Чому і як з’явився «Києво-Печерський патерик»?

У тому вигляді цей твір, яким зараз його маємо, представляє собою наступне: основну частину становить «Житіє Феодосія Печерського», а також деякі твори, пов’язані з цим «Житієм…» – «Слово монаха Печерського монастиря Нестора про перенесення мощів святого преподобного отця нашого Феодосія Печерського», «Про обкування домовини преподобного отця нашого Феодосія Печерського», «Похвала преподобному отцю нашому Феодосію, ігумену печерському, котрий є у богоспасаємому граді Києві» [1]. Також Феодосій Печерський неодноразово згадується в інших оповіданнях «Києво-Печерського патерика». Цей святий є центральною фігурою зазначеного твору.

Однак таким «Патерик…» не був із початків свого створення. Простежується кілька етапів формування цього агіографічного твору.

Першим можна вважати кінець ХІ – початок ХІІ ст. коли було створене «Житіє Феодосія Печерського» та «прив’язані» до нього твори.

Другий етап – початок ХІІІ ст. Тоді єпископ Суздаля й Володимира-на-Клязьмі Симон (? – 1226 р.) написав ченцю Печерського монастиря Полікарпу послання, в якому осуджував прагнення того при підтримці княгині Верхуслави та її брата, великого князя Юрія Всеволодича зайняти єпископську кафедру в одному з міст Русі. Це послання, що ввійшло до «Києво-Печерського патерика» [2], відображало боротьбу, яка велася в Київській митрополії за ієрархічні становища, і залучення до цієї боротьби представників князівської влади. Єпископ Симон і його адресат були вихідцями з Печерського монастиря, який тоді відігравав важливу роль у церковному житті Русі та колонізованих нею землях. Саме ченці цієї обителі часто ставали ієрархами на них.

Симон докоряв Полікарпу, вказуючи на його честолюбство й суєтність помислів. При цьому навів як приклад діяння ченців Печерського монастиря, розповідаючи про них у дев'яти докладених до послання оповіданнях, котрі, ймовірно, були написані дещо раніше. Серед них виділяється «Оповідь Симона, єпископа володимирського і суздальського, про святих чорноризців печерських і заради чого слід мати ревність і любов до преподобних Антонія і Феодосія Печерських». До оповідань Симона Полікарп приєднав власні записи монастирських переказів, зокрема, оповіді про перших печерських ченців, які ввійшли також до «Повісті минулих літ». На це він вказує у своєму посланні до архімандрита Акиндина, який керував Києво-Печерським монастирем на початку ХІІІ ст.: «Із прихильністю направ до мене свій слух, щоби виголосив я житія чудесних і блаженних мужів, діяння і знамення, які були в святому монастирі Печерському, про які я чув від єпископа Симона володимирського і суздальського, брата твого, колишнього чорноризця того ж Печерського монастиря. Розповів він мені, грішному, про святого й великого Антонія, який започаткував руське чернецтво, і про святого Феодосія, і про життя святих та преподобних отців, які були після них і скінчили дні свої в домі пречистої Божої Матері» [3].

Таким чином було почалося оформлення «Києво-Печерського патерика» як своєрідного монастирського літопису, де увага зверталася на конкретні персоналії, окремих ченців-подвижників. Взірцем для цього агіографічного твору міг послужити компендіум житій святих під назвою «Луг духовний» (більш знаний на Русі як «Синайський патерик»). Цей твір, укладений у VII ст. єрусалимським монахом Йоаном Москхом, користувався помітною популярністю у Ромейській (Візантійській) імперії.

Третій етап формування «Києво-Печерського патерика» припав на початок XV ст., коли з’явилися дві нові редакції — Арсеніївська і Феодосіївська. Перша була укладена для тверського єпископа Арсенія (? – 1410 р.) [4]. Останній був ченцем Києво-Печерського монастиря. На нього звернув увагу Київський митрополит Кипріан (близько 1330 – 1406 рр.), який був вченим книжником та прихильником містичного ісихастського вчення, яке звертало увагу на аскетичну поведінку та усамітнення, втечу від суєтного світу. Завдячуючи Кипріану Арсеній був поставлений у 1390 р. єпископом Тверським. Ймовірно, під впливом свого наставника цей єрарх і здійснив у 1406 р. укладення «Києво-Печерського патерика». Адже ісихасти велику увагу приділяли культивуванню аскетичної літератури. У цій редакції були видалені епістолярні фрагменти з послань єпископа Симона та ченця Полікарпа, оповідання про іконописця Аліпія (Алімпія, Олімпія), про затворників Микиту й Лаврентія, деякі частини «Житія Феодосія Печерського». Натомість введені розповіді про цілителя Агапіта й чудотворця Григорія [5]. Є думка, що ця редакція відобразила «новий ідеал епохи, який поєднував чернече споглядання з енергійною суспільною діяльністю» [6]. З цим можна погодитися. Адже для адептів ісихазму (а до них належав єпископ Арсеній) притаманним було саме таке поєднання.

На той час припадає створення ще однієї редакції «Києво-Печерського патерика» – Феодосіївської, названої іменем її редактора. Характерною її особливістю була безсистемність епізодів, а також те, що редактор включив до неї повністю послання Симона до Полікарпа. З часом воно стало обов’язковою частиною наступних редакцій.

У середині XV ст. редагування «Києво-Печерського патерика» «повертається» до Києва. Тут з’являються нові редакції, названі Касіянівськими – від імені редактора, який спочатку був крилошанином Києво-Печерського монастиря, а потім став його ченцем. Це був четвертий етап формування «Києво-Печерського патерика».

Поява Касіянівських редакцій стала наслідком економічного й культурного підйому Києва та Київського князівства (цей короткочасний підйом іменують Олельківським ренесансом). У 1460 р. Касіян укладає першу редакцію «Києво-Печерського патерика», а в 1462 р. – другу. Саме друга редакція набула значного поширення, ставши основою для подальших редакцій. Основним принципом організації матеріалу в ній був принцип хронологічний. Це перетворило «Патерик» у своєрідний монастирський літопис. Також укінці цієї редакції були вміщені послання Феодосія до князя Ізяслава Ярославовича про латинську віру, а також слово «Про преставлення преподобного отця нашого Полікарпа та [про] архимандрита Печерського і Василія попа» [7].

Наступний, п’ятий, етап формування «Києво-Печерського патерика» припав на XVII ст. У той час спостерігалося загострення змагань і полеміки між православними ортодоксами, з одного боку, та римо-католиками й прихильниками унії. Православній стороні важливо було показати вияви святості, що існували в їхній церкві на теренах України-Русі. І для цього дуже добре надавався «Києво-Печерський патерик». У 1635 р. з’явилися надрукована його редакція польською мовою під назвою «Патерикон». Уклав, переклав і відредагував цю книгу Сильвестр Коссов – сподвижник Петра Могили. «Цей твір, – зазначає Ігор Ісіченко, – смілива спроба переробки авторитетного літературного тексту. Під пером Сильвестра він позбавляється середньовічної топіки, набуває нових жанрових ознак, фактично виступає первістком української барокової агіографії. Започатковані в ньому тенденції були продовжені й розвинуті в пізніших редакціях «Патерика» [8].

За часів керівництва Києво-Печерською лаврою архімандритом Йосипом Тризною (у 50-их рр. XVII ст.) в цій обителі укладається нова редакція «Патерика». Це була найбільша за обсягом і, певно, найоригінальніша за своїм жанровим змістом версія цього твору.

У 1661 р. з’явилася ще одна редакція цього агіографічного твору під назвою «Патерик, або Отечник Печерський», яка була надрукована в Києві. Завдяки цій та іншим друкованим версіям «Києво-Печерський патерик» став популярною лектурою не лише на українських землях, а й загалом на теренах Східної Європи.

Таким він залишався до XVIII і навіть частково до XIX ст. Цікаві паралелі простежуються між «Патериком» та творами Миколи Гоголя. Це і сприйняття світу як наповненого ворожими, бісівськими силами, і загалом негативне трактування жінки, в якій «сидить біс». Зрештою, існують паралелі між окремими сюжетами «Києво-Печерського патерика» і сюжетами в творах Миколи Гоголя. Наприклад, розповідь про священика Тита та диякона Евагрія, які ворогували між собою, нагадує Гоголівську «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». Загалом можемо констатувати, що «Києво-Печерський патерик» мав помітний вплив на українську свідомість.

Примітки:

1. Про «Києво-Печерський патерик» та його текст див. : Абрамович Д. И. Изследование о Киево-Печерском патерике, как историко-литературном памятнике. Санкт-Петербург, 1902; Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. Київ, 1930.
2. Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. С. 99-103.
3. Там само. С. 124.
4. Про єпископа Арсенія див. : Виноградов И. Святой Арсений, епископ Тверский. Тверь, 1909.
5. Конявская Е. Арсеньевская редакция Киево-Печерского патерика. Вестник МГУ. Серия 9. Филология. Москва, 1983. № 2. С. 3-11.
6. Словарь книжников и книжности Древней Руси. Ленинград, 1988. Вып. 2. Часть 1. С. 465.
7. Там само. С. 190-194.
8. Ісіченко І. Історія української літератури: епоха Бароко XVII-XVIII ст. Львів-Київ-Харків, 2011. С. 224.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".