42-річна пані Галина Ціцей зі Львівщини торік у грудні народила шістнадцятого малюка. У Всесвітній день доньки жінка розповіла УНІАН, як дає раду такій кількості дітей (сімом дівчаткам та дев’ятьом хлопчикам), як кожному обирали імена та чи готова ще до збільшення родини.
Джерело: УНІАН
Мирослава Бзікадзе
Нерідко сучасні батьки не приховують, що ледве дають собі раду з двома-трьома дітьми. А тут стільки - більше, ніж футбольна команда. Як даєте цьому раду?
Ви знаєте, якось і не задумуюся над тим, мабуть, вже звикла, й іншого життя собі просто не уявляю. А взагалі вважаю, що на все воля Божа – Бог дає дитя і допомагає його поставити на ноги. Маємо з чоловіком невеличкий будинок на шість кімнат, живемо на околиці села Добрячина біля Червонограда, але діти навчаються у Червонограді, це близько.
Ви з чоловіком теж із багатодітних родин?
Так. Я народилася четвертою у багатодітній родині шахтаря, нас було семеро. У чоловіка в родині було десять дітей. Наші батьки - віруючі люди, так вони виховали й нас. Ми теж робимо усе, аби такими виросли наші діти - з Богом у серці.
Тобто ви одразу мріяли про багато дітей?
Так, щоб мріяти – не було, щоб ми наперед щось загадували. Просто було рішення, що ми будемо приймати всіх діток, яких нам дасть Бог.
Як звати ваших дітей і скільки їм років?
Діток у нас шістнадцять: 19-річний Павло, 17-річна Аніта, 16-річний Яків, 15-річна Єлизавета, 13-річна Тавіта, 12-річна Лоїда, 11-річний Даниїл, 10-річний Матвій, 8-річний Веніамін, 7-річна Галина, 6-річна Євнікія, 5-річний Семен, 4-річний Рувим, 3-річний Марк, 2-річна Руфіна й новонароджений Олежик, йому лише чотири тижні.
Такі гарні і незвичні імена у дітей…
Це біблійні імена. Мого чоловіка звати Веніамін. Коли вісім років тому на його день народження народився хлопчик, ми так назвали сина – на честь батька. Також, трохи згодом, народилася дівчинка, її назвали на мою честь – Галина. А решта дітей мають біблійні імена. Головне, аби ім’я мало гарне значення. Наприклад, Аніта – означає милостива, ім’я похідне від Анни.
А найменшого малюка на честь кого назвали?
Найменшого назвали Олежиком на честь лікаря, який приймав у мене пологи, - Олега Веніаміновича Данкова. До речі, тут ще й по батькові збігається. Це лікар від Бога, мені потрібно було робити кесарів розтин, і він мене оперативно прооперував. У лікаря Данкова я народжувала вже одинадцяту дитину, але загалом дванадцять дітей народила у пологовому на вулиці Рапопорта у Львові (пологове відділення комунальної 3-ї міської клінічної лікарні Львова, – УНІАН).
Як діти ладять між собою? Не сваряться?
Та всяке буває, то ж діти, самі розумієте. Конфлікти, звичайно, виникають, але ми їм пояснюємо, що сваритися не можна, тим більше битися.
У нас в сім’ї діють залізні правила. Наприклад, не можна обзиватися. А якщо вже так сталося, значить, один в одного обов’язково мають попросити пробачення. Ми вчимо, щоб старші дітки поступалися меншим. Наприклад, буває, діти чубляться за якийсь дріб’язок, за якусь іграшку... Вчимо їх, щоб любили одне одного, не ображали. Але водночас намагаємося зробити так, щоб діти не приховували нічого від нас, навіть як щось недобре зробили. Має бути порозуміння в родині, довіра.
Як заохочуєте дітей до навчання? Немає такого, що "зависають" в Інтернеті замість того, аби готувати уроки?
Ми їм пояснюємо, що їхнє навчання – це як робота у дорослих.
Взагалі дітей потрібно постійно контролювати. У нас вдома є такий закон, що наш тато може взяти телефон будь-кого без попередження. Діти не мають права нічого кодувати. Так тато може будь-коли перевірити, що у них в телефонах, куди заходять, що дивляться, в які ігри грають. Ми категорично їм нічого не забороняємо, але намагаємося, аби все було в міру.
Діти допомагають вам по дому? Можливо, кожен має якісь певні обов’язки?
Всі діти навчаються, тому практично цілий день у школі, потім роблять уроки, йдуть у музичну школу, на гуртки. Якихось обов’язків, закріплених за кожним, немає. Але коли є вільний час, дівчатка допомагають по кухні, з одягом. Хлопчики прибирають в хаті, коли тепло – на подвір’ї. Чоловік же практично весь час на роботі.
До речі, де він працює?
Він приватний підприємець, займається будівництвом. Я теж колись працювала в Червонограді, на підприємстві, яке займалося пошиттям спідньої жіночої білизни. А потім діти пішли одне за одним, тож роботу довелося полишити і займатися сім’єю.
Обід довго доводиться готувати?
На обід варимо, в середньому, літрів сім борщу. Не завжди все з’їдаємо за раз, буває, що й лишається. Якщо вареники – то ліпимо їх усі разом з дівчатами, діти дуже люблять цю страву. Загалом у дітей різні смаки, буває, що й перебирають - хтось любить бульйон, хтось щось інше просить приготувати. На сніданок, зазвичай, молочна каша. Її всі їдять. Старші дівчатка люблять щось випікати.
Ви відпочиваєте десь разом?
Разом поїхати відпочити – важкувато, бо в нас практично немає вільного часу. Але як якесь церковне свято випадає, коли чоловік вихідний, можемо виїхати на природу. Маємо старий "бусик" для роботи, але й для сім’ї іноді підходить. А коли діти були менші, то ходили в парк, на гойдалки.
Як незнайомі на вулиці реагують, побачивши таку велику родину?
По-різному. В неділю я завжди вдягаю дітей однаково, то люди звертають увагу – хтось всміхається, хтось дивується, хтось, може, крутить пальцем біля скроні. Але я не оглядаюся. Люди різні, у кожного своя думка, ніхто ж не знає нашого життя. А в нас свої життєві принципи, яких ми дотримуємося, стараємося жити за божими заповідями.
Про що ви мрієте?
Мріємо не про земне благополуччя, щоб в діток було все влаштовано матеріально, а щоб вони не боялися нас, пам’ятали, що ми ходимо перед Богом, щоб вони служили Господу. А ще - щоб вміли дати собі раду в житті, вміли висловити свою думку, щоб стали тим, ким хочуть. Ми, звичайно, можемо їм щось підказати, порадити, але це має бути їхнє рішення, щоб вчилися думати. Ну, і щоб, звичайно, були здорові.