Роман письменника, сценариста, журналіста Євгена Положія «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» вийшов у видавництві Vivat. Прототипом головного героя книжки став Геннадій Мохненко — пастор, капелан, засновник дитячого реабілітаційного центру «Республіка Пілігрим» та мережі реабілітаційних центрів для дорослих.
«Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» — це історія життя 55-річного євангелістського пастора з Маріуполя Григорія Мотуза, багатодітного батька, волонтера, військового капелана. В той же час це універсальна історія цілого покоління.
З початком повномасштабного вторгнення пастор евакуює родину, родини прихожан і військових, дитячий притулок. Його волонтерський капеланський батальйон працює в «сірих» зонах по всій лінії фронту, а сини воюють і рятують людей пліч-о-пліч із батьком. В одній із експедицій Григорій, осліплений вибухом, потрапляє в полон. Прикутий до підлоги у «столипінському» вагоні, він пригадує власне життя: дитинство, службу в радянській армії, боротьбу з наркомафією за безпритульних підлітків, пошук свого коріння і правди у мареві російської пропаганди.
«Я зовсім не розумію звідкіля достатньо відомий письменник про мене дізнався і чому зацікавився досить провінціальним пасторським життям, — говорить в інтерв'ю Геннадій Мохненко. — Декілька років тому Євген подзвонив мені й сказав: "Я бажаю написати книжку про ваше життя". Це було для мене несподівано. Я скептично віднісся до цього тому, що я священник, а він невоцерковлена людина.
Але я дав дозвіл на зустріч і мені дуже сподобалась ця людина, дуже цікава. Він "анатомував" мене багато-багато часів. І ось на базі моєї долі він розповів історію війни, країни та багато інших історій. Так я перетворився в прототипа головного персонажу.
Цікаве відчуття в 55 років тримати в руках і читати книжку про твоє дитинство, про твою країну, про твою долю, твоїх синів, друзів. Все це просякнуто війною, подіями сучасності. Але для мене це було дуже важке читво, тому що багато епізодів книги — нелегкі історії. Коли я читав, то був грудок в горлі, багато сліз, інколи навіть істерики. Але я дуже задоволений результатом. На мій погляд, вийшла гарна книжка».
«Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» це історія про кілька місяців повномасштабного вторгнення і, в той же час, це подорож вглиб історії України, що б’ється за своє існування 400 років. Це родинна сага про битву за свободу. Багатошаровий роман, у якому трагічні сторінки української історії переплітаються з долею кількох поколінь головного героя, який приходить до усвідомлення власної української ідентичності, роман “шляху та усвідомлення”.
Це перша книжка Євгена Положія за останні 8 років.
«”Фінальний епізод” — масштабне полотно, найкращий текст, яку я написав. Сучасний дорослий роман, створений на основі реальних людських історій та архівних матеріалів. Ще до повномасштабної війни я впродовж трьох років записав із прототипом головного героя пастором Геннадієм Мохненком 14 великих інтерв’ю. Звісно, тоді планувалася зовсім інша книга, проте війна внесла свої корективи, тож останні інтерв’ю про Маріуполь і роботу волонтерського капеланського батальйону, як й інші історії, зважаючи на час і відстані, записувалися по телефону в 2022 році», — розповів Євген Положій.
«За словами Євгена Положія, це родинна сага про битву за волю. І це книжка про війну, що «пришпилює до підлоги» відвертістю та реалістичністю описаних подій. Це книжка, яку ми маємо прочитати, щоб вийти з цієї війни новими людьми», — відзначила Юлія Орлова, генеральна директорка видавництва Vivat.
Про автора. Євген Положій — журналіст, редактор, сценарист. Для нього письменництво — династична професія, адже він народився у сім’ї відомого фантаста Віктора Положія. Втім кар’єру він починав у журналістиці, був головним редактором багатьох видань, понад 25 років очолює редакцію сумської суспільно-політичної газети «Панорама». Першу збірку віршів та прози видав 1996 року, відтоді написав ще з десяток книжок, найвідомішу з яких — «Іловайськ» — екранізували.
Пропонуємо до уваги уривок з книжки «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)»
Їхній дім стояв на східному краю Маріуполя. Від околиці до лінії фронту та укріплень, де з 2014-го тримали оборону українські військові — хіба кілька кілометрів. Інколи бахкало так сильно й близько, що скло дрижало у вікнах, а вибухова хвиля мало не виривала кімнатних дверей із завіс. Спочатку дружина боялася і просила переїхати, але потім і Світлана, і дітвора звикли міцно зачиняти двері й перестали звертати увагу на майже щоденну канонаду, наче то не смертельні снаряди, а звичайний грім, гроза, що раз за разом обходить їхню багатолюдну оселю стороною.
Фізично фронт на Донбасі не рухався з 2015 року. Не збільшувалася критично кількість обстрілів, ніхто не наступав, ніхто не відступав, інколи навіть розміновували невеликі ділянки на лінії зіткнення, і політики в Парижі чи Берліні складали обнадійливі заяви про майбутній мир. Але загальна напруга не спадала, і запеклі локальні бої щодня забирали життя солдатів. Тут, біля Широкиного, також гинули українські військові, а російські «гради» й «урагани» час від часу, наче натякаючи на щось більше, прилітали то в приміське селище Сартана, то в житлові квартали Маріуполя. Проте така війна вже давно нікого не лякала.
Напевно, люди вважали, що так триватиме вічно
Але Широка війна наближалась.
Пастор фізично відчував, як її потворний дух стелиться землею. Війна підповзала помалу, наче гігантська анаконда, охоплювала країну з трьох боків трьохсоттисячним ворожим військом, обставляла танками, гарматами, кораблями й літаками. Камуфльована анаконда насувалася дедалі ближче, накопичувала ненависть, планувала атаку, непомітно перетискала кровоносні артерії і дихальні шляхи. Натомість жертва наче не помічала небезпеки. Життя не зазнавало жодних змін. Ніхто із цивільних не готувався до Широкої війни. Їм навіть ніхто не сказав, що потрібно готуватися. Такий перебіг подій страшенно дратував пастора. Невже ніхто не бачить, не розуміє, не усвідомлює?! Але навколо панував суцільний спокій. Хіба приятель Іван, офіцер-контррозвідник, нічого не коментуючи прямо, схвально відгукувався, коли пастор розповідав про бомбосховище під церквою і накопичені запаси. «Ніколи не завадить, ніколи», — казав Іван, але казав так, що пастор розумів: біда таки поруч.
Останні тижні, практично весь лютий, щонеділі пастор починав свої проповіді з прохання запастися водою, продуктами, паливом і медикаментами. Утім, що казати про інших, коли навіть найближчі друзі та колеги раз у раз просили не звертатися в проповідях до цієї теми — парафіяни геть нічого не хотіли чути про війну. «Ніхто не вірить, розумієш? Президент сказав, що війни не буде. Міністр оборони сказав, що ударних груп противника на кордоні немає. Тобі які ще потрібні аргументи? З тебе вже починають кепкувати в місті!» Але пастор відкидав фактор віри в питанні війни і йому байдуже було до жартунів. У справах мирських він підважував і поважав лише факти. А факти аж волали про невідворотність російського вторгнення. Звісно, чув він і такі популярні розмови: «Росіяни — наші брати-слов’яни! Навіть якщо почнуть, то бомбитимуть лише військові об’єкти, нас, російськомовних мирних мешканців, ніхто не чіпатиме. І взагалі, ми не віримо, що у ХХІ столітті хтось може розв’язати в центрі Європи братовбивчу війну», — абсолютно серйозно стверджували деякі маріупольці.
Наче війна не тривала вже довгих вісім років. Наче Росія не анексувала Крим і частину Донбасу. І наче Каїн ніколи не вбивав Авеля, якщо вже мова зайшла про братів.
Зі сльозами на очах, згрібаючи докупи й складаючи в чорні мішки людські рештки серед зґвалтованого, скаліченого міста, згадував пастор незабаром ці розмови. Його найпершим і найнадійнішим джерелом інформації завжди були військові з «нуля», а військові казали, що Широка війна неминуча. Військові скаржилися, що їм забороняють будувати додаткові захисні споруди навколо міста, і це також, на їхню думку, свідчило про наближення війни — у військових свої, часто парадоксальні прикмети. На днях у справах притулку пастор перетнувся з людиною, наближеною до мерії, і запитав, чому міська влада не доводить до ладу бомбосховища. Голова однієї із численних громадських рад, що годувалися при міському бюджеті — чоловік у роках, заслужений і розумний, при яскравій краватці, коштовному годиннику та сивому волоссі, який починав свою блискучу кар’єру корупціонера-бюрократа ще за радянських часів, — уважно вислухав пастора й погодився зі всіма пунктами. «Ви маєте рацію, — сказав радник. — Буде війна чи ні — справді не питання віри чи невіри. Нам дійсно варто зважати на факти. Бо факти — річ конкретна. Але що ми можемо? От буквально вчора мер одного з прикордонних міст записав відеозвернення до мешканців щодо бомбосховищ і виклав у соціальні мережі. За кілька годин йому подзвонили з Офісу президента: мовляв, не сійте паніку. Довелося прибрати. Буде війна чи ні — питання незрозуміле. А от результат конфлікту з Офісом президента для мера абсолютно зрозумілий. Та й їм нагорі видніше», — закінчив радник і характерним жестом тицьнув пальцем у стелю, посилаючись на невидимих начальників. Такий собі до огиди знайомий жест бюрократа.
Останній тиждень перед Широкою війною пастор проводив у церкві багато часу. Тішився, що, коли ремонтували приміщення старого кінотеатру, наполіг, щоб одразу привели до ладу й великий підвал. Дехто з парафіян через підвищення ціни на ремонт виступав проти, але пастор зміг їх переконати, хоча незадоволені, ясна річ, залишилися. Він завжди хотів, щоб рідна, вистраждана будівля церкви мала великий сухий підвал — складати гуманітарну допомогу, продукти, реманент, інший крам для потреб релігійної громади та дитячого притулку. Тепер капелани винесли звідти зайве й перетворили приміщення на досить комфортне укриття. Розкладачки, матраци, стільці, запаси їжі та води, медикаменти — Григорій розраховував, що 70—100 людей зможуть тут перечекати два-три тижні обстрілів і бомбардувань без виходу на поверхню. Надійність сховища не викликала сумнівів, хіба пряме влучання надпотужної бомби могло його зруйнувати. Але ж хто кидатиме на церкву бомби? Пастор уже кілька разів перераховував бутлі з водою, ящики з продуктами, аптечки — начебто він зробив усе можливе, щоб підготуватися до війни. І все ж таки щось тривожило його, точніше, не «щось», а легковажність, з якою люди ставилися до майбутньої невідворотної — жодних сумнівів Григорій на цей рахунок не мав — смертельної небезпеки.
У неділю, 20 лютого 2022 року, за три дні до того, як перші російські ракети почнуть руйнувати країну, пастор, традиційно вдягнений для недільної проповіді в чорне, стояв за кафедрою й уважно оглядав знайомі, майже рідні обличчя парафіян. Що стане з ними, коли розпочнеться війна? Скільки з них залишаться живими? Скількох покалічать, поранять, відправлять до фільтраційних таборів? Від самого Різдва пастор щонеділі подумки прощався з кожним із них і дякував за службу й дружбу. Саме після Різдва, разом зі страшним сном про російський полон і розстріл, передчуття невідворотності війни й смерті рідного міста загострилося до болю в скронях. Пастор тер пальцями голову, міряв тиск, ковтав пігулки і… намагався переконати людей. Але далеко не завжди в питаннях політики пасторське слово досягає мети. Більшість парафіян він знав багато років, а кілька людей перебували поруч із дня заснування їхньої церкви. Проте, як не дивно, до його закликів щодо заходів безпеки всі ставилися більш-менш однаково — і ті, хто долучився до церкви не так давно, і ті, хто стояв біля джерел. Готувалися лише ті, хто працювали волонтерами або військовими капеланами й бували на фронті. Більшість же парафіян вважали війну справою далекою і чужою, до якої не варто мати стосунку і яка не матиме стосунку до них. Спочатку пастор засмучувався через подібну байдужість. Думав, дається взнаки специфіка регіону, орієнтація певної кількості людей на Росію. Але, поїздивши Україною, зрозумів, що скрізь насправді є меншість, яка вивозить на собі війну, і більшість, яка від війни відсторонюється якомога далі. Хоч у Миколаєві, хоч у Харкові, хоч у Тернополі, хоч у Чернігові чи Львові — так ведеться скрізь. І з цим нічого не вдієш, бо такою є властивість людської психіки — відсувати біду, поки та не стисла пальці в тебе на горлянці, куди подалі.
Парафіяни чекали, чим пастор розпочне сьогоднішню проповідь.
— Зазвичай недільна проповідь триває близько сорока хвилин, — сказав, привітавшись, Григорій. — І ми завжди обговорюємо важливі для нас життєві, філософські і, звісно ж, релігійні питання і спираємося на приклади з Євангелія. Сьогоднішня моя проповідь не буде винятком. Пам’ятаєте притчу про доброго самаритянина, якій ішов дорогою й побачив поранену людину?
Парафіяни згідливо закивали головами — звісно, цю притчу знав кожен.
— Тоді ви мусите пам’ятати, що в найпершу чергу зробив самаритянин…
— Перев’язав постраждалому рани! — відповіли кілька голосів із зали. — Допоміг!
— Саме так. Самаритянин надав постраждалому першу медичну допомогу, чим і врятував життя. Скажіть, якби ви опинилися на місці самаритянина, чи змогли б ви перев’язати рани так, щоб поранений не помер від втрати крові? Хто зміг би?
Парафіяни мовчали. Очевидно, поставлене під таким кутом питання про події, розказані в біблійній притчі, заскочило їх зненацька. Лише кілька рук піднялися вгору.
— Саме тому я передаю тридцять вісім хвилин своєї проповіді, що лишилися, військовому лікареві, моєму хорошому другові, який розповість, як кваліфіковано рятувати людей. Бо кожен з нас у будь-який момент може опинитися на місці самаритянина. І буде добре, якщо кожен з нас зможе виконати свою християнську місію — кваліфіковано надати першу медичну допомогу й врятувати життя. Напевне ж, той самаритянин умів це робити, бо якби не вмів, то поранений помер би від кровотечі й про це не згадали б у Біблії. Бо ця притча не тільки про готовність надати допомогу ближньому, який потрапив у біду. Ця притча — і про вміння надавати таку допомогу.
До кафедри вийшов худорлявий чоловік невеликого зросту років сорока у військовій формі, тримаючи під пахвами манекен та аптечку. Привітався, окинув уважним, гострим поглядом аудиторію — і за хвилину магічним робом цілком заволодів увагою. Лікар із таким невимушеним і непозірним професіоналізмом показував, як правильно підійти до пораненого, як накласти джгут, так переконливо й з легким гумором розповідав, як саме ставити укол або робити штучне дихання, що більшість парафіян швидко включилася в процес. В один момент біля кафедри навіть утворилася черга з охочих спробувати свої сили в накладанні джгута-турнікета на манекен. Пастор, який уже давно мав необхідні медичні навички, спостерігав за подією з першого ряду.
— Думаєш, уміння надати першу медичну допомогу замінить нам слово Боже? — жартома запитав Аркадій, його найближчий соратник. Цей середнього зросту, вайлуватий, з рідким сивим волоссям, зачесаним назад, інтелігентний пастор віком за шістдесят на фронті, на лінії вогню, миттєво перетворювався на рішучого військового капелана, який завжди приймав єдине правильне рішення. Саме тому в їхніх поїздках на «нуль» завжди командував розважливий Аркадій, а не запальний Григорій.
— Ніщо не замінить слова Божого, брате. Але, гадаю, будь-яка богоугодна справа його укріпить.
Аркадій кивнув, погоджуючись.
— На що я дуже сподіваюся — ці навички нам ніколи не знадобляться.
Завершивши в церкві, пастор із військовим лікарем Сергієм Олександровичем Біланом поїхали на позиції до Широкиного. Білан до 2014 року працював у Київському військовому шпиталі, але від початку російського вторгнення на Донбас, коли в Київ почали надходити перші важкі поранені, попросився на передову, де конче не вистачало хірургів. Білан багато курив (але не в пасторській машині), мав гострий зір і здатність переміщуватися тихо, наче тінь. «Виженуть із медицини — подамся в спецназ!» — жартував лікар.
— Напряму, в лоба — зі сходу та півночі — кацапи навряд чи пройдуть, — міркував уголос Білан. — Ми тут добре укріплені. Завдяки й вашим зусиллям зокрема, хе-хе.
— Та які там зусилля, — усміхнувся пастор. — Так, викопали кілька траншей.
— Е-е-е, не скажіть! — не погодився Білан. — Траншея та окоп — то дві великі різниці!
Великих заслуг пастор у будівництві військових укріплень біля Маріуполя насправді не мав. Бо що є в пастора, окрім слова Божого та кількох синів, які можуть тримати в руках лопату й кайло? Але як з’ясувалося, щоб зрушити з місця хід локальної історії, інколи достатньо й одного пастора з шістьома синами-підлітками. Бо коли в серпні 2014 року російська регулярна армія масово перетнула кордон з Україною і почала наступ, Маріуполь, лише у червні звільнений від банд сепаратистів, завмер у тривожному очікуванні. І тоді пастор узяв кількох своїх старших синів і поїхав допомагати військовим, які довбали лопатами в степу тверду, наче бетон, і суху землю. З пастором поїхали журналісти — новина швидко розлетілася інтернетом, потрапила на центральне телебачення, і ввечері вся країна знала, що пастор Григорій Мотуз і його багатодітна родина вийшли рити окопи для захисту рідного міста. Наступного дня до пастора й синів доєдналися кілька сотень містян, а після обіду міський голова та промислові підприємства нарешті надіслали на допомогу українській армії екскаватори, бульдозери, бетонні блоки — і так за кілька тижнів постала потужна лінія оборони, яку військові потім невпинно укріплювали й вдосконалювали. І зараз лікар Білан згадав саме цей відомий епізод. Проте Григорій мав трохи інший погляд на ті гарячі дні 2014-го.
— Уявляєте, — похвалився якось він канадському гостеві — колишньому спецназівцю, пасторові Джошуа Брауну, який привіз гуманітарну допомогу для притулку, — на копання траншей вийшло кількасот містян добровольців!
— А скільки людей мешкає в місті? — уточнив Браун.
— Трохи більше, ніж чотириста тисяч. Можливо, навіть пів мільйона.
— Думаю, у нас, у Канаді, з такого великого міста вийшло б не менше п’ятдесяти тисяч людей. Тоді це дійсно має практичний сенс, — зауважив пастор Браун.
Тож радість Григорія від окопно-траншейної перемоги виявилася нетривалою. «Чому вийшло так мало людей на допомогу? — мучило пастора питання. — Невже їм байдужа доля міста? Особливо після квітневих і травневих подій, коли вищир “русского міра” показав себе у всій своїй жадобі до грабунків та вбивств?»
Пастор не знаходив однозначної — і гідної — відповіді.