Чи є місце християнству в українських вишах, а якщо і так, то яким чином? Де пролягає межа світського та релігійного в системі освіти? Баланс у морально-духовному та світському розвитку особистості шукали представники різних конфесій та освітніх закладів у рамках подіумної дискусії «Християнство в університеті: межі можливого», що відбулась 26 січня в Інституті св. Томи у Києві.
Чи є місце християнству в українських вишах, а якщо і так, то яким чином? Де пролягає межа світського та релігійного в системі освіти? Баланс у морально-духовному та світському розвитку особистості шукали представники різних конфесій та освітніх закладів у рамках подіумної дискусії «Християнство в університеті: межі можливого», що відбулась 26 січня в Інституті св. Томи у Києві. Зустріч приурочена до 25-річчя «Співдружності студентів-християн Україна» (ССХ).
Коли розмова заходить про релігію та освіту, вона зазвичай розвивається у двох напрямках: як гарантувати моральне виховання і при цьому не викликати протистояння та відкидання будь-чого духовного через світськість системи освіти. І головною помилкою цих дискусій може бути надія на те, що держава суттєво змінилась за роки незалежності та всюди присутні 70% вірян, що показують соціологічні опитування. Неочікувано після старшого покоління прийшло нове, яке не менш войовниче ставиться до перетину межі світського і релігійного, аргументуючи це концепціями прав людини, свободи та євроінтеграції, вважає Юрій Решетніков, екс-керівник Державного комітету України у справах національностей та релігій (2009—2010). Тому, на його думку, треба зрозуміти, як з цим бути та підтримувати баланс, а не сподіватись на масову євангелізацію.
Новий закон «Про освіту», що викликав чимало коментарів, не містить принципу світськості, як попередні версії. Решетніков пояснює це тим, що ніхто раніше не знав, що це таке і тлумачили довільно або як «попам тут не место». Але відсутність принципу не прояснює практичні моменти, де і як пролягає межа у сфері освіти.
«Бог має почуття гумору, тому що у радянські часи я чотири рази не міг завершити освіту через свою віру, — пригадує старший пастор церкви «Нове життя» Анатолій Калюжний. – А сьогодні я сиджу тут і можу говорити про те, як інтегрувати християнство в сучасну систему. Там, де немає християнства, на поверхню виходять великі проблеми, які християнство стримує. Не буде християнства – не буде моралі, цілісності суспільства та гармонії. Але як це має відбуватись – це інше питання».
Показовими можуть бути й інші ситуації, як претензії студентів УКУ та сумбурний протест студентів НПУ ім. Драгоманова. Це лише окремі ознаки, окрім публічних розмов про те, чи потрібна релігія у вишах, школах, дитсадках, і в якій формі. Директорка ССХ Юлія Ніколайчук вважає, що якщо університет відповідає на професійне покликання людей, то християнство шукає відповіді на глобальний поклик у житті. Університет може допомогти молоді стати кращими людьми: «При роботі зі студентами основне питання, яке постійно виникає – це чому у світі так багато страждань? І хто, як не Церква, може на це відповісти?»
Попри те, що перші університети у ХІІІ столітті заснували церковні організації, вони завжди мали автономію, зауважує директор Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського у Києві о. Войцех Сурувка. Освітній заклад ніколи не був складовою частиною Церкви як, наприклад, парафія; Церква не могла прямо впливати на його внутрішнє життя, окрім питань віросповідання. «Слово «Universität» має два головних тлумачення. Перше – охоплення всіх напрямків знань, а друге – спільний пошук істини. Університет – це місце, де студент разом з викладачем шукають істину, коли Церква шукає спасіння. Боюсь, що сучасні студенти сприймають навчання зовсім по-іншому. Церква ж радіє, коли людина розвивається і не займається прозелітизмом в освіті, але підтримує співпрацю», — пояснює він.
З досвіду Польщі, існують два основні шляхи, як християнство інтегрується у вищі навчальні заклади. Перший – це факультет або програма з теології, яка напряму займається цими питаннями та має власних студентів. Додатково кожен університет має обов’язковий предмет – філософію релігії. Другий – це душпастирське виховання поза навчальним процесом, що найчастіше відбувається у форматі університетського капеланства або бесід зі служителями та запрошенням студентів на парафію у вільний від навчання час. О. Войцех два роки прослужив капеланом у польському місті Щецин, але студенти самі приходили до нього після знайомства.
Натомість й Україна має власні приклади інтеграції та співпраці християнських організацій зі світськими університетами або ж створення власних навчальних закладів, особливо після офіційної можливості отримати державну акредитацію релігійними установами. З досвіду ССХ, можна умовно виділити три шляхи сполучення християнства та вищої освіти, додає Юлія Ніколайчук. Це, наприклад, «парадний вхід» через відкриті лекції, заходи, дискусії; підбадьорення студентів-християн до неформального залучення та активності, наприклад, у Студентській раді та «неформальний» через інші активності у позанавчальний час.
Є й інші ситуації – коли університет та релігійна організація відкривають спільні навчальні програми. Такий досвід мають Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова та Християнський центр «Реаліс», чим ділиться директор центру Сергій Тимченко. «Раніше можна було діяти тільки «в лоб», тому ми створювали окрему програму з лідерства для молодих служителів, — пригадує він. – З 90-х років ми відчули, що суспільство стало закриватись до релігії, але разом з тим відкрились і нові можливості. І після виступу відомого теолога на відкритому заході народились дві академічні програми».
На сьогоднішній день в НПУ діють програми «Психологічне консультування та капеланство», а також «Соціально-політична етика та теологія», де вчаться представники різних християнських конфесій та віросповідань. За словами Сергія, в цьому є деякі ключові уроки: співпраця з університетом можлива (уже майже три роки) тільки тоді, коли до цього готові дві сторони; важливо проговорювати очікування та проблеми і вкладати ресурси у розвиток; форми співпраці можуть бути різними, але важливо утримуватись від ідеологізації процесу з обох сторін.
Ще один приклад – новий курс «Християнська педагогіка у вищій школі», який офіційно відкрився два роки тому, завдяки доктору педагогічних наук і професорці Університету менеджменту освіти Ірині Сіданіч. За її словами, це можливість підготувати державних фахівців у цій сфері, аби потім вони мали можливість відкривати нові спецкурси, маючи власних кандидатів наук та докторів, а значить і викладачів з державним дипломом.
Одразу повний комплекс державних освітніх закладів різного рівня створили адвентисти у місті Буча під Києвом. Історія почалась 18 років тому, за підтримки двох благодійних фондів, до чого була причетна Людмила Штанько. За цей час офіційно розвинулись дитячий садок, середня школа та Український гуманітарний інститут, де на сьогоднішній день відкриті 7 спеціальностей. Головною метою було створення альтернативи, аби християни також мали можливість отримувати освіту з ціннісним фундаментом. Сьогодні там вчаться представники інших релігій та нерелігійні люди, яких приваблює рівень освіти та атмосфера. Система навчання передбачає один предмет духовно-морального спрямування на вибір кожного семестру, а також заборону на паління, вживання алкоголю та нецнотливі стосунки на території кампусу. «Ми використовуємо досвід активної позиції студентів та всіляко розвиваємо це, — підкреслює Людмила. – Студенти розвивають власні проекти, які включені в офіційний навчальний процес, які також оцінюються. Це виховує корпоративну відповідальність, важливі навички та громадянську позицію».
Яскравий приклад – це і відомий Український католицький університет (УКУ) у Львові, який також приймає абсолютно різних студентів. Свій успіх та популярність серед української молоді вони пояснюють й тим, що релігія не нав’язується, а створюється простір для пошуків власного рішення для кожної людини. Єдина заборона діє на пропаганду атеїзму, але особиста позиція не може піддаватись критиці. Священик Дмитро Романко, студентський капелан УКУ, не відкидає непорозуміння з деякими студентами через баланс релігійного та світського, але бачить важливість у розумінні того, чим саме є християнство: «Якщо слово університет нам зрозуміле, то християнство ми часто асоціюємо з тим, що не є важливим. Молодь західної України часто розуміє релігію як обряди. Для мене ж християнство це і щоденне рішення не красти, бути чесним, не підтримувати корупцію та інше. Ми часто говоримо про те, що треба солити, але чи задумаємось про якість солі? Якщо є люди, які поважають одне одного, то між ними не буде війни, а буде діалог. Вони можуть не поділяти іншу думку, але можуть сприймати позицію іншого та спілкуватись, разом шукати можливостей».
Важливо не обдурюватись, що переважна більшість українців є релігійними, наголошує завідувачка відділу історії релігій та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ Людмила Филипович. «Не треба тішити себе, що нас є маса. Треба жити згідно з тією істиною, яка існує, і що не всі номінально релігійні люди є справжніми вірянами. Треба ставити питання до форми, у якій ми подаємо та викладаємо християнство, і працювати над якістю», — певна вона. Сама ж професорка має тривалий досвід викладання релігієзнавства в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де знайомить студентів з живим релігійним життям. Це і навчальний процес – знання про суть релігій, і духовний вплив та поштовх до роздумів. За її досвідом, важливо робити акцент на консолідацію та просування християнських ініціатив, а не чекати, поки держава має здогадатись про наміри та сама піти назустріч.
«Ми продовжуємо ставитись до держави та університету як чогось «не нашого», — підтримує Юрій Решетніков. – Насправді ж це все «наше» і найефективнішою стратегією буде наше включення християн у всі процеси. Очевидно, що віряни не народжуються деканами, проректорами та професорами, але цього варто прагнути. Там, де є люди, які бажають змін, ці зміни і відбуваються». Учасники дискусії певні, що Церква може бути ресурсом спікерів та викладачів для системи освіти, головне не забувати про ключове питання: «чи сьогоднішня Церква така, що молодь захоче до неї прийти?»