Мир, який ми можемо створити
У своєму посланні до Всесвітнього дня миру [2002 року] Іван Павло ІІ навчав істини, яку багато католиків, здається, забули: що «мир» у класичному католицькому сенсі цього слова є справою порядку — порядку, який будується через право і політику.
Процитувавши вчення Другого Ватиканського Собору про те, що мир є «плодом належного порядку речей, яким божественний Засновник наділив людське суспільство», Іван Павло нагадав нам, що «мир порядку» дуже давно є нормативним католицьким поняттям миру. Як висловився Папа, понад півтори тисячі років тому святий Августин стверджував, що «мир, який може і повинен бути збудований у цьому світі, — це мир правильного порядку: tranquillitas ordinis, спокій порядку». Від Августинового «Міста Божого» до сучасного папського магістеріуму, Другого Ватиканського Собору і Катехизму Католицької Церкви, коли Католицька Церква говорить «мир», вона має на увазі «порядок» — порядок, який вибудовується через політику і право на підвалинах справедливості, просвітленої любов’ю, та свободи...
«Мир» має багато значень. Є «мир», який походить із правильних стосунків із Богом: мир внутрішньої тиші, що є даром благодаті. Є «мир» із видіння Ісаї про «гору Господню», де «вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи; не підійме народ на народ меча, і не будуть більше навчатися війни» [Іс. 2:4]. Це мир Божого Царства, мир Божого творення, а не нашого.
І є ще «мир» порядку. Це скромніший різновид миру. Він співіснує із зраненими душами і розбитими серцями. Це мир, у якому мечі залишаються — у піхвах або застосовуються для захисту порядку, — але ще не перекуті на лемеші. Це мир реального світу, як навчає Католицька Церква, і його можна будувати всередині народів і між народами.
Ми знаємо це з досвіду, бо саме таким миром ми користуємося в демократичних політичних спільнотах. Ніхто не стверджуватиме, що всі американці безтурботно живуть у правильних стосунках із Богом або що наша країна є зоною без конфліктів. І все ж Сполучені Штати перебувають у мирі: у мирі справедливого політичного порядку, а це чимале досягнення для суспільства з [350] мільйонів людей драматично різноманітних за релігійними, расовими, етнічними та філософськими ознаками.
Чому ми перебуваємо в мирі? Тому що маємо інші способи розв’язувати наші конфлікти, ніж масове насильство: право і політику, законодавчі органи і суди, відкриту дискусію громадянського суспільства.
Такий самий тип «миру» існує в тих частинах світу, які вирішили зробити дипломатію і право, а не зброю, інструментами розв’язання неминучих конфліктів, що виникають між народами. Війна між Францією та Німеччиною сьогодні немислима. Чому? Тому що французи й німці стали святими? Та годі. Тому що між ними немає конфліктів? Навряд чи. Ні, у цьому історичному епіцентрі європейських конфліктів існує мир реального світу, бо густа мережа міжнародних політичних, правових та економічних інституцій дала французам і німцям інші способи залагоджувати свої розбіжності. Це мир порядку.
Мир порядку — це той мир, який традиція морального мислення про справедливу війну від часів Августина, коли він уперше сформулював принципи справедливої війни на початку V століття, прагнула відновити або збудувати. Тому серйозною помилкою є думати, ніби традиція справедливої війни і прагнення миру якимось чином протистоять одне одному. Мир порядку є метою; традиція справедливої війни запитує: коли і як цей мир порядку може бути відновлений або збудований за допомогою пропорційного й вибіркового застосування збройної сили? Саме мета миру виправдовує засіб військової дії.
Ось чому визначення морально виправданої мети, якої прагнуть досягти застосуванням збройної сили, є головним складником того, чого спосіб мислення справедливої війни вимагає від державних діячів. Саме такого визначення бракувало в іранській авантюрі адміністрації, де мета, здається, змінюється з запаморочливою швидкістю. Яким мав би бути мир порядку в Перській затоці? Це ключове питання справедливої війни, на яке ще належить відповісти.
