Мінливість та вічність на стінах жовківської церкви св. Йосафата

Колишній домініканський монастир, а зараз греко-католицька церква св. Йосафата – перше, що кидається в очі туристу, який приїхав до Жовкви маршруткою.

Церква-сюрприз біля автостанції

Знаходиться він біля самої автостанції. Храм не має ані традиційного куполу, ані високої дзвіниці, але його величний дах з сигнатуркою піднімається високо над містом, змагаючись з банями парафіяльного костелу та василіанської церкви. Оточений високими стінами, монастир виглядає справжнісінькою фортецею. Він примикав до міських оборонних мурів і в разі облоги міг служити додатковою укріпленою точкою. На території монастиря заходились (і знаходяться ще й досі) дві стіни з бойовими галереями і одна кругла наріжна вежа.

Ззовні монастир виглядає цілковитою руїною – головний фасад в риштуваннях, стіни облуплені, на карнизі ростуть берізки, де-не-де збереглася жахлива зелена фарба – сумний привіт з радянської доби.

Проте на тих туристів, що знаходять в собі рішучість сунутись за монастирські стіни, чекає невеличкий сюрприз – всередині храм та монастирські келії повністю відремонтовані. Від ремонту віє новоділом та глянцем, проте детальне вивчення оформлення храму дещо змінює враження. Так, господарі храму зробили все, щоб зберегти первісний декор монастиря, а також його довгу історію.

Сучасний стінопис повторює контури старого – лише образи святих намальовані в новітній техніці. Щоправда, одну старовинну фреску реставратори змогли врятувати – це Матір Божа зі святими Домініком та Агнесою – засновниками домініканського ордену. Знаходиться ця фреска в трансепті, справа від головного вівтаря. Решта – копії, інколи виконані зі смаком та майстерністю, але не приховуючи свого сучасного походження. Наприклад, зустріч свв. Франциска та Домініка та проповідь св. Домініка – сучасні образи, але вони повторюють давні, які колись знаходились на їхньому місці.

Сучасними копіями є і фрески з гербами, що прикрашають бічні проходи в головній наві. Кожна фреска в центрі має чорно-білий герб Ордену проповідників, а зверху – герби Польщі та Литви, тобто складові гербу Речі Посполитої. Знизу ж можна побачити герби Даниловичів, Гербуртів, Собеських – родів, які жертвували на утримування та оздобу цього храму. Є там і герб Жовкви ХІХ століття (щит, розділений навпіл; половина щита – герб Радзивіллів, половина – герб Собеських).

А ось два барокові нагробки в бічних приділах трансепту – не копії. Вони збереглись в цьому храмі майже з часів його заснування. Належать вони Теофілії Собеській та її сину Марку. Саме з цими іменами пов’язано і заснування храму, і його місце як в історії Жовкви, так і в пам’яті усіх, чия доля так чи інакше пов’язана з Річчю Посполитою та її спадком.

Лицарська родина на колесі історії

Я воцарюсь – я царюю – я позбавлений царства. Ці слова писали середньовічні художники на ободі Колеса Фортуни чи Колеса Історії – однієї з найулюбленіших алегорій світової літератури. Коли прийшли до занепаду Рим з Афінами, варвари-германці, ці новоспечені господарі Європи, мали можливість переконатись, яку велику цивілізацію довелося їм зруйнувати. Через це в давньогерманських елегіях так багато співається про славу давно загиблих королів та королівств, які зметнулись догори на колесі історії, щоб в свій час відійти до небуття, стати «ділами давно минулих днів»… За кілька століть варвари на уламках давніх цивілізацій збудували нову – середньовічну. Біля тріумфальних арок, статуй богів та імператорів, руїн язичницьких храмів виросли середньовічні замки, романські та готичні собори, статуї героїв Середньовіччя та Нової Доби. Більшість цих церков та замків, дяка Богові, ще стоять і стоятимуть ще довго, а ось королівства та держави, втіленням чиєї слави були ці замки, храми, статуї, міста, вже давно зникли, залишивши по собі тільки спогади в літописах, піснях чи романах…

Однією такою великою державою, що піднялася догори на колесі історії та швидко впала донизу, була польсько-литовська держава, або, як її тоді називали, Річ Посполита двох народів. Щоправда, складалася вона з трьох народів – поляків, литовців та русинів, але руські землі поляки та литовці поділили між собою задовго до того, як об’єднались в одну державу. Руські князі та бояри, ця середньовічна національна еліта, здавалось, не мали нічого проти цього, і вірно служили хто польському королеві, хто литовському князеві. Русини від поляків відрізнялись головним чином мовою та вірою. Поляки були латинського обряду та говорили польською мовою. Русини сповідували «старожитну грецьку віру» та говорили руською мовою. Потім дехто почав переходити в латинство, асимілюватись в польській культурі та з великою ревністю починали будувати католицькі костели і монастирі.

Засновник міста Жовква, Станіслав Жолкевський, був якраз одним з руських бояр-шляхтичів, які покатоличились та ополячились на межі XVI-XVII століть. Народився він в православній вірі, але перейшов на римо-католицтво. Щоденники свої вів польською мовою, багатства свої витрачав на побудову костелів та кляшторів, зафундував він і єзуїтський колегіум у Львові. Щоправда, на відміну від сучасників, він пам’ятав про своє походження і не цурався його. Крехівський монастир та церква Серця Христового у Жовкві пам’ятають його як свого фундатора, а в архівах зберігаються згадки про те, як він мирив католиків з православними, коли між ними виникали сварки.

Серед відомих захисників православ’я з католиком Жолкевським пов’язані імена Петра Могили та Богдана Хмельницького. Перший три роки служив у Жолкевського, а після загибелі свого покровителя перебрався ближче до Києва та став ченцем в Печерській Лаврі. Родина другого мала дякувати Жолкевському за значно більшу допомогу – той взяв галицького шляхтича Михайла Хмельницького, батька майбутнього козацького гетьмана, на службу, коли Михайло був приречений на вигнання та позбавлення честі. Завдяки Жолкевському Хмельницький отримав вигідне місце служби, дах над головою і репутацію доброго воїна. Саме в Жовкві народився у 1595 році та провів перші десять років свого життя маленький Богдан, і саме Жолкевський допоміг йому з навчанням у львівських єзуїтів.

Разом з гетьманом Жолкевським Богдан Хмельницький відправився до Цецорського походу, де старий гетьман прийняв смерть, прикриваючи відступ решти війська. Богдан же потрапив у полон, з якого був викуплений через кілька років. Більше у Жовкві він не з’являвся – хоча 1648 року підійшов до самісіньких міських мурів.

Громадянська війна

Якраз тоді, 1648 року, колесо історії знову повернулося – і могутня Річ Посполита покотилася під укіс. Богдан Хмельницький на чолі козацько-татарського війська підійшов до Жовкви, йдучи від Львова до Замостя. Ця хвиля народного гніву проти поляків та ополячених панів вже змела на своєму шляху сотні (якщо не тисячі) міст та містечок. Але Львів та Жовква вціліли – Хмельницький не став брати ані місто, де провів студентські роки (традиційно найцікавіші та найщасливіші в житті людини), ані місто, в якому народився та виріс. Один з літописів згадує, що козаки відправили до жовківчан листа, в якому писали про «зичливість до господаря міста, що завжди був їхнім другом». У місті тоді правила Теофілія Собеська, онучка Жолкевського, яку Богдан, мабуть, знав ще немовлям. Що цікаво, кілька літописів вказує, що, підійшовши до міста, козаки спочатку почали штурм, але захисники міста відбили його. Тільки після цього до Жовкви був відправлений лист з пропозицією миру. Отже, Жовкву врятувала не лише шляхетність козацького гетьмана, але й військова вдача пані Теофілії. Онучка великого полководця на той час мала вже сорок з гаком років, і облога 1648 року була не першою битвою, з якою вона зустрічалась. Після смерті Станіслава Жолкевського татари двічі підходили до Жовкви, і кожного разу жінки, що правили в місті – вдова гетьмана, його донька та онучка – брали на себе піклування про захист Жовкви та жовківчан. Теофілія Собеська, вдова Якуба Собеського, засновника Золочівського замку, виховувала двох синів –Марка та Яна. Сини (Ян був молодшим за Марка усього на рік) росли дружно, разом подорожували, здобуваючи науку в Європі, і повернулися на батьківщину тільки коли дізнались про повстання Хмельницького.

Як і в будь-якій громадянській війні, під час Хмельниччини по різні сторони фронту опинились друзі, сусіди, земляки, єдиновірці, товариші по зброї. Йти до повстанців боротись проти шляхетської сваволі, проти магнатських утисків, за власні вольності та за права православної церкви або ставати під королівські прапори на оборону Речі Посполитої – тут кожен робив свій вибір. Ян та Марко Собеські були магнатськими синами. По молодості літ не дуже розбирались в проблемах бідної шляхти, міщан та холопів, а про релігійні утиски – тим більше: в Жовкві сварок між католиками та православними не було. Тому іншого вибору вони зробити не могли – у 1649 році вони проходять бойове хрещення в боях з козаками й татарами Хмельницького. Ян Собеський під королівськими штандартами бився під Зборовом, а Марко – захищав Збараж під проводом Яреми Вишневецького.

Через два роки, під Берестечком, брати вже очолюють власні кінні корогви, кожна з яких складалась з гусар та панцерних козаків. Марко за хоробрість у битві отримує в якості трофея шаблю татарського мурзи Тугай-Бея, а Ян – важке поранення в голову. Від неминучої смерті врятували молодого лицаря лише підлеглі, які винесли свого командира з поля битви.

Доки Ян Собеський лікував рани, брат його продовжував свій бойовий шлях. У 1652 році Марко Собеський, який на той час був старостою красноставським, вирушає з польським військом на нову війну з Хмельницьким. Ця війна привела до повного розгрому поляків під Батогом. Під час битви Марко Собеський отримав командування піхотою та довгий час з великою відвагою стримував натиск козаків і татар – поки не був переможений. Навіть через сто років в українських поемах згадуватимуть про завзятість ворожого полководця:

Собеський, староста красноставський, скінчався,

Переможений та вбитий, скільки не упирався.

Марко Собеський був взятий у полон та страчений – разом з усіма полоненими польського війська, яких Хмельницький віддав туркам і татарам на поталу. Цікаво, чи знав Хмельницький, що серед страчених за його дозволом був правнук його наставника та покровителя? А може, колесо історії так розвело та розділило колишніх товаришів, що стара приязнь (яка вже врятувала одного разу Жовкву від козаків) давно відійшла у минуле?...

Скорботна мати

Доля матері, що втратила сина на війні, оспівана в багатьох книгах, картинах, скульптурах, кінофільмах, музичних творах – починаючи з «Іліади» і закінчуючи «Спасінням рядового Райана» та «совдепівськими» скорботними матерями на солдатських могилах. І кожного разу образ такої матері нагадує нам про усю безглуздість війни – якими красивими словами не виправдовували б цю криваву чоловічу потіху. Теофілія Собеська втратила сина і не могла навіть гідно поховати його – тіло Марка так і не знайшли, та й не було кому шукати. Це була її не перша втрата: двоє синів та донька Теофілії та Якуба Собеських померли в дитинстві.

Єдине, що тепер могла вона зробити – це увіковічити його пам’ять. Нагробні пам’ятники в ті часи ставили в церквах. Вже існуючий на той час парафіяльний костел св. Лаврентія для вшанування пам’яті сина не годився. Справа в тому, що цей храм був, образно кажучи, переповнений нагробками славетних лицарів, їхніх жінок та матерів: там покоїлись дід нашої героїні, бабуся, мати, брат, ще й чоловік. То ж Теофілія вирішує заснувати новий храм, в якому знаходився б нагробок сина, і у 1652 році починає будівництво костелу, який віддала в опіку ченцям Ордену Проповідників. Щоправда, костел вона починає будувати не на порожньому місці – ще до заснування Жовкви тут була невеличка дерев’яна капличка Успіння Пресвятої Богородиці. Тепер на місці каплички виріс величний храм. Якщо порівняти планування костелу з людським тілом, де вівтар – голова, то пам’ятник Марку Собеському зайняв в храмі місто серця.

Через рік, коли побудова храму тривала, а серце ще не знаходило собі місця, Теофілія Собеська відправляється в паломництво до Риму – шукати втішання, і мабуть, прощення: в ті часи будь-яка недоля сприймалась як кара за гріхи. Після Риму побувала вона і в Неаполі. Зараз вже важко встановити, чи в паломництві, чи вже вдома застигла її нова скорботна звістка про смерть її доньки Анни.

Померла Теофілія 1661 року і була похована в домініканському костелі – надзвичайна жінка, що пережила чоловіка, трьох синів і двох доньок. Водночас, ця жінка з неабиякою волею кілька разів рятувала своє місто від облог та змогла виховати одного з найшляхетніших лицарів, полководців та королів світу – Яна Собеського.

Розбудови та руйнації

Дізнавшись про трагічну загибель брата, Ян Собеський поклявся мститись туркам і татарам до кінця життя. До повсталих козаків він великих претензій не мав – мабуть, добре розумів, що змусило пів-України стати під малинові прапори Війська Запорізького. Але методи Хмельницького – потакання татарам з турками, розплата ясирами за військову допомогу – не міг ані зрозуміти, ані прийняти. Тому вважав за священний обов’язок битись проти Хмельницького і його союзників-мусульман. До речі, серед прибічників самого Богдана був якнайменше один ідейний супротивник татар та ясирів – Іван Сірко. Не дивує, що майбутній король та майбутній запорізький отаман стануть друзями: Собеський врятує Сірка з Сибіру та піклуватиметься про його дітей, а Сірко – неодмінно підтримуватиме Собеського в усіх битвах проти турок і татар.

Ставши королем, Собеський доглядає за Жовквою, і за його сприянням оздоблюються міські храми, вулиці, площі, замок. Не оминув увагу короля і костел-усипальниця його матері та (символічно) брата. Саме Собеський (а точніше, майстри Яцек Загоровський та Блажей Мизерський на замовлення короля) прикрасив нагробки брата та матері. Нагробки матері й сина виконані в одному бароковому стилі – символічні урна, родинний герб, алегоричні фігури. Єдина різниця – в декорі, який відображає характер покійних. Нагробок сина прикрашений списами, мечами, луками, гарматами та литаврами, а алегоричні фігури уособлюють мужність та благочестя. Теофілія Собеська, незважаючи на усю свою мужність та силу, зброї в руках, скоріш за все, не тримала. Тому на її пам’ятнику ніякої військової атрибутики немає, а є лише орел в короні – ознака належності Теофілії до королівського роду. Алегоричні ж фігури символізують доброчинність та скорботу. Що ж, засновниця монастиря випила з цієї чаші вдосталь…

Між іншим, за сприянням Собеського в Жовкві оселилися представниці «жіночої» гілки Ордену Проповідників – черниці-домініканки. Це в їхні двері, за місцевою легендою, ломився Меншиков, коли був тут з делегацією Петра І. Кажуть, що тоді цар, аби вгамувати свого казанову, набив йому лице та кинув у річку зі словами «напився, як свиня», і від того жовківська річка має саму таку зоологічну назву.

А колесо історії не стримувало свій хід. У 1772 р. трапився перший розділ Речі Посполитої – ця могутня держава не змогла впоратись з власною могутністю та впала під тягарем внутрішніх свар. Галичина відійшла до Австрії, і австрійська влада масово вилучала в державну власність монастирі (це називалося «реформи») та руйнувала середньовічні українські фортеці (це називалось «ремонт»), щойно збудований монастир домініканок був забраний під військовий шпиталь. А ось домініканам чоловічої статі пощастило – монастир і костел нова влада зачіпала значно менше – хоча деякі монастирські приміщення урядовці і використали для власних потреб. Не стали руйнувати навіть оборонні мури, якими був обнесений монастир. Навіть наріжну башту зберегли!

Щоправда, від пожежі не вбережешся – монастир з церквою кілька разів страждали від вогню. Кожного разу більше за все страждав інтер’єр – треба було перемальовувати стіни, образи (які не завжди встигали врятувати від вогню). Тому останній стінопис, який зберігся на стінах костелу походить з ХІХ – початку ХХ століть.

Коли Австро-Угорська імперія впала, і на її руїнах під захистом Антанти повстала Друга Польська Республіка, поляки змогли не певний час знову відродити шматочок колишньої слави, і почали масово полонізувати цей аж ніяк не польський край. Навіть в маленьких українських селах почали масово будуватись костели, в костелі облаштували дуже красиву каплицю. Одну з кімнат монастиря, що безпосередньо прилягала до храму, повністю обшили деревом, відтворивши інтер’єр каплиць на польських хуторах. Усі прикраси були в «хуторянському» стилі – навіть різьба по дереву відтворювала польські народні традиції. Про режим санації можна сказати багато злого – але ця надзвичайна капличка, яка була її безпосереднім наслідком, навряд чи може викликати щось, крім захоплення.

Але колесо історії для поляків рухалось швидко – і 1939 року Польща була знов поділена між Гітлером та Сталіном. Потім були шість років війни, і поляки остаточно втратили Галичину, яка опинилася в братерських обіймах Радянського Союзу. Прийшов час розквіту СРСР, і радянські можновладці, звісно, закрили усі католицькі храми. Переможеним полякам зробили ласку – дозволили у 1946 році вивезти дещо зі своїх скарбів до Польщі. Так, покійна Теофілія Собеська покинула своє рідне місто – труну з тілом перенесли до домініканського монастиря в Любліні, а потім остаточно поховали в краківському костелі Серця Ісуса. Вивезли до Польщі і старовинний образ Матері Божої Жовківської, що зберігався в домініканському костелі. А храм і келії нові господарі використали під казарми та складські приміщення. Була тут і катівня – під час досліджень пивниці храму було знайдено більш як двісті скелетів з пробитими руками й ногами. Кати з НКВС та КДБ часто розпинали на стінах в’язниці католицьких монахів та священиків…

Величний храм без належного догляду швидко перетворився в цілковиту руїну, схожу на корабель, що потонув під час бурі та був раптово викинутий на берег. Пошарпані стіни, побиті барельєфи, берізки, що виросли на карнизах – типова доля храму в СРСР, до того ж, католицького храму. Що ж, саме так виглядав рай, що його обіцяли українцям ці «визволителі»…

Нове життя та новий обряд

На щастя, колесо історії не дозволило комуністам довго триматись нагорі. Через сорок років Радянський Союз вже перебував в цілковитому занепаді, а невдовзі взагалі припинив своє існування. Щоправда, на землях Галичини радянська система де-факто впала 1989 року – коли Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, почали друкуватись книжки про Січових Стрільців та УПА, а на ратушах поруч із радянським прапором замайорів синьо-жовтий. А через два роки СРСР припинив своє існування, залишивши по собі величезні руїни – руїни заводів, будинків, храмів, руїни економічної та політичної машини, реанімувати яку треба було країнам, які з’явились на уламках цієї імперії – подібно до того, як франкам, англосаксам та готам треба було будувати нові держави на уламках Риму.

Відновлювати з руїн довелося і домініканський костел. Щоправда, домініканці туди не повернулись – як і римо-католики взагалі. Римо-католики в Україні традиційно орієнтувались на поляків. Це – один з пережитків Речі Посполитої, де панувала польська культура та Римо-Католицька Церква. Ті поляки, що пережили війну, за радянських часів, скориставшись нагодою, виїхали до Польщі. У центральних та східних областях України римо-католики досить швидко зрозуміли цей рух колеса історії та пристосувались до нових умов – зараз в Києві, Житомирі, Маріуполі, Сімферополі в костелах служать переважно українською та російською – мовою людей, які живуть на цих землях та яких ксьондзи запрошують на меси. Цим можна пояснити швидке зростання кількості римо-католиків в Києві, Бердичеві, Житомирі та інших подібних містах.

Римо-католики Львівщини не схотіли відриватись від польського коріння – а достатньої кількості парафіян для численних костелів набрати вони не могли. Крім того, неприязнь між поляками та українцями (ще один пережиток давніх часів) не вивітрилась тут до кінця. Як наслідок, багато костелів впродовж останніх років Союзу та перших років Незалежності були передані греко-католикам. Зараз тут — греко-католицька церква св. Йосафата, а в келіях монастиря розташувались кабінети Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ. Звісно, напівзруйновані приміщення конче потребували реставрації – і реставраційні роботи почались. Спочатку був зроблений ремонт всередині, зараз руки дійшли і до фасадів.

З повагою до минулого

Отже, колесо історії робить новий виток. Була річ Посполита – костел був збудований поляками для поляків. Був Радянський союз – костел був зруйнований. Постала на уламках польського та радянського минулого Українська держава – костел відбудовується, але вже в якості українського, греко-католицького храму. Що буде далі? Час покаже. Але певні прогнози можна зробити. Зазвичай, довголіття нової цивілізації залежить не в останню чергу від того, як її представники ставляться до своїх попередників. Саме повага до античного світу дозволила варварам Раннього Середньовіччя з часом перетворитись у лицарів та вчених, побудувати готичні собори, написати лицарські романи та філософські трактати. І саме зневага до культури та історії підкорених народів не дала комуністам створити хоч щось привабливе, що дозволило б зберегти СРСР у 1991 році. Так само російські православні навіть у ХХ столітті, заселяючись в колишній костел чи греко-католицьку церкву, першим ділом руйнували, затирали, забілювали все, що не відповідало їхнім канонам чи нагадувало про неприємні сторінки своєї історії.

За часів Незалежності українці робили і роблять багато помилок, проте дещо свідчить і на нашу користь. Відроджуючи національну історію, піднімаючи з руїн нашу культуру, ми дбаємо і про пам’ять тих, хто царював над нами колись. На Личаківському цвинтарі ніхто не руйнує могили польських вояків, що сокрушили щойно створену ЗУНР, а на Жовківському цвинтарі горять лампадки і на могилах радянських солдат. Доля колишнього домініканського монастиря – ще яскравіший приклад тому. Так, нові господарі не могли не пристосувати храм під свої потреби. Вівтарна частина розписана новомучениками – греко-католицькими священиками, ченцями і черницями, що постраждали від рук нацистів та комуністів. Біля Матері Божої над головним вівтарем – святі Володимир та Ольга, святий Йосафат. Проте те, що можливо було врятувати від загибелі після сорокарічного занедбання, врятовано і відновлено. Романтичний образ Матері Божої з домініканськими святими в лівому приділі збережений та відреставрований. На місці знищених фресок з життя св. Домініка – нові образи на аналогічні сюжети. Герби Речі Посполитої, проти якої боролись українці, не затерті і не забілені – навпаки, вони відреставровані – разом із гербами Собеських, Даниловичів, Гербуртів – усіх жертводавців монастиря. Мало-помалу реставрується «хуторська» капличка – щоправда, від різного дерева залишились лише крихітки, але що можна було врятувати, те врятоване. І нагробки Марка та Теофілії Собеських також відновлено. Останній штрих тут допомогли зробити поляки: відновили нагробні плити з латинськими написами про долю тих, завдяки кому і на честь кого постав цей храм – гідних людей, які опинилися по іншу від нас сторону фронту.

Що ж, колесо історії крутиться лише на землі. В небесах немає часу та немає смерті, немає місця для земних сварок – зате є місце для любові та прощення. Господарі церкви св. Йосафата – давнього домініканського костелу – розуміють це. І в цьому є надія…