Любеч, батьківщина Малуші й Антонія Печерського
Петро АНТОНЕНКО. – «Слово Просвіти», ч.41 (418), 11 – 17 жовтня 2007 року
Обидві згадки пов’язані з київським князем Олегом, засновником династії Рюриковичів. Чернігів згадано у договорі Олега з Візантією 907 року, коли після переможного походу на столицю імперії князь зобов’язав візантійців платити данину “на Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч та інші міста”. Як бачимо, Любеч уже в першій четвірці давньоруських міст. Але ще під 882 роком літопис повідомляє, що коли Олег зі своєю варязькою дружиною йшов княжити в Київ, то дорогою “взяв Смоленськ і Любеч та посадив там своїх князів”. У когорті видатних історичних постатей любечан особливо вирізняються дві. Після загибелі великого князя київського Ігоря на престол зійшов син його і княгині Ольги Святослав. Цей войовничий князь, який усе життя провів у походах, одружився з любечанкою Малушею. Молода княгиня була знатного роду, за деякими джерелами, її батько був любецьким князем. Від шлюбу Святослава й Малуші народився майбутній Володимир Великий, Хреститель Русі. Ще одна видатна історична постать з Любеча — святий Антоній Печерський (983—1073), засновник Києво-Печерської лаври, Іллінського монастиря в Чернігові з його знаменитими Антонієвими печерами і засновник чернецтва на Русі. У Любечі княжив до того, як сісти на київський престол, Володимир Мономах, правнук Володимира Великого й онук Ярослава Мудрого. На височезній Замковій горі стояв його палац, було розташовано княжий дитинець. Дослідження встановили, що в ньому діяла система водогону. Замкова гора збереглася досі. І нині вона вражає розмірами, а була, за твердженнями вчених, ще на 8 метрів вищою. Із Замкової гори відкривається дивовижний краєвид Дніпра, неозорих лук й перелісків, сусідньої Білорусі, яка зовсім близько, за річкою. На Замковій горі 10 років тому встановлено пам’ятник на честь 900-річчя першого загальноруського з’їзду князів. Від славної княжої доби в сьогоднішньому Любечі залишилося небагато. Окрім Замкової гори, це Антонієві печери. Вони менші, ніж у Чернігові. Є ще пам’ятки козацької доби, серед них — залишки кам’яниці гетьмана Полуботка.
Інша пам’ятка — Спасо-Преображенська церква початку ХІХ століття, що в самому центрі міста. Її недавно відреставровано, зараз це діючий храм. Новітня історія міста не менш драматична. Саме тут, під Любечем, на Дніпрі, у вересні 1943 року тривали кровопролитні бої. Щойно було визволено від фашистів Чернігів і сам Любеч, радянське керівництво, нехтуючи законами війни і здоровим глуздом, поставило завдання негайно форсувати Дніпро, щоб за кілька тижнів, а точніше — до річниці Жовтневої революції, взяти Київ. На Дніпро кинули сотні тисяч солдатів, переважно новобранців зі щойно визволених областей України, ненавчених, необстріляних, при нестачі зброї і навіть обмундирування. Тисячі молоденьких солдатів полягли тут, на Дніпрі, більшість — у першому своєму бою. Кажуть, річка була чорна від трупів і червона від крові. …Сьогодні Любеч — селище міського типу в Ріпкинському районі Чернігівщини, за 30 кілометрів від обласного центру. Живе й виживає, як і вся сільська Україна — важко, з численними соціальними проблемами. Свою славну історію любечани знають і шанують. Ось зараз переїздить у просторіше приміщення місцевий краєзнавчий музей. Правда, він досить бідний за оформленням, власне, це не професійний державний заклад, а громадський. Є проблеми з реставрацією і збереженням пам’яток історії. Усе це дуже прикро на тлі багатющої історії княжого міста. Любечани мріють відкрити в місті філію Національного історико-культурного заповідника “Чернігів стародавній”, щоб поставити все на наукову, державну основу. Цілком розумна ідея, яка чомусь не знаходить підтримки у владних кабінетах. Тобто можна було б поєднати історичний туризм з відпочинком, оздоровленням. Інвестори теж лише придивляються. А Любеч чекає й запрошує доторкнутися до нашої багатющої історії.
