Людмила Филипович: Православний екстремізм досягнув своєї мети у вигляді конфлікту, довів українців до стану внутрішньої агресії
Небезпеки зміни вектору політики розвинутих держав, реакція світу на український конфлікт, мігранти та релігійна пропаганда стали новими віяннями для багатьох країн. Наприкінці серпня українська делегація мала змогу представити свою позицію під час XIX Світового конгресу Міжнародної асоціації історії релігії. Один з організаторів та натхненників поїздки професор Людмила ФИЛИПОВИЧ поділилась своїми враженнями в інтерв’ю для РІСУ про вплив православного екстремізму, російську пропаганду в Німеччині, глобальну політику та роль релігії у конфлікті.
— У Вашому недавньому інтерв’ю Ви згадували про православний екстремізм. Які ризики він приховує, особливо в умовах нашого конфлікту?
— Православний екстремізм приховує в собі небезпеки як внутрішні, так і зовнішні. Зовнішні пов’язані із духовною агресією православних щодо інших вір і народів, нав’язуванням їм чужих цінностей та ідеологем. Фактично веде до знищення етнорелігійної унікальності спільноти, яка стає об’єктом цих впливів. Часто це робиться з «благими» намірами: навернути на «істинну віру», прищепити «диким аборигенам» цивілізованість і духовність. Але яка в цьому неповага до іншого, до речі, також створеного Богом. Тут все ясно.
Мене більше непокоїть те, яку загрозу в собі несе екстремізм зсередини. Це стосується і православ’я. Екстремізм виховує агресію, змінює свідомість людини, суперечить основним людським і християнським цінностям. Осліплена екстремізом людина або інституція весь час перебуває в ситуації постійної опозиції та тривожної поведінки. За таких умов будь-яка система, індивідуальна чи суспільна, розпадається. Мені здається, що саме ці внутрішні процеси розладу, розбалансованості і є найнебезпечнішими. Це те, що зараз відбувається в українському суспільстві. Окрім військової агресії, яку підтримали як ідеологічно, так і релігійно, православний екстремізм частково досягнув своєї мети у вигляді конфлікту, який довів українців до стану внутрішньої агресії. І завдання загасити ці руйнівні пориви стоїть перед кожним з нас.
— Якщо проглянути останні новини, то можна побачити певну лінію розколу. Раніше лише Путін уособлював собою зло, то тепер нерідко можна почути, що зло – це всі росіяни без винятку та Росія загалом. Подібне узагальнення та більша агресія вкорінюються дуже швидко. Як можна на це вплинути?
— Будь-яка абсолютизація – зла, добра – необ’єктивна. Стосовно православного екстремізму можна сказати, що це зло для українців, але чи це добро для росіян? Бо ж російський православний екстремізм руйнує не тільки українське середовище, а й інші. Хіба тільки українці попали в поле впливу теорії «Москва – Третій Рим» чи концепції «Русскій мір»? Всі народи – і православні, і неправославні — знаходяться в очікуванні агресивного нападу з боку «православної» Росії. Чи готовий Захід зупинити цього роздратованого звіра? Чи має Захід зброю – духовну, інтелектуальну – для протидії агресивності Росії? Невже він сподівається, що мовчанням, незасудженням, політкоректністю купить собі мир в своєму домі? От мають першу ластівку – біженці із Сирії, які не без участі російського екстремізму тікають не в Росію чи Арабські емірати чи хоча б в Туреччину, а в Німеччину.
Існує російська реальність і міф про Росію. Це, зрозуміло, різні речі. Але і досі Росія сприймається як оплот православ’я на Сході, як центр сили, що утримує сотні народів в своєму полі. А силу, тим більше озброєну, бояться. Я уважно спостерігаю за еволюцією православ’я в Росії. Справді, у сер. 80-х років РПЦ постала як інституція у стані відродження. Скільки нових ідей, особистостей подарувала нам та епоха! Тоді вона виступила за відродження своєї «ісконно православної віри», шукаючи свої корені, повертаючись до витоків. Тоді культовими вважалися не офіційні церковні лідери, а інтелектуали та богослови. Величезні інтелектуальні та концептуальні потенції демонструвала РПЦ. Але з часом відбувся поворот.
Духовна енергетика процесу відродження, в який були втягнуті маси народу, спрямувалася чи її спрямували не в то русло. Відбувся відхід від намічених напрямків розвитку. Скажемо так: стратегія щасливого спасіння людства за участі православних замінилася стратегією вселюдського спасіння «як ми скажемо», тобто за нашим планом, нашими засобами. І це на фоні небувалої фундаменталізації РПЦ, коли замовчуються або навіть заперечуються досягнення минулих віків, коли примітивізується православне вчення до новомодних ідеологем, коли в церкві фактично встановлена диктатура і жорсткий порядок. Ця Церква підминає під себе всі ті несміливі рухи, які з’являються всередині неї. Тобто будь-яке інакомислення всередині російського православ’я сьогодні заборонене. Генеральна лінія в РПЦ – це стратегія на ортодоксальне вчення, радикалізацію світогляду, повернення до агресивної поведінки віруючих, культивування принизливо залежних або навпаки – жорстко диктаторських відносин з державою.
Колись Церква була сильна своєю духовністю, майже 500-літньою історичністю, а нині — завдяки підтримці влади, силових структур, її авторитет тримається на відстані до державної кормушки. Але ж ми знаємо, що фізична сила, особливо в християнстві, ніколи не виконувала вирішальної ролі. Українці в цьому випадку запропонували альтернативну позицію.
— Яку саме?
— Ми сильні не гарматами чи економічним чудом, не мудрою владою чи нобелівськими лауреатами. Ми сильні своїм народом, який в критичні періоди свого буття показує, що він вищий у своєму розумінні ситуації. Народ сильний своїм переконанням в істинності релігійних цінностей, зокрема християнських заповідей і необхідності їх виконання. Ми сильні тим, що нагадуємо та нав’язуємо ці цінності іншим країнам Європи. Давайте згадаємо: хто стояв на Майдані? Політики? Народ! Хто привів народ на Майдан? Політики? Ні. Хто захистив Україну від російської агресії? Політики? Народ! У якого прокинулась гідність, який відчув себе суб’єктом історії, який готовий загинути за незалежність своєї країни. Такі неймовірні в наш час – час примноження матеріальних статків олігархів — події.
Чи розуміє Росія, якими наслідками може обернутись для неї самої її політика? На яке населення вона орієнтована? На населення, яке виховане на традиціях православ’я, яке затамовує подих від імен знаменитих богословів і вірників РПЦ, яке прагне і готове повторити подвиг і покликання православних святих? Як Церква формує світогляд і настрої прихожан? Що треба було вкласти в голови православних росіян, щоб вони приїхали в Україну вбивати своїх братів, по крові, як вони вважали, і по вірі? Хіба анексія Криму, ця війна не свідчить про катастрофу РПЦ?
— Ви говорили про те, що сліди російської пропаганди побачили й у Німеччині. Як саме це було помітно?
— Ми були в Німеччині на науковому конгресі. Тобто кілька днів мали обмежене коло спілкування, але відчули, що Європа слабо орієнтується в тому, що відбувається в Україні. Відомо, Росію та Німеччину пов’язують давні історичні контакти. Будучи сама потужною імперією, Німеччина досі поважає сильних гравців, якою вважається Росія. Німеччина добре рахує, і якщо російська армія в 60 разів перевищує потужність української, то Меркель не піде на експеримент з таким сильним гравцем. Давайте будемо реалістами в цій ситуації. Ясно, що Німеччина прагне дружити з Росією, бо мати її як ворога небезпечно.
Чи готові пересічні німці захистити свою державу зі зброєю у руках? Великий сумнів. Навіть у самих німців, які досягли певного статусу та благополуччя і не хочуть то все втрачати. Переживши свого часу національну катастрофу, зрозуміло, німці не хочуть її повторення. Тому краще стримати і задобрити потенційного ворога.
Очевидно, що Україна сьогодні стримує чергову навалу орди на Європу. Як у 1240 році, за що нам, до речі, так ніхто і не подякував, ні тоді, ні зараз.
— Але що можна зробити, щоб вони могли почути українську версію думок?
— Активно доносити нашу позицію до них, і не тільки – до всіх європейців. Тому як тільки випадає нагода десь бути за кордоном, не чекайте від Президента чи МЗС якихось повноважень: використовуйте силу народної дипломатії. Організовуйте позапрограмні заходи, через українську діаспору, яка готова і з радістю організовує такі зустрічі. Привозьте з собою відео- і аудіодокази, несіть слово писане і неписане до людей. Вони також зневірилися у достовірності офіційних ЗМІ, тому довіряють живим свідкам.
Якими методами достукатися до інших народів? Треба враховувати їхні ментальні і культурні особливості. Мені здається, що німці чутливі до теми фашизму. Якби вони побачили фільм про російський православний фашизм, вони б зрозуміли, звідки насувається небезпека. В Америці люди гостро реагують на тему прав людини, то покажіть, розкажіть, як ці права зневажаються зараз в окупованій Україні, як вбивають за віру. Точно знайдуться народи, які не сприймають ідею обраних націй чи релігій.
Не очікуймо, поки системно запрацює механізм проукраїнської пропаганди. У кожного є сили протистояти «Русскому міру» на побутовому рівні, в полеміці з її прихильниками. В Тюрінгії, де я була, немає жодного українського каналу чи газети, радіо чи інформагентства, тому українська діаспора має змогу бачити і чути тільки російську версію подій. Коли постійно нав’язується те, що при владі в Києві хунта та фашисти, коли це говорять 100 разів на день, то ти поступово починаєш вірити. Що Україна протиставить цим ідеологічним випадам? Серед майже повної мовчанки виключенням є МЗС України та міністр Клімкін. Але їхньої праці недостатньо.
Чого не навчилася наша влада, так це спиратись у своїй роботі на людей. У нас є чимало фахівців, які виконують роль народних дипломатів, зокрема науковці. Українські релігієзнавці завжди активні в цій царині. Я тільки з’являється якась можливість, ми розповідаємо про Україну, про те, що тут відбувається. От і зараз, збираючись на Парламент релігій світу, що відбудеться в жовтні в США, куди приїде 10 тис. учасників, представників 80 різних релігій, веземо презентацію, книги, фільми, заплановані виступи в рамках програми Парламенту і поза ним, наприклад в американських університетах. І допомагає нам наша українська діаспора.
— Повернемось до науковців. Нехай не прозвучить грубо, але як пояснити людям навіщо їм релігієзнавці? Що вони можуть їм дати? Окрім, безперечно, наукового знання.
— Це залежить від людини. Для когось достатньо написати 20 книжок і залишитись у сфері ідеї та тим тішитись. І я не заперечую цей шлях, це власний вибір людини. Є інші релігієзнавці, які вважають, що користі від знання буде більше, якщо його, це знання, нести в маси, як то кажуть, популяризувати. Наука не має розвиватись сама в собі та сама для себе. Тоді втрачається сенс цього заняття. Це доволі егоїстично, коли ти займаєшся саморозвитком за рахунок держави та інших людей. Ми маємо віддати суспільству більше. Моя позиція — активне просвітництво, бо вважаю, що всі біди у нас від незнання. І хочу, щоб ми ці знання передавали людям. Чим більше людина знає, чим більше вона освічена – тим вона толерантніша, культурніша та відкритіша до інших. Масштаб світосприйняття у такої людини — глобальний. У техногенному суспільстві все менше залежить від людини. В нас все менше лишається людського. А тут незамінною є релігія.
Я думаю, що українські релігієзнавці давно усвідомили це і зробили чимало. Своєрідним тестом стали події на Майдані. Справа була не в тому, щоб там постояти, повиколупувати бруківку, поліпити вареники чи навіть винести мертвих та поранених. Важливо було прийти туди і зрозуміти, що ж це відбувається. І не просто описати та проаналізувати, а й вплинути на розгортання тих подій. Яким чином? Фактично ми збирали думки, актуалізували події, ми виступали замовниками для релігійних діячів, просили їх підтримувати людей і визначити своє місце. Наше зацікавлення церковною позицією щодо Майдану вилилось у нашу книгу «Майдан і Церква», що створило площадку для дискусій і дало змогу самовизначитись і самим церквам. Ми з’ясували, що їхні позиції були різними щодо соціально-політичної ситуації в тогочасній Україні. Цікаво, зрозуміти, чому так відбулося.
І, попри все, я бачу, що релігієзнавство буде жити. Я бачу це в молодих науковцях, які не зрадили науку, які прагнуть нести ідеї за межі української спільноти. І якраз участь у конгресі в Ерфурті це показало дуже яскраво. В нашої науки є майбутнє.
Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО
