Від самого початку Миколаїв був повністю підпорядкований інтересам кораблебудування і військового флоту. На потреби суднобудування та військового флоту працювали майже всі верстви міського населення, що вирізнялося етнічної різноманітністю. Перелічити усі народи, які мешкали у Миколаєві та брали участь у його розбудові, неможливо.
Історичний центр південного Миколаєва сформувався на високому лівому березі Інгулу.
Аби відчути морський дух міста, пізнати історію краю, найкраще попередньо оглянути його берегову лінію, рухаючись водним шляхом, Бузьким лиманом та річкою Інгул. Піднімаючись водами лиману з півдня на північ, можна побачити Сіверсові маяки, Миколаївський морський торгівельний порт, Каботажну гавань, базу флоту агрофірми «Нібулон», акваторію Чорноморського суднобудівного заводу, мікрорайон міста «Намив», обласний яхт-клуб, «Варварівський» та Інгульський мости, пішохідний понтонний міст та акваторію суднобудівного заводу.
Проте більшість мандрівників дістаються до міста автошляхами чи залізницею. До серця міста потрапляєш одразу, якщо в’їхати з західної сторони по Одеському шосе, перетинаючи «Варварівський» міст, або з північної, «київський напрям» , по проспекту Героїв України та далі перетнути Інгульський міст. На кількох старовинних вулицях, з промовистими назвами «Адміральська», «Велика Морська», «Спаська», «Нікольська», «Соборна» зосереджені головні історико-культурні та архітектурні пам’ятки міста. Перед їх оглядом спочатку окреслимо історію міста.
Миколаїв виник на теренах Північного Причорномор'я. Ці землі з давніх давен знаходились на перехресті різних цивілізацій, були місцем зустрічі розмаїтих етнічних та релігійних традицій. Яскраві та драматичні сторінки стародавньої історії написані кіммерійцями, скіфами, сарматами, древніми греками та римляни, слов’янськими племенами, ногайськими татарами та запорізькими козаками. Так, неподалік від Миколаєва розташована всесвітньо відома археологічна пам’ятка – давньогрецьке місто-колонія Ольвія. А на теренах самого Миколаєва археологи зробили сенсаційне відкриття – віднайшли залишки єдиного в Україні, унікального міста-порту, що існувало у XIII – X ст. до н. е., тобто у часи легендарної Трої.
Литовська доба
Землі сучасного Миколаєва, розташовані на узбережжі Бузького лиману, знаходилися у сфері державних інтересів Великого Князівства Литовського. Великий князь Вітовт наприкінці XIV століття, витіснивши татар з цих територій, на південній околиці сучасного міста звів фортецю, митницю для торгівлі з навколишнім населенням та переправу через морську затоку. Поселення, яке виникло на мальовничих лиманних берегах, згодом стали називати на честь литовського князя «Вітовкою». Власна історія Вітовки надзвичайно цікава та тісно переплетена з історією майбутнього Миколаєва. Нещодавно перейменували у Вітовський і Жовтневий район Миколаївської області.
Епоха козацтва
Землі сучасної Миколаївської області в різні часи входили до складу Олешківської Січі, Буго-Гардівської та Прогноївської паланок Нової Січі. За висновками історика Дмитра Яворницького, запорізькі козаки володарювали на значному відрізку Південного Бугу: від балки Великого Сухого Ташлика, терен Арбузинського району Миколаївської області, до гирла Бузького лиману.
Крім того, видатний вчений чи не першим стверджував, що з середини XVIII століття біля паромної переправи через річку Інгул знаходилася кузня та житло запорожців. А нині це вже територія суднобудівного заводу імені 61-го Комунара.
На тогочасних картах позначені й інші поселення запорізьких козаків на теренах сучасного міста: Рушеринівка, Рибальська, Кут Хлюща, Кут Умаха тощо. За даними археологів, на території Миколаївського некрополя є братське козацьке поховання, чимало козацьких могил зберігають цвинтарі навколишніх сіл.
Побував на землях Миколаєва у 1709 році й гетьман Іван Мазепа. Після поразки під Полтавою козаки разом з залишками війська шведського короля Карла XII рушили вдовж Інгулу в турецькі землі. Наприкінці шляху вони вийшли до Спаського джерела на узбережжі Південного Бугу – терен сучасного міста. Далі переправились з Руської коси на Волоську і дісталися Очакова.
А втім, офіційною датою заснування міста Миколаїв прийнято вважати 1789 рік. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 виникла потреба у будівництві кораблів для російського Чорноморського флоту. Головнокомандуючий російськими військами, князь Григорій Потьомкіним прийняв рішення будувати корабельню у гирлі Інгулу. Її заклали у 1788, а вже через рік князь видав розпорядження – іменувати новозбудовану верф на Інгулі містом Миколаїв. Своє ім’я місто одержало на честь святого Миколая Мирлікійського. Так відзначили взяття російськими військами турецької фортеці Очаків у день пам’яті Божого угодника, за старим стилем 6 грудня 1788 року. У 1790 році на воду спустили перший корабель, фрегат «Святий Миколай». Модель цього вітрильника можна побачити в експозиції Миколаївського музею суднобудування і флоту.
Особливості забудови
Від самого початку Миколаїв був повністю підпорядкований інтересам кораблебудування і військового флоту. Розбудовою новоствореного міста, переважно, опікувався бригадир Михайло Фалєєв, що став його головним будівничим. Місто зводили відповідно до принципів класицизму, за чітким планом, розробленим відомим архітектором Іваном Старовим. Тому його особливістю стала прямокутна забудова: вулиці перетинаються під прямим кутком, утворюючи квартали правильної форми. Прямі та широкі вулиці дозволяли швидко і зручно доставляти ліс на корабельні. У нагоді став місцевий камінь вапняк, який використовували для капітального будівництва. Первісний вигляд Миколаєва зберігають листівки та полотна художників. Картина «Вид міста Миколаєва 1799 рік» Федора Алексєєва дозволяє зазирнути у далеке минуле.
Крім І.Старова, самобутній вигляд Миколаєва створювали відомі військові інженери та архітектори Іван Князєв, Франц де Воллан, Манойла Портарій, Петро Нейолов, Вікентій Ванрезант. Першою була збудована вулиця Адміральська, вона пролягла вздовж узбережжя Інгулу. Головна дорога з’єднувала найважливіші міські споруди, у числі яких – комплекс будівель адміралтейства, будинок канцелярії головного командира Чорноморського флоту, магістрат та Адміралтейський собор. Адміральська й сьогодні є одною з центральних вулиць міста, де розташовані головні адміністративні будівлі: мерія та обласна державна адміністрація.
Населення міста
На потреби суднобудування та військового флоту працювали майже всі верстви міського населення, що вирізнялося етнічної різноманітністю. Перелічити усі народи, які мешкали у Миколаєві та брали участь у його розбудові, неможливо. Найбільш чисельними серед етнічних груп, крім росіян і українців, були євреї, поляки, німці, греки та болгари. Рід занять, етнічне походження, віросповідну належність мешканців Миколаєва та імена храмів закарбували старовинні назви вулиць, які далеко не всі збереглися до нашого часу. Наприклад, Німецька, Різдвяна, Католицька, Богородична, Нікольська, Спаська, Соборна тощо.
Суднобудування
Вже більше двох століть Миколаїв залишається центром морського суднобудування. На стапелях миколаївських заводів дерев’яні кораблі, великі військові вітрильники та колісні пароплави, змінили залізні – панцирники, крейсери та навіть підводні човни. У радянську добу миколаївські корабели регулярно спускали на воду ракетні катери, підводні човни, авіаносці, а також танкери, суховантажні та риболовецькі судна. Запит сучасної України на військовий та цивільний флоти знову відкриває перед суднобудівниками міста нові перспективи.
«Червоне століття»
«Червоне століття» місто та його мешканці пережили болісно. Лихоліття революції, громадянської та двох світових війн, голодні роки, знищення й гоніння на духівництво та інтелігенцію, в тому числі за «український буржуазний націоналізм». Первісний лик міста методично спотворювали, руйнуючи храми та змінюючи їх призначення. Приміром, у 1917 році у Миколаєві діяли 31 православна церква та молитовні будинки. Протягом радянської доби 14 з них були зруйновані, а 8 закриті. Така сама доля спіткала культові споруди інших релігій та конфесій. Римсько-католицький костел довгий час був будинком культури профтехосвіти, а в його парафіяльному будинку знаходився Миколаївський історико-краєзнавчий музей, лютеранську кірху передали товариству «Динамо» та влаштували у її приміщені спортивний зал, у караїмській кенасі розмістили «Будинок безбожника», а у хоральній синагозі – клуб міліції.
Всупереч всьому Миколаїв вистояв та поступово відновлює історико-культурні та архітектурні пам’ятки. Містянам є чим пишатися, бо у Миколаєві діє найстаріша у Східній Європі астрономічна обсерваторія, знаходяться водонапірна вежа унікальної конструкції Володимира Шухова та найстаріший в Україні річковий яхт-клуб, а також багато інших визначних місць та пам’яток.
Городяни сподіваються, що у найближчому майбутньому на базі історико-культурної пам’ятки «Миколаївський некрополь» створять музейний комплекс, аби краще зберігати пам'ять про видатні особистості такі, як Микола Аркас – український композитор, історик, громадський діяч, Василь Каразін – засновник Харьківського університету, Михайло Кумані – адмірал Чорноморського флоту тощо. А на березі Інгулу виросте скансен «Дикий Сад», який оповідатиме про древню «Степову Трою» та надихати прийдешніх дослідників на розкриття таємниць історії.
Ми ж спочатку ознайомимося з визначними архітектурними пам’ятками, розташованими на вулицях Набережній та Адміральській, а далі – зі знаковими храмами християнських конфесій міста.
Адміралтейство
На вулиці Набережній розташований комплекс споруд Миколаївського адміралтейства, який відноситься до пам'яток архітектури національного значення. У складі цього комплексу такі будівлі: брама та мури верфі, два корпуси старофлотських казарм та чоловіча гімназія. Вони зведені у першій половині ХІХ століття у стилі пізнього класицизму.
З кінця XVIII століття у новоствореному місті першими зводили будівлі навколо корабельні на Інгулі. Різноманітні майстерні, що мали виконувати ще й фортифікаційне призначення, разом з портовим управлінням, кузнею та складами утворювали адміралтейство. Так у Російській імперії іменували будівельно-ремонтний комплекс для військових кораблів, що розташовувався на березі моря або річки. У «Військовій енциклопедії» початку XX століття відзначалося, що Миколаївське адміралтейство є добре захищеною внутрішньою базою для ремонту військових суден.
На місці старих майстерень у першій половині ХІХ століття за проектом англійського архітектора Карла Акройда збудували кам'яну стіну і двоє воріт. До наших днів збереглися тільки одна брама та частина стіни у стилі пізнього класицизму. Посередині брами розташований проїзд з аркою, по боках – кордегардії, спеціальні приміщення для караулу. Проїзд обрамляють колони доричного ордера. Обабіч брами, над сандриками бокових входів, знаходяться рельєфні зображення міфологічних істот – гіппокампів, коней з риб'ячими хвостами і крилами.
На початку XX століття наступником Миколаївського адміралтейства став суднобудівний завод «Руссуд», який у радянські часи перейменували на честь 61-го Комунара. Оскільки значна частина споруд адміралтейства була зруйнована у роки Другої світової війни, у 1951 році збудували його новий адміністративний корпус заводу. За будівлею, зведеною у стилі «сталінський ампір», також закріпилася назва «адміралтейство».
Старофлотські казарми
У першій половині XIX століття до комплексу адміралтейства увійшли три нові однакові будівлі флотських казарм. Ці монументальні споруди звели навпроти адміралтейства також за проектом архітектора К.Акройда у так званому «казарменому стилі», що відповідав призначенню казенних та військових споруд. Триповерхові корпуси казарм, збудовані з білого вапняку, в плані П-подібні та мають строгі фасади без зайвих оздоблень.
У кожній казармі розміщувалося від 1200 до 2000 матросів флотських екіпажів. За первісним архітектурним замислом, який не вдалося реалізувати через Кримську війну, будівлі казарм могли стати частиною ансамблю навколо Адміралтейської площі. Після закінчення війни в одній з казарм відкрили Олександрівську чоловічу гімназію. У радянські часи тут розмістили Будівельний технікум. У 1946 році його будівлю вдало облагородили шестиколонним портиком з трикутним фронтоном. Нині споруда належить Будівельному коледжу.
У наш час на території двох інших казарм, якими довгий час розпоряджалися військові, планують звести музейне містечко. У 2012 році у головну будівлю переїхав Миколаївський обласний краєзнавчий музей. Раніше заклад працював у приміщенні парафіяльного будинку костелу святого Йосифа. Краєзнавчий музей має природничо-історичне спрямування. Його створили понад століття тому на основі кабінету «рідкостей» при штабі Чорноморського флоту. Сьогодні музейна колекція нараховує вже понад 250 тис. експонатів. Постійні експозиції розгорнуті у 18 музейних залах. Приміром, відвідувачі можуть детально познайомитися з археологічними дослідженнями нещодавно відкритого городища «Дикий Сад» та древніх давньогрецьких поселень Ольвії та Борисфеніди, добою українського козацтва, історію та релігійною культурою народів Миколаївщини.
«Адміральський палац»
Перейшовши з Набережної на вулицю Адміральську, натрапляємо на найбільш відому стародавню споруду Миколаєва – Будинок головного командира Чорноморського флоту. Цю будівлю нерідко називають «Адміральським палацом», вона є пам’яткою архітектури національного значення.
«Адміральський палац» звели у класицистичному стилі у 1794 році за проектом та під керівництвом архітектора Петра Нейолова. Цей дім більше століття одночасно служив приміщенням для штабу Чорноморського флоту та житлом для головних командирів флоту або військових губернаторів. Тут жили відомі адмірали Микола Мордвинов, Іван де-Траверсе, Олексій Грейг, Михайло Лазарєв, Богдан фон Глазенап та Микола Аркас.
Від самого початку палац представляв собою цілий комплекс споруд, серед яких житловий будинок з канцелярією, службові та підсобні приміщення, а також оранжерея. Головну будівлю неодноразово перебудовували. Фасад будинку спочатку прикрашав один портик. У XIX століття обабіч центрального портика звели два ризаліти з шестиколонними портиками. Верхівку палацу прикрасили бельведером з куполом та балюстрадою. Такий вигляд резиденція головного командувача флоту має й сьогодні.
У 1978 році після реставрації у приміщенні палацу був створений унікальний Музей суднобудування і флоту. Його сучасна експозиція, представлена у 12 залах, розповідає про історію кораблебудування на теренах Північного Причорномор’я. Тут можна побачити близько 100 моделей кораблів, від вітрильників до авіаносців, що сходили з миколаївських стапелів протягом XVIII – XX століть. Серед них – макет фрегата «Святий Миколай», першого судна, збудованого на першій корабельні Миколаєва. Не залишають байдужими діорами та чисельні старовинні артефакти: фрагменти дерев’яних суден, різні види зброї, навігаційні прилади та знаряддя праці корабелів, унікальні документи та карти.
Будинок флагманів і командирів
На самому початку вулиці Адміральської розташований Будинок флагманів і командирів, який пізніше став Зимовим морським зібранням. Дім зведений у першій половині XIX століття за розпорядженням головного командира Чорноморського флоту і портів, військового губернатора Миколаєва адмірала Олексія Грейга. Як і попередні архітектурні пам’ятки, двоповерхова споруда втілює стиль класицизму. У центральній частині фасад прикрашає шестиколонний портик, увінчаний трикутним фронтоном.
У тіні духмяних акацій влітку, завжди величний, місткий, яскраво освітлений дім тривалий час був не лише місцем для дозвілля офіцерів Чорноморського флоту, він став осередком культурного життя міста. Тут лунала музика, влаштовували прийоми, бали, концерти, слухали лекції та працювали у бібліотеці, навчалися у юнкерських класах та школі музикантів і співаків. Древня будівля могла б стати сучасною візитівкою міста, однак вона стоїть занедбана котрий рік поспіль. Спроби міської влади її відновити і повернути до громадського життя міста виявилися невдалими.
До вулиці Адміральської примикає Соборна площа, на якій колись височів величний собор святого Григорія, покровителя Великої Вірменії. Святиня без перебільшення була серцем молодого міста. Храм отримав посвяту на честь небесного покровителя його фундатора, князя Григорія Потьомкіна, який народився 30 вересня за ст. ст., у день, коли православна церква вшановує вірменського священномученика Григорія Просвітителя. До зведення собору, який заклали у 1790, а освятили у 1794 році, були залучені найкращі російські архітектори: план споруди розробив Іван Старов, доопрацьовував проект Іван Князєв, а керували будівництвом Вікентій Ванрезант та Петро Нейолов.
Збудований у стилі класицизму храм став справжньою окрасою та органічною частиною архітектурного ансамблю Соборної площі – центру міста. Він справляв грандіозне враження на мандруючих лиманом, оскільки був розташований на стрімчастому березі Інгулу. Вирізнявся витонченим оздобленням інтер’єру та багатим церковним начинням. За запрошенням Г. Потьомкіна іконостас виконали італійські майстри. Князь передав у собор церковні предмети та ризи з своєї придворної церкви в Яссах. Серед них були ікони Божої Матері, святого Григорія Просвітителя, Олександра Невського, напрестольні Євангелія та хрести, багато богослужбових книг.
Вже після смерті Г. Потьомкіна, у 1798 році, указом імператора Павла І соборну церкву перейменували і надали їй статус Миколаївського Адміралтейського собору. Це означало, що собор та його причт, до якого віднині могло належати лише військово-морське духівництво, будуть утримуватися коштом Адміралтейства та підпорядковуватися протопресвітеру Чорноморського флоту та портів. Майже 100 років Миколаївський собор був головним храмом Чорноморського флоту, а військовим храмом залишався ще довше – приблизно до кінця 1919 року.
Миколаївський Адміралтейський собор безжально знищили у 1936 році у ході радянської реконструкції головної площі міста. У 1944 році на цьому місці поховали героїчних бійців десанту лейтенанта К.Ольшанського, які загинули, звільняючи Миколаїв від німецьких окупантів. Згодом на честь полеглих спорудили меморіальний комплекс. Тепер, крім старовинних листівок та картин, побачити, як виглядав Адміралтейський собор, можна у краєзнавчому музеї, де представлена його модель.
В історичному центрі міста, на перетині вулиць Лягіна і Потьомкінська, історичні назви яких «Різдвяна» і «Купецька», знаходиться кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці. У ХIX столітті Купецька вулиця проходила повз Червоні торгівельні ряди, де місцеві купці продавали коштовні тканини. На цій вулиці стояли розкішні генеральські та купецькі особняки, неподалік знаходилася стоянка візників.
Саме у цьому районі у 1800 році, всього за один рік, коштом миколаївських купців був побудований новий храм, який у народі стали називати «Купецьким собором». Собор, як і більшість монументальних споруд міста, звели у класицистичному стилі з місцевого вапняку. Однопрестольний храм висотою 38 метрів спирався на позолочені колони. У 1828 році до церкви прибудували ще два бокові вівтарі. Головний вівтар освячений на честь Різдва Пресвятої Богородиці, лівий – на честь святих Костянтина і Олени, а правий – на честь святителя Митрофана Воронезького.
У 1870 році була споруджена дзвіниця, вага її великого дзвону, відлитого у Москві, становила понад вісім тон. Як стверджують історики-краєзнавці, могутній голос великого дзвону добре чули навіть у навколишніх селах. Наприкінці ХIX століття так само коштом купців був збудований великий єпархіальний будинок. Він вміщав біля одної тисячі осіб і одразу став осередком духовного життя парафії Різдва Богородиці.
У роки радянської влади храм істотно розорили: зруйнували купол над головним вівтарем та дзвіницю, а також зняли усі дзвони. У 1936 році собор закрили. З 1946 року у храмі розміщався гарнізонний будинок офіцерів, а єпархіальний будинок довгий час був Будинком вчителя. У 1991 році храм Різдва Пресвятої Богородиці знову став діючим. У відновленому вигляді він є кафедральним собором Миколаївської єпархії УПЦ (МП).
У мікрорайоні Тернівка міста Миколаєва розташована православна церква Успіння Пресвятої Богородиці. Вона була перебудована з турецької мечеті. Спочатку Тернівка – це поселення полонених турків, які висловили бажання стати підданими Російської імперії після закінчення російсько-турецької війни у 1791 році. Для їх духовних потреб у селищі у 1795 році за наказом адмірала Миколи Мордвинова збудували велику кам’яну мечеть з двома мінаретами.
У 1802 році, після переїзду турків до Криму і поселення у Тернівці болгар, за рахунок Адміралтейства мечеть перебудували у християнській храм. У 1804 році його освятили на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Суттєвої реконструкції храм зазнав у 1832 році, однак мінарети простояли фактично до кінця XІX століття. Першим парафіяльним священиком став отець Йоан Єргієв, що служив до того в однойменному храмі міста Адріанополь на теренах Османської імперії.
У радянські часи остаточне рішення про закриття церкви і перетворення її у клуб було прийняте у 1948 році. Храм знову став діючим тільки у 1993 році. Належить до Миколаївської єпархії УПЦ (МП).
Заснування церкви на честь святого Миколая Мирлікійського пов’язане з греками-переселенцями, значна частина яких займалася торгівлею. Грецькі торгові ряди якраз знаходилися по вулиці, яку в майбутньому, за назвою збудованого на її розі храму, назвуть Нікольською. У подальшому серед парафіян церкви також були офіцери та матроси грецького походження, що служили у Чорноморському флоті. До грецької діаспори належала родина відомих флотоводців Аркасів, архітектор Манойла Портарій, адмірал Михайло Манганарі та багато інших видатних особистостей.
Перша дерев’яна церква на честь святого Миколая Мирлікійського проіснувала недовго і не збереглася до наших днів. Другий, кам’яний храм був зведений коштом греків-парафіян у 1817 році. Він є чинним і нині. Значний вклад у будівництво церкви та духовне життя грецької православної громади зробив архімандрит Захарій Петропуло. Примітно, що спочатку богослужіння відбувалося грецькою, тому храм у народі так і називали «грецьким».
Храм був збудований за типовим проектом у стилі класицизму. Його архітектурні форми прості та лаконічні: з’єднані двоярусна дзвіниця зі шпилем та церковна споруда, увінчана масивним барабаном з куполом напівсферичної форми. Нині Свято-Миколаївська церква належить до пам’яток архітектури національного значення. Цей храм має статус собору Миколаївській єпархії УПЦ (МП).
На перетині вулиці Садової та Центрального проспекту знаходиться велична споруда – один із найкрасивіших храмів Миколаєва. Він присвячений найбільш шанованому на Півдні України чудотворному образу Касперівської Божої Матері. Починаючи з 1853 року, щороку у Миколаєві відбувалися хресні ходи з цією іконою. Образ доставляли у місто з Херсона пароплавом і виставляли для вшанування віруючими на два дні у кожній церкві протягом місяця. Потому ікону так само водним шляхом повертали у Херсон і далі у храм села Касперівки.
Миколаївці були переконані, що саме ця ікона врятувала рідне місто під час Кримської війни 1853-1855 років. У знак подяки Богородиці за порятунок місцева громада вирішила звести храм. У 1855 році у відповідь на клопотанням Івана Станіславського, благочинного церков єпархії Миколаєва, генерал-губернатор Моріц Берх дозволив збір пожертв на будівництво собору. Через брак коштів та різні історичні події заклали храм тільки у 1904 році. Завершили будівництво та урочисто освятили головний вівтар на честь ікони Касперівської Божої Матері у 1908 році. Проте храм повстав у повній красі лише у 1915 році після зведення дзвіниці та закінчення оздоблювальних робіт.
Касперівський собор – це грандіозна споруда, вмістимістю до 1500 осіб. Автором проекту став талановитий російський архітектор Федір Еппінгер, відомий проектом реставрації Латеранського палацу в Римі, учень Костянтина Тона, архітектора-засновника «російсько-візантійського стилю» в храмовій архітектурі. За архітектурними формами собор близький до російського стилю, що сформувався у XІX – на початку XX століття. Дзвіниця вкрита шатровим дахом, усі сім церковних куполів мають традиційну форму цибулин, в оздоблені стін використовується багато декоративних різьблених деталей та карнизів.
У радянські часи у 1934 році храм закрили. Далі переобладнали під клуб робітників суднобудівного заводу імені 61-го Комунара, зруйнувавши верхню частину дзвіниці та куполи. Нове життя Касперівської церкви розпочалося лише у 1993 році, коли храмову будівлю повернули віруючим, громаді УПЦ КП. Нині відновлений храм має статус кафедрального собору Миколаївської єпархії УПЦ КП.
На місці старої дерев’яної католицької церкви кінця XVIII століття, що знаходилася на розі вулиць Католицької та Глазенаповської, сучасні Адмірала Макарова та Декабристів, був споруджений та урочисто освячений у 1896 році величний католицький костел. Ініціатором будівництва католицького храму виступили польська громада міста та настоятель парафії Никодим Черняхович. Його збудували за проектом та під безпосереднім наглядом Владислава Домбровського, відомого одеського архітектора польського походження. Будівництво велося за рахунок благодійних пожертвувань та при фінансовій і матеріальній допомозі міської думи.
Костел у наземному плані має вигляд хреста. Зведений розміром 45х28 метрів з червоної цегли місцевого заводу. Дві вежі, висотою 49 метрів, завершуються конусоподібними дахами та увінчані хрестами. Псевдоготичний стиль, де форми модерну поєдналися з деталями готичної архітектури, надав будівлі оригінальний, витончений та впізнаваний силует на тлі інших міських споруд. У 1900 році храмовий ансамбль доповнила двоповерхова будівля парафіяльної школи. До революції у храмі урочисто звучав орган, молитовну атмосферу створювали вітражі, фрески, скульптури Христа, Діви Марії та святого Антонія Падуанського.
У 1935 році костел рішенням міськвиконкому був закритий. Храм передали історико-археологічному музею. У післявоєнні роки він тривалий час слугував Будинком культури профтехосвіти і зазнав великої руйнації. У приміщенні парафіяльної школи розміщувався Миколаївський обласний краєзнавчий музей.
У 1991 році костел святого Йосифа повернули місцевій католицькій громаді. Храм розташований на території Миколаївського деканату, Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ. Зусиллями настоятелів парафії та віруючих відновлена та відреставрована святиня нині має первісний вигляд і в ній, як і раніше, проходять богослужіння та лунає органна музика.
Наприкінці знову повертаємося на вулицю Адміральську. На ній стоїть старовинна лютеранська кірха. Оскільки значна кількість морських офіцерів та військовослужбовців Чорноморського флоту належали до лютеранського віросповідання, у Миколаєві у 1830 році була заснована євангелічна парафія. Згодом коштом державної казни була зведена кірха, освячення якої на честь Христа Спасителя відбулося у 1852 році.
Кірха вирізнялася серед лютеранських храмів того часу оригінальним архітектурним стилем, маловідомим в Росії та Німеччині. Його головний будівничий, архітектор Чорноморського Департаменту Карл Акройд взяв за взірець церковну споруду англіканського типу.
Вівтарна частина кірхи зорієнтована на північ. Відповідно вхід, розташований у прямокутній башті з годинником, знаходиться на півдні. Будівля має вигляд однонефової базиліки, її прикрашають вікна у неготичному стилі. Від початку над вівтарем також знаходилося вікно. Нині на цьому місці – оригінальний вітраж.
У 30-х роках XX століття, фактично, через сто років після заснування, лютеранська громада Миколаєва була розпущена, а будівля кірхи після націоналізації стала використовуватися не за призначенням. Тільки у 1992 році община відновила свою діяльність та була зареєстрована у складі НЄЛЦУ. Ініціаторами відродження релігійного життя та кістяком громади стали виховані у лютеранській вірі члени товариства «Відергебурт», переважно німці за національним походженням. Нині до лютеранської парафії належать віруючі різних національностей, а у стінах храму, крім богослужінь, відбуваються концерти класичної музики.
Як бачимо, морський дух міста закарбувався навіть в архітектурних пам’ятках та християнських святинях. І, звісно, до короткого огляду потрапили далеко не всі знакові християнські храми. До того ж останніми роками в Миколаєві з’явилося багато нових самобутніх церковних споруд, які заслуговують на увагу: вірменська церква Сурб Геворг, православний храм святої Катерини, п’ятидесятницька церква Віфанія тощо. Поза розглядом залишилася й пам'ятки юдейської та мусульманської культової архітектури, а вони є важливою частиною історії та сьогодення міста. Тому знайомство з миколаївськими святинями буде продовжено у наступних нарисах.
Світлини: Т.Длінна, Д.Удовицький, archmykolaiv.com, history.mk.ua, eparhia.mk.ua
Використана література та електронні джерела