Малоберезнянський монастир стоїть над долиною ріки Уж, на схилі гори Ділок, що за 40 км на північ від Ужгорода. Із 2 березня 2009 р. саме тут розміщений осідок василіянської Провінції св. Миколая на Закарпатті — Срібній Землі.
Початки історії обителі слід шукати у Середньовіччі, коли цими теренами Русі проходив жвавий шлях із Галичини на Закарпаття через Ужоцький перевал. Часто ходили вказаною дорогою і монахи, які прямували “на Угри” по богослужбове вино. Відтак хтось із галицьких ченців, згідно з усною традицією, осів біля Ділка, заклавши основи для майбутнього монастиря. А те, що були вони для закарпатців не чужинцями, яскраво засвідчують твори малоберезнянського та мукачівського настоятеля о. Йоаникія Базиловича ЧСВВ, а також о. Олександра Духновича — уродженця недалекого села Тополя, що тепер у Словаччині.
“Русини зі словаками, болгарами і сербами перед приходом семи скіфських (угорських — прим. ред.) вождів заселяли частини Паннонії; це ті ж самі русини, що з сімома вождями із Волині і Галичини у Паннонію увійшли”, — писав перший із них і повторював другий.
Такої ж думки дотримувався і виходець із Закарпаття, академік та директор Одеського рішельєвського ліцею Іван Орлай. Але якщо галичани жваво цікавилися цим краєм, то й жителі Срібної Землі не відставали — приміром, Мукачівський літопис містить багато повідомлень з історії різних земель України.
Свідченням ранніх етапів існування обителі у Малому Березному є збережена завдяки о. Борису Краснобродському монастирська печатка з викарбуваним на ній роком —1435. Н. Клин також згадує про те, що монастир розбудовували у 1580-1634 рр., а Г. Симочко подає, що його заснували у 1636 р. Інформацію про заснування обителі у середині XVII ст. знаходимо і в гаслі, присвяченому Малому Березному в “Енциклопедії українознавства”. Одначе усі ці твердження потребують додаткової перевірки джерелами.
Збереглася й легенда, за якою граф Гомонай, власник Ужгородської домінії, що включала також Малий Березний, запланував збудувати на місці теперішнього монастиря господарські будівлі. А оскільки там колись був сільський цвинтар, то під час копання фундаментів робітники виявили нетлінне тіло багато вдягненої дівчини “выше памяти человъческой погребенное”. Гомонаї відмовилися від свого задуму і звеліли звести капличку, в якій місцевий парох подеколи відправляв Службу Божу. Далі легенда знову повертає нас до галицького монаха, який осів у Малому Березному, оскільки “мъста сего приемность обяла и издержала”. Він облаштував собі келію, служив у каплиці і навчав хлопців грамоти. А після його смерті це місце зайняв інший чернець…
У 1733 р. Малоберезнянська обитель увійшла до складу новоутвореної василіанської провінції св. Миколая на Закарпатті на чолі з мукачівським ігуменом о. Григорієм Булком. Ченці із Мукачевого поповнили список насельників Святомиколаївського монастиря, який добудували у 1742 р.:
“При монастирі було збудовано “прекрасную церковъ”, в якій іконостасна різьба: позолота та “калтованіє” зроблено за прикладом найвідоміших монастирів. Домінія графа Гомонай дарувала монахам десятину з найближчого товариства Мирча”, — читаємо у нарисі “Серед Бескидів Срібної землі…”.
Храм звели у 1752 р., а до того саме у Малому Березному в 1747 р. знайшов місце вічного спочинку титулярний єпископ агненський і єпископ мукачівський Юрій Гавриїл Блажовський, ЧСВВ (1738 — 20 грудня 1742). Його відновлена після радянських нищень могила розташована на монастирському кладовищі, навпроти входу до церкви. Владика, окрім усього іншого, відзначився ще й тим, що намагався усіляко покращити долю бідного духовенства. Наступник Ю. Г. Блажовського на мукачівській єпископській катедрі Михайло Ольшавський, ЧСВВ (1743—1767) пам’ятний своїми стараннями для розвитку шкільництва на Закарпатті й прагненнями до звільнення греко-католицької єпархії від “опіки” Єгерської латинської дієцезії. Також він залишив по собі переписку з малоберезнянським ігуменом Гедеоном Пазином та маріяповчанським ігуменом Йоаникієм Скрипком, опубліковану у 1934 р. у Жовкві.
Окремою сторінкою минувшини обителі є ігуменство о. Йоаникія Базиловича, ЧСВВ (1742-1821 рр.). Цей уродженець села Гливище Ужанського комітату (тепер Словаччина — прим. ред.) і один із перших істориків Стрібної землі згаданий як малоберезнянський ігумен у 1782 р. І саме у такому статусі він відвідував княжий монастир у Лаврові, де черпав джерела до своїх ґрунтовних історичних праць.
До розквіту монастиря у Малому Березному доклався і мукачівський єпископ Андрій Бачинський (1732-1809 рр.). Єрарх славний тим, що сприяв культурному пробудженню Карпатської України і прагнув до об’єднання Закарпаття і Галичини в одну церковну провінцію. Він же у 1806 р. проголосив Малоберезнянський монастир відпустовим місцем. А 11 червня того ж року право вічних повних відпустів на празники св. Миколая і Святої Трійці для обителі надав папа Пій VII. У ті часи ігуменом у Малому Березному був о. Манасій Андрійкович, а у монастирі перебувало дев’ятеро монахів.
“Однак за причетність до обрядового “пуристського” руху за очищення східного обряду від латинських нашарувань о. І. Терлецького 1872 р. було вислано за межі Австро-Угорщини”, — зазначає Володимир Фенич.
Чернець виїхав у Київ, у Михайлівський монастир. Згодом він став духівником родини Демидових.
У 1911 р.здійснили капітальний ремонт монастирської церкви, тоді ж монастир обгородили кам’яним муром. А вже у 1921 р. на Закарпатті почалася реформа василіанського чину, до якої монастир у Малому Березному долучився у 1924 р. Першим реформованим василіянином тут став блаженний Павло Ґойдич, ЧСВВ (17 липня 1888 — 17 липня 1960 рр.) — єпископ Пряшівської єпархії (1927-1960 рр.). Першим же реформованим ігуменом із 1928 р. був о. Онуфрій Бурдяк, ЧСВВ. Із 1932 р. усі монастирі Закарпаття об’єднали у реформовану Провінцію св. Миколая. Зреформовані монастирі в Мукачеві, Ужгороді, Малім Березнім, Імстичеві й Хуст-Бороняві, як відзначив о. Атанасій Пекар, ЧСВВ, розквітли, завдяки новим покликанням до чернечого життя.
Оновлені василіяни, обійнявши Малоберезнянську обитель, розгорнули у ній активну працю на Зіслання Святого Духа та інші літні празники, писав єромонах М. Ваврик, ЧСВВ. Так, у 1929 р. на відпуст тут зібралося приблизно 20000 паломників. Із квітня 1932 р. монастирський храм розмальовував художник Йосиф Бокшай (2 жовтня 1891 — 19 жовтня 1975) — автор розписів у греко-католицькому соборі та єпископській каплиці в Ужгороді, церкви в Ужгородському василіанському монастирі.
У 1933-34 рр. стараннями о. Христофора Миськіва значних масштабів в Ужанській долині набуло Апостольство молитви.
Із 1928 р. у монастирі діяли чернечі студії: гімназійні (схоластичні), а згодом філософські.
“Порядок дня схоластиків був схожий з новиками, але акцент робився на вивчення мов і інших предметів. Щодня до обіду: хор, вправи пам’яті, грецька та латинська мови; після обіду – в понеділок, середу і п’ятницю – руська та німецькі мови та задачі (понеділок і середа – латинь, п’ятниця – німецька мова); вівторок і четвер – прогулянки та духовні читання”, — цитує архівні документи сучасний дослідник із Закарпаття В. Кічера.
Після того, як у 1932 р. чехословацька влада заборонила василіанам-українцям із Закарпаття здобувати освіту в Галичині, у Малому Березному гуманістики навчалися п’ятеро студентів, а філософії — шестеро. Організацію цього процесу доручили о. Степану Решетилу. А отець Христофор Миськів керував початковими студіями.
“Святіший Отець подарував на цю справу 25000 лір. А Др. Вінтер з м. Оломоуц (теперішня Чехія), пожертвував на “Дім Студій” аскетичну та богословську бібліотеку. Навчання розпочалося у Малоберезнянському монастирі 27 жовтня 1928 року. В цей час настоятелем був о. Степан Решетило, ЧСВВ, а серед професорів згадуються такі ченці-василіяни як о. Микола Дудаш і о. Йосиф Мартинець”, — пише о. Франціск Онисько.
Навчання тривало два роки: гуманістику продовжували вивчати у Мукачівському монастирі, а богослов’я — в Ужгородському. Коли ж восени 1938 р. Угорщина захопила південну частину Закарпаття, то у Малий Березний з Ужгорода перенесли також богословські студії. Але справжню руїну принесла Срібній землі угорська окупація 1939 р., коли василіян-уродженців Галичини та Східної Словаччини насильно змушували виїжджати, а місцевих — ув’язнювали. Керівництво майже всіма монастирями Закарпаття тоді передали мадярським василіянам. Апостольська столиця на прохання Головного Чину отців-василіян у Римі 19 жовтня 1940 р. розпорядилася закріпити за закарпатськими василіянами монастирі у Бороняві, Імстичовому, Малому Березному, Мукачевому та Ужгороді, а за угорськими — у Маріяповчі, Гайдудорозі та Дейді біля Берегового. Та вже 25 листопада вона об’єднала усі монастирі окупованого Закарпаття в одну “Провінцію Василіянського Чину св. Йосафата в Угорщині”. Очолив її угорець Леонтій Долгої. Через опір мадяризації арештували багатьох ченців-українців.
Восени 1944 р. Закарпаття зайняли уже радянські війська, а в 1947 р. усі монастирі ЧСВВ насильно ліквідували. Монахи були ув’язнені, зокрема, останній Малоберезнянський ігумен о. Микола Шепа — на 10 років. Також частина ченців змушена була виїхати закордон, а інші, як о. Борис Краснобродський (5 вересня 1915 — 3 травня 2003) та о. Мелетій Малинич (11 жовтня 1911 — 1 листопада 2003), — піти у підпілля. У 1948 р. приміщення монастиря передали Ужгородському університету, церкву перетворили у спортзал. У лютому 1958 р. в обителі відкрили школу-інтернат для розумово відсталих дітей, а в храмі розмістили склад, понищивши розписи. У 1973 р. при будівлях монастиря звели новий корпус інтернату.
Та, не зважаючи на репресії, Церква жила підпільно. Один із домашніх храмів діяв удома в Анни Шіпош, де берегли знайдений цією господинею, Єлизаветою Шіпош та Анною Пінцак, образ Матері Божої зі зруйнованої комуністами каплиці св. Томи на Вильниці. Жінки побачили образ у річці Тові, коли прийшли туди прати одяг. Святиню оновив місцевий художник Юрій Бабінець. Служби Божі, а у травні — ще й молебні до Пресвятої Богородиці, у загаданій домашній церкві служив о. Борис Краснобродський.
Питання про відродження монастиря постало уже у 1989 р. Спершу служби для греко-католицької громади відправляли у каплиці на горі, а на свято Преображення Господнього у 1990 р. о. Борис Краснобродський вперше після десятиліть переслідувань публічно відслужив Божественну Літургію в обителі. У 1991 р. була зареєстровано громаду, парохом у якій також став о. Борис Краснобродський. У 1993 р. ігуменом у Малому Березному призначений о. Павло Райчинець, ЧСВВ, який мешкав із двома братами спершу у маленькому будинку біля монастиря, а з 1994 р. — уже в чотирьох кімнатах монастирського корпусу. 24 липня 1994 р. ченцям повернули північне крило монастиря, а наступного року у Міністерстві України у справах національностей, міграції та культів зареєстровано й саму обитель. Також у 1995 р. у Малому Березному відкрили новіціят, першим магістром якого став о. Павло Мадяр, ЧСВВ (21 лютого 1923 — 28 листопада 1996), другим — о. Борис Краснобродський, ЧСВВ. Увесь комплекс монастиря Чину повернули тільки у 1997 р. Відтак протягом 1997-2003 рр. різьбяр і художник Йосиф Волосянський створив іконостас для монастирської церкви. Оскільки унікальні розписи Йосифа Бокшая були безповоротно втрачені, наново храм розмалював художник М. Приймич.
Окрім щоденних і святкових служб в обителі, що є провінційним осідком, в останню неділю кожного місяця відбуваються хресні дороги: о 15.00 у зимовий час у церкві та о 16.00 улітку по Чернечій горі. Найбільший відпуст тут відбувається на свято Зіслання Святого Духа, а на свято Преображення Господнього у Малому Березному традиційно проходить зліт християнської молоді.
Джерела та література