...В історії, навіть найдокументальнішій, набагато більше фантазії, ніж правди!
О. Блаватська
Я зробив це — говорить мені пам’ять. Я не міг цього зробити — говорить мені гордість, що залишається в цій суперечці невмолимою, І ось надходить момент, коли пам’ять, нарешті, відступає.
Ф. Ніцше
Констатація зростання інтересу до містики, окультизму, езотеричного знання наприкінці XX століття стала вже «загальним місцем» в літературі, присвяченій сучасним соціальним процесам і розвитку суспільних ідей. Містичні ідеї сьогодні — це не тільки атрибут кіч-культури, це предмет серйозної уваги академічної науки. Але за ідеями, що складаються чи то в наукові концепції, чи то в релігійній доктрини, завжди стоять люди. Поза сумнівом, у будь-якій суспільно значущій теорії втілено особистість її засновника. У цьому сенсі постать нашої співвітчизниці Олени Петрівни Блаватської — письменниці й мандрівниці, яка стояла біля джерел чи не найпершого «орієнтально забарвленого» містично-окультного руху на Заході, є особливо цікавою. Ця непересічна жінка, засновниця Всесвітнього теософського товариства, ще й досі викликає суперечливі емоції — від презирства до обожнення. Хоча в Західній Європі та Америці в різні часи кількість її послідовників сягала кількох сотень тисяч і серед них були досить шановані персони (наприклад, американський вчений Т. Едісон, батько прем’єр-міністра Індії Д. Неру, голландський художник П. Модріан), у рідній країні вона тривалий час була майже незнаною. Але вибух цікавості до Блаватської протягом останнього десятиліття нарешті компенсував довгі роки безвісті.
Отже, хто вона, ця загадкова мадам Блаватська? Біографія, викладена в довідкових виданнях, залишає багато питань щодо подій її життя та мотивів її вчинків. Відомо, що Олена Петрівна народилась у Катеринославі 1831 р. Її батько, Петро Олексійович фон Ган, артилерійський полковник, походив зі стародавнього німецького роду. Мати — Олена Андріївна Ган (Фадєєва), жінка з незалежним характером, певно, далека від «буденної марноти» життя — свого часу була відомою письменницею. Олену Петрівну виховувала бабуся — О. П. Фадєєва, яка цікавилась природничими науками, нумізматикою, листувалась із всесвітньовідомими вченими Р.І. Мурчисоном та О.Ф. Гумбольдтом. У 16-річному віці Олена Ган виходить заміж за 42-річного єреванського віце-губернатора Н. В. Блаватського. Невдовзі, однак, вона полишає чоловіка й вирушає в мандрівку країнами Європи, Північної Африки, Південної Америки, відвідує Індію та Китай. 1859 р. на рік повертається до Росії, а потім знов мандри — Єгипет, Європа. На початку 70-х років Блаватська опиняється в Сполучених Штатах Америки і приймає американське громадянство. У той час вона займається спіритизмом, публікує багато статей з цієї теми і зрештою 1875 р. разом з Г. Олкоттом засновує в Нью-Йорку так зване «Теософічне Товариство». Тут виходить і її перша теософська праця — «Розвінчана Ізіда» (1877). Пізніше засновники перенесли центр Товариства до індійського міста Адіяр. Вони багато мандрували по Індії, були в Гімалаях, вивчали місцеві звичаї і релігійні традиції та спілкувались із «вчителями мудрості» — махатмами. З 1884 р. Блаватська знову в Європі. Упродовж останніх років життя вона пропагує свої ідеї серед європейців, сприяє розгалуженню Товариства, пише численні коментарі до давньо-східних текстів, нариси, фантастичну прозу, завершує працю «Таємна доктрина». Померла О. П. Блаватська 1891 р. у Лондоні, згідно із заповітом попіл її було поділено на три частини, які зберігаються в Нью-Йорку, Адіярі та Лондоні.
За висловом американського письменника К. Воннегута, вона залишила таку безліч праць, що їй самій і підняти їх було б не під силу. Після неї залишились також ідеї синтезу науки, релігії та філософії, первісної єдності всіх релігій, прагнення відновити вчення про приховані сили природи, начебто відоме в давнині, її послідовники й нині намагаються отримати та піднести «істинне» знання про природу й людину, сприяти утвердженню всесвітнього братерства попри будь-які відмінності. Гуманні ідеї, за якими, видається, повинні стояти великодушні та щирі особи. За тим же К. Воннегутом, Блаватська була «милою жінкою, яка всіх людей вважала за своїх братів та сестер...». Але дехто називав її талановитою шарлатанкою, заради вигоди й самореклами здатною на вигадки й оману. «Сухі» факти її біографії не дозволяють судити, хто ближчий до істини. Російська дослідниця В. Пазілова говорить про дві протилежні версії життя та творчості Блаватської. Згідно з однією, викладеною першим біографом Олени Петрівни О. Писарєвою, ця жінка була посланницею гімалайських махатм. Місія її полягала в тому, щоб донести до «нерозумного людства» таємне знання та допомогти йому зробити новий крок на шляху до досконалості. За іншою версією Блаватська — істерична дама, схильна до фантазій, містифікацій та марнославства. Пазілова вважає, що остання версія грунтується на книзі «Сучасна жриця Ізіди» (1894) письменника-романіста Вс. Соловйова. Упереджено інтерпретуючи факти, він, мовляв, змалював непривабливий портрет «жалюгідної крадійки людських душ», «всесвітньої ошуканки», котра за допомогою «фальшивих чудес» залучала до свого товариства довірливих сучасників. Не претендуючи на роль третейського судді, в цій статті ми наведено спогади тих, хто особисто знав Олену Петрівну, уривки з її листів та міркування дослідників її життя і творчості. Можливо, це допоможе краще зрозуміти цю суперечливу людину.
«Всі ми родом з дитинства». Здається, що родина та перші роки життя Блаватської «прирекли» її на інтерес до всього незвичайного, надбуденного. За спогадами сестри, Віри Желіховської, Олена Петрівна була вразливою дитиною: «Вона фантазувала вголос, і власні фантазії здавалися їй реальністю». Тітка Блаватської писала, що у Олени були галюцинації, які доводили її до нападів; «...Часом на неї нападав сміх: вона пояснювала, що сміється з витівок якихось істот, що їх не бачить чуже око». Сама Блаватська стверджувала, що здатність «здійснювати фізичні феномени (читати думки інших, змушувати дзвоник дзвонити, пересувати меблі)» виникла в неї вже в чотири роки. Взагалі про її дитинство та юність відомо небагато. Російський філолог А. Сенкевич, використовуючи архівні матеріали, пише, що в дитячому віці Олена зазнавала протилежних впливів — з одного боку її оточували високоосвічені люди (бабуся, мати, їхні друзі), з другого — темні, марновірні мешканці фадєєвського маєтку, її няні, кріпаки. В одинадцять років дівчинка налякала родичів тим, що почала записувати повідомлення «з того світу» буцімто під диктовку духа тітки якогось військового з батькового полку. Цікаво також зазначити, що бабуся Олени успадкувала бібліотеку свого батька, князя Павла Долгорукого, який вивчав алхімію та магію й був членом масонської ложі. Можливо, тут Олена Петрівна вперше відкрила для себе «Смарагдову скрижаль», «Каббалу», «Книгу мертвих», твори Теофраста та Сведенборга. Вона писала в мемуарах, що вже в дитинстві, перебуваючи в діда та бабусі, познайомилась із буддизмом — релігією калмиків: «...провела місяці й роки серед ламаїстських калмиків Астрахані... була в Семипалатинську й на Уралі... де знаходилась резиденція Терахан-Лами... і вже до п’ятнадцяти років ... багато що знала про лам та тібетців».
Несподіване для родичів заміжжя Блаватської вважають фіктивним: воно було потрібне їй лише для того, щоб отримати незалежність. За одними даними, вона покинула чоловіка через три місяці, за іншими — одразу ж після вінчання, «щоб йому й на думку не спало, начебто вона йому дружина». «Щастя жінки, — писала Блаватська, — у здобутті влади над потойбічними силами. Кохання — це лише кошмарний сон». У спогадах дружини тифліського губернатора М. Єрмолаєвої, яка характеризувала Олену як «блискучу, але вкрай свавільну дівчину, яка нікому й нічому не підкорялась», є натяк на захоплення Блаватської князем Голіциним — «чи то масоном, чи то магом і віщуном». Вже набагато пізніше, коли О. П. Б. стала відомою людиною, чутки про її особисте життя в Росії та в «таємничий» період 1848—1872 рр. змушували її виправдовуватись. У листі від 14 листопада 1874 р. до А. Аксакова, редактора журналу «Психічні дослідження», вона пише: «Що б Вам не казали про мене, вони говорять правду... але тільки Бог бачить, що я вистраждала за моє минуле. Це минуле, як печатка прокляття на Каїні, переслідувало мене все життя й переслідує навіть сюди, в Америку, куди я поїхала далі від нього та від людей, що знали мене змолоду... Я ненавиділа... світ, як ненавиділа лицемірство... і йшла проти суспільства та усталених звичаїв напролом». У листі 1886 р. до Вс. Соловйова вона обіцяє оприлюднити «вбивчі» матеріали про себе: «...1948 р. я, зненавидівши чоловіка Н. В. Блаватського... поїхала від нього... Кохала я одну людину сильно — але ще сильніше я любила таємні науки, вірила в чаклунство, чари й т. ін. Мандрувала з ним... по Азії, Америці та Європі... Потім сповіщу світ, як раптом у мене розкрилися очі на весь жах мого морального самогубства, і мене послали до Америки — випробувати мої психологічні здібності».
Останній уривок з листа, написаного під впливом бурхливих емоцій і під загрозою розвінчання її «феноменів» (про це йтиметься далі), дещо проливає світло на події 20-ти років життя О. П. Б. після від’їзду з Росії. На думку прихильників, у цей період вона здійснила три кругосвітні мандрівки, в Лондоні вперше зустрілась зі своїм Вчителем (або Господарем, махатмою Морія), неодноразово намагалась проникнути до Тібету, торкнулась таємниць, прихованих від пересічного загалу, і вже тоді усвідомила свою велику місію. Дехто стверджує, що вчителі «переносили» Блаватську з місця на місце — в ті країни, де їй могло б відкритися необхідне знання. Відзначимо, проте, одну дрібницю: перебуваючи наприкінці 50-х років в Одесі, вона відкрила фабрику чорнила та магазин штучних квітів. Попри наявні вже тоді незвичайні здібності та усвідомлення власного великого призначення, вона звернулась до буденних справ.
Щодо часу перебування О. П. Б. у Тібеті, де гімалайські правителі начебто керують долею планети та людства, існує декілька поглядів. На думку сучасної англійської теософки Д. Фуллер, Блаватська два роки (1868—1870) навчалась у ламаїстському монастирі, Радянський публіцист В. Сидоров вважає, що Олена Петрівна потрапила до Тібету в 1864 р. і перебувала там упродовж семи років, саме тоді встановивши постійні контакти з махатмами, яких індійці вшановують як напівбогів, а сама вона вважала своїми старшими братами по розуму, котрі значно випередили людство у своєму розвитку.
Для нас важливо хоча б приблизно знати час перебування авторки «Таємної доктрини» у махатм, бо це певною мірою прояснює її подальшу історію. Як пише її опонент Вс. Соловйов, опинившись в Америці у 42-річному віці, Блаватська «разом з молодістю втратила все, чим жила досі. Якби вона була жінкою пересічною, їй судилося б загинути... або ледве животіти. Але в ній була сила енергії та таланту, яка саме тепер, коли минула молодість з усіма її бурями, мала широко й вільно розвитися». Саме тоді вона звертається до спіритизму — захоплення багатьох американців, яке гаряче обговорюється у пресі. Невдовзі з’явились її перші публікації з цієї теми. Тоді ж Блаватська почала листуватися з А. Аксаковим, пропонуючи йому переклади статей та модних книг, що їх «хотіла б бачити надрукованими в Росії». В перших листах до нього вона щоразу наголошує на тому, що є вже «більше 10 років спіриткою, і тепер усе життя... належить до цього вчення», «...задля спіритизму я здатна працювати день і ніч, аби лиш був у мене кусень хліба, та й то лише тому, що голодній важко працювати... Якби я була багатою, я б віддала всі мої гроші... задля пропаганди цієї божественної істини». Досить швидко Блаватська стає відомою авторкою та медіумом, привертає увагу своїми спіритичними здібностями і цікавими статтями. Однак, видається, ця жінка не може уникнути емоційно гострих ситуацій: як видно з її листів, вона раз по раз опиняється в центрі «змов» та суперечок. Один із сучасних симпатиків Блаватської пише: «Все життя Олени Петрівни — це боротьба з чутками, плітками, оманою навколо її імені, прагнення переконати людей у тому, що їх не водять за ніс». Так, вже 1874 р., коментуючи скандал навколо «викриття» одного «фіктивного» духа, вона, називаючи себе «войовничою персоною», пише: «Я... офірувала себе спіритуалізмові й готова задля захисту своєї віри та істини хоч зараз покласти голову на плаху... В Лондоні... [мене] розхвалюють за те, що я одна стою за спіритуалізм в Америці». І далі про свої стосунки з редактором одного із спіритичних журналів: «Ну ось і війна». Цитуючи нашу героїню, варто відзначити дві речі. По-перше, тут і далі Блаватська вживає термін «спіритуалізм» як синонім спіритизму, хоч це різні поняття. Проте таке ототожнення й досі зустрічається в англомовній літературі. По-друге, мова Олени Петрівни досить-таки далека від літературної, — вона рясніє недолугими зворотами, тавтологіями й кострубатостями. Відзначімо нарешті й те, що в перші роки перебування в Америці 0. П. Б. ще не згадує про своїх Вчителів. Вона занурюється у проблеми спіритизму, діючи з притаманною їй емоційною захопленістю та енергією. Про керівництво з боку «старших братів» Блаватська почала говорити пізніше, вже після заснування Теософічного товариства. До речі, останнє виникло в ситуації, коли, за її власними словами, «....на нас такі нападки, що й не знаємо, що з того буде. Спіритуалісти злостяться, тому що ми не поділяємо їх думок... Антиспіритуалісти насміхаються, як завжди, а члени церкви наповнюють клерикальні журнали лайкою, що ми запродали душу дідькові...» Згодом вона інформує свого адресата, що Теософічне товариство формуватимуть «вчені окультисти, каббалісти, філософи-герметики й узагалі запальні антиквари та єгиптологи... щоб здійснювати порівняння між спіритуалізмом і давньою магією», а вже у грудні 1885 р. стверджує: «Я не медіум, не була й не буду професійним. Я присвятила все своє життя вивченню давньої каббали й окультизму, окультних наук». Метою Теософічного товариства було оголошено археологічні пошуки й збирання доказів єдності найдавніших цивілізацій та релігійних вірувань у всіх країнах.
Під час роботи над «Розвінчаною Ізідою» Блаватська писала сестрі Вірі: «Вір мені або ні, але зі мною відбувається чаклунство! Ти не уявляєш, в якому зачарованому світі картин та видінь я живу!.. Пишу Ізіду — не пишу, скоріше списую й малюю те, що вона сама мені показує... Я сиджу з відкритими очима; все, здається, бачу й чую навкруги справжнє, дійсне, але поряд з тим бачу й чую те, що пишу!.. Поволі пливуть... переді мною... століття за століттями, образи за образами, і я поєдную їх подумки, складаючи епохи та роки, й точно знаю, що помилки бути не може»; «Я кажу тобі правду: Господар усе це мені розповідає й показує... я тільки списую і так легко пишу, що це не праця, а величезна втіха.»
«Ізіда» розійшлася миттєво й отримала багато схвальних відгуків. Однак майже одночасно виходить книга відомого медіума Юма, який звинувачує Блаватську в обмані. Вона реагує дуже емоційно: «Через це я і їду назавжди до Індії і бажаю заїхати туди, де й імені мого ніхто не знає, від сорому й горя. Юм згубив мене своєю злобою назавжди в Європі».
Кошти на переїзд та облаштування спочатку в Бомбеї, а пізніше в Адіярі знайшлися завдяки заможним американським прихильникам Товариства. В Індії Олена Петрівна одразу ж опиняється у вирі бурхливих подій: екзотичні мандрівки на слонах, «проникнення у сокровенні пагоди», вивчення раніше не відомих релігійних вчень, залучення нових послідовників з індусів та англійських колоністів, видання журналу «Теософіст»... За її власним свідченням, 1879 р. Теософічне товариство вже налічує 74 тисячі членів. Радянський дослідник окультизму А. Григоренко пояснює успіх нового вчення в Індії серед місцевого населення тим, що «індуси в умовах жорстокого колоніального насильства... зі співчуттям зустріли цю дивну білу жінку, яка виводила свої погляди з давньоіндійських джерел». На його думку, з англійців до теософії і до Товариства звернулись саме ті, що схилялись до містики та ірраціоналізму.
Починаючи з 1880 р. в резиденції Товариства все частіше виникають «феномени» — махатми являють себе то Блаватській, то Олкотту, то їхньому оточенню. Зазвичай Вчителі надсилають листи, які «надприродним» шляхом потрапляють до адресатів. Інколи листи падають зі стелі, опиняються в кишенях, але найбільш очікуване місце їх «матеріалізації» — настінна шафа в адіярській штаб-квартирі. А. Сенкевич зазначає: «Хто б не писав ці листи, не можна не захоплюватися непересічністю висловлених в них думок. У листах обговорювались теми співвідношення космічної та земної енергії, земного і астрального тіл, наміру й дії... пояснювалось, що є «карма» та інші значущі поняття індуїзму. Центральною, об’єднуючою для них була ідея реінкарнації, проходження душі через сім циклів, кінцева мета якого — набуття не хибної, а істинної індивідуальності». Однак Вс. Соловйов наводить чимало прикладів іншого характеру: листи нерідко мають буденний, «ситуаційний» змісті подекуди з’являються саме тоді, коли необхідно вразити або переконати неофіта в існуванні Вчителів. Так, під час спілкування Соловйова з теософами в Парижі Блаватська одного разу почала наполягати, що «Господар» щойно був на другому поверсі, пройшов повз Олкотта й поклав йому в кишеню листа. Невдовзі вона змусила Олкотта продемонструвати присутнім папірець з написом: «Звичайно, я був там, але хто може відкрити очі тому, хто не бажає бачити. М.» Попри опозиційне ставлення Соловйова до О. П. Б., її прихильники все ж вважають письменника «сумлінним, чесним фактографом». Він наводить, між іншим, і таку «цитату» з листа махатми (post scriptum листа Блаватської): «І «махатми» її не кинуть,— але становище вкрай серйозне. О. (тобто Олкотт) недоумкуватий, але іншого нікого немає.
К. X. [махатма Кут Хумі]».
У 1883 р. Блаватська тяжко захворіла й лікарі порадили їй змінити клімат. Вона їде до Європи. В адіярській резиденції же починаються негаразди: найближчі помічники — подружжя Куломбів — звинувачують О. П. Б. у підробці листів махатм та інших фальсифікаціях; їх підтримують англійські місіонери. Лондонське товариство психічних досліджень починає слідство, яке триває майже рік. Згідно зі звітом офіційного представника цього Товариства Г. Ходжсона адіярська шафа мала отвір, через який можна було крадькома покласти туди будь-що, до того ж за даними графологічної експертизи листи махатм написані рукою Блаватської та двох її найближчих друзів. У звіті є й інші суто матеріалістичні пояснення різноманітних «адіярських чудес» (наприклад, поява в шафі цілого блюдця замість розбитого, явлення махатм, «дощу квітів», поява в належному місці різних предметів тощо). Варто зауважити, що при всій значущості теософії як філософського вчення, при всій масштабності теософського руху «феномени», які приваблювали перших його прибічників, здаються надто мізерними. Психіатр В. Чиж, який на початку XX ст. розмірковував над психологією російських святих, назвав явища такого роду «затейньми чудесами» на відміну від тих, що являють собою велич людського духу. Вс. Соловйов якось сказав Вірі Желіховській: «Мені здається, «Розвінчана Ізіда» — найцікавіший з феноменів Олени Петрівни і, мабуть, що й найменш з’ясований». Ч. Джонстон, який вперше зустрів «милу стару О. П. Б.» навесні 1887 р., вважав, що «вона була більшою за будь-яку свою працю, вона несла в собі більшу життєву силу, ніж навіть її незрівнянні рукописи. Саме глибинне й безпосереднє відчуття її духу, його сильне випромінювання й вібрації привели її до величезних досягнень й були причиною її величезних перемог. Найдосконаліша з її праць — це її воля, яка несе відчуття й упевненість у безсмерті. Навіть її проста присутність говорила при силу її душі». Г. Ходжсон підсумував у своєму звіті; «Пані Блаватська — найосвіченіша, найвигадливіша й найцікавіша ошуканка, яку тільки знає історія, її ім’я заслуговує з цієї причини бути переданим нащадкам».
Сучасники — навіть ті, хто ставився до Блаватської з великою пошаною, — залишили суперечливі свідчення про неї. Ч. Джонстон називав її найбездоганнішою аристократкою, яку він будь-коли знав. Розповідаючи про свої відвідини О. П. Б. 1888 р. у Лондоні, він згадує «розкішну чарівність, яка ніколи не зраджувала її, бо була невід’ємною часткою її особистості», та її «звичайну шанобливу манеру спілкування». Водночас у присутності цього ж джентльмена, що був просто в захваті від аристократичних манер пані Блаватської, вона «повернулась до свого секретаря й лаяла його, стверджуючи, що він — зажерливий, неохайний і ледачий нікчема... який народився дурнем, дурнем і помре». Джонстон вважає, що «це була її звичайна манера давати прочухана своїм учням у присутності сторонніх. Таким чином вона переконувала себе, що вони її ще люблять».
Упродовж ходжсонівського слідства Блаватська дуже турбувалась про власне реноме та про долю свого Товариства. Як це вже бувало в ситуаціях, коли над нею збиралися хмари, вона звинувачувала опонентів у підступності, писала загрозливі листи, оголошувала своїх недругів божевільними, то принижуючи, то вихваляючи себе. Їй властиво було надавати надмірної значущості всьому, що з нею траплялося, драматизувати події, реагувати емоційно, яскраво й неоднозначно. Здається, вона не «знала середини» у своїх почуттях. її патетичні листи рясніють знаками оклику та «гострими» епітетами. Вражена зрадою Куломбів, вона пише: «...Я задля Товариства готова не тільки душу покласти, але й честь. Я подала у відставку... поїду до Китаю, до Тібету, до дідька, якщо потрібно, туди, де мене ніхто не знайде... Ефект моєї публічно оголошеної відставки буде величезний... зникаю на рік чи два з поля битви... Програма... моя така: нехай люди чують якомога більше таємничого, але й невизначеного. Нехай ми тепер, теософи, будемо оточені такою таємничістю, що сам дідько крізь окуляри навіть не побачить...» У своєму протесті проти звіту Лондонського товариства психічних досліджень, де Ходжсон, зокрема, дійшов висновку, що Блаватська — російська шпигунка, вона дає волю фантазії: «Майже вісім років тому я... зробилася громадянкою США, внаслідок чого втратила всі права на щорічну пенсію 5000 крб., яка належала мені як вдові вищого російського сановника; я постійно... заявляла своїм друзям-туземцям, що хоч би який поганий, на мій погляд, англійський уряд... російський уряд у тисячу разів гірше; кожний знає... наскільки я зневажаю політику...» Цікаво, що Олена Петрівна все своє життя називала себе вдовою, а чоловік насправді її навіть пережив. У «посвідченні», яке за її проханням було надіслане з канцелярії тифліського поліцмейстера в червні 1884 р., Олену Петрівну визначено як «дружину дійсного статського радника». Щодо її шпигунства — то вона, вочевидь, не діяла на користь Росії в Адіярі та Бомбеї. Але, як стверджує В. Пазілова, Блаватська «1872 р... звернулась до начальника III відділення з пропозицією зарахувати її російською шпигункою за кордоном». З розмови О. П. Б. і Вс. Соловйова 1885 р. у Парижі, що відбулася вже після закінчення ходжсонівського слідства: «...облаштуйте одну вельми важливу й корисну для Росії справу. Я хочу запропонувати себе таємним агентом російського уряду для Індії. Щоб допомогти торжеству моєї батьківщини над цими підлими англійцями, я здатна на все. Я ненавиджу англійський уряд в Індії з його місіонерами — всі вони мої особисті вороги, які жадають моєї загибелі. Вже одного цього досить, щоб я всю душу поклала на боротьбу з ними...» Отже, знову боротьба, знову «війна», знову помста.
У відчаї, в який Блаватська, здається, впадала навдивовиж легко, вона часом «не володіла собою». Вражена намірами Соловйова оприлюднити викривні факти, у стані емоційного збудження вона говорила: «Що ж робити, коли для того, щоб володіти людьми, необхідно їх вводити в оману... Запевняю Вас, що в історії, навіть найдокументальнішій, набагато більше фантазії, ніж правди!» — і пропонувала йому разом з нею «дивувати світ». Згодом вона нібито не розуміла, про що йшлося, і пояснювала свій «напад» тим, що «ворог Господаря»... оволодів нею, довівши її до непритомності. Щоб таке пояснення було більш переконливим, —згадувала, що одного разу в Америці у подібному стані вийшла заміж, а потім навіть не могла втямити, хто це намагається поводитись з нею як з дружиною.
Якби ми намагались дати професійну оцінку особистості Олени Петрівни Блаватської, вона б не суперечила думці, викладеній у межах вищезгаданої «другої версії». Незвичайна емоційність О. П. Б., артистизм, здатність приваблювати людей, бути стрижнем подій, примушувати «все крутитися навколо неї», схильність до афектації, перебільшень, непостійність та полярність суджень, непередбачувана й часом незрозуміла непослідовність поведінки, прагнення оточувати таємничістю все, що з нею траплялося, неперевершені здібності до «художньої переробки» реальних подій та фантазування, її видіння — все це з легкістю можна було б «укласти» в певні діагностичні категорії. Зазначимо, що у непересічних осіб, особливо талановитих акторів, письменників, митців та суспільних лідерів такі характерологічні риси зустрічаються досить часто. Яскравий приклад подібного роду — німецький письменник К. Мей (1842—1912), автор захоплюючих історій із життя індіанців. Його романами марила молодь кінця XIX ст., вони витримали багато перевидань й досі викликають інтерес. Мей подавав усі події, що розгортаються на сторінках його фантастичних творів, як реальні. Читачі — сучасники цього дивовижного фантазера — не мали ніякого сумніву в тому, що він насправді був учасником описаних пригод. Безумовно, для написання такої безлічі романів (а їх видруковано понад 50) необхідно було мати особливу розкутість думки та бурхливу уяву. Вільна гра уяви, «сни наяву» властиві демонстративним особистостям. Піймати на брехні чи засмутити таких осіб абсолютно неможливо — у невигідних для себе, суперечливих ситуаціях вони використовують психологічний захист типу витіснення, знову й знову вдаються до фантазування, псевдології, яка переконує і слухачів, і їх самих. В житті цих осіб реальність і вигадки настільки переплітаються, що їх вже неможливо розділити. Б енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Ефрона, зокрема, подано таку характеристику О. П. Блаватської: «У творах, як і в житті Б., важко провести межу, де закінчується свідома чи несвідома омана та самоомана й починається щира захопленість містикою чи пересічне шарлатанство».
У сучасній психологічній літературі демонстративні особистості, які начебто існують у різних площинах життя, розглядаються як особистості множинні. Перебуваючи в якійсь зі своїх особистіших іпостасей, вони настільки «занурюються в образ», що здатні навіть «забувати» події, що стосуються решти, й подекуди виглядають принципово відмінно в різних ситуаціях та для різних спостерігачів. Звернімося знову до «чесного фактографа» Вс. Соловйова. Він писав про О. П. Блаватську: «В ній було три зовсім різних істоти,.. Перша з них — Олена Петрівна (курсив Вс. С.) в її спокійні дні на віддалі від справ теософічного товариства — весела, дотепна співрозмовниця, з невичерпним запасом... справжнього гумору, цікавих, на жаль, далеко не завжди основаних на суворій правді оповідей, анекдотів, смішна й симпатична, що якось магнетично до себе притягувала й була навіть здатна до добрих поривань. Друга істота її — ... письменниця, що вражає своїм літературним талантом, величезною пам’яттю та здібностями швидко розуміти різнорідні предмети й писати про що завгодно, писати цікаво й захоплююче, хоч нерідко без ладу й розкидаючись на всі боки. Третя сутність О. П. Блаватської... — це «madam», як її називали теософи всіх національностей, це будівниця теософічного товариства та його господарка, «жінка з феноменами».
Це судження Соловйов наводить на початку свого «дослідження», а далі ілюструє його в такий переконливий спосіб, що зовсім неважко дійти певного діагностичного висновку. Але чи потрібно знову й знову навішувати ярлики? Діагностичні висновки, тим більше оголошені публічно, зазвичай стигматизують людину, дозволяють «відштовхнути її за межі» суспільства, офіційно позбавити певних прав (хоч би й права на пошану нащадків), надаючи оточенню можливість ставитись до неї як до маргинала.
Отож згадаймо, що йдеться про авторку ідей, які й нині привертають увагу багатьох з тих, хто «знаходиться на Шляху». Поза сумнівом, для народження таких ідей необхідна була незвичайна, яскрава, фантастична особистість. Закінчимо цей невеличкий екскурс у життя «таємничої мадам Блаватської» висловом К. Воннегута, що пишався своїм спільним з нею громадянством: «Я намагався побачити мадам Блаватську очима, так би мовити, «своїх» — очима людей, що її любили. Але якщо прислухатися до слів її численних ворогів, котрі вважали її безсоромною аферисткою, — я б зміг змалювати її життя як банальний фарс».
Людина і світ. — 1997. — №10. — С. 17—22.
кандидат медичних наук