«Союз православних журналістів» в Америці: Що потрібно знати про українське минуле цього ресурсу

Євген Філіпішин

Від редакції. Навесні 2025 року в Сполучених Штатах почав активно працювати новий, раніше невідомий англомовний ресурс, який називає себе «Союзом православних журналістів» (СПЖ) або Union of Orthodox Journalists (UOJ) — медійною платформою, яка обіцяє «об’єктивно висвітлювати життя православних громад» та «захищати канонічне православ’я». У багатьох православних американців ця назва викликає інтерес і навіть звучить цілком благочестиво. Однак для читачів в Україні, де цей проєкт виник і сформувався, бренд СПЖ несе чітке церковно-політичне навантаження: це активний учасник запеклої церковної та інформаційної боротьби протягом багатьох років.

Сьогодні, коли СПЖ прагне завоювати американську аудиторію, перед православними читачами постає питання довіри: що це за медіа, яку роль воно відіграло в Україні в період драматичних церковних змін 2015–2022 років і які висновки з цього досвіду слід зробити тим, хто стикається з його публікаціями тепер уже на американській землі.

Щоб зорієнтуватися в цих питаннях, ми пропонуємо аналітичний матеріал, підготовлений на наше прохання в Україні.

Витоки: зародження в умовах кризи (2014–2015)

Після подій Євромайдану — цей період зазвичай називають Революцією Гідності — взимку 2013–2014 років Україна опинилася не лише в стані військового конфлікту з Росією, а й у процесі глибокої трансформації своєї ідентичності. Релігійна сфера стала частиною великої суспільної дискусії про суверенітет, історичну пам’ять та геополітичний вибір країни.

Після усунення від влади президента Віктора Януковича у 2014 році та його втечі до Росії країна взяла курс на євроінтеграцію, і в цій новій політичній конфігурації Церква опинилася в самому центрі національної кризи. Дослідження Pew Research Center показало, що напруження між українськими та російськими церковними спільнотами не можна розглядати у відриві від війни між державами: релігійний конфлікт розвивався паралельно зі збройним протистоянням із Росією.

Найбільша релігійна громада України — Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП) — несподівано опинилася в складному становищі: формально автономна, але канонічно тісно пов’язана з Москвою, вона піддавалася критиці за свою часом реальну, а часом уявну лояльність до Росії. Паралельно посилювалися позиції Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) та інших структур, які прагнули до формування та визнання незалежної автокефальної церкви.

Саме в цьому контексті у 2015 році виник СПЖ. І з самого початку це не було, як можна було б припустити з назви, «спільнотою журналістів». СПЖ виник як медіаресурс, чітко орієнтований на аудиторію УПЦ МП і позиціонує себе як захисника «канонічної Церкви».

Іншими словами, СПЖ виник не як нейтральний інформаційний ресурс, а як активний учасник, а часом і ініціатор полеміки між православними. Його редакційна лінія з самого початку будувалася навколо кількох ключових тез: захист канонічного статусу УПЦ МП, критика автокефального руху, документування тиску на парафії УПЦ МП, подання церковного конфлікту як боротьби за збереження «істинної традиції», а також висвітлення найгостріших сюжетів у стилі «церковних зведень з лінії конфлікту».

У публікаціях СПЖ послідовно формувався образ УПЦ МП як «переслідуваної Церкви», що опинилася під тиском держави та українських націоналістів. Цей наратив виявився ефективним: він резонував із почуттями частини віруючих, які сприймали швидкі політичні зміни як загрозу духовній стабільності.

Показовим є ранній резонансний текст про конфлікт навколо храму в селі Птича. Суперечка щодо юрисдикції там описувалася як «релігійна війна», де юридичний конфлікт перетворюється на зіткнення людей, а суспільство живе з відчуттям, що закони більше не стримують протистояння. Це був не просто репортаж: читачеві пропонувалася емоційна оптика «облоги» — відчуття, що «наших» витісняють, а отже, «нам потрібен свій гучний голос».

Зростання та медійний ландшафт (2016–2017)

У середині 2010-х релігійний медіаринок України був вкрай фрагментований: офіційні сайти єпархій, невеликі портали, безліч передруків і дуже мало власних матеріалів. СПЖ обрав модель, у якій конфлікт стає постійним новинним фоном і головним засобом, що формує лояльність аудиторії. Локальні історії на кшталт «Пташиної» перетворювалися на «симптом країни», а читач опинявся всередині того табору, який потрібно було захищати.

У 2016 році ресурс активно висвітлював Всеукраїнський Хресний хід УПЦ МП, залучаючи знакових діячів, які поєднували церковну тему з політичним коментарем. В одному з матеріалів про підсумки хресного ходу на сайті СПЖ критично згадувалися телеканал «Інтер», український журналіст і політтехнолог В’ячеслав Піховшек та «російські церковні ресурси» як медіа-актори, що брали участь у смисловому оформленні події та «розмивали формулювання». Уже на цьому етапі церковний порядок денний існував у конкурентному медійному середовищі, де питання «хто розповідає і навіщо» ставало частиною самої православної дискусії.

Однією з характерних особливостей СПЖ стало залучення авторів, які прямо пов’язували церковні проблеми з політичною аналітикою. Так, у матеріалах за участю В’ячеслава Піховшека звучала теза про «високу ймовірність релігійної війни» в Україні. Логіка цих текстів не просто описувала вже існуючий конфлікт, а й нормалізувала очікування ескалації: якщо «захоплення храмів» відбуваються щодня, то вибух сприймається як майже неминучий, а відповідальність перекладається з конкретних рішень на якусь історичну долю.

У тому ж 2016 році СПЖ і Піховшек представили аудиторії матеріали про поворот України до Європи та США, описаний як результат «тиску Заходу» та подальшого «розчарування», коли «Захід не зайняв місце Росії». Так геополітичний шаблон «тиск Заходу» впроваджувався в церковну аудиторію задовго до Томосу, а потім використовувався для пояснення церковних криз через «втручання Вашингтона».

Зростання СПЖ супроводжувалося й публічною критикою його позиції. Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ) у 2016 році опублікувала текст, де з посиланням на заяви Антона Геращенка (у контексті громадської безпеки) рекомендувала спецслужбам звернути увагу на діяльність СПЖ (від редакції РІСУ — це саме Антон Геращенко говорить: «Думаю, що над роботою цієї громадської організації є сенс поспостерігати фахівцям з СБУ і Служби зовнішньої розвідки України»). У тому ж матеріалі СПЖ описувався як значною мірою анонімний маніпулятивний ресурс, а також використовувалося жорстке визначення — «прокремлівський».

Можна сперечатися щодо тональності цієї оцінки, але для історії важливо інше: СПЖ з моменту свого створення існував не в режимі «просто релігійного медіа», а в режимі постійної публічної суперечки щодо характеру його місії та політичної лояльності.

На цю критику СПЖ відповідало через своєрідний «контракт довіри». На сторінці «Про нас» редакція описувала свої завдання як пошук відповіді на «церковно-політичну кризу», підкреслювала необхідність «формувати лідерів думок у православному середовищі», обіцяла «об’єктивну оцінку» та «боротьбу з маніпуляціями», водночас наголошуючи на консервативній ціннісній ідентичності.

Для американського читача важливо, що СПЖ від самого початку позиціонував себе не лише як новинний сервіс, а й як ресурс для зміцнення консервативного табору в рамках сучасного православ’я.

Через 2–3 роки після свого створення СПЖ став одним із найпомітніших православних медіа України. Його сила полягала у чіткому нішевому позиціонуванні: поряд із полемікою виходили матеріали на пастирські та катехизаційні теми — типовий механізм «м’якої упаковки», коли людина приходить за «звичайною» інформацією про православ’я і разом із нею засвоює жорсткі геополітичні інтерпретації як природне продовження духовних традицій.

Сайт публікував десятки матеріалів на день: новини, інтерв’ю, аналітичні статті, відеозвернення духовенства. За даними академічного дослідження Національного університету «Острозька академія», станом на 5 січня 2022 року сторінку «Союз православних журналістів — СПЖ» у Facebook стежили 56 080 користувачів, а дослідники відзначали конфліктну лексику та делегітимізуючі ярлики на адресу опонентів, розглядаючи сторінку як виразника позиції «найрадикальнішого сегмента» УПЦ МП.

За даними сервісу Social Blade, YouTube-канал СПЖ, створений 9 березня 2015 року, на сьогодні має десятки мільйонів переглядів і десятки тисяч підписників, а ролики про «захоплення храмів» поширювалися далеко за межами України. Усе це дозволяє говорити про СПЖ як про інфраструктуру поширення конкретних ідеологічних наративів, а не про маргінальний блог.

Криза, Томос та ескалація (2018–2019)

Створення Православної Церкви України (ПЦУ) у 2018 році та отримання Томосу про автокефалію у 2019 році стало поворотним моментом. Російська православна церква (РПЦ) розірвала євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом — і церковна хроніка України стала частиною глобального конфлікту в православному світі. Аналітики Carnegie Endowment for International Peace визначили ці події як демонстративний сигнал крайнього невдоволення Москви діями Константинополя.

Саме в такій атмосфері СПЖ остаточно зайняв нішу «православного медіа як активного учасника конфлікту». Ресурс пропонував аудиторії не стільки картину складного релігійного ландшафту, скільки зрозумілий пропагандистський сюжет: хто «канонічний», хто «розкольник», хто «жертва», хто «агресор», чому «влада тисне», а «Захід втручається». Така схема зручна для мобілізації й нерідко виявляється конкурентоспроможнішою за збалансовану хроніку.

У січні 2019 року СПЖ публікує великий текст Кирила Александрова, де стверджується, що документ Константинополя приносить Україні не повноцінну автокефалію, а нову залежність; в аргументації використовується образ «екзархату». Це показовий приклад редакційного методу: суперечка щодо складного канонічного документа подається як «викриття», що обіцяє читачеві доступ до таємного змісту, який «хтось намагається приховати».

Водночас СПЖ активно розвиває жанр «вічної тривоги». У грудні 2018 року на сайті з’являються матеріали, в яких йдеться про «жахливий тиск» на УПЦ і прогнозується його подальше посилення після «об’єднавчого собору». Такі тексти перетворюють церковний календар із календаря свят на календар загроз, роблячи ресурс емоційною опорою для тих, хто сприймає себе як «бійця на лінії фронту».

На сайті також публікуються тексти, в яких фігурують формулювання про «тиск Держдепу США на Фанар» та про те, що віра в автокефалію — це віра «у всемогутність США». Незалежна доказова база таких тверджень не наведена, проте їхня роль очевидна: закріпити причинно-наслідкову схему «важливі церковні рішення ухвалюються під тиском Америки». Це важливий маркер можливої маніпуляції: США виявляються ключовим персонажем церковної історії без достатніх для цього підстав.

Полеміка, критика та інституційні зв’язки

СПЖ регулярно вступав у полеміку з Міністерством культури та інформації України, з Релігійно-інформаційною службою України (РІСУ) та з журналістами, які підтримували автокефалію. Обмін звинуваченнями в маніпуляціях і спотворенні фактів став звичним явищем. Критики стверджували, що СПЖ використовує емоційно заряджену лексику та однобічну подачу інформації, що посилює суспільну конфронтацію.

До 2018 року суперечка навколо ресурсу переросла у відкритий конфлікт. Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН) повідомляло про прес-конференцію, на якій представники СПЖ заявляли, що активісти праворадикального угруповання С14 (Січ 14) заблокували офіс редакції, заважали роботі та ображали співробітників; директорка СПЖ Анна Піддубна говорила про вторгнення людей у балаклавах, запізнілу й неадекватну реакцію влади. Для медіа, що будує довіру на наративі «гонінь», такі епізоди стають «емпіричним доказом»: якщо «нас атакують», значить «ми говоримо правду».

Навесні 2018 року критика пролунала вже безпосередньо від держави. РІСУ передрукувала заяву Міністерства культури та інформації України, де йшлося про «ескалацію конфронтаційної риторики» у публікаціях СПЖ і наводилися приклади заголовків із сакрально-каральною логікою на кшталт «Бог покарав загарбників…». Претензія стосувалася не лише позиції, а й того, що така подача може розпалювати ненависть і закріплювати дискримінацію.

СПЖ відповіло у стилі контратаки: редакція заявила про подвійні стандарти та про те, що держава ігнорує тиск на УПЦ МП, але звинувачує СПЖ за свідчення про конфлікти. Це типова тактика редакції: замість обговорення коректності мови в центр виноситься питання «чому ви мовчите про наші страждання». Для аудиторії, переконаної, що вона живе в «обложеній фортеці», такий хід діє сильніше, ніж дотримання професійних журналістських стандартів.

Документи, які прямо характеризують СПЖ як офіційний орган УПЦ МП, у доступних джерелах відсутні, але є ознаки «структур легітимації». По-перше, сам СПЖ заявляє, що працює всередині православного середовища і прагне впливати на думку лідерів. По-друге, ресурс долучався до медіаподій навколо УПЦ МП, виступаючи майданчиком для телемарафонів та дискусій за участю духовенства й мирян, де аудиторії пропонували узгоджене пояснення того, що відбувається.

Серед ключових фігур, пов’язаних із СПЖ, дослідники та журналісти називали Віктора Вишневецького (засновника компанії Coal Energy та сайту СПЖ), Олексія Зощука, Анну Піддубну та інших редакторів і авторів. Їхні публікації формували ідеологічне ядро ресурсу; деякі з них одночасно співпрацювали з церковними виданнями УПЦ МП, виступали на конференціях та в ефірі, формуючи експертне поле навколо УПЦ МП.

З самого початку СПЖ звинувачували у поширенні наративів, що збігалися з позиціями РПЦ та офіційною російською риторикою. У матеріалах ресурсу українська автокефалія та Константинополь часто описувалися через призму «західного втручання», а США згадувалися як один із ключових чинників підтримки ПЦУ — рамка, що збігається з ширшим російським дискурсом про «геополітичний проєкт». Це вже не богословська суперечка, а політико-психологічна конструкція, що впливає на те, як віруючі сприймають і Америку, і церковну реальність в Україні.

Центр стратегічних та міжнародних досліджень (Center for Strategic and International Studies) у доповіді «The Kremlin Playbook 3: Keeping the Faith» описує використання релігії та «традиційних цінностей» як частину механізмів шкідливого впливу Росії та прямо згадує СПЖ, пов’язуючи проект із підтримкою митрополита Онуфрія (Березовського) та поширенням недостовірних повідомлень про США та Вселенський патріархат. Для експертів це очевидний сигнал: СПЖ слід сприймати як елемент широкої екосистеми інформаційного впливу Росії.

Війна, санкції, блокування

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року українська влада посилила контроль над ЗМІ, яких підозрюють у поширенні проросійських наративів. У цьому контексті діяльність СПЖ опинилася під пильною увагою як правоохоронних, так і регуляторних органів.

У рамках досудового розслідування Служби безпеки України у справі від 21.07.2023 № 22023101110000608 слідство кваліфікувало діяльність співробітників СПЖ як частину «злочинного плану», спрямованого на розпалювання релігійної ворожнечі, підтримку держави-агресора, підрив довіри до українського суспільства та повернення України в зону релігійного, культурного й політичного впливу Росії. У матеріалах зазначалося, що редакція сприяє поширенню інформації, яка завдає шкоди державній та інформаційній безпеці України, допомагаючи представникам Росії у підривній діяльності в релігійній та інформаційній сферах. На підставі звернення СБУ Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України розпорядженням від 15.11.2024 № 920/2725 наказала провайдерам блокувати на території України низку доменів, зокрема пов’язаних із СПЖ.

У 2024 році українські ЗМІ обговорювали не лише блокування доменів. Видання Detector Media повідомляло, що СПЖ заявило про обшуки СБУ в редакції, а джерела пов’язували цей епізод із розслідуванням російської «агентурної мережі» в інформаційній сфері. Подібні звинувачення потребують судової перевірки й самі по собі не є вироком, однак свідчать про те, що СПЖ в Україні сприймався не лише як релігійний медіаресурс, а й як можливий учасник інформаційних дій, що зачіпають національну безпеку.

Пізніше, у 2025 році, українські ЗМІ повідомляли про санкції Ради національної безпеки та оборони України (РНБОУ), де серед об’єктів санкцій фігурував сайт «Союз православних журналістів». Санкції — це політичне рішення, а не судовий вердикт, але вони фіксують інституційну оцінку ризику з боку держави. Важливо уточнити: до 2022 року публічних повідомлень про юридичну «заборону» СПЖ у класичному судовому розумінні не було, проте після початку повномасштабної війни обмеження стали значно жорсткішими.

Для прихильників СПЖ усе це стало ще одним підтвердженням наративу про переслідування «канонічного православ’я», а для критиків — закономірним підсумком багаторічної редакційної лінії. Саме тому сьогодні, коли СПЖ виходить на американську аудиторію, минуле 2015–2022 років перестає бути «внутрішньою справою» України і стає питанням інформаційної гігієни для православних громад у США та інших країнах.

Висновок: що потрібно знати американському читачеві

Вихід СПЖ в інформаційне поле Америки відбувається в інших умовах. Тут свобода слова захищена, а церковне життя має власні траєкторії, відмінні від українських та європейських. Проте головне питання залишається тим самим: чи можна сприймати цей ресурс як нейтральне та надійне джерело інформації, зважаючи на його історію в Україні.

Історія СПЖ показує, що він формувався як активний, надзвичайно ідеологізований учасник внутрішньоправославної боротьби, а не як сторонній спостерігач, який дотримується виважених оцінок. Його підхід до висвітлення подій будувався навколо захисту певної еклезіологічної позиції та критики альтернативних моделей церковного устрою, часто з використанням емоційно зарядженої лексики та образу «обложеної фортеці».

Історія СПЖ в Україні — приклад того, як релігійна журналістика може ставати частиною ширшої інформаційної боротьби та переносити конфлікти з одного національного контексту в інший. В епоху глобальних медіа подібні проєкти легко змінюють мови та аудиторії, зберігаючи при цьому колишні рамки інтерпретації та установки.

І тому для православних американців, так само як і для православної аудиторії в інших країнах, йдеться насамперед про критичне сприйняття та розуміння того, в якому історичному та політичному середовищі сформувалася церковна та ідеологічна ідентичність цього ресурсу.

Питання, яке постає перед читачем у США, просте: чи бачить він у СПЖ незалежну православну журналістику чи заангажовану медіаплатформу, активного учасника гострого політичного та церковного протистояння. Відповідь на це питання вимагає знання історії. І саме цю історію — 2015–2022 років — необхідно мати на увазі, коли СПЖ говорить тепер уже від імені «міжнародної православної спільноти». Важливо, щоб хвороблива налаштованість на пошук «внутрішніх ворогів» і подальший розкол православних не емігрувала з України в інші країни.

Переклад українською РІСУ