Я народився в селі Верхня Яблунька на Турківщині Львівської області 54 роки тому. Бути священником не планував. Спершу пов’язував своє майбутнє з лісовим господарством. Отож завершив технікум, відслужив у війську, заочно навчався в Лісотехнічній академії у Ленінграді. І коли почалися події, пов’язані з розпадом СРСР, зрозумів, що продовжувати навчання в Росії нема сенсу, і забрав документи з третього курсу…
Джерело: Патріярхат
о. Василь ІВАНЮК
У моєму рідному селі діяла підпільна греко-католицька громада, до якої належала моя родина. Загалом з нашого села у священники пішли: двоє Микол Крецулів (двоюрідні брати), Теодозій Крецул, ЧСВВ, Іван та Микола Германовичі та Микола Шикітка. Також декілька дівчат стали черницями, серед них сестра-василіянка Олена Шикітка.
Духовні потреби вірних греко-католиків Верхньої Яблуньки в підпіллі обслуговували отці-василіяни, адже один із моїх односельців – отець Мирон Семків – василіянин. Він активно залучав молодь села до духовного навчання, бо священників підпільній Церкві дуже не вистачало. І коли він почав регулярно приїжджати до нашого села, я теж почав ходити на служіння до нього. Там я побачив зовсім інше ставлення до Бога, ніж у дозволених комуністичною владою Православних Церквах. Пішов до сповіді до отця Мирона, і це була зовсім інша сповідь, аніж ті, на які я ходив «як положено» раз у рік. Це була моя перша справжня сповідь – щира й унікальна. Сповідник допомагав мені, а не «сповідався за мене», як це робили в церкві, де я доти сповідався. Там священник зазвичай сам за тебе говорив «не слухав батька-матір» і так далі… Ти ж тільки встигав кивати головою. Там не було діалогу, а тут я уперше дійсно висповідався. Треба сказати, що отець Мирон приїхав служити у Верхню Яблуньку саме зі сходу України. Він запросив мене поїхати з ним, я взяв відпустку на роботі, і ми вирушили. Отак поїхав і не повернувся на захід – ані жити, ані на роботу.
Про схід я мав тоді тільки три уявлення. Перше – моя мама їздила туди на роботу, працювала на шахті наприкінці 1950-их. Вона розповідала, що в ті часи на сході заробляли багато, але був дуже поширений бандитизм, щовечора траплялися якісь поножовщини. Тому в мене, тоді ще дитини, склалося враження, що на сході дуже-дуже погано. Друге – коли я під час служби в армії повертався з відпустки, то мав зупинку в Костянтинівці. Вийшов із потяга на перон покурити і відчув смог заводів – отой жовтий дим. Дихати було нічим, і я сказав: «Як тут люди живуть?!» Третє – я служив із хлопцем з Горлівки, постійно чимось заклопотаним: як не якісь таблетки діставав, то клей нюхав. Тому в мене склалося враження про Донбас як про якесь своєрідне місце.
Але коли отець Мирон сказав, що треба розвивати священство і їхати на схід рятувати людей, бо більше нема кому, я погодився спробувати. «Ти просто поїдь, подивися і спробуй, – сказав він тоді. – Ніхто нічого ні від кого не вимагає!» Отже, я приїхав у Горлівку, на станцію Микитівка, а звідти вже добрався до села Званівка. Там живуть переселенці з села Ліскувате, що біля Старого Самбора, яке після повоєнного поділу кордонів опинилося в Польщі.
У Званівці тоді стояла дерев’яна капличка, збита з дощок. Коли я зайшов до неї, саме читали Євангеліє: «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого» (Лк. 9, 62). Сюжет вийшов майже класичний – я почув і залишився там… Далі був лист додому дружині з питанням, чи вона не проти, щоби я став священником. Вона відповіла, що не проти. І от я на Донеччині з 15 березня 1992 року. Тобто в березні наступного року виповниться 30 років мого перебування тут.
Я отримав рекомендацію на вступ до семінарії. Поїхав до Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту, здав документи, щоправда, не без труднощів. Уже тоді до семінарії не хотіли приймати одружених, але отець Мирон переконав владику Іринея Білика прийняти мене. Я навчався екстерном. Тобто постійно перебував на сході, де допомагав отцеві Мирону і де він мене навчав за ще підпільними мірками. Вдавалося блискуче складати іспити – аж професори в Івано-Франківську дивувалися. Тобто ці підпільні науки були дуже живі та чіткі. Особливий наголос у них був на вивчення Святого Письма. Я досі бережу конспекти, які вивчав і які ще у підпіллі використовували інші отці.
Семінарію я закінчив і отримав священничі свячення у 1995 році. Через півтора місяця після того поїхав на самостійну місійну діяльність на північний захід Донецької області. Відносно швидко вдалося організувати шість парафій і на початку 1996 року зареєструвати їх. Тоді й почалося наше «велике будівництво».
В основі перших парафій УГКЦ на Донеччині були переважно наші переселенці. Я побачив людей, готових молитися вдень і вночі! Зокрема, в Олександрівському районі на нашу Церкву чекали цілі села, в яких осіли нащадки громад колишнього Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області. Це вихідці з сіл Гошів, Гошівчик, Задвір’я, Мочари та інших. Але спершу я приїхав у селище Новодонецьке Добропільського району, де діяла парафія, зареєстрована у 1994 році отцем Василем Пантелюком з Донецька. Першу службу я відслужив там на свято Преображення Господнього. Люди в Новодонецькому дуже активні, часто навідувалися в інші місцевості. Це колишні політв’язні, для яких УГКЦ була не екзотикою, а справою життя. Тож вони активно підтримували Церкву і нові сусідні громади.
До речі, коли ми почали розбудову Церкви, то ще була можливість звертатися в місцеві колгоспи, які охоче виділяли землю, приміщення, будматеріали. Так поступово до 1998 року ми сформували мережу Краматорського деканату УГКЦ, в якому я служу. Але найбільшого розвитку цей деканат зазнав саме з початку російсько-української війни. Було 16 громад, а тепер їх близько 40-ка. Чому? Бо УГКЦ (але наголошу, що не тільки її місцеві сприймають як надійну українську Церкву, як опору і підтримку віри) тут дуже цінують, і рівень довіри до нашої Церкви зріс за останні роки із трьох до 11 відсотків. Щоби зрозуміти становище УГКЦ на Донеччині, треба глянути на ситуацію там дещо ширше.
Дуже багато розмов можна почути про корені теперішньої війни на Донбасі. Що можна сказати з певністю, це те, що її готували. Ще задовго до початку російської агресії на Донеччині були відомі прапори «ДНР» чи «Новоросії» – певні сили до цього готувалися. Наприклад, у 2010 році в мене на будівництві храму сталася крадіжка. Поліція розбиралася в цьому, і я їздив до слідчого, в кабінеті якого бачив такий прапор. Я запитав: «Що це таке?» Відповідь була російською: «Да просто висит, ну и пусть себе висит». Тобто у слідчого вже тоді за спиною висів не прапор України, а якогось химерного утворення. А ще тут під такими ж прапорами проводили різні начебто патріотичні вишколи. Зрештою, спроби повалення конституційного ладу в Україні були ще після Помаранчевої революції. Варто згадати хоча б з’їзд 2004 року у Сєверодонецьку і спробу створити «Південно-Східну Українську Автономну Республіку». Тоді ситуацію відпрацювали і вирівняли, але відповідні ідеї залишилися…
Ці ідеї використовували і підживлювали певні сили, які отримали великі матеріальні ресурси на Донеччині внаслідок несправедливої приватизації. Варто зауважити, що на Донеччині часто поширювали думку, мовляв, Київ не дає зарплату. Люди їхали до столиці, для них організовували цілі поїзди, вони там стукали шоломами по бруківці. Тепер з відстані часу добре видно, як вміло поширювали думку, що «Київ винен».
Або згадую, що ми бачили з екранів телевізорів безпосередньо перед війною. Дивилися, наприклад, мультфільми про трьох «русскіх» богатирів. Гляньте, хто у тих мультфільмах виступав у ролі такого собі злодійкуватого дурника! Київський князь. Отже, думку про те, що київська влада – це щось несерйозне, незрозуміле і непотрібне, поширювали віртуозно і різними способами. Водночас ширили такий собі дембельський пафос «русскіх богатирєй». Українська влада ще з початків мала б реагувати на ці речі, але чомусь виявляла апатію, наче «не про нас мовиться».
Так уже сталося, що люди на Донеччині люблять, коли у влади сильна рука. Нерідко про цю сильну руку говорять і прагнуть відчувати її з боку держави навіть нащадки репресованих, яких тут дуже багато. Не раз можна чути вислови на кшталт: «Тоді було добре, бо влада сказала – і всі працювали». Цей підхід треба враховувати. Як бачимо тепер, суспільство засвоїло цей урок, зрозумівши: що сильніша українська влада, та слабша будь-яка інша. У кризових випадках все залежить від того, наскільки спрацює сама держава. Якщо вона покаже свою чітку позицію і стійкість, то й симпатії до України на Донбасі зростуть.
Справді, росіяни, входячи на Донбас, думали, що зроблять це спокійно – так, як зайшли до Криму. Але в Криму Росія скористалася слабкістю української влади, відсутністю чітких вказівок для війська. На Донбасі, коли все починалося, теж були команди «не провокувати», «спостерігати» і так далі. Але це тривало доти, доки не піднялося громадянське суспільство. Коли ж почався збройний спротив місцевого населення, багатьом стало зрозуміло, що окупантів можна гнати з нашої землі. Загони добровольців, громадянське суспільство загалом виконали велику роботу. І тому росіяни самі визнають, що найрішучі ший спротив вони відчули саме від жителів Донбасу, причому молоді та людей середнього віку.
Тепер повернімося до теми Церкви. Справді, провокації проти УГКЦ на Донбасі були, бо ми з початків показали себе українцями. Але тут варто розуміти, що такими були і є не тільки греко-католики, а й протестанти, православні (тоді Київського Патріархату, тепер ПЦУ). Організаторами молитов за Україну у 2014-ому були саме протестантські спільноти. Ми молилися всі разом. Зрештою, ми й до війни, як то кажуть, не сварилися. Для прикладу, в нас активно діє Рада церков і релігійних спільнот Краматорська. На початку подій 2014 року до наших храмів приходили якісь незрозумілі люди, які спостерігали за нами, переписували номерні знаки автівок. Це були дії, спрямовані не проти УГКЦ, а проти всіх українських інституцій і спільнот, проти всього українського.
Важливо розуміти, що війна стала шоком і для тих, що закликали Росію прийти і вірили, що вона начебто наведе лад. І якщо свідомі українці розуміли, хто перед ними стоїть, а також те, що своє потрібно відстоювати і відвойовувати, то несвідомі відкрили для себе наслідки своїх бажань – тотальне руйнування і багато смертей. Але принаймні дехто з них навернувся до Бога.
Окремо хочу сказати про капеланство. Про те, що я офіційно є капеланом, дізнався у грудні 2014 року. До того просто працював як священник, тобто виконував свою роботу. Коли почалася війна, то роботи додалося неймовірно багато. Були поранені, біженці, діти, цілі голодні сім’ї… Я нікого не доганяв, щоби «ощасливити», але знав, що коли прийдуть потребуючі, маю бути на місці і допомогти їм. Те ж саме – капеланське служіння у війську. Постала велика потреба, і наші священники пішли. Пам’ятаймо, що капелани не прагнули стати успішними, відомими чи впізнаваними. Ми ж добре розуміємо, що в армії, як і в суспільстві загалом, є люди віруючі, не дуже віруючі та зовсім не віруючі, навіть вороже налаштовані до віри. Але ми йшли до кожного, хто нас потребував і кликав. Так, іноді капелана у війську сприймали не як духівника, а як волонтера, логіста чи ще когось. Це породжувало труднощі, але ми їх долали і долаємо. Бо, на мою думку, важливо, коли капелана сприймають саме як священника – з єпитрахиллю і молитовником, а не певного роду менеджера.
Загалом важливо, що й досвід розбудови нашого деканату і досвід капеланства нашого священства вже дозволяє підбити певний підсумок і сказати про багатьох «вони – справжні священники». Отже, маємо розуміти, що як у мирний час, так і в стані війни для нас важливо не деформуватися, але лишатися справжніми. Завдяки цій рисі Церкві вдається збирати людей, розуміти й підтримувати їх, а не виконувати непритаманну їй роботу.
Сказане щойно означає, що Церква має бути там, де її вірні, тобто в різних галузях. Церква покликана підтримувати здорові громадські ініціативи і, наприклад, кооперативний рух, соціально відповідальне підприємництво. Ми не відкриваємо щось нове, ми продовжуємо справу Митрополита Андрея Шептицького, який свого часу зробив революцію серед українців, впровадивши соціальне служіння. Коли читаєш його послання, то бачиш наказ і орієнтири для діяльності на довгі роки. Митрополит поставив чітку вимогу до священників, до їхніх дружин, до всієї інтелігенції – ділитися знаннями з народом. І пішла робота.
Можна сказати, що тепер у нас важелі впливу на майбутнє народу не перебувають у руках народу, як і на початках служіння Митрополита Андрея. Тому перед нами стоїть завдання відродити у людях віру в свої сили, відродити автентичне розуміння здорового колективізму – відчуття спільноти, яка творить своє майбутнє. Саме тому ми на Донеччині творимо кластер соціально відповідального підприємництва, до якого входять як організації, створені нашими силами, так і ті, що хочуть долучитися. Двері відчинені для кожного, хто хоче працювати за правилами Митрополита Андрея. Якщо цього не робити, ми будемо щораз далі відходити від інструментів, які в нас забрали так звані олігархи. Ні, перед цим кластером не стоїть завдання конкурувати з олігархами, в цьому нема потреби. Його завдання – провадити правильний і справедливий, соціально відповідальний бізнес. Для цього треба вчити людей, навіть бізнесменів.
Чого ми вчимо? Підтримувати своїх, тобто додержувати правила «свій до свого по своє», підставляти один одному економічне плече, ділитися з людьми у потребі тим, що Бог дав. Тут немає нічого надзвичайного, але у членів кластера має існувати готовність бути відкритими на потреби людини, яка прийде і попросить. Прикладами успішності в нас є сироварня «Скажи Cheese» і ферма «Східний равлик». Це свідчить, що така модель бізнесу має великий потенціал.
Я бачу, що заможні люди в нас хочуть бути відкритими на потреби інших, але не знають, як діяти, кому довірити свої кошти, з ким поділитися. Є багато організацій і людей, які кажуть: «Допоможіть, бо ми хочемо допомагати!», та потім зневірюються, бо бачать, що ті, кому вони довірили свої ресурси для допомоги іншим, раптом починають їздити на розкішних машинах, будують величезні вілли і тому подібне. Тоді доброчинці кажуть: «Він будує нашим коштом». В суспільстві виринає проблема відкритості, і я певен, що наших людей треба навчати саме працювати відкрито.
В Україні багато говорять про тих, які готові заробляти гроші незаконно, навіть шляхом заганяння інших у рабство за кордоном. Але насправді в нас є люди, для яких бізнес – це не тільки заробляння грошей, а й шлях змінити щось на краще в цій країні. Це соціально активні підприємці, меценати. Вони, наприклад, охочіше діляться грішми саме на будівництво церков, бо в цих випадках бачать, куди йдуть пожертви. У соціальному служінні ситуація трохи гірша, бо меценат віддає гроші, вони потрапляють на рахунок, а далі важко відстежити витрати. Організації, які приймають пожертви, не дуже морочать собі голову тим, щоби було видно, на що витрачаються кошти. Тому виникає багато розмов, доходить до того, що можемо почути навіть звинувачення у бік меценатів у бажанні піару, коли вони купують щось і особисто або через довірених представників передають у ту чи ту установу. Насправді ж це не піар, а бажання мецената захистити пожертву від зловживань. Якщо жертводавець купує комп’ютери і сам привозить їх у притулок чи інше місце, то, як мені здається, він не піариться, а просто хоче убезпечитися від обману. Він хоче знати, де його пожертва працюватиме, і допомагати іншим. Це треба враховувати і розуміти не тільки журналістам і читачам, а й тим, що приймають і розподіляють допомогу. Вони мають усвідомити, що працювати треба прозоро, тоді люди знатимуть і говоритимуть: «Авжеж! Допомагати – це круто. Я теж хочу допомагати». Підхід «дай і забудь» не спрацьовує і не спрацьовуватиме. Людина мусить бути впевнена у тому, що її не ошукали. І вдячність меценату виражається якраз у його інформуванні про використання зробленої ним пожертви. Сказане стосується і допомоги сиротинцю, і бізнесменові-початківцю, і війську. Ми тут, на Донеччині, стараємося враховувати ці чинники.
* * *
Я певен, і події, пов’язані з війною на сході України, показують, що ми – народ загалом і кожна особа зокрема – не матимемо кращого життя доти, доки не повернемося до Бога. У сфері матеріального добробуту цього теж не осягнути без прийняття етики. Якщо говорити про війну, то Бог не допустить перемоги доти, доки ми не будемо готові сприймати її як вислід нашої спільної праці, а не як можливість помсти. Ми мусимо змінитися. Добро завжди перемагає зло, отож ми маємо стати менш злими. Слава Богу, що я не бачив і не бачу в нашій армії якоїсь ненависті чи агресії. Парадоксальним чином цивільні часто бувають агресивніші за військових, кажучи «піти знищити», «повбивати всіх». Військові так не говорять – вони кажуть «піду попрацюю». Вони знають, що робити. Відсутність агресії у їхніх словах, у їхній праці на війні – це і є той внутрішній мир, якого треба вчитися. Бо це запорука перемоги у всіх галузях