Князь-хреститель Володимир Святославович є однією з найбільш відомих постатей української історії. Але в той же час, скільки про нього ми знаємо з літописних легенд, достовірність яких історики вже давно поставили під сумнів.
Князь-хреститель Володимир Святославович є однією з найбільш відомих постатей української історії. Але в той же час, скільки про нього ми знаємо з літописних легенд, достовірність яких історики вже давно поставили під сумнів. Зокрема, яким чином великий князь вибирав нову віру, де саме христився, чи звідки запросив духовенство для християнізації Русі. Видавництво «Місіонер» перевидало книгу єромонаха-василіянина Іринея Назарка «Святий Володимир Великий: Володар і Хреститель Руси-України», в якій читач знайде багато відповідей на ці та інші дотичні запитання. Перше видання цієї книги відбулося у 50-ті роки ХХ ст. в діаспорі і було викликане бажанням представити погляд на обставини християнізації Русі і роль у цьому процесі князя Володимира.
Сам автор, який називає свою працю історичним дослідженням, у Введенні пише: «ця праця ставить собі за мету змалювати, по змозі, якнайвірніше величну постать геніального володаря Руси-України, Володимира, і з’ясувати його всебічну діяльність для Церкви і держави на тлі його доби».
Праця написана відповідно до наукових вимог: з аналізом джерел місцевих та іноземних, руського літописання, з’ясування термінології. До речі, щодо джерел і літератури, то автор ними озброєний дуже адекватно. Майже 40 позицій джерел (руських, грецьких, латинських, германських, скандинавських, арабських) та близько 300 позицій бібліографії — таку кількість матеріалів опрацював автор. Серед наукових напрацювань використано літературу російських православних науковців, західноєвропейських та американських дослідників, а особливо багато українських авторів з різних шкіл і конфесійних напрямків.
Іриней Назарко представляє історію поширення християнства на українських землях, починаючи від першого століття. Історики різних шкіл вже давно заперечили достовірність літописної легенди про перебування апостола Андрія Первозванного на київських пагорбах, навіть у самому літописі є заперечення апостольського навчання на цих землях. Проте історики вказують на достовірність проповіді на півдні України перших мучеників на чолі з єпископом Риму св. Климентом. Автор книги неодноразово звертається до цієї постаті і твердить, що за князя Володимира Святославовича св. Климент був у великій пошані. Навіть відома Десятинна церква мала престол св. Климента і в ній зберігалися мощі мученики, передані князю від Папи. Також детально описано тяглість християнської місії на українських землях аж до князя Аскольда в сер. ІХ ст. Щодо самого Аскольда, то автор подає дещо застарілі дані щодо його хрещення. Зокрема, він говорить про хрещення князя у 867 р., але на сьогодні історики, слідуючи за думкою відомого дослідника того часу Михайла Брайчевського, схиляються визнавати, що хрещення Аскольда відбулося у 860 р., під час його першого походу на Константинополь, за Патріарха Ігнатія.
Далі автор аналізує стан справ за князювання Олега та Ігоря, зокрема, говорить про договір 944 р. Русі з Візантією і згаданих у ньому християн. Посилаючись на різних дослідників, о. Назарко запевнює, що християн на той час було вже немало серед місцевих слов’ян та вояків-варягів і що вони користувалися певною релігійною свободою. Також він не виключає, що і сам князь міг бути таємним симпатиком християнства. Проте це скоріше гіпотеза, яка має мало доказів. Зокрема, що син Ігоря – Святослав був вихований у поганському дусі. Проте, о. Назарко робить висновок, що все-таки християнство на той час вже було доволі чисельно поширене серед киян, що воно не було чимсь новим для людей. А тому св. князь Володимир не зробив перевороту своєю релігійною реформою і не боявся реакції з боку поганства.
Дуже цікавим є підрозділ, присвячений княгині Ользі, її хрещенню, а також контактам із Римською Церквою. Автор ставить під сумнів літописну згадку про хитромудре хрещення княгині Ольги в Константинополі у 955 р., як і саму подорож княгині у цьому році. Натомість, він підтримує думку інших поважних істориків, що княгиня Київська прибула до Царгороду вже християнкою, і це було у 957 р., відповідно до спогадів самого цісаря Константина Багрянородного. Також він наводить припущення історика Томашівського (якого цитує доволі часто), що не виключено, що Ольга охрестилася ще за життя Ігоря, під час походу до Константинополя. Незаперечним фактом є також те, що княгиня планувала започаткувати на Русі єрархію і з цією метою звернулася на Захід. Автор припускає, що спочатку вона з цим питанням зверталася до Константинополя, але, напевно, там отримала відмову. Проте поки тривали ті звертання та відповіді із Заходу, на престолі засів відвертий язичник Святослав, за якого місія західного єпископа-місіонера була неможливою.
Натомість не виключає автор, що християнську реформу планував провести князь Ярополк, старший син Святослава. Збереглися відомості про його стосунки з християнським світом. І оскільки тоді Русь ворогувала з Візантією, то за Ярополка християнські впливи поширювалися насамперед із Заходу. Проте напад на Київ язичника Володимира перебив його плани.
Таким чином, підсумовуючи цей період, о. Назарко робить висновок, що за останнє століття перед Володимиром християнство на Русі поширювалося в першу чергу серед варягів, які контактували з християнським світом. Таким чином християнство потрапляло на Русь уздовж балтійсько-чорноморського торгового шляху і, меншою мірою, з південного сходу та заходу. А тому тут мали місце рівночасно східні і західні християнські впливи, зокрема, за княгині Ольги, які максимально залежали від політичної ситуації – внутрішньої і зовнішньої.
Найбільше розділів у книзі о. Іринея Назарка присвячено саме постаті великого князя Володимира Святославовича. Автор багато уваги приділяє життю Володимира і його оточенню, починаючи ще з докиївських часів. Цікавою є розповідь про Олафа, сина норвезького конунга Трігвія, який спочатку був розбишакою, але згодом прийняв хрещення в Константинополі і захотів охрестити свого старшого друга Володимира. Він прибув до двору князя у Новгороді і підготував ґрунт для прибуття єпископа-грека Павла. А той охристив самого князя і його двір. Сьогодні історики заперечують достовірність цього факту, переказаного в норвезькій сазі. Все ж відомо, що Олаф 995 р. сам став королем Норвегії і сприяв її християнізації.
Багато автор розповідає про прихід Володимира до влади в Києві і розширення територій його держави, підкорення нових племен, а також розбудову великої держави зі середини. Власне це було підґрунтям релігійної реформи. Щодо літописної згадки про первісну язичницьку реформу, історики, українські та зарубіжні, схиляються до думки, що це вигадана вставка в літопис, щоби представити різницю між аморальним князем-язичником і новоохрещеним князем. Власне розповіддю про державницьку політику кн. Володимир о. Іриней підводить до думки, що у релігійній реформі мусів поєднатися особистий вибір і політичний мотив. «Для державного володаря, а одночасно й внутрішньо багатої людини, якою беззаперечно був Володимир, тільки суцільний державницько-психологічний комплекс мотивів та інтересів може бути вирішальним у таких важних справах, — пише о. І.Назарко. — Отже, перед очима Володимира стала на весь зріст проблема спаяння і удержання його імперії». Спочатку князь намагався провести язичницьку синкретичну реформу, але вона провалилася. Автор книги також звертає увагу, що в Києві на той час вже був значний відсоток християн і тому не виключається, що місцеві християнські проповідники могли мати вплив на його світоглядну зміну. За словами о. Іринея, для великої внутрішньої зміни сам Володимир мусів пережити якесь глибоке потрясіння, щоби він з язичника-воїна зробився правителем-християнином. «Доходимо до висновку, що перед таким важливим рішенням, як зміна віри і реформа всього життя, в нього мусило відбутися сильне моральне потрясіння всієї істоти, яке потрощило б всі його, досі ложні поняття, порвало пута його пристрастей, зламало б його пиху, підпорядкувало б його ум і серце науці покори й любови в християнстві. Це є головна причина особистого хрещення Володимира», — вважає о. Назарко.
У наступних п’яти розділах автор з’ясовує діяльність великого князя вже як християнина, починаючи від обставин прийняття хрещення і закінчуючи останніми роками. Книга є історичною, а тому автор скрупульозно вивчає всі деталі та їх оцінки в історіографії. Так, він погоджується з думкою, що перших проповідників Володимира потрібно шукати між варягів-християн, а особливий вплив на його вибір мали його жінки, чотири з яких були християнками. Зокрема, болгарка-християнка, мати улюблених володимирових синів Бориса і Гліба, яка, як пише історик С. Томашівський, «багато значила на київському дворі і мала великий вплив на нашого князя».
Автор розглядає важливі питання місця і часу хрещення князя Володимира, звідки прийшла єрархія для християнізації Русі. Аналізуючи джерела та історичні дослідження, о. Іриней Назарко припускає, що князь христився тихо, непублічно, а для цього найкраще підходило містечко Васильків під Києвом. І сталося це 987 року, за рік до відомого походу на Корсунь-Херсонес. Не менш цікавим є аналіз взаємостосунків з Візантією і обставини одруження з цесарівною Анною.
Іриней Назарко детально вивчав справу появи на Русі єрархії і саме її походження. Тут автор схиляється до т.зв. болгарської теорії, а тому також детально викладає ситуацію у Болгарській Церкві і говорить про її відносини з Константинополем. При цій нагоді з’ясовує церковні стосунки між Охридським Патріархатом і Київською Церквою, культурний вплив південних сусідів.
Не менше уваги приділено дипломатії з Римським Престолом і західним християнством загалом. Не секрет, що після акту хрещення Русі Київ не мав особливо тісних стосунків з Константинополем. Натомість, із Заходом склалися добросусідські і політично вигідні стосунки. Князя ввели у коло центральноєвропейської міжнародної політики. Існує багато джерел та історіографічних тверджень про приятельські стосунки із західними державами, з якими було налагоджено династичні відносини. При цій нагоді також випливає запитання щодо коронування Володимира Святославовича. Іриней Назарко з посиланням на дослідження істориків припускає, що корону Володимир не міг отримати з Константинополя, який намагався не підсилити, а ослабити Русь. Натомість, Рим був дуже зацікавлений у зміцненні союзу з Руссю, а тому міг і передати великому князю королівську корону. Як один з доказів він наводить факт, що у 1075 р. Папа Григорій VII звертався до князя Ізяслава Ярославовича, внука Володимира, як до короля, а Київську державу іменував королівством.
Підсумовуючи, автор книги «Святий Володимир Великий: Володар і Хреститель Руси-України» єромонах-василіянин Іриней Назарко називає Володимира Святославовича могутнім володарем і монархом Руської імперії, який не лише максимально збільшив розміри Київської держави, заснував нову культуру, але й зробив найбільше добро, яке міг для держави зробити — охристив її. Іом проклав дорогу до хрещення всієї Східної Європи, а відтак далі на схід й Азії аж до Далеко Сходу та Японії. Не даремно його доволі швидко назвали рівноапостольним, а на Русі вже після смерті його вшановували як святого.
Книжка також збагачена резюме французькою та англійською мовами, додатком з двома джерельними документами з Х-ХІ ст., чисельним списком джерел і бібліографії.
Однозначно, вона викличе інтерес не лише в істориків чи шанувальників старовини, але й просто тих українських християн, які хочуть знати про коріння своєї Церкви, її особливості і місце у стосунках між Сходом і Заходом.