Ми – люди цієї землі. Куди нам втікати? – ієромонах Йона Максім

Наше інтерв’ю з отцем Йоною було записане на 15 день повномасштабного вторгнення, 10 березня 2022 року у межах проєкту «Малі історії Великої війни», на території лаври в Уневі, яка стала прихистком для багатьох людей, котрі втікали від війни.

«Згадався досвід, нашого монастиря часів Другої війни, коли монахи тут, у лаврі в Уневі приймали єврейських дітей-сиріт. Тепер ми приймаємо українців – людей у потребі», – ділився у перші дні Великої війни отець Йона, який нещодавно був призначений архиєпископом і митрополитом Пряшівським.

— Отче, пригадайте ваші перші думки, коли дізналися, що почалася повномасштабна війна?

— Страх. Відчуття небезпеки. Відчуття втрати свободи… Якогось поневолення. Було глибоке переживання, як далі розвиватимуться події.

З одного боку, було відчуття людської незахищеності, а з іншого – велике уповання на Бога. Відчуття наготи перед Господом – людина не може собі нічим допомогти у цій ситуації, вона виставлена під удар і не знає до кінця, як його приймати. Але є розуміння, що Господь за тобою. Перед Його лицем все відбувається. Відчувалося вкорінення в надії і в довірі до Господа одночасно.

Про перші дні повномасштабного російського вторгнення, виклики війни для монашої спільноти, нове прочитання літургійних текстів, силу молитви та можливість прощення – у розмові з о. Йоною Максімом.

— Як Святоуспенська Унівська лавра стала прихистком для людей, які втікали від війни?

— Ми з братами готувалися до цього заздалегідь. Війни ще не було, але ми думали, що робити, якщо вона розпочнеться. Між собою зустрічалися та говорили, що буде потреба приймати біженців. У перший день повномасштабного вторгнення було тихо. На другий-третій день почалися дзвінки від наших знайомих із запитаннями, чи ми можемо прийняти людей. Аж на п’ятий день приїхали перші біженці з Києва. Так Святоуспенська Унівська лавра почала наповнюватися людьми.

Ми не задумувалися, чи треба це було робити, чи ні. Була внутрішня готовність. Хоча до кінця не усвідомлювали масштаби. Думали, що буде кілька десятків людей, а сьогодні маємо їх 90 [запис інтерв’ю відбувався 10 березня, 2022 року]. І ще є потреба, але усіх охочих прийняти у нас не було змоги. Є багато добродіїв, які привозять продукти, засоби гігієни. Бачимо, що Боже провидіння діє, люди починають відгукуватися і допомагати.

— Як ви проживаєте виклик війни? Що це означає для монашої спільноти в Уневі?

— Нас об’єднала молитва за припинення війни. Ми прийняли семінаристів зі Сходу України, які є уродженцями Мелітополя, Маріуполя, Донецька. Вони перебувають з нами у спільноті. І також прийняли понад 90 біженців, яких прихистили на території лаври.

Постала потреба вийти зі своєї зони комфорту. Згадався досвід, нашого монастиря часів Другої війни, коли монахи тут, у лаврі в Уневі приймали дітей-сиріт, особливо єврейських. Ми тепер приймаємо українців – людей у потребі. Здебільшого це мами з дітьми. Для нас це також виклик — їх прийняти. Перші діти, які приїхали до монастиря, побоювалися. Ми нікого з них не знали особисто. Хтось приїхав за порадою знайомих. Але згодом люди розкрилися, почали спілкуватися більше.

— Чи є особисті історії, які вас торкнули?

— Сьогодні ми вийшли до однієї сім’ї, яка приїхала з-під Харкова. Тато – старший чоловік, жінка, їхня бабуся і двоє дівчат. Вони були переляканими, бо їхнє село перебувало під обстрілами. Ми запитали у них, як вони сюди дісталися. Люди розповіли, що у дорозі були три дні, ночували, де виходило, і не знали, куди йдуть. Їхали до Львова, хоча у місті не мали нікого знайомого. А по дорозі побачили вказівник «Святоуспенська Унівська Лавра». Вирішили повернути, щоб помолитися. Так вони прийшли під мури монастиря, і запитали, чи ми можемо їх прийняти. Це був той випадок, коли люди їхали в невідомість, а знайшли монастир. Вони були дуже вдячні.

— У час особливих викликів, літургійні тексти часом промовляють новими сенсами. Чи ви могли б найменувати такий текст, який для вас у цих днях набирає особливого сенсу?

— Для мене особисто текст псалмів з Вечірньої «Господи, взиваю до тебе, вислухай мене» – по-особливому відчувався. Було глибоке бажання, щоби Господь вислухав нашу молитву, щоб це божевілля припинилося. Коли трапляються страшні події, бомбардування, знущання з жінок, дітей, тоді молитви, особливо псалми, набагато сильніше звучать.

Ми читаємо канон преподобного Андрея Крицького про гріхи Каїна, Авеля і розуміємо ті події більш реально [покаянний канон – літургійний текст, який спрямований на пробудження людської душі від гріховного сну та покаяння перед Господом, читається в часі Великого посту]. Що цей гріх, який відбувається сьогодні тут, у нашій країні, має жорстокий наслідок, і ми можемо до нього доторкнутися.

— Ми перебуваємо у часі входження у Великий Піст. Це час всепрощення. Як можна все простити? Як ви собі даєте відповіді на ці питання?

— Люди у мене запитували: «Отче, як тут Бог може мовчати? Як може дивитися на безправ’я, безчинство, нелюдськість, несправедливість?». Мені дуже резонує в цих днях картина розп’яття Христа. Я так собі думаю: «А як Отець міг мовчати на смерть Свого Сина?». Те саме… А Христос каже: «Отче, прости, бо не знають, що роблять».

Я віддаю все в руки Господа, щоб Він здійснив суд. Молюся не раз так: «Господи, справедливість – у твоїх руках. Віддай за те, що Ти маєш віддати». Бо ми люди і по-людськи можемо судити, можемо не простити.

100 років тому в нашій лаврі монах-редемпторист Йосиф Схрейверс мав об’явлення Ангела України. Він запитав у ангела, що є причиною безнастанного гніту України та хто найбільше винен в усіх її нещастях: чи московити, чи поляки, чи австрійці, чи татари? Ангел йому в об’явленні відповів: «Це ваші людські суди. Бог справедливий, Він знає, як все вирішити. Спасіння народу є в любові, єдності, згоді». І тепер це в особливий спосіб нам резонує.

[Цитуємо відповідь Ангела з об’явлення, яке записав о. Йосиф Схрейверс (ред). «Ви, смертні, про все судите своїм обмеженим зором. Певно є такі, що завинили, та тільки Бог їх судитиме. Я не прийшов, щоб учити тебе мстити, ані ненавидіти. Спасіння мого народу — в любові, згоді та єдності, — обличчя духа ставало дедалі виразнішим і раптом засяяло. — Спасіння мого народу недалеко. Всевишній полічив його страждання. Вже скоро й чаша наповниться”, — сказавши ці слова, постать схилилася, немов прощаючись»].

З точки зору держави, людського закону треба засудити несправедливість. Але ми, християни, мусимо йти ще далі, і це все віддати в руки Божі – Він знає найкраще, як відплатити за ту несправедливість. Щоб ми не впали до жорстокої помсти чи немилосердя.

— Отче, як реагують рідні, знайомі, священники з вашої батьківщини у Словаччині на війну в Україні?

— У перші дні всі мене питали, чи я живий, чи тривають тут бої. Мусив заспокоювати друзів, особливо рідних. До кінця вони не могли зрозуміти, що відбувається. Бо у Словаччині народ трохи розділений, в медіа різні позиції висвітлюють: є багато пропагандистського, але і багато правдивого. Тож маю пояснювати. Вони вірять, коли я їм розповідаю, бо тут живу.

Також хочу висловити вдячність за те, що люди дуже гуртуються і моляться за Україну. Особливо греко-католицькі парафії. Я не сподівався, що люди за кордоном можуть так переживати за чужу державу, за народ, за несправедливість, яка тут коїться.

Люди моляться вервицю, священники провадять Служби, віряни по парафіях гуртуються, роблять онлайн-групи. Я цим дуже вражений і вдячний. Відчувається, що це не тільки справа України, а й цілої Європи і світу.

— Як те, що відбувається впливає на Церкву та монашу спільноту?

— Церква і зокрема ми в монастирі є частиною суспільства. Усі події проходять крізь нас. Відчувається, що молитва вірних є щира, правдива, бо йдеться про щось дуже конкретне, що стосується нас. Люди мають потребу у Церкві. Я трохи переживав, що люди налякаються і не будуть ходити до храму. Але люди ідуть, бачу багато нових облич, які приїжджають з околиць, особливо неділю.

Церква займає особливе місце, бо вона підтримує людей – є тим Ісусом Навином, який тримає Мойсеєві руки, коли він молиться. Це наче пережиття тієї біблійної події: поки Мойсеєві руки тримаються угорі – бій іде у добру сторону. Коли Мойсеєві опускаються руки, Амалик виграє. Коли ж Мойсей підіймає руки, бо має молитовну підтримку, – у Амалика зменшуються сили. Ми відчуваємо важливість молитви. З фронту проходять прохання про молитву.

— Чи з початком вторгнення ви отримували заклики від ієрархів Церкви приймати біженців, чи це була радше спонтанна Євангельська дія?

— Це нормальна спонтанна потреба душі. Євангельська дія. Це так по-людськи: допомогти бідному, тому, хто в нужді.

Я бачу, що є велика підтримка від ієрархів Церкви, особливо від Блаженнішого Святослава. Він дуже переживає за долю людей. У нього крається серце за страждання невинних людей. Ми як Церква – на правильному шляху.

Тиждень перед війною ми мали збори у монастирі, на яких обговорювали, як поводитися, якщо ворог нападе. Ми обрали ту ж позицію, що й Блаженніший – лишатися на місцях. Наш Глава Церкви залишається у Києві, хоч є загроза. Це велике підбадьорення для людей, для місцевих громад, монахів.

— Ця дія – залишитися на місці у цій війні відіграє ключову роль. Президент залишається на місці, воїни не тікають, попри те, що оточені з усіх сторін. Це дає підстави надіятися, що війна може бути переможною для нас. Які б ви спробували дати біблійні сенси у цьому залишанні на місці – там, де є біль, страждання?

— Сам Ісус Христос, Божий Син, знав, що по нього прийдуть в Гетсимані. І Він лишився на місці, не втік. Готувався до того моменту стоянням на молитві, глибоким переживанням. Ми – люди цієї землі. Куди втікати? Ми віримо, що Бог з нами.

Журналіст та оператор: Петро Дідула
Текст: Анастасія Юристовська, Вероніка Саврук
Фото: Петро Дідула