Люди можуть не довіряти "священикам у дорогих авто", але вірити в духовну цінність Церкви

— Дослідження фіксує легке падіння релігійності за останні роки – чи можна вважати це значущим?

— Зважаючи на всі обставини, загалом ні, але це питання варто розділити на кілька складових для тих читачів, які хотіли б зрозуміти, на що звертати увагу під час інтерпретації даних.

По-перше, погляньмо на динаміку, яку презентує Центр Разумкова з 2013 по 2017 роки для тих, хто вважає себе віруючими (сторінка 30 звіту): з 2013 по 2014 Центр Разумкова показує зростання з 67% до 76%, а потім падіння до 70,4% у 2016 році й 67,1% у 2017. Тобто, порівнюючи 2013 і 2017, рівень однаковий – 67%. А якщо додати до цього 2000 рік із лише 57,8% опитаних, які вважають себе віруючими, то стає очевидним, що дані аж ніяк не свідчать про низхідну динаміку віруючих упродовж останніх 20 років.

Допитливі читачі запитають: «А якщо виокремити 2014, 2016 і 2017 роки, де лише низхідна динаміка? Чи доречно говорити про падіння релігійності саме протягом цього періоду?» Якби (підкреслюю – «якби!») це були дані до 2014 року, точна відповідь звучала б так: пониження з 76% до 70,4% є статистично значимим з імовірністю 99% (показники 2014 і 2016 років у звіті), а з 70,4% до 67,1% (тобто показники 2016 і 2017 років) – з імовірністю 95%, але не 99%. Однак, йдеться про дані після 2014 року, а це робить порівняння в часі дуже складним (або й практично неможливим). Чому так?

До анексії Криму та війни на сході України ми мали можливість в опитуваннях порівнювати думку населення України в цілому. Що трапилося після сумнозвісних подій? Частина населення Криму й окупованих частин Донецької та Луганської областей переїжджає до тих областей, що підконтрольні уряду України, причому відбувається це не одномоментно. Раніше опитування показували, що населення півдня та сходу України є менш релігійним, ніж центрального та західного макрорегіонів. Якщо менш релігійне населення переміщується до регіону з більш релігійним, то показники релігійності в такому регіоні зменшаться. Відповідно, щоб говорити про зміни в поглядах населення, потрібно врахувати вимушену міграцію внаслідок анексії Криму та війни на Сході. Без такої аналітики ми не можемо зробити висновки про зміни в поглядах, навіть якщо ми зосередимося лише на тих областях, які були й залишаються підконтрольними урядові України. Адже їхнє населення змінювалося з року в рік внаслідок вимушеної міграції.

На жаль, є суттєве ускладнення для інтерпретації даних у тому, як їх презентує Центр Разумкова. Зверніть увагу: у їхніх аналітичних матеріалах немає фрази «дані репрезентативні для…», а лише зазначено, у яких областях опитали того чи іншого року. То що ж ми порівнюємо в часі? Україну 2013 року з Україною без Криму в 2014 році та з Україною без Криму й тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей 2016 року? Вочевидь, це різні сукупності людей, тобто це не є все доросле населення України, як в опитуваннях до 2014 року.

Минулого року мала можливість почути непублічне пояснення, що масиви даних зважували (тобто домножували на спеціальні коефіцієнти), щоб зробити можливим порівняння в часі для України в цілому. Тобто хоч і не опитали значну частину Луганської та Донецької областей, але отримані відповіді домножили, щоб збільшити вагу цих областей у вибірці. Спробую пояснити простими словами (числа умовні): нехай опитували ви до війни 100 осіб в області Х, а тепер можете опитати лише 50, бо інші на тимчасово непідконтрольних територіях. Відповіді цих 50 ви домножуєте на 2, щоб вийти на попередні 100, хоча насправді думка неопитаних 50 зовсім не обов’язково та сама. Понад те, чи їх все ще 50? Можливо, 15 з них – біженці, які вже виїхали в інші області України і їхня думка вже була врахована під час опитування в інших областях? Зайве казати, якщо це справді так, то чимало фахівців не погодилися б із таким методологічним рішенням. Якщо це не так, то залишається те саме запитання: які процедури зважування були застосовані до даних? Інакше кажучи, що з чим ми порівнюємо в часі, коли дивимося на графіки в аналітичному звіті Центру Разумкова?

Отже, щоб коректно інтерпретувати динаміку даних, потрібні чіткі, докладні пояснення з боку Центру Разумкова щодо репрезентативності й застосованих процедур зважування. Було б також доречно оприлюднювати масиви даних для незалежного аналізу: опитування проведені за грантової підтримки, а отже, не є комерційною власністю замовника. Тоді фахівці побачили б коефіцієнти зважування, вагу кожної області й можна було б мати ґрунтовну, змістовну розмову щодо оцінки динаміки.

— Вперше прихильників УПЦ КП фіксується вдвічі більше. Що це може означати і які чинники до цього можуть призводити?

— Вперше Центром Разумкова, але минулого року це вже було показано Київським міжнародним інститутом соціології. Гадаю, це насамперед громадянська позиція символічного вибору між Києвом і Москвою, між Україною і Росією.

— Залишається сильною категорія «просто православні» - що може стояти за нею?

— Вочевидь, це люди, які не асоціюють себе з певною православною Церквою, хоча водночас асоціюють себе із православ’ям. Дозволю собі повторитися: якби Центр Разумкова надав масив даних у відкритий доступ, то можна було б подивитися докладніше, які характеристики властиві тим респондентам у їхньому опитуванні, що обрали відповідь «просто православні». Судячи з наведених у звіті відсотків, таких у вибірці було близько 500 осіб – це достатньо для деякого аналізу.

— Довіра до Церков залишається високою (а особливо високою виявилась довіра до Папи Франциска), однак думки про моральний авторитет Церкви є протилежними. Про що це може свідчити?

— У цьому контексті по-різному можна сприймати поняття «церква»: як можливість зв’язку з Богом чи як сукупність священнослужителів або й також вірян. Можна довіряти, що ваша молитва в церкві буде почута Богом, що таїнство хрещення або причастя допоможе посилити зв’язок між людиною і Богом (і в цьому сенсі довіряти церкві), але водночас не погоджуватися в усьому з церковними ієрархами або й навіть тим священиком, який провів обряд. Є низка людей, які не вважають священиків на дорогих авто моральними орієнтирами, але водночас вірять, що церква – це вище й сильніше за слабкості окремої людині, зокрема й тієї, що в рясі.

Понад те, моральний авторитет і довіра – не тотожні поняття. Можна довіряти, що людина щира з вами, але не погоджуватися з її поглядами, з її життєвими пріоритетами. Скажімо, для вас гендерна рівність – важлива цінність, а та людина патріархальних поглядів. Ви не вважаєте гріховними інтимні взаємини до шлюбу, а та людина каже, що це неприйнятно. Водночас ви разом молитеся й довіряєте, що вона витратить вашу пожертву на добру справу.

Отже, який би сенс не вкладали респонденти у відповіді, нижчий рівень морального авторитету, ніж довіри, не видається алогічним. Якби було навпаки: моральний авторитет вищий за довіру, це було б загадковою несподіванкою! Адже якщо людина має у ваших очах моральний авторитет, вона також має вашу довіру. Важко уявити ситуацію: «Ця людина є для мене моральним авторитетом, але я не довіряю, що вона поверне мені позичені 100 гривень і думаю, що вона бреше про вчорашні події!»

Нагадаємо, що результати останнього опитування стосовно релігії від Центру Разумкова були оприлюднені у травні. Перший аналіз отриманих результатів зробив журналіст Дмитро Горєвой