Македонська православна церква: 17 століть боротьби за визнання
Святоклиментової Македонської православної церкви немає в довідниках більшості православних церков, що видаються їхніми офіційними органами. Лише в деяких виданнях можна знайти згадку про цю «розкольницьку релігійну організацію» чи «церкву з іррегулярним (невизнаним) статусом».
А тим часом Македонська церква — одна з найстаріших у Європі. Для українців вона цікава тим, що християнізація Русі-України відбувалася не без участі близьких за мовою охридських священиків. Адже на початку XI століття Македонська церква потрапила в залежність від Царгорода, і цілком логічно, що «Другий Рим» використовував потенціал найбільшої на той час слов’янської церкви для християнізації Русі. Солунь, Моравія й Охрид були тими церковними центрами, які постачали новонаверненим землям більшість перекладеної там старослов’янською мовою богослужбової літератури.
Особливо тісні контакти між Києвом та Охридом встановилися за часів царювання там Самуїла (976-1018 pp.). Це підтверджує й аналіз мовних особливостей староукраїнських текстів. У македонських джерелах існує навіть теорія, що Руська церква висвячувала своїх ієрархів саме в Охридській патріархії і навіть канонізацію святих Бориса і Гліба здійснював охридський патріарх. Зв’язки Македонської та Української церков не припинялися аж до приєднання останньої до Московського патріархату. Македонські єпископи та священики приїздили в Україну, через українські землі вирушали й до Москви за милостинею.
Церковна традиція пов’язує появу перших християнських громад на території Македонії з місіонерською діяльністю апостола Павла. Археологічно ж підтверджено наявність тут християнських громад з III ст. — знайдені рештки фресок хрестильниці в Стобі датуються III-IV ст. У першій половині IV ст. в Браглі було вже засновано єпископську кафедру і зведено храм. Наприкінці IV ст. відомі єпископські осідки в містечках Солуні, Стобі, Скупі, Астібо, Хараклеї. Про авторитет цих єпископів свідчить уже сам факт участі багатьох з них у Халкидонському соборі 451 р. З V ст. Македонія отримує статус митрополії (осідок у м. Скупі) із залежністю то від Рима, то від Константинополя. Ця залежність спричинила засилля матеріальної і духовної культури згаданих центрів, призвела до панування незрозумілої народним верствам грецької мови, через що християнське вчення і служби були малодоступні більшості населення й часто засвоювалися лише поверхово.
Новий період у розвитку Македонської церкви почався з діяльністю братів Кирила і Мефодія, які «насмілилися» перекладати Святе Письмо із сакральних мов на «базарну» старослов’янську, за що неодноразово зазнавали гострої критики з боку найбільш «правовірних» німецьких та інших єпископів. Діяльність святителів мала всеслов’янське значення (у 1980 p., як відомо, папа Іван Павло II проголосив їх патронами Європи). Безпосередньо на території Македонії ідеї братів втілювали охридські святителі й чудотворці святі Климент та Наум (саме на їхню честь висвячено більшість македонських церков та монастирів). Зусиллями Климента продовжували перекладати священні книги (він, за переказами, ще юнаком допомагав Кирилові й Мефодію в їхньому подвижництві). Зокрема, саме цьому святителю приписується авторство остаточної редакції старослов’янського варіанту Пісної і переклад з грецької Цвітної тріодей, авторство циклу загальних служб, а також низки книг. Климент заснував Охридський університет, який у X ст. був одним з найбільших європейських освітніх центрів, де одночасно навчалося близько 3500 учнів. У 893-894 pp. Климент став першим слов’янським єпископом (Дремвіцько-Величської єпархії Царгородського патріархату). За Климента (помер у 916 р.) Охридська архиєпископія здобула самостійність від Константинополя, тут почав діяти свій Синод з осідком у м. Преспі. Тому не дивно, що в Македонії святитель має таку популярність. Не менше заслуг і в Наума, який був учнем Климента й уславився просвітницькою та перекладацькою діяльністю й цілительством. Популярність обох діячів була така висока, що вже в X ст. вони були канонізовані, а святий Климент став патроном-захисником Македонської церкви.
За царя Самуїла поступово зросла роль м. Охрида, яке аж до XVIII ст. лишається центром православ’я в Македонії. Самуїл зумів добитися від Риму царської корони й піднести статус Охридського архиепископства до рангу патріархату. Це був розквіт Церкви — вона мала вже 31 єпархію в Македонії, Албанії, Сербії, Болгарії та інших країнах. Таким чином Охрид стає церковним центром усього Балканського півострова. Захоплення цього центру стало метою сусідньої Візантії, яка згодом і перемогла в боротьбі з Самуїловою імперією. Охридський патріархат знову перетворився на архиєпископство Константинопольської церкви з усіма наслідками, що випливали з цього.
У XII ст. Охридська архиєпископія потрапила в залежність від новоутвореної Сербської церкви, а в часи другого Болгарського царства — від Болгарської церкви. З розширенням Сербії вона знову входить до складу Сербської церкви на правах автокефальної архиєпископії. Цей статус зберігався й тоді, коли Сербська церква стала патріархатом.
Наприкінці XIV ст. Македонія потрапляє під турецьке панування. Спочатку турки, попри значні національні, економічні і релігійні утиски місцевого населення, на саму автокефалію Охридського архиепископства не посягали. Але тільки-но ієрархи зробили спробу заступитись за свій народ, як одразу ж територію Церкви почали насильно зменшувати. Економічні визиски змушували ієрархів їздити за милостинею до європейських володарів. Особливо щедрими на збір були московські та українські землі, що збільшувало вплив останніх у вирішенні політичних та церковних проблем на Балканах. Проте навіть ця допомога не врятувала. У XVIII ст. турецький гніт досяг свого апогею, і внаслідок цього македонці почали приймати іслам цілими селами. Македонська церква не мала змоги сплачувати встановлені турецькою владою податки, і цим скористалася Константинопольська патріархія, яка 1767 р. добилася від Порти розпуску архиєпископії і приєднання її єпархій до Царгорода. На додачу до цього, в результаті Балканських війн 1912-1913 pp. територія Македонії була поділена між Грецією, Сербією і Болгарією. Між церквами цих країн були згодом поділені також македонські єпархії.
Проте македонський народ не припиняв боротьби за своє національне визволення, яку, по суті, очолила Церква. Особливо активно ця боротьба велася в діаспорі. Зокрема, в Петербурзі 1913 р. існувало велике товариство македонських студентів. Вони видавали навіть свій часопис — «Македонський голос». Подібні товариства існували й в Австралії, Канаді та інших країнах. Але цих зусиль виявилося замало. Лише наприкінці Другої світової війни було зроблено перші реальні кроки до об’єднання розпорошених між різними церковними центрами громад. Початок цьому рухові поклав І Македонський церковно-народний собор, на який 4-5 березня 1945 року зібралося близько 300 делегатів. Собор створив ініціативну групу з правами найвищої управлінської і законодавчої влади, яка повинна була сприяти відновленню незалежного статусу Македонської церкви. Але Синод Сербської церкви вже у вересні того ж року прийняв рішення про неможливість надання незалежності Церкві Македонії.
Значно результативнішим був II Македонський церковно-народний собор 4-6 жовтня 1958 року в місті Охриді, на якому 219 делегатів проголосили самостійність Македонської церкви, яка на той час мала 3 єпархії. Піднесення народного руху за автокефалію змусило сербський Синод піти на надання автономії Македонській церкві. Її новообраний глава архиепископ Досітей повинен був, на вимогу сербів, заприсягтись, що не вимагатиме автокефалії.
Проте боротьба за повну самостійність Церкви не припинялася. І остаточно цю справу вирішив III Македонський церковно-народний собор, який відкрився в Охриді 17 липня 1967 р. (на той час Церква мала вже 5 єпархій). Наступного дня Собор проголосив автокефалію Церкви з архиепископом Охридським і Македонським на чолі (осідок у місті Скоп’є). Цей акт став причиною розриву між Македонською і Сербською православними церквами, що стався у вересні того ж року після невизнання Архиєрейським собором Сербської церкви македонської автокефалії.
Нинішній статут Македонської православної церкви передбачає таку її структуру: архиепископ, архиєрейський синод, архиєпископський церковний суд і церковно-просвітницька рада. Далі йдуть: єпархіальний архиєрей, єпархіальний церковний суд, архиєрейський намісник і намісницьке священицьке зібрання, парох, старійшина монастирського братства. Окрім цього, передбачені й церковно-самоуправні органи. Від часу проголошення автокефалії Церква значно зміцнила свої позиції. Кількість єпархій зросла до 10, у тому числі 3 у діаспорі: Європейська з 2 громадами (у Німеччині та Швеції), Американо-Канадська (осідок у м. Торонто, 24 громади й 1 монастир), Австралійська (осідок у м. Мельбурні, 19 громад і 4 монастирі). До речі, всього в Македонській церкві більше 60 монастирів. Кількість громад у діаспорі постійно зростає — чимало їх виходить з інших юрисдикцій і приєднується до Македонської церкви (за останніх півтора року додалося 5 парафій і один монастир). А резерви тут великі — за різними джерелами македонська діаспора налічує від 0,6 до 1,2 мільйона чоловік (і це при двохмільйонному населенні самої Республіки Македонія!).
Церква має п’ятирічну духовну семінарію (при Іллінському монастирі), а з 1977 р. — чотирирічний «Святого Климента Охридського» богословський факультет, навчальний курс якого можуть прослуховувати й жінки. Є й потужна видавнича база. Тут, зокрема, виходять друком всецерковні часописи: службовий двомісячник «Вісник», з 1980 р. започатковано «Воскресіння» — щоквартальник віроповчального характеру, уже рік видається щомісячна газета «Церковне життя». Окрім того, кожна єпархія, а також богословський факультет мають свої друковані органи. У 1990 р. здійснено повне видання Біблії сучасною літературною македонською мовою. Коштом Церкви друкуються десятки монографій з її історії та богословської спадщини.
З 1993 р. МПЦ очолює четвертий від часу проголошення автокефалії 84-річний архиепископ Михайло (Методі Готов). Вище духовенство, окрім глави, репрезентують ще 6 митрополитів.
Короткий екскурс в історію Македонської церкви дає змогу віднайти в ній не лише багато спільного з історією вітчизняного православ’я. Якою б малою за розмірами єпархій, кількістю парафій і числом вірних не виглядала та чи інша Церква — вона дає світовій культурі та церковній скарбниці те, що здатна дати тільки вона й ніхто більше. І без цього внеску Повнота Православ’я не була б довершеною.
Людина і світ. — 1996. — №11-12. — С. 4-8
Олександр САГАН,
кандидат філософських наук
