Мировичі
Старшинський рід з Переяслава
Вихідці з роду Мировичів — не лише чоловіки, а й жінки — відіграли помітну роль у драматичних подіях європейської історії кінця XVII — середини XVIII ст. Досить сказати, що представники цього роду були сподвижниками гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика; одні з Мировичів кумалися із шведським монархом, інші хитали трон московських царів.
Свій початок рід Мировичів веде від Івана Мировича, який 1691 чи 1692 р., за гетьмана Мазепи, отримав уряд над переяславським полком. Мирович був одружений з донькою заможного козака Пелагією Голубівною, з якою мав дев’ятеро дітей.
Уже на початку свого полковництва, восени 1693 р., Іван відзначився в битві з татарами при р. Кодим, де загін з полків Мировича, Пашковського та Палія (3-4 тис. козаків) відбився від удесятеро більшої білгородської орди, завдавши їй тяжких втрат. Пік військової кар’єри Івана Мировича припадає на 1704 р., коли Мазепа призначив його та миргородського полковника Данила Апостола наказними гетьманами в поході на Волинь. Тоді українське козацтво брало участь у російсько-шведській війні на боці росіян, і в цьому поході козаки мали діяти проти шведів спільно з польськими союзниками Петра І. З вини польського командування кампанія закінчилась невдачею, козаки розбіглись, і цар зажадав від Мазепи страти обох полковників. Однак гетьману вдалося не тільки врятувати їм життя, а й зберегти за ними полковницькі перначі.
Того ж 1704 р. Іван Мирович заклав у Переяславі Покровську церкву, що мала стати одним із найзначніших храмів у цьому місті, і почав будувати її власним коштом.
Фатальним для хороброго полковника став 1706 р., коли очолюваний ним переяславський полк був обложений шведами у фортеці Ляховичі, розташованій на північний схід від Берестя. Про героїчну оборону цієї твердині, що тривала майже півтора місяця (від 19 березня до 1 травня), радянські історики згадували мимохідь, вважаючи її лише незначним епізодом у тогорічній кампанії російсько-шведської війни. Однак у військовій історії України оборона Ляховичів є, на наш погляд, видатною подією. За тривалістю перебування в облозі та за героїзмом козаків вона майже не має аналогій в історії козацтва. Певною мірою з нею можна порівняти хіба оборону Хортицької Січі козаками Дмитра Вишневецького за півтора століття перед тим, восени 1558 р., коли обложені татарами січовики через брак харчів були змушені їсти власних коней. Така ж ситуація виникла й у Ляховичах, однак переяславці й гадки не мали здаватися ворогові.
Героїчна оборона Ляховицької фортеці водночас стала кульмінацією життя родоначальника описуваної тут козацької фамілії. Спробуймо докладніше розповісти про неї на підставі наявних українських, російських та шведських джерел.
Але спочатку повернімось до фортеці, де, спаливши містечко, зачинились переяславські козаки. Вона була однією з найпотужніших в усій Речі Посполитій, мала могутні бастіони та бруствери, наповнений водою рів у 15 метрів завширшки. Всередині замку стояв двоповерховий кам’яний палац, споруджений білорусько-литовським магнатом П. Сапєгою, якому раніше належали Ляховичі. Загалом Ляховицька фортеця витримала 8 облог, узимку 1595—1596 рр. її чотири рази безуспішно штурмували загони Северина Наливайка.
Крім переяславців, в обороні Ляховичі брали участь німецькі й польські вояки союзника Петра І у війні зі шведами — саксонського курфюрста, та місцеві жителі-білоруси («литвини»), яких разом налічувалось кількасот чоловік. З них і складався гарнізон фортеці до приходу туди козаків Мировича.
Становище обложених було дуже важким. 140 кілометрів боліт і непрохідних на ту пору доріг відділяли їх від ставки гетьмана Мазепи, який перебував тоді в Мінську.
Запаси продовольства й фуражу були у фортеці мізерні, отож незабаром там розпочався голод, стали гинути коні.
Гетьман Мазепа намагався визволити з облоги переяславців. На допомогу їм він вислав великий українсько-російський військовий загін чисельністю понад 4,5 тис. чоловік, однак на підході до Ляховичів, біля містечка Клецька, його розгромили шведи. Після битви переможці влаштували поблизу замку, на виду в обложених парад, під час якого демонстрували свої бойові трофеї — прапори й бунчуки, проводили полонених, стріляли по фортеці із захоплених гармат. Але хоча обложені вже втратили останню надію на порятунок, козаки й не думали складати зброю: ще кілька діб вони мужньо боролись. Проте попри героїзм і самовідданість переяславців 1 травня 1706 р. шведи під проводом полковника Крейца (майбутнього генерал-фельдмаршала й командувача шведської армії в битві під Переволочною) захопили замок.
Як це трапилось — наявні джерела повної ясності не дають. Офіційний історик, духівник шведського монарха А. Нордберг повідомляє у своїй «Історії Карла XII», що козаки прагнули боронитись до загину, однак їх наміру не поділяли німці й «литвини» із замкового гарнізону, схиляючись до капітуляції. На цьому грунті між обложеними виникали сварки й бійки. Під час однієї з таких сутичок комендант фортеці, німець, наказав відчинити ворота, і шведи увірвались досередини. Опинившись у безвихідному становищі через зраду союзників, більшість переяславців на чолі зі своїм полковником змушені були скласти зброю. Однак 150 козакам вдалося порятуватися (їх зустрів Іван Мазепа в Борисові, коли вони повернулися з Ляховичів в Україну) — і це є ще одним доказом того, що переяславці не хотіли капітулювати всією залогою.
За наказом Карла XII, що приїхав до Ляховичів наступного ж дня після здобуття замку, полонених примусили зрівняти із землею стіни й вали фортеці, які більше не відновлювались. По тому бранців погнали до Штетина, звідти морем перевезли до Швеції. У Штетині дружина підтримуваного Карлом XII польського короля Станіслава Лещинського звернулась до шведського монарха з проханням звільнити Мировича, однак Карл не погодився — можливо, тому, що був розгніваний упертим і згубним для шведів опором козаків у Ляховичах. Сам факт звернення королеви Марії, а також смерть Івана Мировича у шведському місті Ґетеборзі 17 грудня 1706 р. наводять на думку, що Мирович, очевидно, був поранений або тяжко хворий, бо навряд чи королева стала б клопотатися про здорового й неушкодженого старшину ворожого війська.
Чи не єдиним джерелом відомостей про обставини смерті й поховання полковника Мировича залишається запис у поминальнику Києво-Печерської лаври. Цей запис ще в минулому столітті дивував дослідників своєю загалом не властивою поминальникам розлогістю, завдяки якій він перетворився на своєрідну епітафію з викладом подій останнього періоду життя небіжчика. У кільканадцяти рядках повідомляється, що Іван Мирович, перебуваючи на царській службі, потрапив у полон до шведів 1 травня 1706 р. і був вивезений до Швеції, у Ґетеборг (Тоттенбурк), де й помер «у великих злигоднях і багато скорбот перетерпівши» в день Варвари-великомучениці (з контексту — того ж таки 1706 р.). Далі сповіщається, що однополчани поховали свого провідника «под зборищем лютерським», тобто біля лютеранської церкви.
Як нам стало відомо із шведських джерел, на початку XVIII ст. у Ґетеборзі було два лютеранських храми — собор і Німецька, або Христинина, церква (названа так на честь королеви Христини, що обдарувала її великими привілеями). Біля котрого з цих храмів поховано переяславського полковника, встановити не вдалося, але пошуки відповідних документів у шведських архівах тривають.
Характер відомостей про смерть і поховання Івана Мировича в поминальнику Києво-Печерської лаври дозволяють з певністю стверджувати, що їх подано зі слів його однополчан, які пройшли з ним увесь гіркий невільницький шлях від Ляховичів до Ґетеборга й були свідками його останніх днів. На нашу думку, це троє сотників Переяславського полку — бубнівський Д. Деркач, золотоніський Л. Шульга, домонтівський С. Колибоженко, — які, за повідомленням М. Максимовича («Бубнівська сотня»), звільнилися «з Божою поміччю» зі шведського полону навесні 1707 р. й улітку того ж року повернулися в Україну.
Тяжке горе — загибель чоловіка — не зломило пані Мировичеву. Змушена сама дбати про майбутнє своїх численних дітей, вона енергійно керує господарством, обмінює й купує землю, збільшуючи родинне майно. Вона ж добудувала закладену чоловіком Покровську церкву (освячену на Покрову пам’ятного 1709 р.), щедро обдарувавши її. Ця церква простояла двісті років, аж поки її зруйнували в 30-х рр. радянські «борці з релігійними забобонами».
Тарас Шевченко, перебуваючи в Переяславі 1845 р., намалював Покровську церкву. Згадав він її і в повісті «Близнецы», досить критично висловившись про архітектуру цього храму. Проте тут же Кобзар із захопленням описав запрестольну ікону Покрови з цієї церкви, високо оцінивши її як мистецький та історичний твір. На ній під омофором Богородиці було зображено царя Петра І та його дружину Катерину, а також кількадесят людських постатей: придворних, представників духовенства й козацької старшини. Очевидно, на підставі місцевих переказів Т. Шевченко стверджував, що на цій, за його словами, «історичній картині» зображено гетьмана Мазепу, Мазепиного «друга» й «соучастника» (так!) Івана Мировича, а також руйнівника Батурина Олександра Меншикова. Думка про саме такий склад персонажів переяславської Покрови кочувала, з незначними варіаціями, з однієї наукової праці до іншої аж до 80-х рр. нашого століття. Відзначалась велика популярність цього образу, який вважався чудотворним, про що серед віруючих ходили легенди. Розповідали, зокрема, таке: одного разу, ще до Полтави, коли Мазепа молився у храмі перед цим образом, із ока Богородиці викотилась сльоза.
Останні дослідження переконливо доводять, що ця ікона (її копія зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва, оригінал же зник під час руйнування храму) була написана в 1722— 1723 рр., і на ній не міг бути зображений Мазепа, якого тоді щорічно проклинали в усіх церквах Російської імперії. Малоймовірно, що на ній був і портрет полковника Мировича, який на той час вже давно помер, а його родину заслали до Сибіру. Такою була дяка московського тирана Мировичеві за багаторічну небезпечну службу. Спочатку. 1712 р., його родину позбавили всіх маєтностей в Україні й вислали до Москви за прихильність до «зрадника Мазепи», з яким емігрували син Федір та дочка Ганна. Потім, 1716 р., Пелагію Мировичеву з дітьми відправили до Тобольська, а Василя Мировича звинуватили у зв’язках з братом Федором і після тортур засудили до каторги.
У Тобольську Мировичі прожили майже 30 років. Тут виросли діти й онуки Пелагії Мировичевої, тут дехто з них знайшов і вічний спочинок. Своїх дітей Пелагія виховувала патріотами України, вірними своїй Батьківщині. Її син Іван, що виріс у Сибіру й дослужився до офіцера, будучи відряджений супроводжувати валку з залізом від Катеринбурга до Санкт-Петербурга, з дороги втік, вирішивши дістатись до Криму, одного із центрів тодішньої української еміграції. Здійснити цей задум було нелегко — адже належало перетнути майже всю європейську територію країни з півночі на південь, ризикуючи щохвилини бути схопленим чи вбитим. Козацька вдача Івана Мировича-молодшого допомогла йому щасливо дістатись до Криму, де він зустрівся із своїм братом Федором.
Полковниця Мировичева виховувала своїх дітей в пошані до прадідівської віри. На цьому грунті в неї стався конфлікт з іншим сином, Дмитром. Він навчався в Тобольській школі для шведських військовополонених І під впливом учителів-лютеран захитався у вірі, став уникати богослужінь у православному храмі. Тоді мати власноруч побила 18-річного юнака й на півроку замкнула його в лазні, щоб вигнати з нього «лютеранську єресь». Це їй, судячи з подальшої долі Дмитра, таки вдалося. З ним Пелагія Мировичева доживала віку в Сибіру і постійно клопоталася про дозвіл на повернення в Україну.
Дозвіл був їм нарешті дано аж 1744 р., коли пані Мировичевій минуло вже, мабуть, 80 літ. Незважаючи на дуже похилий вік і тяжку в ті часи дорогу, Пелагія в супроводі Дмитра того ж року виїхала з Сибіру й тільки наступного прибула в Україну.
Можна лише дивуватись могутній життєвій силі цієї героїчної жінки, що пережила смерть чоловіка й чотирьох дітей, а ще трьох — емігрантів — більше вже не побачила на цьому світі — і не зламалась, мужньо витримала всі удари долі. Пробувши понад 30 літ на засланні, поховавши в сибірських снігах дітей, Пелагія, ризикуючи померти дорогою, все-таки повернулась в Україну. Упокоїлась вона в рідній землі, можливо, на цвинтарі збудованої нею Покровської церкви.
Дмитро, з яким Пелагія приїхала з Сибіру, активно включився, згідно із родинними традиціями та вихованням, в автономістський рух козацької старшини, яка прагнула відновлення давнього козацького устрою. 1749 р. бачимо Дмитра разом з його шуряком (чоловіком сестри Федори), генеральним обозним Яковом Лизогубом, у складі депутації старшини в Петербурзі, куди вони прибули просити царицю Єлизавету про відновлення гетьманства.
Драматичним, сповненим страждань і пригод було й емігрантське життя дітей полковника Мировича Федора й Ганни. Федір ще досить молодим чоловіком отримав від Мазепи почесне звання бунчукового товариша, служив старшиною в рідному полку. Коли Мазепа розпочав визвольну боротьбу з московським царатом, Федір Мирович приєднався до нього, залишившись вірним до кінця. Після смерті Мазепи, в уряді якого Федір обіймав посаду генерального бунчукового, новий гетьман Пилип Орлик призначає його своїм генерал-ад’ютантом (1711 р.) Відтепер протягом кількох десятиліть Федір Мирович виконує різноманітні дипломатичні місії, здійснює заходи, спрямовані на організацію коаліції європейських держав для визволення України з-під московського гніту. З цією метою Федір Мирович об’їздив майже всю Європу, іноді інкогніто, остерігаючись царських шпигунів, довго жив у Швеції, Польщі, Туреччині, у Криму.
До кінця свого життя Федір Мирович лишався незламним борцем і, як він вже 80-літнім писав до сина Пилипа Орлика, Григора, був «відданий назавжди інтересам Батьківщини, бажаючи лише дочекатися нагоди, щоб офірувати останню краплину крові для неї й довести їй мою вірність...» 1758 р. Федір Мирович помер у Криму.
Разом з братом Федором та своїм чоловіком Семеном Забілою виїхала в еміграцію за гетьманом Мазепою й Ганна Мировичівна. У Бендерах між подружжям стався розрив, Забіла повернувся в Україну, а Ганна невдовзі вийшла заміж за Мазепиного небожа Андрія Войнаровського, від якого мала двох дітей. 1711 р. Ганна Войнаровська-Мирович разом зі шведським королем Карлом XII хрестила в Бендерах Орликового сина Якуба. Отак вдруге переплелися життєві шляхи представників козацького роду Мировичів та шведського монарха.
Подальший розвиток подій в європейській політиці зумовив дивовижний, навіть парадоксальний поворот у стосунках Карла XII з Мировичами. Якщо 1706 р. король тримав у полоні голову родини — полковника Івана Мировича, то рівно через 10 років Карл XII опинився в ролі неоплатного боржника Мировичевої доньки Ганни.
А сталося це так. Ще 1709 р. шведський монарх позичив у Мазепи 200 тисяч талярів — величезну на той час суму. Після смерті Мазепи спадкоємцем усього гетьманового майна, у тому числі й боргових зобов’язань боржників Мазепи, став його небіж Войнаровський. 1716 р. резидент Петра І в нейтральному місті Гамбурзі організував викрадення Войнаровського. Після допитів, тортур, ув’язнення в Петропавловській фортеці його відправили на довічне заслання до Якутська.
Внаслідок цього Ганна Войнаровська з дому Мировичів стала спадкоємицею свого чоловіка, включаючи й борг Карла XII. Невдовзі вона звертається до короля, а після його загибелі — до шведського уряду з вимогою повернути гроші, однак сума була настільки великою, що королівство, яке вело тоді нещасливу війну з Росією, було неспроможне її сплатити. Минуло понад 10 років, поки з Ганною Войнаровською нарешті розрахувались. Проте уряд Швеції не зміг виплатити всю суму грошима, і на погашення боргу Ганні Войнаровській було передано королівський замок Тіннельсе та кам’яницю у Стокгольмі. Цим майном Ганна Войнаровська володіла до початку 40-х рр., а тоді продала замок королівській родині й виїхала зі Швеції. Далі сліди її губляться, однак у Швеції залишились її діти, Кароліна-Елеонора та Станіслав; можливо, зараз у жилах не одного шведа тече козацька кров колишнього бранця Івана Мировича.
Цікаво, що 1721 р. у дім Войнаровської зайшов, жебраючи, однополчанин її батька, Семен Вейгерин (Венгрин?), свідок останніх днів Івана Мировича. Він розповів його доньці про обставини смерті й похорону полковника. Вона листовно звернулась до шведського уряду з проханням віддати їй Вейгерина «для послуг».
У нас немає прямих даних про відвідини Войнаровською могили батька в Ґетеборзі, однак важко припустити, що ні Ганна, ні її брат Федір, який перебував у Швеції від 1714 до 1719 р., не приїжджали вклонитись прахові полковника.
З обставин «вибивання» боргу зі шведського уряду, а також із заходів Ганни Войнаровської щодо врятування свого чоловіка з московських пазурів видно, що це була непересічна жінка, вольова, енергійна, підприємлива, високоосвічена (листи писала французькою, латинською, німецькою, шведською мовами). Рішучістю характеру, самовідданим захистом інтересів родини Ганна Войнаровська нагадує свою матір, Пелагію Мировичеву.
Зазнали московської «ласки» й представники третього покоління роду Мировичів, зокрема, Федорові сини Яків і Петро. 1724 р. їх притягли до відповідальності у справі їхнього дядька, наказного гетьмана Павла Полуботка, що сконав у Петропавловській фортеці. 1732 р. за таємну поїздку до Польщі для зустрічі з батьком обох було заслано до Сибіру. Тут 1740 р. у Якова народився син Василь, якому випало на долю вписати останню трагічну сторінку до історії боротьби свого роду з московським деспотизмом.
Василь Мирович був офіцером, служив підпоручником у Смоленському та Нарвському піхотних полках, брав участь у Семирічній війні. Кілька разів звертався до Катерини II з проханням повернути конфісковані ще 1712 р. українські маєтності його предків, однак марно. Тоді Василь Мирович вирішив помститись імператриці за кривду свого роду. Перебуваючи на службі в Шліссельбурзькій фортеці, де було ув’язнено прямого спадкоємця російського престолу Івана VI (Антоновича), Мирович розробляє план державного перевороту, внаслідок якого Катерину II було б усунуто від влади, а трон посів би царевич Іван. Можливо, натхнений прикладом недавнього піднесення до вершин слави й могутності братів Орлових, помічників Катерини II у здобутті престолу, юний Мирович у такий спосіб сподівався відновити справедливість, повернути відібране майно і — хтозна? — може, полегшити долю «України, чого прагнули його батько, дід, дідові брати...»
Однак цьому задумові не судилося здійснитись. Коли вранці 5 липня 1764 р. Василь Мирович спробував звільнити Івана Антоновича, тюремні наглядачі, діючи за таємною інструкцією, вбили царевича. Продовжувати заколот не було сенсу, Мирович склав зброю, його арештували й невдовзі стратили.
Не можна не захоплюватись відчайдушною сміливістю й беззастережною рішучістю 24-річного офіцера, що наважився самотужки, майже без спільників, повернути хід історії. Незважаючи на невдалий фінал своєї акції, Василь Мирович залишається в очах нащадків героєм, яких небагато знає світова Історія. У подвигові Мировича не можна не бачити впливу родинних традицій тираноборства, що добре усвідомлювала Катерина II, назвавши юнака «сином і онуком бунтівників».
Людина і світ. — 1998. — №3. — С. 10—14.
В’ячеслав ГНАТЮК
