I,276,22-30; подібно і Євномій, Apol. 8 / Vaggione 42.

[25] Як вказує Григорій, ἐπίνοια згідно з Євномієм є лише порожнім звуком, який розлітається (див. Contra Eunomium II,44-49 / GNO I,238-240). А Василь вказує, що коли ἐπίνοια лише пустий звук, як вважає Євномій, то вона скоріш παράνοια (див. Василь Кесарійський, Adv. Eun. I,6 / SC 299,188).

[26] Див. E. Cavalcanti, Studi eunomiani, Roma 1976, стр. 117. А також Th. Kobusch, Sein und Sprache. Historische Begründung einer Ontologie der Sprache, Leiden 1987, стор. 53.

[27] Євномій, Apol. 18 / Vaggione 54.

[28] Див. Григорій Нисський, Contra Eunomium II,44 / GNO I,238,26-29; а також Євномій, Apol. 8 / Vaggione 40-42.

[29] Див. Григорій Нисський, Contra Eunomium II,389 / GNO I,339,28-340,4.

[30] Там же II,544 / GNO I,385,19.

[31] Там же II,552 / GNO I,388,3-7.

[32] Там же II,390 / GNO I,340,9-11.

[33] Там же II,417 / GNO I,348,6-10.