Людина – ніби клавіша фортеп’яно під пальцями Бога. Бог натискає – і людина починає звучати тією нотою, яка й потрібна в Його мелодії. А тоді Бог знімає палець з цієї клавіші – і порив згасає, починаються скарги на здоров’я, а написані аркуші летять у вогонь.
Виступ на презентації
книги Є. Сверстюка «Гоголь і українська ніч».
Київ, Національний музей літератури,
28 травня 2013 року
Передусім хочу подякувати за появу цієї книги, оскільки вона приречена на те, щоб повторити успіх попереднього збірника есеїв «Шевченко понад часом». Останнім часом мені кілька осіб захоплено розповідали, як вразило їх читання тієї праці про Шевченка. І що головне: це були молоді люди.
У кожному збірникові, який містить підбірку статей на одну головну тему, деякі думки автора неминуче повторюються. Але це водночас дає важливий ефект: тоді думка не проковзує повз нашу свідомість, а входить у неї і зостається там. Крім того, не треба шукати окремі статті по інших збірниках і журналах – усе зібрано докупи.
Читати цю книгу з промовистою назвою «Гоголь і українська ніч» – велика насолода. І естетична, й інтелектуальна. Не встигаєш перегорнути сторінку-другу, як знову натрапляєш на думки-перлини типу: «І Хлєстаков, і Ноздрьов, і Чичиков дивилися на себе в дзеркало – і були задоволені з себе… Але важко уявити когось із них на колінах перед іконою…» (93)[1]. Так може сказати лише Євген Сверстюк.
Неоціненне значення обох книг цього автора в тому, що він повертає нам розуміння чи не найважливішого, найвизначальнішого виміру в житті й творчості Шевченка та Гоголя – виміру релігійного. Євген Сверстюк додає кілька штрихів, роз’яснює кілька начебто загадкових місць – і все, ніби набір «пазлів», стає на свої місця.
Цим ніби справджуються слова самого Гоголя: «Тільки зі справжньої моєї царини ви пізнаєте справжній мій характер» (90). Релігійність Гоголя щира й органічна, хоч й інша, ніж у Шевченка. Але обидва говорили майже одне й те саме: «Без молитви не берусь ні за що» (85).
Саме завдяки цьому вимірові прояснюється один дивний факт, який у секулярно мислячих аналітиків виглядає психологічним відхиленням: «Гоголеве відчуження від своїх ранніх творів, очевидно, має релігійне підґрунтя» (11). І має рацію п. Євген, коли порівнює ставлення духівника Гоголя, батюшки Матвєя, до творів Гоголя, в яких той таки бачив гріх [«Мертві душі» належать до гріхів. «Зречися Пушкіна – він язичник!» (95)], із гіпотетичним ставленням якогось простого священика з Миргородщини, який би цим творам, напевно, й не надав такого «гріхогенного» значення.
Для мене лінія долі Гоголя в Росії – це, якщо хочете, лінія долі Боярині з однойменної драматичної поеми Лесі Українки. В незвично суворих обставинах душа українця в’яне. Етичні системи конфліктують. Духовні поля інтерферують. «Я тут не на місці… О, Боже, Боже! Коли я виїду з цього Петербурга!» – пише Гоголь в одному з листів (117).
Можна політкоректно підкреслити, що обидва поля не гірші й не кращі в очах Бога, бо обидва Ним і створені. Вони просто різні. Про це, власне, й говорить сам Гоголь, що «жодній [природі – російській чи українській] не дав би переваги», бо «обидві щедро обдаровані Богом» (121). Проте, коли грають земні емоції, Гоголь таки вдається до якісних характеристик. Пригадуєте: «Читаю курс російської історії, але краще б уже волів читати курс патології» (10).
Я вдячний п. Євгенові за те, що він увиразнив перед читачем факт духовного спалаху в душі Гоголя – лишень у 23 роки. Природа того спалаху дивовижна. Усі попередні роки навчання в ліцеї – це сонний і ледачий учень. На останньому році – вибух творчого начала: «Я звершу!... Життя кипить у мені. Праці мої будуть натхненними. Над ними буде витати недоступне землі божество!» (53).
Сьогодні для нас очевидно: так діє Святий Дух. Якось мені вже випала нагода описати, як я сприймаю цей момент: людина – ніби клавіша фортеп’яно під пальцями Бога. Бог натискає – і людина починає звучати тією нотою, яка й потрібна в Його мелодії. А тоді Бог знімає палець з цієї клавіші – і порив згасає, починаються скарги на здоров’я, а написані аркуші летять у вогонь.
Це особливо помітно тоді, коли ми порівнюємо напрям, куди веде Гоголя його творчий талант, і напрям, куди він сам хотів би йти в пориві вірнопідданості. З цієї книги перед нами постає Гоголь, який сам страждає від природи свого дару. «За природою свого таланту, – каже Сверстюк, – він помічав те, що люди приховували або зовсім не бачили в собі й навколо себе. То були персонажі, не засвічені активністю добра. В іншому випадку з-під його пера виходили лише силувані чесноти й банальності» (109). Тому й не вдавалися йому «позитивні» твори.
Цю особливість таланту Гоголя добре підмітив Микола Бердяєв: «Гоголь нестерпно страждав від цього. Його дар прозріння духів пошлості – нещасний дар, і він упав жертвою цього дару» (110); «Гоголя мучило те, що Росія одержима духами зла і лжі, що в ній повно пик і рил і важко в ній знайти людину. Неправильно бачити в Гоголеві сатирика. Він бачив метафізичну глибину зла, а не тільки соціяльний його вияв» (83).
До речі, мушу зауважити органічну суголосність між релігійним філософом Миколою Бердяєвим і релігійним філософом сучасної України Євгеном Сверстюком. Дивно? Аж ніяк. Народжений у Києві, Бердяєв змалечку був напоєний українською релігійністю, яка явно цуралася бісівської природи радикальних революційностей.
Читати цю книгу складніше, ніж «Шевченко понад часом». І складність ця походить від переваги, яку взагалі мають тексти Сверстюка. Він шанує свого читача і сприймає його як такого, що не гірше за нього обізнаний в українській чи світовій літературі. З таким читачем можна говорити натяками й напівтонами – що часом вочевидь заганяє недосвідченого читача у глухий кут. Бо творчість Гоголя ми знаємо таки менше, ніж творчість Шевченка, а ще менше обізнані в світовій літературі.
Ось приклад із збірника про Гоголя: «Багато людей, котрі побували у Ваймері, зафотографували величний монумент двох геніїв, Ґете і Шиллера, а також два музеї-квартири, де вони проживали по сусідству… Висновки напрошуються самі…» (103). Можливо, знавцеві й напрошуються, але, щиро признаюся, я мав із цим проблему.
Проте якщо хтось усе-таки зрозуміє автора, то ця довірлива розмова з ним особливо збагачує. Так, для прикладу, я дуже вдячний панові Євгену за те, що він розкрив мені природу вірнопідданих пасажів у Гоголя. Щиро признаюся, свого часу вони мені при читанні дуже дошкуляли.
Так-от, по-перше, вони справді надзвичайно дисонують із тією настановою, яку сформулював для себе сам Гоголь: «Поводитися зі словом треба чесно: воно є вищим даром людині від Бога» (126). Але це не наслідок лукавства. Тому не уявляймо собі цинічного кон’юнктурщика, який з холодним розумом нанизує у своїх творах вірнопіддані пасажі. Гоголь щиро вмовляв у себе, що так вимагає від нього його світобачення і його сумління!
Ось як про це говорить п. Євген: «На хвилях прекраснодушності виплив найбільший літературний гріх Миколи Гоголя: його заносило! Особливо там, де він животворив надуману ідею і себе видумував. […] Патріотичні акценти в поліційній імперії взагалі звучать підозріло. Із погляду сповіді – то були наче пересадно покаянні молитви. Із погляду читача – нещирість, якої письменникові не прощають. А з висоти апокаліптичних видінь – Гоголь усіма силами хотів зупинити розпад і руїну суспільства, тому прагнув закласти і зміцнити фундамент» (94). Не забуваймо, в повітрі вже вчувалася доба «бєсів».
По-друге, докоряючи Гоголю за його монархічні симпатії, ми підсвідомо переймаємо революційну парадигму ощасливлення людства через зміну устрою. Зовсім не так у Гоголя, який, кажучи словами Євгена Сверстюка, думав про «перебудову всього суспільного життя Російської імперії на християнських засадах. Без зміни державного устрою, без зміни установ та інституцій, а лише через саму людину, яка має виконувати власне призначення й будь-де лишатися на своєму місці, замість уявляти себе на місці високому» (124).
Таке формулювання відразу нагадало мені знамениту фразу апостола Павла: «Рабом тебе покликано? Не журися! Навіть коли ти можеш стати вільним, намагайся використати твій стан рабства» і далі: «Хай кожний, брати, перед Богом лишиться у стані, в якому був покликаний» (1 Кор. 7:21, 24).
Ясна річ, цю позицію слід тлумачити не з політичних чи соціальних позицій, а з позицій духовного розвитку, і цим Гоголь, на думку Сверстюка, засадничо відрізнявся від Бєлінського: «Гоголь прагнув повернути суспільство обличчям до Христа і його законів, Бєлінський – підштовхнути його до революційних соціяльних змін на засадах атеїстичного розуму, гордого й самодостатнього» (133).
Чи можна довіряти цьому висновкові? Авжеж. Звернімо увагу, як відтворюється сьогодні та давня модель. Який найбільший докір висунуто Ініціативній Групі «Першого грудня»? У надмірному моралізаторстві, у неспроможності дати конкретні рекомендації, як усунути від влади злочинну силу. Знову ходимо тими самими стежками, ніби коні в млині…
Тому завершити своє слово я хотів би прекрасним пасажем Євгена Сверстюка: «У ХХ сторіччі ми були свідками й учасниками радикальних революційних змін суспільства. Вони не діткнули шляхетних струн душі, а, навпаки, збурили найнижчі тваринні інстинкти й перетворили людей на маси, запалені руйнівними гаслами. […]
Досить ми вже молилися! – повторюють за своїми вчителями люди вчорашнього дня.
Ми ще не починали молитися, – тихо повторюють за Гоголем його спадкоємці» (134).
[1] Тут і далі посилання на сторінки презентованої книги.
Мирослав МАРИНОВИЧ