Різдво це не про нас самих, а про когось іншого

Через різні культурні заходи для дітей, молоді та дорослих спільнота Церкви прагне нагадати про справжній сенс Різдва. Він криється не в прибиранні, вихідних і нескінченному готуванні страв. Воно насамперед про любов.

― Святкування Різдва ― те, що об’єднує всіх нас. Біля мене гільза від російського, точніше ще радянського, артилерійського набою. Але для мене це послання любові. Любові до себе. Коли розмірковуємо про нього, то можемо перефразувати цитату з Біблії і сказати: бо так росіяни полюбили самі себе, що віддали своїх синів, щоб вони загинули ні за що на чужині. Але Різдво показує нам зовсім інший вектор розуміння, зовсім іншу любов. Бо Бог так полюбив цей світ, що віддав Свого Сина єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне.

Різдво ― про життя. Але разом з тим, це нагадування про місію, через яку Ісус прийшов у тілі в цей світ. Він прийшов, щоб померти, але також щоби воскреснути й жити заради нас, щоб ми мали життя в Ньому. У нашому проєкті «Різдво поруч» ми нагадуємо про це. Той, хто вірить не просто у Різдво, а в Різдво Спасителя, той має життя вічне разом з Ним. Бог поруч, Він з нами і дбає про нас навіть у складні часи. Адже ж Різдво Ісуса відбулося у такі ж складні часи для юдейського народу. А ще поруч є люди, які не просто живуть для себе, але готові проявляти жертовну любов до інших, ― ділиться Павло Токарчук, пастор Української біблійної церкви.

Окрім того, у межах проєкту «Різдво поруч» Українська біблійна церква взялася за відбудову будинка однієї зі сімей, які постраждали від російської масованої атаки на Львів 4 вересня 2024 року. Спільнота підписала меморандум про співпрацю з Львівською міською радою й відкрила збір на мільйон гривень. Уже вдалося зібрати 900 тисяч.

Надійка Гербіш ділиться, що Різдво ― її улюблене свято ще з дитинства. Воно перевершувало навіть її власний день народження, адже це про щось більше, ніж подарунки, святковий торт. Різдво ― це подарунки не для однієї людини. Це цілий процес приготування до свята. Це спільнота, тіснява за родинним столом, колядки. Різдво з’являлося на сторінках інших книжок письменниці, поки не стало очевидно, що воно має стати головним героєм однієї з них.

― Так воно є: ти пишеш про одне, а в тексти прокрадається щось зовсім інше, те, чим ти живеш насправді. Прокрадалося Різдво. Потім додалися різдвяні подкасти, інші активності. Я так люблю Різдво, адвент, атмосферу дому, особливо в цей час. Я зараз рідко буваю вдома, а коли буваю, то на трошки і з ноутбуком, щоб відповісти на робочі питання поміж усім. Але я не шкодую, що так відбувається. Це не обов’язок, а честь, яка наповнює радістю. Інколи буває втома і здається, що більше я не зможу. Але вона минає. І я хочу й далі продовжувати говорити та писати про Різдво.

Різдву передує час очікування ― адвент. Ця пора про сповільнення, стишення, коли люди готують своє серце і простір до приходу Спасителя. Для пані Надійки цей час навпаки дуже насичений подіями, зустрічами та роботою.

― Британці кажуть: практикуй те, що проповідуєш. Так-от, назовні я не практикую зовсім. Але всередині це очікування відбувається. Сьогодні, коли їхали з донечкою, я сказала: «Може, не будемо поспіхом розгортати конвертики з нашого адвент-календаря? Дочекаємось січня, це буде як післясмак Різдва». Час сповільнення мусить бути. Щоб ми увійшли в новий сезон росту, розквіту, мусимо пережити зиму. Вінтерінг ― це нова філософія зимування. Але я б її хотіла назвати прозимовуванням, бо маємо відчувати зиму, цей час сповільнення. Я не маю сповільнення перед Різдвом. Але маю його у своєму році. Ми не знаємо, коли насправді народився Ісус Христос. Може, навесні, і саме тоді час сповільнюватися. Нема визначених меж. Але я вірю в те, що мир і радість у серці, причетність до великої історії, надія мають бути, навіть коли є поспіх.

Любов письменниці до Різдва родом з дитинства. Надійка Гербіш народилася на Галичині й усі традиції жили в її домі. Тодішнє минуле з відключеннями світла римується з нашим теперішнім. Щось, за словами авторки, повторюється, а щось є відлунням колишніх часів у новому форматі.

― Я не вважаю, що регіон, де ми народжуємося, має визначати нас і наше свято, але так нам легше. Більшість різдвяних традицій, які ми знаємо, зародилися щойно у ХІХ столітті. Ми можемо перевинаходити традицію, щоб не просто зберігати тяглість, а й припасовувати її під себе і передавати далі. Якщо вона стане незручною, то зникне. Традиції мають проростати в нашому житті разом з тим, як змінюємося ми.

Але я вдячна, що в нашій родині було багато старих традицій. Дуже люблю свого дідуся, який помер багато років тому, але живе в моєму серці. Це він вчив мене цих традицій. А ще багато історій, які я можу оповідати наче зі свого дитинства, насправді з його дитинства. Просто в нас були такі теплі взаємини, що дідусь мені їх оповідав. І я їх оповідаю далі.

Для українці Різдво це також про опір. У часи радянської окупації, коли була заборонена не просто церква, був забороненим Бог, не могло йтися про таке свято. Але люди продовжували святкувати, готувати кутю й колядувати. Часи заборон минулися, а справжнє Різдво та його символи залишилися з нами.

Мабуть, кожен з нас має улюблену різдвяну традицію. У Надійки Гербіш їх кілька. Одна з них ― порожній стілець, який ставлять біля столу на Святвечір, або порожній посуд на цьому столі. Ця традиція має багато сенсів. Це нагадування про Марію, її останні дні в очікуванні, пошук тихого місця. Про те, як вона не мала де прихилити голову й народити дитину, тому Месія побачив світ у хліві. Бо настав Його час. Порожній стілець ― це також спогад про тих, кого зараз немає з нами. Ми чекаємо на них, думаємо про них.

― Навіть те, що ми готуємо 12 страв, не розраховуючи осіб, які мають їх спожити, ― наша історія. Готуємо про запас, ми готові прийняти ще когось, розділити цю вечерю. І навіть якщо на Різдво нам знову вимикають світло, є багато сумних новин, хочеться плакати, ми все одно дивимося на порожній стілець і чекаємо сповнення надії.

Різдво ― це про когось іншого. Так пише у книжці Надійка Гербіш. Справді, це той час, який ми проводимо з близькими людьми. Час, коли навіть одинокі люди не мають почуватися самотніми. Час, коли ми пам’ятаємо про своїх померлих і турбуємося про живих.

― Великий Бог прийшов до маленьких людей, щоб поділитися Собою. Ділення ― це сенс Різдва. А ще це свято для мене про спільноту. Моє дитинство минало в колі дорогих людей. Мама запрошувала до нас тих, хто не мав родин. Було світло та радісно. Подарунки, які ми намагаємося подарувати комусь, ― це теж про спільноту. Різдво ― це про нашу несамотність. Якщо я віддаю комусь, то, отже, маю з ким ділитися. Я не сама. Місце знайшлося і для мене, і це дуже цінно. Зокрема й Церква саме про це, адже вона є простором, де завжди знайдеться місце для когось іще.

Традиції багато свідчать про нас як націю. Вони допомогли зберегти нам власну ідентичність в умовах, коли всіма силами її намагалися знищити. Однак традиція не може бути статичною. Час змінюється. Кутя на Заході з пшениці, на Сході ― з рису, а на Волині кутю на Різдво присмачують шкварками. Письменниця наголошує, що традиція мусить перевинаходити себе, щоб залишатися живою. Головне зберегти її ядро ― щось, що залишатиметься незмінним.

― Євреї не мали своєї землі. Але мали Тору й переписи своїх батьків. Це їх зберегло. Зараз наші біженці, що втратили дім, часто не мають жодної реліквії. Але в них є переписи, як готувала мама. І навіть готуючи той самий медівник на новій кухні, вони згадують, як його готувала вона. Ми зберігаємо зв’язок. Залишаємо свою ідентичність у рецептах нашої їжі.

А ще в нас є пісні. Коли мандруємо світом або вимушено перебуваємо не вдома, як можемо прищепити дитині рідне, якщо вона росте в іншій мові, в іншому контексті? Можемо співати ті пісні, які співала нам наша мама, коли ми були в колисці. Це теж про тяглість історії.

Святкуючи Різдво сучасне, часом забуваємо про те найперше, головне народження Ісуса. Він не міг народитися в будинку своїх батьків. Можливо, як припускає пані Надійка, його земний батько-тесля вирізьбив гарну колиску, поки Марія носила дитя під серцем. Можливо, на дитину вже чекали гарно розшиті малесенькі льолі. Але батьки Ісуса мусили вирушати на перепис населення, який влаштували загарбники, адже Ізраїль того часу був окупований. У всьому цьому хаосі для молодої мами навіть не знайшлося прихистку між людей. І Бог народжується серед тварин, у хліві.

― Усе це перегукується зі сучасним Різдвом. Багато хто зустрічає його зовсім не там, де хотів би. У Ярослава Грицака є теза, яку я досі не хочу приймати: в історії світу мир є винятком, а війна ― правилом. Не хочу в це вірити, але з кожним роком усе більше розумію, що він мав на увазі, кажучи це. І в цій історії, де війна є правилом, живе надія. Дитина народжується у хліві, щоб принести відкуплення людству. Різдвяне ім’я Спасителя ― Еммануїл, що означає «з нами Бог». Він і зараз з нами в тому, що ми досвідчуємо. Цар Ірод продовжував убивати дітей, коли Ісус уже був на землі. Але Він став тим, хто приніс надію.

Різдво неможливо уявити без коляди. Українці мають їх безліч. Багато сумних. Надійка Гербіш зазначає,що в цьому немає нічого дивного. Чи не третину пісень ізраїльського народу становлять пісні смутку, печалі, болю. Навіть псалми Святого Письма ― це американські гірки настроїв і емоцій.

― Це про життя, про чесність з Богом. Я не уявляю, щоб моя донька приходила до мене тільки з радісними емоціями, а всі сумні ховала. Мені було б неприємно. Я впевнена, що Бог і так нас бачить. Ми не маємо вдавати, а можемо прийти з тим, що є. І колядки також про цей момент чесності та щирості. Пісня відображає стан, у якому ми є, історію, яку ми проживаємо (а історія світу не є романтична й рожева). Я рада, що можемо мати тексти, які нам резонують.

Різдво асоціюємо з радістю. Однак «Велика різдвяна книжка» нагадує, що так було не завжди. Історія має чимало періодів, коли Бог був небажаним. Коли радість і святкування Його приходу були переслідуваними. І навіть сьогодні живемо в темні часи, коли складно відчувати трепет і щастя, коли щодня вороги кілометр за кілометром знищують нашу землю, коли гинуть наші найкращі люди. Але радість може стати світлом серед пітьми.

― Часом думка про те, що Ісус і Марія досвідчили значно складніших речей, ніж я, думка про скінченність темряви та іродів наповнює надією. Інколи буває надприродна радість від усвідомлення того, що Бог ― з нами, Він нас не залишає. Радість не завжди є такою, що кличе до танцю чи вдягати нову сукню. Вона буває в сумнівах, бо я тоді знаю, що маю вибір і свободу. Радість може бути тихою, прихованою, спокійною. І, може, нам пора її таку нарешті нормалізувати.

У пізніших перевиданнях «Великої різдвяної книжки» є розділ про Різдво під обстрілами ― про наше теперішнє. Надійка Гербіш ділиться, що не знає, як коментувати сьогодення. Адже воно болить, нам складно переосмислювати власний біль, незагоєні рани. Ми незрозумілі для світу, що живе чимось іншим. Однак навіть у цьому контексті війни, болю, втрат і розпачу є місце для смішного й дотепного. І дякувати Богу, що українці не розучилися сміятися навіть у такі складні часи.