Межі (не)залежності: Статут та статус УПЦ

09 червня, 18:35
   - фото 1
Джерело фото: facebook.com/Church.ua
27 травня 2022 р. відбувся Собор Української Православної Церкви (яка до того часу перебувала в єдності з Московським патріархатом). Як вже повідомляв LB.ua, одним з головних рішень Собору стало внесення кардинальних змін до Статуту про управління УПЦ. Однак нова версія Статуту досі офіційно не оприлюднена. Хоча мережею гуляє текст оновленого Статуту УПЦ, однак нам невідоме джерело цього зливу і повністю покладатися на нього було б ризиковано. Тому експерти, аналізуючи результати Собору, змушені висловлювати припущення та здогадки.

Джерело: Лівий берег

Собор Української Православної Церкви, який відбувся 27 травня 2022 р. у Києві в монастирі Феофанія, викликав вже цілий шкал коментарів. При чому оцінки рішень Собору є діаметрально протилежними: від повного схвалення до повного засудження.

Для мене є очевидним, що цей Собор вже став важливою віхою в історії Українського Православ’я. І аналіз результатів цього Собору відтепер буде обов’язковим для кожного, хто захоче розібратися в перипетіях сучасної української церковної історії. В цьому нарисі я спробую розглянути лише один аспект соборних рішень – зміни, внесені до Статуту про управління УПЦ. Як на мене, саме ці рішення є головним результатом Собору.

Статут і Церква: чому це важливо?

Треба пояснити, що Церква у своїй діяльності керується, перш за все, Святим Письмом, Священним Переданням та канонічними нормами Вселенських Соборів. Таке поняття як «Статут» не є для Православної Церкви традиційним. Статути (чи подібні до них документи) стали з’являтися в різних Помісних Церквах лише у ХІХ ст. А загальноприйнятою практика створення Статутів Помісних Церков стала лише у ХХ ст. Наприклад, в Руській Православній Церкві (Московському патріархаті) перший повноцінний Статут з’явився лише у 1988 р.!

Статути регламентують внутрішнє життя Церкви: порядок вищого церковного управління, порядок створення та ліквідації єпархій, обрання єпископів, життя парафій тощо. Однак зі Статутами завжди пов’язане одне дражливе питання – це процедура їхнього схвалення та затвердження. Цілком очевидно, що порядок схвалення Статуту є однією з ознак ступеня самостійності тієї чи іншої Помісної Церкви. Наприклад, якщо Статут однієї Церкви потребує схвалення іншою Церквою – це є очевидною ознакою залежності. Зазвичай тільки автокефальні Православні Церкви мають право самостійно створювати свої Статути. Хоча і тут є численні нюанси.

Наведу вкрай промовистий приклад. На межі ХХ-ХХІ ст. склалася напружена ситуація навколо Статуту Православної Церкви Чеських земель та Словаччини. У 1998 р. ця Церква отримала Томос про автокефалію від Константинопольського патріарха Варфоломія. Однак положення Томосу не узгоджувалися з положеннями Статуту Православної Церкви в Чехії та Словаччині. І тому Вселенський патріархат неодноразово вимагав, щоб ця Помісна Церква скорегувала свій Статут та узгодила його з положеннями Томосу. Але ці вимоги в Чехії та Словаччині фактично ігнорували. Нарешті, у січні 2016 р. ієрархи Константинопольського патріархату та Православної Церкви Чеських земель і Словаччини підписали протокол, який передбачав, що Статут Православної Церкви в Чехії і Словаччині таки буде гармонізовано з Томосом. При чому зміни до Статуту мала підготувати змішана комісія представників Константинопольського патріархату та Православної Церкви Чеських земель і Словаччині. Тим не менше, і до сьогодні ця проблема залишається невирішеною. Статут так і не було відредаговано.

Отже, цілком очевидно, що Константинопольський патріархат, надаючи Томоси про автокефалію, все ж намагається зберігати за собою певні важелі впливу на інші Помісні Церкви. І одним з каналів такого впливу можуть бути статутні документи Помісних Церков.

До речі, тут не стала виключенням і Православна Церква України (ПЦУ), яка отримала Томос про автокефалію у січні 2019 р. В її Статуті зазначається, що зміни та доповнення до цього Статуту можуть вноситися лише «в дусі Томосу». Тлумачити ж Статут по відношенню до Томосу має право включно Вселенський патріарх. Якщо ж в житті ПЦУ постануть питання, які не передбачені в Статуті, то Вселенський патріархат спільно з ПЦУ має створити змішану комісію для розгляду і вирішення цих питань (див.: Статут ПЦУ, розділ ІІ, п. IV; розділ IV, п. 1, ІІІ).

Це ще один типовий приклад того, яким чином Константинопольський патріарх може впливати на статутні документи інших Помісних Церков.

Статут УПЦ: тридцять років боротьби

Що стосується УПЦ, то вона отримала свій статус «незалежності та самоуправління» у 1990 р. від Руської Православної Церкви (Московського патріархату). І саме тоді було створено Статут про управління УПЦ. Та якщо подивитися документи 1990 року, то одразу кидається в очі цікава деталь. Ані у визначенні Архієрейського Собору РПЦ про надання Українській Церкві самокерованого статусу, ані в грамоті, яку отримав тодішній Київський митрополит Філарет (Денисенко) від Московського патріарха Алексія, ані в тодішньому Статуті про управління УПЦ немає жодного слова про те, що Руська Православна Церква має якимось чином впливати на розробку та затвердження Статуту УПЦ.

Перша версія Статуту про управління УПЦ була прийнята Собором єпископів УПЦ 29 жовтня 1990 р. і остаточно затверджена Собором УПЦ за участі єпископів, духовенства та мирян 22-23 листопада 1990 р. Мені не доводилося бачити якихось вказівок на те, що цей Статут якимось чином затверджувався у Москві. Він вступив в силу одразу після свого схвалення у Києві. Більш того, в останньому розділі цього Статуту (розділ XIV) чітко вказувалося, що зміни до нього має право вносити лише Собор єпископів УПЦ з подальшим затвердженням Собором УПЦ. Знову таки, ніяких погоджень з Москвою тут не передбачалося.

Мало хто звертає увагу на ще одну вкрай промовисту деталь. Першого свого редагування Статут про управління УПЦ зазнав рівно тридцять років тому – 27 травня 1992 р. Саме тоді відбувся Собор єпископів УПЦ у Харкові. Добре відомо, що цей Собор позбавив влади митрополита Філарета (Денисенка) та обрав на Київську кафедру митрополита Володимира (Сабодана). Однак першим рішенням цього Собору було не обрання нового митрополита, а внесення суттєвих змін до Статуту про управління УПЦ. Лише на підставі цих змін стало можливим обрання митрополита Володимира. І насправді саме ці зміни до Статуту стали (і залишаються) каменем спотикання між прихильниками та противниками Харківського Собору.

Але для нас є важливим інше. Харківський Собор змінив Статут про управління УПЦ і одразу ж провів обрання нового Предстоятеля вже на підставі відредагованого Статуту. І в той же день (27 травня 1992 р.) Московський патріарх Алексій видав грамоту, якою благословив новообраного митрополита Володимира на предстоятельське служіння в УПЦ. Отже, у Москві жодним чином не затверджували зміни, внесені до Статуту УПЦ у 1992 р.! Можна сказати, що благословляючи новообраного Київського митрополита, патріарх Алексій імпліцитно визнав право УПЦ самостійно редагувати свій Статут! Крім того, ця історія показує, що зміни до Статуту УПЦ, прийняті її Собором єпископів, одразу ж вступають в силу.

Отже, незважаючи на те, що УПЦ не мала автокефального статусу, з самого початку свого «самокерованого існування» вона змогла закріпити за собою право самостійно створювати та редагувати власний Статут. На початку 1990-х рр. Московська патріархія, очевидно, не мала проти цього заперечень. Лише у 2000 р., коли у Москві було прийнято нову редакцію Статуту РПЦ, в ній з’явилося положення про те, що Статут УПЦ має все ж таки схвалюватися Московським патріархом.

Нова глава в цій історії почалася у грудні 2007 р. Тоді Собор єпископів УПЦ прийняв численні зміни та доповнення до Статуту про управління УПЦ. Але оновлений текст Статуту не подавався для схвалення Московському патріарху. Більш того, без жодних погоджень з Москвою нова редакція Статуту УПЦ була подана для реєстрації до державних органів України. Реакція Москви на ці рішення УПЦ не була такою поблажливою, як на початку 1990-х рр. 24 червня 2008 р. Московський патріарх Алексій у своїй доповіді на Архієрейському Соборі РПЦ заявив, що нова версія Статуту УПЦ має бути подана на розгляд Священного Синоду РПЦ з її наступним схваленням Московським патріархом. Крім того, патріарх висловив невдоволення тим, що відредагований Статут УПЦ був зареєстрований в державних органах України, не отримавши попереднього схвалення у Москві. Ця заява патріарха Алексія викликала бурхливе обговорення як в українських, так і в російських медіа. Державний комітет України у справах національностей та релігій оприлюднив тоді офіційну заяву, в якій говорилося про «брак професійної компетентності» у тих співробітників Московської патріархії, які готували патріарху доповідь.

Незважаючи на жорстку вимогу з боку керівництва РПЦ, нова версія Статуту УПЦ так і не була подана на затвердження Московському патріарху. Але ця «боротьба за Статут» тривала кілька років. Вже після смерті патріарха Алексія († 2008) її продовжив патріарх Кирил.

8 липня 2011 р. Собор УПЦ за участі єпископів, духовенства та мирян остаточно затвердив нову версію Статуту без отримання жодних схвалень з боку Москви. Тим не менше, тоді ж було створено комісію з підготовки змін та доповнень до Статуту про управління УПЦ на чолі з Донецьким митрополитом Іларіоном. Передбачалося, що ця комісія підготує нові зміни до Статуту, які мали б зняти напругу у взаєминах з Московською патріархією. Якщо я не помиляюся, «статутна комісія» провела лише одне засідання у березні 2012 р. і ніяких пропозицій щодо змін Статуту сформулювати не спромоглася. В результаті Статут залишився в редакції 2007 року. І це була важлива перемога УПЦ.

Боротьба за Статут, яка точилася між УПЦ та Московською патріархією, чітко показала, що керівництво РПЦ фактично не має важелів впливу на внутрішню ситуацію в УПЦ. Навіть у такому принциповому для себе питанні, як порядок затвердження статутних документів УПЦ, Московська патріархія не досягла успіху.

Зазначимо, що у листопаді 2017 р. Архієрейський Собор у Москві прийняв зміни та доповнення до Статуту РПЦ. Саме тоді у цьому Статуті з’явилася окрема глава, присвячена Українській Православній Церкві (глава Х). В цій главі ще раз підтверджено норму про те, що Статут УПЦ має затверджуватися її Предстоятелем та схвалюватися Московським патріархом (п. 3). Тим не менше, поки що ми не бачили прецедентів схвалення Статуту УПЦ у Москві.

Що змінилося в Статуті 27 травня 2022 р.?

Історія Статуту про управління УПЦ є довгою і непростою. Тому, коли 27 травня 2022 р. стало відомо, що цей Статут зазнав нових змін, це викликало підвищену увагу в українському суспільстві. Однак, коли я пишу ці рядки, прийняті зміни до Статуту все ще офіційно не оприлюднено. Єдине пояснення цій ситуації надав Львівський митрополит Філарет (Кучеров), який 30 травня у циркулярі до духовенства Львівської єпархії повідомив, що «повний текст нового Статуту буде доведено до відома духовенства та віруючих після його Державної реєстрації». Якщо це дійсно так, то ми, можливо, ще нескоро побачимо офіційну публікацію нової версії Статуту.

Тим не менше, із спілкування з учасниками Собору мені вдалося дізнатися про характер змін, внесених до Статуту УПЦ. Крім того, 30 травня протоієрей Андрій Пінчук у своєму каналі на Youtube провів стрім, в якому представив детальний огляд усіх змін до Статуту, прийнятих на Соборі. Останніми днями у мережі з’явився і повний текст оновленого Статуту про управління УПЦ. Однак, це не є офіційна публікація і для мене залишається незрозумілим, хто і з якою метою викинув текст Статуту в інтернет? Тим не менше, ми маємо можливість скласти уявлення про те, як відтепер буде виглядати Статут УПЦ.

Головна і принципова зміна, якої зазнав Статут про управління УПЦ, полягає в наступному: зі Статуту прибрані усі положення, які встановлювали зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою. Зокрема, зі Статуту прибрані пункти про те, що УПЦ «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (розділ І, п. 3; тут і далі ми даємо посилання на текст Статуту УПЦ в редакції 2007 року), що УПЦ є «самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (розділ І, п. 5), що УПЦ «у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року» (розділ І, п. 4), що Предстоятель УПЦ після обрання має отримувати благословення Московського патріарха (розділ V, п. 2, 16), що ім’я Московського патріарха має «підноситися за богослужінням у всіх храмах та монастирях Української Православної Церкви» (розділ V, п. 5), що Київський митрополит є постійним членом Св. Синоду РПЦ (розділ V, п. 8), що Собор УПЦ має дбати про збереження «канонічної єдності з Руською Православною Церквою» (розділ ІІ, п. 6 б) та про втілення в життя рішень Соборів РПЦ (розділ ІІ, п. 6 в), що Собор єпископів УПЦ «діє на підставі … постанов Помісних і Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви» (розділ ІІІ, п. 5).

Ще раз: зі Статуту УПЦ прибрані усі згадки про Руську Православну Церкву! Лише у першому пункті загальних положень (в новій редакції) вказано, що УПЦ є незалежною та самокерованою згідно грамоти патріарха Алексія ІІ 1990 року. Це єдина згадка про Московського патріарха, яка лишилася в Статуті УПЦ. Але якщо подивитися текст грамоти, врученої у 1990 р. тодішньому Київському митрополиту Філарету, то стає очевидним, що вона має занадто загальний характер. В ній немає положень про те, яким має бути внутрішній устрій та управління УПЦ. Тому і посилання на цю грамоту лише вказує, що УПЦ свою сучасну історію веде від 1990 р. Тим самим, збережено певну спадковість в житті УПЦ. До того ж, тепер до цього пункту Статуту додано положення про те, що керівний центр УПЦ знаходиться у Києві.

Окрім змін до Статуту Собор УПЦ прийняв Постанову, в якій також є кілька важливих положень, які у майбутньому обов’язково мають бути імплементовані до тексту Статуту. Зокрема, в Постанові вказується, що Собор «мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві» (п. 6). Також Собор вирішив активізувати місію УПЦ за кордоном серед українських біженців та вимушених переселенців (п. 8).

І ще одна важлива деталь: у неділю 29 травня Блаженніший митрополит Онуфрій під час богослужіння у Києво-Печерській Лаврі поминав усіх предстоятелів Помісних Церков (за виключенням тих, які визнають сьогодні ПЦУ).

Поминання за богослужінням усіх предстоятелів Помісних Церков, право на мироваріння та створення закордонних парафії – усе це є атрибутами повної церковної незалежності. Отже, рішення Собору від 27 травня фактично стали декларуванням повної незалежності УПЦ. При цьому ані в новій редакції Статуту, ані в Постанові Собору слово «автокефалія» не вживається…

Реакція Москви

Для мене є цілком очевидним, що рішення, прийняті на Соборі у Києві, стали сюрпризом для керівництва Московського патріархату. Про це свідчить відверто розгублена реакція на ці рішення з боку спікерів РПЦ. Наприклад, голова Синодального відділу РПЦ по взаємодії з суспільством та ЗМІ Володимир Легойда ввечері 27 травня відмовився коментувати рішення, прийняті в Києві, посилаючись на те, що на той момент в Москві ще не мали офіційної інформації про результати Собору. Натомість заступник Легойди Олександр Щипков того ж самого вечора написав у своєму телеграм-каналі, що УПЦ пішла у розкол, порушивши усі можливі канони. Він також заявив, що замовником соборних рішень УПЦ є Держдеп США (!). Однак вже наступного дня Щипков видалив цей свій запис. Отже, його реакція на події у Києві не співпала з офіційною лінією, сформованою лише в наступні дні.

28 травня з’явився досить поміркований коментар голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополита Іларіона (Алфєєва). Він заявив, що Собор УПЦ лише підтвердив той статус, який ця Церква мала з 1990 р. Також митрополит додав, що «единство между Русской и Украинской Церковью сохраняется, и мы будем и дальше продолжать укреплять это единство».

В неділю 29 травня у Москві відбулося екстрене засідання Св. Синоду РПЦ. На порядку денному було лише одне питання: оцінка результатів Собору УПЦ. Синод жодним чином не засудив прийняті у Києві рішення. При цьому Синод спеціально наголосив, що доповнення та зміни до Статуту про управління УПЦ потребують вивчення у Москві на предмет їх відповідності Статуту РПЦ. І тому Синод чітко заявив, що ці доповнення та зміни «мають бути подані для схвалення патріарху Московському і всієї Русі».

Отже, Синод не став оцінювати нову версію Статуту УПЦ, посилаючись на те, що вона ще не є опублікованою. Цікаво, що Синод у Москві жодним чином не відреагував на Постанову Собору УПЦ (а вона була оприлюднена вже 27 травня). Також Синод оминув мовчанням і той факт, що митрополит Онуфрій почав поминати усіх Предстоятелів Помісних Церков. «Не помітили» московські синодали і того, що Постанова Собору УПЦ від 27 травня вступає у відкрите протиріччя з положеннями Статуту РПЦ. Зокрема, Статут РПЦ чітко говорить, що УПЦ має отримувати святе миро від Московського патріарха (глава Х, п. 13). Натомість Собор УПЦ заявив, що планує відновити мироваріння у Києві. Статут РПЦ не надає Українській Церкві права створювати власні установи за кордоном (парафії, представництва, місії тощо). Таке право визнається лише за Св. Синодом РПЦ (глава ХІХ, п. 4). Проте Собор УПЦ чітко заявив про намір відкривати за кордоном парафії для українських біженців.

Навіть без аналізу змін, внесених до Статуту про управління УПЦ, можна легко побачити, що Собор у Києві взяв курс на повний розрив з Москвою та прийняв низку постанов, які аж ніяк не узгоджуються зі Статутом РПЦ. Тим не менше, Св. Синод у Москві вирішив цього «не помічати». Коментуючи рішення московського Синоду, митрополит Іларіон (Алфєєв) 29 травня заявив, що ніякого відокремлення УПЦ від Москви не відбулося і що статус УПЦ не змінився. Але важко узгодити цю заяву з текстом Постанов Собору УПЦ від 27 травня.

Схоже, що на даний момент московське церковне керівництво вирішило не загострювати взаємини з УПЦ. При цьому московський Синод досить чітко сформулював свою вимогу: нова версія Статуту про управління УПЦ має бути представлена на розгляд до Москви. Однак сама логіка тих змін, які Собор вніс до Статуту про управління УПЦ, не передбачає жодних консультацій з РПЦ.

Якщо навіть у період з 2007 по 2012 рр. Московська патріархія не змогла примусити УПЦ подати до Москви на затвердження тодішню версію свого Статуту, то тим більше сьогодні подібні спроби тиску не можуть мати успіху. В умовах військової агресії Росії проти України та масової відрази від Московської патріархії всередині УПЦ будь-які контакти між Київською митрополією УПЦ та патріархом Кирилом стають за визначенням неможливими.

Якщо члени московського Синоду зробили вигляд, що їхні взаємини з УПЦ не зазнали жодних змін, то більш радикальне крило РПЦ зайняло зовсім іншу позицію. Наприклад, одіозна «Ассоциация православных экспертов» кваліфікувала постанови Собору УПЦ як фактичне відокремлення від Москви та заявила, що тільки «полная победа русской армии» зможе повернути УПЦ до сфери впливу Московської патріархії. А редакція одного відомого російського православного видання (не буду вказувати назву, щоб не привертати увагу до відверто українофобського контенту цього ресурсу) заявила, що УПЦ залишиться у складі Московського патріархату лише у тому випадку, якщо збройним силам РФ вдасться «переместить всю Украину или большинство ее областей в состав Российской Федерации»…

Отже, треба тверезо дивитися на ситуацію. В Російській Церкві існує потужна партія, яка прямо закликає до вирішення українського церковного питання військовим шляхом. А це значить, що і надалі російська пропаганда буде намагатися розігрувати «церковну карту»…

* * *

Звісно, в читача не може не постати очевидне питання: яким же є сьогодні статус УПЦ? Згідно нової версії Статуту про управління УПЦ, вона віднині є повністю незалежним релігійним об’єднанням, яке жодним чином не підкоряється вищому керівництву інших Помісних Церков. При цьому, як сказано, Собор утримався від того, щоб проголосити УПЦ автокефальною. І це цілком зрозуміло. Самопроголошена автокефалія неодмінно спровокувала б конфлікт і з Московською патріархією, і з Константинопольським патріархом, і з ПЦУ. До того ж проголошення автокефалії викликало б неоднозначну реакцію і в середині самої УПЦ. При цьому з точки зору українського державного законодавства, як на мене, немає жодних заперечень, щоб юридично визнати УПЦ в її новому статусі.

Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, що до завершення війни, яку веде сьогодні Росія проти України, статус УПЦ буде залишатися до кінця невизначеним. Але при цьому є не менш очевидним, що УПЦ вже ніколи не буде тією, якою вона була до 24 лютого 2022 р. …