Малий Єрусалим на західному березі Криму

Місто Євпаторія на західному узбережжі Криму, і, зокрема, його середньовічний центр, що отримав назву «Малий Єрусалим» – дуже цікавий приклад мультиетнічного і багаторелігійного характеру всього півострову. Розповісти про цю надзвичайно цікаву пам’ятку культури та релігії ми попросили відомого письменника й історика Станіслава ЦАЛИКА.

Він протягом тривалого часу досліджує Київ, приділяючи особливу увагу національним спільнотам міста. Письменник також чудовий знавець Євпаторії. А його культурологічний путівник «Евпатория. Прогулки по Малому Иерусалиму», витримавши кілька перевидань, став справжнім бестселером у Криму. Нині автора згаданого путівника знову можна часто бачити в Євпаторії, де він знайшов якісь цікаві архівні матеріали, та в Сімферополі, де готується нове видання «Прогулок...» – розширене й доповнене.

— Пане Станіславе, що таке Малий Єрусалим і чому така назва?

— Це відносно невеличка територія в середньовічній частині Євпаторії, на якій розташувалися пам’ятки багатьох культур – кримських татар, караїмів, росіян, вірмен, кримчаків, поляків, євреїв, турків. Якщо ми зазирнемо лише на Караїмську вулицю – головну магістраль Малого Єрусалиму, – то побачимо там дві караїмські кенаси, дві синагоги, дім євангельських протестантів, а поблизу, в сусідніх кварталах, ще й мечеті Хан-Джамі та Тахтали-Джамі, православний собор св. Миколая, монастир дервішів, вірменську апостольську церкву Сурб-Нікогайос, вірменський католицький храм, молитовний будинок кримчаків, грецьку Іллінську церкву... Такий собі Єрусалим у мініатюрі!

— Отже, Малий Єрусалим – назва давня?

— Ні, недавня. Вона – продукт туристичного ХХІ ст. Назва напрочуд влучна, вона точно відбиває суть цього мультикультурного феномену. Але формування його почалося набагато раніше. Точкою відліку слугує 1783 рік, коли в результаті тривалих геополітичних інтриг кримське місто Гезльов разом з усім півостровом увійшло до складу Російської імперії.

— Гезльов – це Євпаторія? Поясніть, будь ласка, чому в різних джерелах зустрічаємо несхожі між собою назви: в одних джерелах – Керкінітида, в інших – Козлов, у третіх – Євпаторія?

— Річ у тім, що протягом 2500 років своєї історії місто кілька разів «переформатовувалося» й відповідно змінювало назву. Спочатку була Керкінітида – місто, засноване грецькими колоністами у VI-V ст. до н. е. Потім його захопили скіфи, відтак воно занепало. У ХІІІ ст. півострів завоювали ординці, які збудували на місці Керкінітиди могутню фортецю Гезльов. Згодом ця твердиня перетворилася на велике місто, яке мало власний порт, декілька базарів, близько 670 крамниць, 10 вітряків, чимало кав’ярень, лазень тощо. Місто було значимим: тут був суддя, який виносив рішення відповідно до права шаріату, шериф, що стягував платню з купців, два лікарі, чимало дворів-заїздів для гостей, а також в’язниця з вартою. Натомість запорізькі козаки, які не раз успішно атакували Гезльов, і купці-слов’яни, які їхали сюди з товаром або за товаром, називали місто на свій штиб – Козлов. Саме з такою назвою воно згадується в українських думах. Приміром, у думі «Самійло Кішка» місце дії подано виразно: «До города Козлова прибували».

— Таким чином, кошовий отаман вчинив свій легендарний подвиг у Козлові-Гезльові?

— Саме так!

— Ну а сучасна назва міста звідки взялася?

— Коли Крим потрапив під контроль Петербурга, російська влада заходилася нищити татарські назви міст. Назву Гезльов відкинули. Натомість її слов’янський варіант – Козлов – не дуже надихав мешканців міста... Тому Катерина ІІ під час відвідування півострова влітку 1787-го «дарувала» нову назву – Євпаторія, на вшанування понтійського царя Мітридата VI Євпатора, який у давнину переміг тут скіфів. Але новація імператриці ще довгий час не користувалася в людей популярністю. Наприклад, французький мандрівник Шарль Монтандон у своєму путівнику по Криму, виданому 1834 року – через півстоліття після указу Катерини, – називає місто Козловим. Зауваживши, що в громадських актах, тобто офіційних документах, використовують іншу назву – Євпаторія. До речі, Тарас Шевченко теж згадував про місто, називаючи його Козлов. Хоча сам, на жаль, ніколи в Євпаторії не бував.

— Євпаторія опинилася на перетині різних культур...

— Який, власне, і сформував таке явище, як Малий Єрусалим. Східний колорит міста поєднався з європейськими звичаями: поряд з мусульманськими мечетями, монастирями дервішів і архітектурними пам’ятками середньовічних старожитностей тут почали поставати караїмські, юдейські, православні та інші храми.

— Отже, Малий Єрусалим – це ніби місто в місті?

— Так, але без власного самоврядування... Сьогодні це територія в межах вулиць Революції, Давида Караєва, Інтернаціональної і Дмитра Ульянова. Ця середньовічна частина міста, на щастя, пережила революції, війни й окупації, зберегла історично-культурні риси і продовжує зберігати свої таємниці від чужинців!

— Які, наприклад?

— На перехресті нинішніх вулиць Дмитра Ульянова та Караїмської колись був один із в’їздів у середньовічний Гезльов – брама Білого Мулли. З мінарета сусідньої мечеті Ашик-Омер голос мулли закликав людей на молитву – намаз... Тепер цієї мечеті нема. Точніше, будівлі збереглися, але в них живуть люди, влітку здають свої кімнати курортникам. Зовні ніщо не нагадує про те, що колись тут існував храм. Загубилося й місце поховання самого Ашика-Омера, який збудував цю мечеть.

— Розкажіть, будь ласка, більше про цю людину.

— Ашик-Омер був відомим поетом і співаком. Народився в Гезльові 1621 року, багато мандрував, а наприкінці життя повернувся до рідного міста, де присвятив себе будуванню мечетей. Одну з них звів у монастирі дервішів, адже, за переказами, був дервішем. А другу мечеть побудував біля брами Білого Мулли. Під стінами цього храму 1707 року поховали Ашика-Омера, відтоді мечеть отримала його ім’я.

Понад два століття городяни доглядали за могилою. Але за радянської влади мечеть закрили, перетворивши її на гуртожиток, а цвинтар знищили... Проте добрі справи не забуваються – 2004 року в сквері між мечеттю Хан-Джамі та кафе-театром «Мустафа» звели бронзовий пам’ятник поету, який грає на народному інструменті сазі. Написи українською, кримськотатарською й російською мовами передають рядки його вірша про рідне місто.

— Місто як батьківщина співака-дервіша відкриває нові грані його образу.

— В старих вуличках ховається безліч таємниць. Наприклад, у Євпаторії живуть караїми – представники нечисленного народу, який віддавна був у великій пошані. Караїми прославились своєї чесністю, недарма монетний двір Кримського ханату розташовувався в гірській фортеці Чуфут-Кале, в якій жив цей народ. На жаль, унаслідок війн у ХХ ст. караїмів залишилося зовсім мало. Нині вони на межі зникнення.

— Караїмська релігія взагалі є цікавим прикладом синтезу юдаїзму, християнства та ісламу. Тим не менш це автономна релігія з догмами, традицією і календарем, основана на доктрині Аннана, Старому Завіті та традиції. Караїми (кримкарайлар) є унікальною нацією з власною національною релігією – караїмізмом. Слово «карай» означає «ті, хто читають». Храми кенаси, від слова «канос» (збирати), орієнтовані на схід та діляться подібно до старих синагог і мечетей на дві частини – жіночу і чоловічу. Вони святкують суботу згідно із заповіддю із Повторення закону 5, 21. Але є й язичницькі елементи – ім’я Бога Тенґрі, що походить від ім’я тюркського божества, а також культ священних дубів.

— Хочу зауважити, що називати свої храми кенасами караїми почали не так давно. В довідниках початку ХХ ст. використовується інша назва – «караїмська синагога». Від 1860 року, коли караїми дістали право мешкати в будь-якому місті Російської імперії, молодь почала залишати Крим у пошуках кращої долі. Кенаси з’явилися в різних містах, деякі з них збереглися до сьогодні. Але по причині відсутності вірян, їх використовують не за призначенням. Наприклад, кенаса у Києві на вулиці Ярославів Вал нині слугує Будинком актора. Проте в Малому Єрусалимі зберігся унікальний караїмський храмовий комплекс – єдиний у східній Європі, де регулярно відбуваються богослужіння. Він розташований за адресою: вулиця Караїмська, 68. Це місце паломництва караїмів багатьох країн світу.

— Коли його збудували?

— На початку ХІХ ст., коли імператор Олександр І дозволив надати земельну ділянку під будівництво караїмського молитовного будинку. Протягом 1805–1807 років звели Велику (Соборну) кенасу, яка тоді, як і нині, відкриває свої двері лише для святкових богослужінь. А 1815-го навпроти неї постала Мала кенаса – для служіння в звичайні дні. Чоловіки моляться на першому поверсі, жінки окремо – на другому.

— Що ще в Малому Єрусалимі пов’язане з караїмами?

— Праворуч комплексу кенас розташоване кафе караїмської кухні «Караман». З цілком оригінальним меню, адже караїмська кухня завжди славилась своїми стравами. В цього кафе, до того ж, своєрідна історія. Річ у тім, що караїмські жінки здавна влаштовували кулінарні змагання – перемогли було дуже престижно. Зокрема, змагалися з виготовлення мініатюрних пельменів, вирізаючи тісто обручкою і наповнюючи шматочком фаршу. Найвправнішою кухаркою в середині ХІХ ст. вважалася шановна Хаджі-Сарата. Вона була вже літньою, її шанобливо звали тітонькою. Без її кулінарних талантів у місті не відбувалося жодне сімейне свято. Незаможним вона дарувала своє вміння, натомість з багатих брала велику платню. Ніхто не знав, як вона витрачає зароблене – тітонька не купувала ані золота, ані коштовностей, не витрачалася на розкоші. Навіть вдягалася в благенький одяг. Лише одного разу вирушила в паломництво до Єрусалиму... Таємниця розкрилася після її смерті. Виявилося, що всі свої гроші вона заповіла бідним! Згідно з її волею в місті відкрили безкоштовну їдальню. Кожний нужденний міг отримали там обід чи вечерю – їжа була такою смачною, наче її приготувала сама тітонька Хаджі-Сарата. За її прикладом інший мешканець Євпаторії, караїм Марк Кумиш-Кара, відкрив під час Другої світової війни їдальню для сиріт та старших людей, врятувавши їх від голоду. На місці тієї ідальні й відкрилося нинішнє кафе «Караман».

— Певно, це не єдина така історія?

— Так, Малий Єрусалим зітканий з багатьох добродійств та історій, наче східний килим. Про них можна довго розповідати...

— Яка ще давня культура представлена в Малому Єрусалимі?

— Ще одна барва Малого Єрусалиму – єврейська. На непарному боці Караїмської вулиці, в районі будинків № 47-49, бачимо старовинну будівлю, що височить за високою камінною огорожею. Впадає в око кругле вікно з вітражем у вигляді великої шестикінечної зірки. Це – синагога Еґія-Капай, відома також як Реміснича, оскільки була збудована 1912 року на гроші ремісників сусідніх кварталів. Головний вхід розташований із західної сторони, а стіна з вівтарем орієнтована на схід – на Єрусалим. Ось так Малий Єрусалим в Євпаторії діалогує із близькосхідним! Радянська влада 1930 року закрила синагогу, перетворивши її на господарське приміщення, а фашисти під час війни влаштували тут стайню. Лише в незалежній Україні святиню повернули місцевій єврейській громаді – синагогу Еґія-Капай урочисто освятили 16 серпня 2003-го.

Проте Головна синагога Євпаторії розташована біля Фортечної брами на Караїмській. Ця непоказна одноповерхова будівля з вежею – властиво, рештки колись надзвичайно гарної синагоги, яка не витримала негоди ХХ ст. Колись будівля була двоповерхова, з балконом посередині. З нього хор синагоги вітав імператора Миколу ІІ. Власне, вежа є фрагментом другого поверху, який не зберігся. Синагогу збудували на кошти євпаторійських купців І та ІІ гільдій 1912 року на місці старої, аби мати більш просторе і гарне молитовне приміщення. Тому цю синагогу називали також Купецькою. А ще – Базарною, бо неподалік існував колоритний Одун-базар. Навіть зовні споруда справляла враження – автором проекту був відомий архітектор Адам Генрих. Сьогодні існує проект відбудови святині в рамках відродження старожитностей Малого Єрусалиму.

— Кримські татари чисельно домінували в середньовічному Гезльові?

— Так, вони складали більшість. Не лише чисельну, але й політичну, адже були одновірцями й однокровцями глави держави – хана. Саме ханська мечеть Хан-Джамі є однією з найвизначніших пам’яток Малого Єрусалиму. Середньовічні мандрівники згадували про неї як «сповнену чарівності і таємничості». Вона й тепер приємно вражає... Існує чимало історій та легенд про її зведення. А правда така, що 1552 року зі Стамбула прибув 62-річний архітектор Ходжа Сінан, один з корифеїв східного зодчества. Хан Девлет-Герай замовив йому звести в Гезльові найбільшу і найгарнішу мечеть на півострові. Здавалося б, чому не в столиці Бахчисараї? А тому, що Гезльов був великим торгівельним центром і портом, за словами очевидця, «дуже великим і могутнім» – у ньому одночасно могли кинути якір біля 1000 кораблів. Хан бачив у Гезльові другий Стамбул і мріяв перенести сюди столицю Кримського ханату. Адже Бахчисарай став затісним для міста №1. Тому Девлет-Герай і замовив цю прекрасну мечеть саме в Гезльові... Проте турецький султан Сулейман Пишний, чоловік легендарної Роксолани, вирішив і собі звести новий храм й відкликав назад Ходжу Сінана. Мечеть Хан-Джамі закінчували вже учні видатного майстра. Її освятили 1562 року.

— Як склалася її доля? Адже наступні чотири з половиною століття не були спокійними.

— Святиня від початку призначалася як місце коронації кримських ханів. Усе розпочиналося в султанському палаці Топкапи в Стамбулі – султан давав певному претендентові з роду Гераїв фірман, який дозволяв обійняти ханський трон. Але дозвіл – ще не сама влада. Кандидат вирушав на інавгурацію в Гезльов у Хан-Джамі. Першим тут коронували наступника Девлет-Герая – хана Мехмет-Герая ІІ. Впродовж історії в мечеті зійшли на престол 18 кримських ханів. Статус мечеті змінився у 1783-му, коли хан Шагін-Герай зрікся престолу й передав свій народ під владу Російської імперії. Відтак Кримський ханат припинив існування, а Хан-Джамі стала звичайним храмом. У 1969-1985 роках реставратори відновили будівлю, а в 1990-х роках віддали мусульманській громаді. Сьогодні це пам’ятка не лише історії, але й архітектури – єдина, що збереглась в Європі, багатокупольна мечеть.

— Давайте повернімося до початку формування Малого Єрусалиму.

— Перехід Гезльова до складу Російської імперії означав прихід на землі з переважно мусульманським населенням великої кількості православних християн. Однак ще раніше тут жили християни Вірменської Апостольської Церкви. На вулиці Інтернаціональній, 44 збереглася споруда початку ХІХ ст. – колишня вірмено-григоріанська церква Сурб-Нікогайос, себто св. Миколая. Вже близько десяти років триває її реставрація.

— А православні?

— Поруч із мечеттю Хан-Джамі, на вулиці Тучина, 2, знаходиться величний православний собор св. Миколая. Він другий у Криму за висотою, площею і обсягом – може вмістити дві тисячі прихожан. Більшим за нього є лише Володимирський собор у Херсонесі. Нагодою збудування храму стало звільнення міста від англійських, французьких і турецьких військ, які окупували Євпаторію під час Кримської війни.

Раніше на цьому місці стояла інша Миколаївська церква. Але під час Кримської війни вона дуже постраждала – була знищена дзвіниця, іконостас, втрачені церковні книги, архів. Вирішили замість неї збудувати Миколаївський собор. Ініціатором став протоєрей Яків Чепурін, який 1891 року почав збирати пожертви на храм. До збору грошей долучились також караїмська, єврейська, мусульманська, вірменська, грецька спільноти та міська скарбниця. Храм будували важко – грошей все одно не вистачало, й Чепурін кілька разів закладав власне майно, щоб не зупиняти будівництво. Сам він, на жаль, трохи не дожив до закінчення будівництва і похований ліворуч від собору. Храм урочисто освятили 16 лютого 1899 року. Після цього розібрали стару Миколаївську церкву.

— Ми говорили про те, що Євпаторія колись була татарською.

— Стара частина міста й досі зберігає татарський колорит. У її кривулястих вуличках, що йдуть не паралельно, легко заблукати.

— Але монастир дервішів споруджувався поза містом?

— Так, колись то була околиця, а нині ріг вулиць Інтернаціональної і Караєва – майже центр міста. На цьому перехресті стоїть жовта двоповерхова будівля, праворуч – брама дивної форми, над якою зображений герб Кримського ханату (тамга). Це сучасний вхід у середньовічний монастир дервішів. На його терені знаходяться кілька будівель, які були зведені протягом XV-XVII ст. – власне текіє (храм) дервішів, мечеть Шукурулла-ефенді з напівзруйнованим мінаретом і будинок медресе. З них унікальним є саме текіє. Річ у тім, що текіє, споруджених у XV ст., у світі збереглося лише три: в Єгипті, Туреччині й отут, у Євпаторії.

Після приєднання Криму до Російської імперії дервішам перекрили вхід на півострів. Храм занепав. На терені монастиря продовжувала діяти лише мечеть Шукурулла-ефенді. Мечеть і мінарет, що їх бачимо сьогодні, збудовані в XVIІ ст. Натомість попередня мечеть, менша за розміром, знаходилась на тому ж місці та ймовірно була зведена самим Ашиком Омером.

— Чи сьогодні цей осередок мусульманської духовності відроджується?

— Після повернення в 2000 році монастирського комплексу вірянам, розпочалися археологічні розкопки, які виявили багато цікавого – зокрема могилу мусульманського святого Отеш-деде. Вона розташована ліворуч від входу до текіє. То був дервіш, який впав у транс і залишився у кельї, всупереч правилу, замість звичних трьох днів – сорок років. На галявині біля текіє колись був цвинтар, на якому ховали шейхів і дервішів. Його знищили в 1933 році.

Цікавим є кримськотатарський етнографічний музей, розташований у приміщені колишнього медресе. Музей відбувся (і сам монастир відродився) завдяки зусиллям історика і соціолога Аліфе Яшлавської. Після повернення з депортації зі Східної Азії у рідне місто, ця енергійна жінка спромоглася відновити зруйновану святиню. Завдяки їй колишній склад Чорноморського флоту перетворився на Національну історико-архітектурну пам’ятку XV-XVII ст. – ансамбль «Текіе-дервіш». Це – осередок духовного відродження кримськотатарського народу. Аліфе-ханум відродила ще одну чудову традицію – знову можна побачити танці дервішів у виконанні фольклорної групи «Дервіш».

— В новому розширеному виданні культурологічного путівника «Евпатория. Прогулки по Малому Иерусалиму» будуть якісь нові сюжети?

— Звичайно. Власне, їх поява й спричинила роботу над розширеним і доповненим виданням. Наприклад, восени 2008 року на вулиці Тучина, що перетинає Караїмську, під час реконструкції кварталу раптом виявили під будинком №8-А невідоме підземелля. Викликали місцевих краєзнавців, тоді археологів з Сімферополя. Вердикт був сенсаційним: це – підземна кенаса. Річ у тім, що чутки про її існування кружляли містом протягом двох століть, але де саме вона знаходилася – та й чи існувала взагалі – ніхто не знав... Тепер варто уважніше придивитися до свідчення відомого мандрівника Евлія Челебі, який відвідав місто в середині XVIIІ ст. Він писав, що в місті існують дві підземні кенаси. Хтозна, може колись знайдеться й друга.

— То скільки загалом кенас у Євпаторії?

— Окрім чотирьох згаданих, існувала ще одна, яка знаходилася біля Духовного училища караїмів. Знаєте, п’ять кенас у одному місті – такого ніде більше нема в світі. Євпаторія має всі шанси потрапити до Книги рекордів Гіннеса.

— У переліку народностей Малого Єрусалиму Ви згадали ще кримчаків.

— Так, це надзвичайно цікава сторінка історії міста. Й мало досліджена, на жаль. Етнонім «кримчак» існує не так давно – від 1859 року. Жили вони в Карасу-Базарі, але наприкінці ХІХ ст. почали розселятися по різних містах Криму. Оселилися, звичайно, і в Євпаторії. У вересні 1908 року кримчаки Євпаторії – на той час кількасот родин – орендували будинок Е. Шишмана, в якому заснували власний молитовний будинок к’аал. Цю одноповерхову споруду й досі можна побачити неподалік вулиці Караїмської. Тепер це звичайний житловий будинок. К’аал існував майже три десятиліття, а тоді був закритий. Його пристосували під кримчацький клуб і майстерні. В часи німецької окупації всі кримчаки міста були розстріляні, в тому числі їхній священик.

— А нині?

— Про кримчаків Євпаторії можна говорити, на жаль, у минулому часі. Останній кримчак міста Давид Вейнберг помер у квітні 2008-го. А взагалі в Криму залишилось біля 200 кримчаків...

— Бачу, нове видання Вашої книги буде надзвичайно цікавим. Зичу успіхів і дякую за бесіду.

Світлини Іллі ЦАЛИКА