Майбутнє Української Церкви на шахівниці церковної політики

Дмитро БОНДАРЕНКО

про активізацію участі в українському церковному житті Константинопольського Патріархату

Під час цьогорічного Великого Посту церковне життя вкотре привернуло до себе увагу. На цей раз доля Православної Церкви в Україні стала предметом суперечностей не лише в середовищі українських деномінацій, а й гострого напруження між Москвою та Константинополем, найпотужнішими та конкуруючими центрами Православ’я. До цього їх спонукає як розколотість українських православних, так суперництво за першість та вплив в православному світі. Відомо, що релігійні суперечки та розколи можуть консервуватися і тривати століттями. Але щоб цього не сталося з Православною Церквою необхідно вирішити питання щодо Її майбутнього в Україні.

Константинопольська Церква в Україні: історичний зв'язок

Нинішні претензії Константинополя на участь в українському церковному житті мають тривале історичне підґрунтя. Від часу хрещення Русі, Київська митрополія, церковна юрисдикція якої поширювалася на всі руські єпархії, перебувала в підпорядкуванні Константинополя, звідки єдиний митрополит, предстоятель руської Церкви одержував благословення.

Ситуація суттєво змінилася в XIV сторіччі у зв’язку з політичним поділом території митрополії поміж Литвою та Московією та переїздом митрополитів Київських до Москви, де вони користувалися всебічною підтримкою потужної князівської влади. І оскільки авторитет митрополичої влади використовувався задля вирішення політичних завдань, Москва з Литвою вели жорстке суперництво за кандидатури призначуваних митрополитів. Більше таланило Москві. Водночас Литва, що включала українські та білоруські землі, активно домагалася призначення окремого митрополита до Києва, оскільки титулярні митрополити Київські, що перебували в Московії, не могли належним чином опікуватися церковними справами в Києві та литовських єпархіях, а також діяли в інтересах сусідньої держави. Цікаво, що подібна схема церковно-політичних відносин була частково відновлена з появою сучасної України, політична воля якої виявляє постійну зацікавленість в утворенні незалежної від зовнішніх впливів Української Церкви.

Втім, у середні віки останнє слово залишалося саме за патріархами Константинопольськими, від рішення яких залежало призначення єдиного предстоятеля митрополії, та які час від часу мусили розв’язувати протиріччя поміж православними ієрархами Литви та Московії. Така залежність від Константинополя була обтяжливою і для зміцнілої Московії, князі якої протягом тривалого часу не мали повного контролю над процесом призначення «свого» митрополита. Тож після укладення Константинополем в 1439 році Флорентійської унії з Римською Церквою в Московії починають обирати своїх митрополитів без погодженням з Константинополем. Внаслідок цих подій автокефальна Московська Церква почала окреме існування, а на українські землі повернулася митрополича кафедра.

Намагання поєднати Київську митрополію, що була під омофором Константинополя, з Московським Патріархатом були поновлені після входження українських земель до складу Росії після Переяславської Ради в XVII сторіччі. Зрештою, внаслідок комплексу сумнівних політико-дипломатичних зусиль в 1686 році це вдалося. І тепер опоненти церковної єдності з Московським Патріархатом згадують факт виплати Константинопольському патріархові Діонісію IV московськими послами двохсот червінців та тридцяти соболів в обмін на підписання ним «відпускних» грамот, за якими визнавалася передача Київської Митрополії до церковної юрисдикції Московського Патріархату. При цьому саме вплив світської влади у цих подіях був визначальним. Головним ініціатором поєднання Київської митрополії з Московським Патріархатом звичайно була Московська держава, втім, слід згадати і вплив здійснюваний на українських ієрархів промосковським гетьманом Самойловичем, а також турецьким візиром, що був зацікавлений у мирі з Москвою, на патріарха Константинопольського.

Так чи інакше, попри пізніше зміщення патріарха Діонісія, з займаної посади, в тому числі за явні порушення при передачі Київської митрополії, цей акт був визнаний як вищими ієрархами Константинополя, так і патріархом Єрусалимським. Жодного бажання чинити активний спротив цьому не було і в українського духовенства, а відтак Константинополь не мав ані найменшої можливості зберегти свій вплив на території, на яку поширилася політична влада Московії. З того часу Московський Патріархат вважає Україну своєю канонічною територією. І це не піддавалося сумнівам до того, як у XX столітті виникла спочатку Польська, а потім і Українська держава.

«Фактор Константинополя» в українському церковному протистоянні

З приходом до влади в Україні політиків, зацікавлених в утвердженні української ідентичності, активізувалися і дипломатичні зусилля Константинопольської Церкви. Так, привітання новообраному президентові Ющенку від патріарха Константинопольського Варфоломія надійшли набагато раніше, аніж його привітали представники УПЦ та Московського Патріархату.

Однак найгучніше про участь Константинополя в українському церковному житті заговорили після «сенсаційної» заяви, яку зробив під час зустрічі з президентом Ющенком авторитетний ієрарх Константинопольського Патріархату архієпископ Всеволод (Майданський). Як зазначається в заяві: «Матір-Церква, Константинопольський Патріархат, вважає, що її дочка – Московський Патріархат – має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії під Московську Церкву було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової».

Фактично заява архієпископа Всеволода означає дві речі: по-перше, Константинополь не визнає легітимність влади Московського Патріархату на території України та, по-друге, заявляє про свої особливі права на участь в українських церковних справах, як це було до 1686 року. Не дивно, що ця заява викликала болісну реакцію в РПЦ, представники якої, спочатку поставили під сумнів те, що заява віддзеркалює офіційну позицію Константинополя та направили відповідний запит, а потім різко виступили з вимогою невтручання.

Пробудженню приспаного історичного інтересу Константинополя до України сприяє та обставина, що в сучасній Українській державі Константинополю дійсно є на кого спертися. Згаданій заяві архієпископа Всеволода передував візит до патріарха Константинопольського Варфоломія державного секретаря президента України Олександра Зінченка в супроводі архієреїв УПЦ КП. Зовсім невипадковим було й передане Зінченком офіційне запрошення патріарха Варфоломія відвідати Україну.

Можлива мета такого візиту представниками Київського Патріархату вже коментувалася: дарування томосу про канонічне визнання цієї деномінації Константинополем. Одним з обговорюваних в церковних та експертних колах сценаріїв є також можливість врегулювання українського православного розколу шляхом утворення в Україні на базі УАПЦ та УПЦ КП автономної юрисдикції Константинопольської Церкви.

Насамперед, в активізації участі Константинополя в українському церковному житті зацікавлені представники невизнаних православних деномінацій УПЦ КП та УАПЦ. Щоправда їх інтерес до Константинополя обмежений лише процедурою їх канонічного визнання. Зрозуміло, що вони усвідомлюють важливість такого акту як для їх подальшого існування, так і для самої можливості називатися себе Православною Церквою.

Втім, якщо офіційне керівництво невизнаних православних спільнот намагається представити визнання виключно як адміністративну процедуру, яка потребує лише формальності у вигляді патріаршого томосу, то їх критики наводять аргументи, що виявляються особливо значущими для віруючих. Річ у тім, що опоненти УПЦ КП та УАПЦ, заявляючи про відсутність у цих спільнотах благодаті церковних таїнств, а отже й рятівної сили, аргументують це відсутністю у них «апостольського спадкоємства», тобто суттєвими порушеннями при посвяченні ієрархії, що здійснює таїнства.

І дійсно, рання історія Київського Патріархату та УАПЦ початку 90-х дає безліч підстав для запитань. Наприклад, важко пояснити той факт, що в 1992 році заборонений в служінні та позбавлений сану митрополит Філарет здійснив повторні єпископські хіротонії (посвячення) колишніх єпископів УАПЦ, з якими він об’єднався та вже співслужив як з єпископами. Якщо ж Філарет сам не визнавав їх єпископських посвячень, що вони дістали в УАПЦ, то як міг він з ними об’єднатися, та як ці єпископи, яких він сам єпископами не вважав, могли зняти з нього заборону в служінні, накладену на нього в РПЦ, до якої він до того належав? Чи варто коментувати значущість накладеної на Філарета анафеми (відлучення від Церкви), що її офіційно не заперечила жодна з Помісних Православних Церков…

Цікаво, що ставлення УПЦ КП та її предстоятеля Філарета до Константинопольського Патріархату зазнавало неодноразових змін в залежності від ймовірності визнання Константинополем Філарета та очолюваної ним деномінації. Разом з цим змінювалася риторика та церковна стратегія керівництва Київського Патріархату. В моменти сприяння УПЦ КП виявляла усіляку зацікавленість в переговорах з Константинополем, заявляючи про швидке визнання, а коли представники Константинополя виявляли стриманість, Київський Патріархат вдавався до спроб утворення альтернативної міжнародної родини православних церков, з невизнаних церковних груп, які в православному світі вважаються розкольницькими.

Отже, питання канонічного визнання для УПЦ КП та УАПЦ, насамперед, є питанням їх реабілітації, позбавлення звинувачень в безблагодатності та історичного негативу, що їх дискредитує та ставить під сумнів їх відповідність сутності Православної Церкви. Без такого канонічного визнання жодні представники спільноти Помісних Православних Церков не можуть офіційно з ними співслужити, а миряни спільно причащатися та брати участь у інших церковних таїнствах. Тому лише канонічне визнання з боку Константинополя або Москви, що в різний час розповсюджували свою юрисдикцію на українські землі, підтверджене іншими Церквами, може зняти питання про церковну повноцінність УПЦ КП та УАПЦ.

Це дуже добре розуміє українська влада, яка об’єктивно зацікавлена в припиненні розколу та протистояння, а також в утворенні визнаної Помісної Православної Церкви. Її мотиви доволі поважні. Це і припинення конфлікту, який загрожує громадянській єдності, і вирішення значної частини проблем в державно-церковних відносинах, і утвердження Церкви, як фактора національної консолідації, і усунення чинника зовнішньополітичних впливів через використання релігійних почуттів віруючих, не кажучи про цінність церковної єдності з суто релігійних міркувань. Дійсно, тільки не бажаючи розв’язання цих завдань, можна відкидати перспективу утворення єдиної і незалежної Української Православної Церкви.

Очевидно, що українські політики, включно з президентом, які раніше позиціонували себе як прихильники канонічного православ’я та прийшли до влади внаслідок «оранжевої революції» були надзвичайно розчаровані тим, якою мірою чільні представники УПЦ були втягнуті до передвиборчої агітації за Януковича. Залишаючись відданими переконанню, що повноцінною національною Церквою може бути лише Церква, яка визнана спільнотою Помісних Церков, вони не бажають бачити її у складі Московського Патріархату, в якому дедалі більше поширюються ідеї російського націоналізму, антиєвропейські та ксенофобські настрої.

Так можна пояснити, чому представники нової влади, — Зінченко та група його радників, — сприяють моделі утворення в Україні на базі УПЦ КП та УАПЦ за допомогою Константинополя альтернативної канонічної юрисдикції. Чи означатиме це повернення політики пріоритету державних інтересів над правами громадян у стосунках з релігійними організаціями, — покаже час.

Не дивно, що активність державного секретаря у церковних справах одразу ж дала інформаційний привід для критики нової влади щодо її втручання в релігійне життя. В перших рядах виступили представники всіх традиційних лобістів УПЦ та Росії: Партії Регіонів, СДПУ(о), КПУ, ПСПУ, «Держави», примітно, що до них приєдналися і соціалісти. Очевидно, що підтримка Московського Патріархату, як і проросійського вектору в цілому, залишиться для цих сил постійним пунктом критики дій влади та політичного позиціонування. Отже, їхні надії на чергове використання електоральних ресурсів УПЦ та підтримку Росії під час парламентських виборів залишаються.

Втім, з попередньої передвиборчої кампанії УПЦ вийшла з найбільшими моральними травмами. Доклавши максимум зусиль для підтримки міфів про «православного президента» Януковича, керманичі цієї церкви поставили під удар її авторитет. Насамперед в тих регіонах, де розташовано більшість її парафій, – в Центрально-Західній Україні, — масовою була підтримала Ющенка. Провокаційна діяльність екстремістських проросійсько-націоналістичних організацій «Союз Православных Братств» та «Единое Отечество», акції яких координувалися окремими працівниками московського Інституту країн СНД та Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, не знаходила відторгнення в єпископату. Нажаль, ознаки переосмислення УПЦ своєї залученості у політичне життя та висновки з ситуації, що склалася, майже не спостерігаються.

Водночас, УПЦ була і залишається єдиною в Україні церквою, що визнається спільнотою Помісних Православних Церков, яка перебуває з ними в євхаристійній єдності і є частиною світового православ’я. Саме УПЦ належать найбільші українські православні святині. Керівництво УПЦ добре розуміє виключність свого нинішнього становища та використовує цей чинник в полеміці з опонентами. Щоправда, нажаль, «визнаність», «канонічність» та «благодатність» сприймаються деякими представниками цієї церкви, подібно до індульгенції, що дає переваги та знімає відповідальність.

В стосунках з УПЦ КП та УАПЦ керівництво УПЦ обрало максимально жорстку тональність. Незабаром після виборів Синод УПЦ ухвалив звернення, де як передумова будь-якого діалогу з УПЦ КП та УАПЦ висунуто 4 умови, заздалегідь не виконувані. Єдиною можливою перспективою подолання розколу бачиться приєднання опонентів до УПЦ. Така безкомпромісність позицій єпископату УПЦ свідчить передовсім про свідоме уникнення діалогу з альтернативними православними деномінаціями, а відтак про відсутність жодної реалістичної стратегії подолання розколу.

Зрозуміло, що однією з базових причин становища, в якому нині опинилась УПЦ є її всебічна залежність від Москви, яку можна спостерігати, як на церковно-адміністративному рівні, так на ідеологічному та політичному. Саме цей пункт був і залишається основним моментом критики цієї церкви. Можна зрозуміти обережність ієрархів УПЦ при постановці питання про майбутній статус УПЦ та перспективи її автокефалії. Оскільки серед віруючих УПЦ з цього приводу наявні різні настрої, то для єпископату це є питанням церковної єдності. Водночас немає жодних виправдань негласному «табу» накладеному на питання статусу УПЦ всередині цієї церкви та відмові від відкритої та чесної дискусії з цього приводу. Тим більше, що це питання є мало не єдиною площиною, в якій можливий діалог з представниками невизнаних православних спільнот, у спасінні яких так сумніваються в УПЦ.

Заява представника Константинополя, що поставила питання про церковну юрисдикцію над Україною була сприйнята в УПЦ з обуренням, як акт втручання на чужу канонічну територію. З різкими заявами та інтерв’ю щодо цього виступили митрополит Агафангел, архієпископи Митрофан, Августин та Іонафан. Їхня різкість пояснювана. Для ієрархів УПЦ зрозуміло, що підтекст заяви стосується не стільки відносин Константинополя з УПЦ, скільки можливості визнання Константинополем об’єднаних УПЦ КП та УАПЦ, що позбавило б УПЦ монополії на канонічність, єдиного сильного аргументу в міжправославній полеміці.

Втім, жодні стратегічні рішення стосовно майбутнього церкви ієрархами УПЦ не приймаються вже з 1992 року. Натомість, справжнім центром вироблення позицій, що беззастережно приймаються УПЦ (як це було з візитом папи), залишається Москва, а рішення генеруються в вузькому колі патріарха Олексія II та керівництва Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ.

Боротьба за всеправославну першість та доля Української Церкви

Починаючи з 90-х років Московський Патріархат надзвичайно посилив свої позиції у православному світі. Одержавши державне сприяння та можливість безперешкодно розвивати свою мережу, він значно збільшився кількісно. Так, питома вага парафій РПЦ (включно з українськими) набагато перевищує половину всіх існуючих православних громад світу. Новітнє посилення РПЦ закономірно призвело і до зростання її амбіцій. І час від часу чільні представники РПЦ роблять заяви, що свідчать про прагнення Москви посісти місце Константинополя в якості лідера православного світу.

Зрозуміло, що амбіції Московського Патріархату жодним чином не стикуються з можливістю відходу від нього УПЦ. Без українських парафій РПЦ мала би зменшитись майже вдвічі, а мрії (Йосипа Сталіна) про всеправославне російське лідерство довелося б поховати. Натомість, поява чималої незалежної Української Церкви неодмінно зламала б усталені схеми церковних стосунків та одразу стала б вагомим чинником церковної дипломатії, стосовно якого було б необхідно будувати нову систему відносин.

Крім того, як це свідчить з заяв президента Путіна, в незалежності УПЦ від Московського Патріархату не зацікавлена Російська Федерація. Як про це відкрито заявляють представники екстремістських проросійських навколоцерковних організацій та речники російського Інституту країн СНД, єдність УПЦ з Московським Патріархатом розглядається як важливий «останній зв'язок», плацдарм для пропагування в Україні реінтегристської ідеології та фактор цивілізаційної орієнтації України.

Очевидно, що ці ж позиції поділяє і патріарх Московський Олексій II. Однак, спочатку про можливість участі Константинополя в урегулюванні українського розколу він висловився завуальовано: «Церкви, які сьогодні є на території України, повинні самі вирішити свої проблеми, без впливу ззовні, тому що будь-яке втручання лише ускладнить ситуацію і приведе до нових настоїв, що згубно відіб'ються на єдності українського православного народу». Незвичайна стриманість цієї зави переслідує подвійну мету: по-перше, блокувати будь-які небажані для Москви зміни, до яких може призвести втручання Константинополя та, по-друге, декларативно відвести підозри щодо московського впливу на ситуацію в українському православ’ї. Таким чином, оскільки політична кон’юнктура в Україні не сприяє подальшому посиленню РПЦ, Москва домагається консервування нинішнього стану.

Тим часом ніщо так не заохочує Константинополь активізуватися в Україні, як саме свідоме небажання РПЦ вживати кроки задля результативного подолання українського розколу. Поки що скидається на те, що Константинопольський Патріархат з формами своєї участі в українських справах ще не визначився. Однак, красномовним є мовчання, яким Константинополь відповів на запит РПЦ, щодо того, чи віддзеркалює заява архієпископа Всеволода офіційну точку зору Константинопольської Церкви.

Позицію Константинополя з українського питання можна пояснити лише розуміючи ситуацію, в якій нині опинилася ця Церква. Незважаючи на те, що історично Константинополь посідає найавторитетніше місце серед Помісних Православних Церков, нині ця Церква перебуває в досить скрутному становищі. Після масового витіснення в XX сторіччі грецького православного населення з їх історичних земель на території сучасної Туреччини, Константинополь все більше ставав екстериторіальним центром православ’я, історична паства його скоротилася, і сьогодні її складає здебільшого грецька діаспора в країнах Європи і Америки та населення грецьких островів.

Незважаючи на істотне покращення стосунків з західними християнами, Константинополь щоразу стикається з новими викликами. Це і непрості відносини з нинішньою турецькою владою, і намагання залишити в своїй орбіті американські єпархії, що втрачають грецький характер та прагнуть до єдності з іншими американськими православними, і конфлікти в православному світі. Нещодавно завершилося протистояння Константинополя з Грецькою Церквою, яке стосувалося юрисдикції над територіями на півночі Греції, в Естонії триває напруженість між Естонською Церквою константинопольської юрисдикції та церковними структурами РПЦ, а нещодавно Константинополь залучився до проблем Єрусалимської та Македонської Церков.

На думку оглядачів, територіально-юрисдикційний характер зовнішніх протистоянь Константинополя може свідчити про його намагання розширити свій територіальний ареал та зберегти свій вплив у православному світі. В той самий час потенційно можливий відхід від Константинополя американських та європейських єпархій, що схильні до інтеграції з іншими православними структурами у власних державах, може підірвати його фінансове становище та поставити церковний авторитет під загрозу. І це при тому, що новий претендент на всеправославне лідерство, — Московський Патріархат, — вже готовий зайняти місце, яким так дорожить Константинополь.

Зважаючи на викладене, слід розглядати позицію Константинополя в українських церковних справах. В Константинополі добре знають, що об’єднання всіх гілок українських православних могло б створити найчисленнішу в світі православну церкву. Утворення такої церкви не тільки б не загрожувало нинішнім позиціям Константинополя, а й гарантувало б їх від посягань Москви. Натомість поява величезної союзної Константинополю Української Православної Церкви могла б посилити позиції будь-якої з Церков, що послугувалася б її підтримкою. Хоча за інших обставин незалежна Українська Церква могла б посилити і позиції Москви.

Активізації Константинополя на українському напрямку особливо сприяє група архієреїв українського походження, яка зараз в Константинопольському Патріархаті нараховує 7 єпископів. До них належить і автор згадуваної заяви архієпископ Всеволод (Майданський). Група «української партії» в Константинопольському Патріархаті посилилася наприкінці XX сторіччя. Тоді, незважаючи на невдоволення Москви, Константинополь прийняв до себе церковні структури української діаспори, «апостольське спадкоємство» яких, походить з Польської Православної Церкви початку XX сторіччя.

Тож тепер Константинополь має у своєму складі: УПЦ в США, УПЦ в Канаді та УАПЦ в діаспорі. З числа загаданих церков української діаспори найактивнішою є УПЦ в США, що має давні відносини з українськими автокефалістами і ледь не приєднала до себе УАПЦ в 2000 році. Важливе інше: входження до складу Константинопольського Патріархату церковних структур української діаспори являє собою модель можливого прийняття або визнання структур УПЦ КП та УАПЦ Константинополем.

Втім, існують вагомі чинники, які поки що утримують Константинополь від різких кроків. Насамперед, занепокоєння константинопольців викликає можливість загострення і без того непростих відносин з Москвою, що здатне призвести до протистояння церков союзних Константинополю з тими, що підтримають Москву. А це не лише підірве систему міжправославних відносин, а й авторитет православ’я як такого, що вдарить всіх учасниках протистояння. В Константинополі зважають і на наявність інших проблемних місць цієї Церкви по всьому світу: Туреччина, США, Північна Греція, Єрусалим, Естонія та Македонія. Поява ще однієї «гарячої точки» — України, конфлікт щодо якої, має для Москви принциповий характер, може перевершити всі нині існуючі проблеми Константинополя. Про наслідки набагато тяжчі аніж в Естонії та загрозу єдності вселенського православ’я прямо попереджає патріарх Олексій II.

Інші чинники стриманості Константинополя є суто українськими, а мотивації суто церковного характеру. По-перше, це стан тих церковних утворень, які претендують на визнання Константинополем. До цього часу немає офіційного визнання Константинополем «апостольського спадкоємства» в УАПЦ та УПЦ КП, а отже дійсності всієї їх ієрархії. І за деякими даними, канонічна експертиза Константинополя схиляється до невизнання. А отже це поставить дуже серйозне питання про необхідність повторних рукопокладень (посвячень) більшості кліриків УПЦ КП та УАПЦ від єпископа до священика і диякона. Також важливою темою, що привертає увагу Константинополя, є якість церковного життя в невизнаних українських церковних юрисдикціях: поведінка окремих єпископів, стан церковної освіти, чернечого життя, тощо. Тож далеко не всі клірики УПЦ КП та УАПЦ щасливі від перспективи поставити своє майбутнє в залежність від Константинополя.

Звичайно, ще одним чинником на який зважатиме Константинополь буде УПЦ. Під час неодноразових зустрічей представники Константинополя спільно з керівництвом УПЦ обговорювали українські церковні проблеми. Остання з них відбулася напередодні заяви архієпископа Всеволода щодо канонічної території Московського Патріархату. На сьогодні кількість церковних громад УПЦ в декілька разів перевершує показники УПЦ КП та УАПЦ разом взятих. При цьому утворення паралельної канонічної юрисдикції в статусі автокефальної церкви, яка складає меншість на даній території, було саме тим, за що Константинополь жорстко критикував Москву після надання нею в 1970 році автокефалії Американській Православній Церкві. Водночас утворення такої юрисдикції, але як автономної, було апробовано самим Константинополем в Естонії. У будь-якому разі такі дії в православному світі завжди сприймаються як недружні, а в даному випадку викличуть шалений опір УПЦ, канонічність якої Константинополь ніколи не заперечить.

Хід Константинополя: варіанти

Так чи інакше, після заяви архієпископа Всеволода та знакової відсутності офіційних константинопольських коментарів з цього приводу, саме Константинополю зараз належить стратегічна ініціатива в українських церковних справах. Москва, чия зацікавленість полягає в консервуванні нинішньої ситуації, напружено чекає на подальші кроки Константинопольської Церкви. Спробуймо розглянути ймовірні сценарії подальших дій Константинополя та їх можливі наслідки:

1. Пасивний сценарій. В ньому найбільше зацікавлена Москва. Згідно з ним патріарх Константинопольський Варфоломій відкладає свій візит до Києва на невизначений термін. Або, в іншому випадку, відвідує Україну, але під час цього візиту не прийматимуться жодні суттєві рішення. Такий візит патріарха може бути суто символічним, подібним до візиту папи Іоанна Павла II. В цьому разі нинішні церковні проблеми законсервуються на невизначений час, протистояння українських православних продовжуватимуться, як і спроби використовувати Церкву та віруючих в політичних цілях.

Так триватиме допоки не з’явиться чинник, що рано чи пізно порушить рівновагу в цій системі відносин. Найвірогідніше таким чинником можуть бути трансформації у зв’язку зі зміною предстоятеля однієї з українських православних деномінацій, оскільки персональний фактор в нинішньому міжправославному конфлікті є доволі суттєвим. Також цим чинником, можуть стати: необережні кроки Москви або Константинополя, втручання з боку влади, певні суспільні настрої, зростання впливу православних мирян на позицію єпископату, криза в одній з православних деномінацій, поява харизматичного церковного лідера, тощо. Зазвичай рівновагу порушує комплекс чинників.

2. Радикальний сценарій. Він передбачає канонічне визнання Константинопольським Патріархатом УПЦ КП та УАПЦ. Тож саме ці деномінації в ньому зацікавлені найбільше. Таке визнання досяжне за двома моделями, відмінності між якими — суттєві. За першою з них, Константинополь дарує права автокефалії церкві, що постане в результаті об’єднання УПЦ КП та УАПЦ. За другою моделлю, на базі УПЦ КП та УАПЦ Константинополем утворюється канонічна юрисдикція, що обіймає права автономії у складі Константинопольського Патріархату. В цьому разі питання про повну автокефалію буде відкладене до часу об’єднання утвореної юрисдикції з УПЦ.

На визнання за першою моделлю сподівається УПЦ КП. Так, на думку її предстоятеля Філарета, Константинопольський патріарх має лише привезти з собою томос про визнання Київського Патріархату, а отже і його як патріарха, а тоді УАПЦ сама приєднається до його структури, від безвиході. У той самий час більша частина УАПЦ вже давно не відмовилась би стати автономною частиною Константинопольського Патріархату.

Реалізація радикального сценарію одразу ж стикнеться з великою кількістю ускладнень. Однією з найсерйозніших з них є вирішення проблеми відсутності в УПЦ КП та УАПЦ «апостольського спадкоємства», тобто законності церковної ієрархії. Для цього необхідно буде вдатися до повторного здійснення константинопольськими єпископами над єпископатом УПЦ КП та УАПЦ таїнства хіротонії (посвячення). Якщо єпископи УПЦ КП та УАПЦ на це підуть, то це означатиме визнання ними недійсності посвячень, які вони одержали від Філарета, а також публічним запереченням дійсності церковних таїнств, які здійснювалися ними протягом тривалого часу. Зрозуміло, що Філарет за всяку ціну прагнутиме уникнути такої постановки питання.

Водночас, відлучення від Церкви, накладене на Філарета в РПЦ та визнане іншими Церквами, в разі його можливого визнання також потребує спеціальних заходів або реакції з боку Константинополя. Водночас, зрозуміло, що опоненти Константинопольського втручання нагадають про відсутність в однієї з Помісних Церков права знімати анафему, що була накладена в іншій.

Але й цим проблеми з єпископатом УПЦ КП та УАПЦ далеко не вичерпуються. В тому випадку, якби Константинополь наважився формувати в Україні автономну церковну структуру власної юрисдикції, незабаром йому довелось би мати справу з численним і некерованим українським єпископатом. Долучення до існуючої групи 7 константинопольських єпископів-українців усіх 39 єпископів з УПЦ КП та 7+1 УАПЦ скінчилося б для константинопольської ієрархії «культурною революцією», докорінним чином змінивши її етнічне обличчя та перетворивши Константинополь на українсько-грецьку Церкву.

Отже, зрозуміло, що в разі створення у складі Константинополя автономної української церкви далеко не всі нинішні українські єпископи зможуть бути до неї прийняті. А це означає, що значна їх частина, що опиниться «за бортом» продовжить своє існування в дрібних невизнаних юрисдикціях. Це аж ніяк не подолає проблему українського розколу, а лишень призведе до появи нового церковного утворення. Так, «за бортом» може опинитися предстоятель УАПЦ Мефодій, дискредитований відчайдушним опором, який він чинив в останні роки курсу на зближення УАПЦ з Константинополем.

Ще один проблемний момент полягає в тому, що непрості міжособистісні відносини, які склалися в єпископському середовищі УПЦ КП та УАПЦ, неминуче будуть перенесені і до об’єднаної юрисдикції. Чинником, що деморалізуватиме церковне життя, може стати те, що внаслідок внутрішніх конфліктів або через провини постійні переходи священиків разом з парафіями з однієї канонічної юрисдикції до іншої стануть звичайним явищем.

Прибічники визнання УПЦ КП та УАПЦ Константинополем і особисто Філарет сподіваються, що утворення в Україні другої канонічної юрисдикції призведе до відтоку до неї тисяч православних громад УПЦ. І це, буцімто, вирішить проблему з тим, що зараз національні церкви перебувають у меншості, а внаслідок їх канонічного визнання у меншості опиниться Московський Патріархат. Дійсно, деякий відтік парафій з УПЦ неминучий. Але причиною цього буде не стільки питання церковно-національної ідентичності, скільки проблеми священиків УПЦ у стосунках з конкретними єпископами, а також ймовірний тиск та насильницькі захоплення храмів, що почастішають. Вибір юрисдикції настоятелів парафій залежатиме від того, наскільки певним буде їх становище після переходу та стосунків з потенційним церковним керівництвом. Однак, наразі немає підстав вважати, що відтік парафій з УПЦ буде настільки масовим і призведе до того, що вона опиниться в меншості.

Зрозуміло, що односторонні кроки Константинополя в Україні призвели б до гострого конфлікту між ним та Московським Патріархатом з розривом між ними євхаристійного спілкування. Таким чином, церковне протистояння щодо України перейшло б у фазу відкритого зіткнення на всеправославному рівні. Отже, визнання легітимності дій Константинопольської Церкви, а відтак і новоутвореної української юрисдикції, залежало б від реакції інших світових Помісних Православних Церков.

На нашу думку, за невеликим винятком, більшість Церков зайняли б нейтральну позицію, оскільки не зацікавлені в погіршенні стосунків ані з Константинополем, ані з Москвою. Що стосується найдавніших Церков (Олександрія, Антіохія, Єрусалим, Греція, Кіпр), де відчутний грецький елемент та більша замученість в стосунки з Константинополем, то і вони на початку не квапитимуться з визнанням нової юрисдикції, сподіваючись на згоду Москви. Натомість, від них та інших Церков слід очікувати закликів до взаємного порозуміння, а також пропозицій посередництва. На боці Константинополя могла б виступити Румунська Церква, чиї претензії на юрисдикцію в Молдові є причиною подібного напруження з РПЦ. Відкрито підтримала би протести Москви Сербська та, можливо, Болгарська Церква, які мають аналогічні проблеми з альтернативними православними юрисдикціями у себе вдома.

Утворення двох паралельних канонічних юрисдикцій, в умовах протистояння між ними, може суттєво ускладнити перспективу формування єдиної Української Церкви, яка б об’єднувала православних віруючих незалежно від національних уподобань. Небажаним наслідком цього може стати поділ православних за цивілізаційною орієнтацію на проукраїнських і проросійських, що може посилити негативні трансформації в УПЦ. Так, відхід з УПЦ проукраїнськи налаштованої та дисидентської частини її віруючих призведе до посилення в ній виразних проросійських рис та навколоцерковних шовіністичних груп. В умовах протистояння церковне життя «української» та «російської» церков обростає великою кількістю ідеологічних відмінностей церковного-цивілізаційного характеру: бачення історії, ставлення до монархії, вшанування «своїх» святих, старців, тощо. А це лише поглиблює розділення.

Водночас варто відмітити, що співіснування канонічних православних юрисдикцій, за умови відсутності між ними протистоянь та конфліктів, як це має місце в США та країнах Європи, не лише не заважає їм співпрацювати в рамках міжцерковних православних координаційних структур, як національні єпископські конференції, а й дозволяє ставити питання про перспективи об’єднання в одну національну Церкву. Тоді як протистояння в Естонії канонічних церковних структур Москви і Константинополя дає інший приклад.

Поява в Україні немосковської канонічної юрисдикції вплине і на церковні уподобання українських політиків. Погодимося з висновком провідного експерта Центру ім. Разумкова Олександра Литвиненка: «Втручання Константинопольського Патріархату в церковні справи України може спровокувати загострення міжцерковних протиріч і дати поштовх для політичних спекуляцій … українська влада буде змушена зайняти певну позицію з цього приводу, що в будь-якому випадку не додасть їй популярності». Можна очікувати, що преважна більшість політиків, окрім проросійських лобістів, визначаться на користь новоутвореної церкви. Вона ж отримуватиме найбільшу підтримку, грошові пожертви та лобістські вигоди.

Для УПЦ це означатиме лише відсторонення від вигод державної підтримки. Втім, жодних гонінь, якими так страхали її віруючих, не буде. Святині, які зараз утримує УПЦ, продовжать вшановуватися, в тому числі й тими політиками, які віддаватимуть перевагу іншій канонічній церкві. Попри те, що священоначалля УПЦ спільно з Московським Патріархатом утворену Константинополем церкву не визнаватимуть, для багатьох віруючих питання канонічності стане формальністю. Їх більше не цікавитиме юрисдикційна приналежність храму, священика та розмови про «благодатність».

Головним результатом втілення радикального сценарію в разі його успіху може бути вихід з ізоляції УАПЦ та УПЦ КП та послаблення позицій УПЦ. В разі невдачі, що ймовірніше, в Україні може з’явитися ще одна церква. Але в будь-якому разі поглиблення церковного протистояння з виходом на всеправославний рівень та політичними спекуляціями буде неминучим.

3. Поміркований сценарій. Розуміючи весь комплекс небезпек і ризиків, пов’язаних з одностороннім втручанням в український церковний конфлікт, Константинополь вдасться до обережних половинчастих заходів. Основним принципом такої тактики є поступовість, яка мінімізуватиме негативні наслідки в залежності від обставин на кожному етапі; метою – розв’язання проблеми розколу та утворення в Україні союзної церковної структури.

Одним з ймовірних кроків цього сценарію може бути відкриття в Україні подвір’я (представництва) Константинополя без погодження з УПЦ. При цьому відсутність такого погодження пояснюватиметься історичними правами та не визнанням за Московським Патріархатом юрисдикції над територією України. Таке представництво Константинополя зможе офіційно вести роботу з усіма українськими церквами на постійній основі, буде визнаним та не спричинить масштабного конфлікту з РПЦ, хоча його поява на початку також буде сприйнята як втручання та викличе шквал протестів.

Отже, відкриття подвір’я Константинополя при підтвердженні висловлених позицій щодо канонічної території дозволило б йому розв’язати руки та створити простір для маневрування: від рішучих кроків стосовно УАПЦ та УПЦ КП до м’якого обмеження його місії спостереженням і посередництвом.

4. Оптимальний сценарій. Майже неймовірний, оскільки його реалізація залежить не лише від представників Константинополя, а інші сторони в ньому мало зацікавлені. Цей сценарій передбачає проведення багатосторонніх консультацій за участю представників всіх церков, чиї інтереси задіяні в Україні та погодження канонічними юрисдикціями кроків задля головної мети — результативного подолання розколу.

Одним з вихідних моментів таких погоджень має бути принципова відкритість щодо майбутнього Української Церкви, а відтак до цілого комплексу питань, що стосуються майбутнього статусу УПЦ: автономного або автокефального. Вплив і авторитет, який зараз має Константинополь в середовищі вірних УПЦ КП та УАПЦ може бути задіяний для здійснення важливого посередництва в українських міжцерковних відносинах.

Саме погоджені дії канонічних церков: Константинополя, Москви та УПЦ допомогли б уникнути нинішньої конфліктності та стати гарантом вироблення моделі подолання розколу: або через безконфліктне співіснування в Україні двох канонічних юрисдикцій, або через об’єднання українських православних деномінацій в єдину Українську Православну Церкву.

Початком такого розвитку подій могли б стати кроки, спрямовані на здійснення заявленого в Пасхальному Посланні-2005 предстоятеля УПЦ митрополита Володимира: «Ми звертаємося до наших братів і сестер, які знаходяться поза єдністю із Вселенським Православ’ям, з пропозицією вести діалог заради подолання розколу. Цей діалог має бути заснований на суворому дотриманні церковних правил і законів». Якщо відкинути бажання деяких церковних кіл використати переговори задля затягування часу, то початком справжнього діалогу мало б стати спільне вироблення передумов, які б приймалися усіма сторонами. При цьому посередництво Константинополя в якості гаранта дотримання «церковних правил і законів» про які пише митрополит Володимир, було б неоціненним.

Так чи інакше, будь-які заходи Константинополя стосовно майбутнього Православної Церкви в Україні – це передовсім відповідальність за їх наслідки. Водночас, не меншу відповідальність несуть і ті, кого влаштовує розділення українських православних, і хто не застосовує жодних кроків для подолання цього стану. І всякий вибір заслуговуватиме на християнську оцінку, оскільки зрештою йдеться про ближніх. Тож за будь-якого розвитку подій, відповідальність за їх наслідки будуть нести як представники Константинополя, так Москви і українських православних церков.

Сподіваємося, що великодня радість свята Христового Воскресіння спинить пристрасті, просвітить серця та спонукатиме керуватися інтересами Церкви, що її заснував Воскреслий Христос. А те як розгортатимуться події, побачимо вже незабаром.

Стаття подається в редакції автора