Місця втечі від світу і його марноти на Поділлі
Яка багата й щедра на унікальні пам’ятки історії українська земля! У цій частині Поділля недалеко одна від одної розташовані дві унікальні пам’ятки – такі різні, та все ж і такі схожі. Єднає їх те, що як в монастирі, так і в Пущі відлюдника люди шукали одного й того ж — втечі від світу, від його марноти. А різнить їх те, що в монастирі люди це робили гуртом, тоді як в Пущі відлюдника усамітнився нікому не відомий чоловік…
Свято-Троїцький монастир
На околиці Сатанова, на вершині порослої лісом гори розташований Свято-Троїцький монастир. На сьогодні він не діє, але у збереженій церкві проводяться богослужіння громади УПЦ (МП).
За переказом, цей чоловічий монастир був заснований в XІ столітті ченцем з Афону. Спочатку він знаходився в печері, яка розташована трохи нижче у лісі, й зараз до неї ведуть дерев’яні сходи. До цієї печери є і хід через колодязь із верхньої частини пізніше побудованого монастиря.
Печера є частково природною, частково вирубаною людьми у вапняку, який досить легко піддається обробці. На сьогодні вона складається з двох маленьких келій, підземної церкви та коридору, який їх з’єднує. Одна з келій носить назву келії випробовування. У ній міститься камінь, на який ставали на коліна ті, хто хотів стати монахом. Вважається, що до чернечого життя був готовий той, хто міг витримати так цілу ніч. У підземній церкві зберігся напрестольний камінь. На ньому й зараз стоять ікони та хрест. Із запаленою свічкою можна пройти темним коридором, зайти у вузькі келії, хоч на дворі й літо, але в печері прохолодно, темно. У підземній церкві є невеличке віконце, крізь яке видно схили гори, на якій стоїть монастир, та вікові дерева.
Вийшовши з печери до лісу, можна побачити залишки порослих мохом кам’яних надгробків та хрестів. На них можна розгледіти фрагменти написів на церковнослов’янській, якою користувалися ченці. Видно, що чиясь турботлива рука намагалася навести на лісовому цвинтарі порядок — місця декількох могил обкладені камінням, деякі залишки надгробків стоять у головах поховань.
Повертаємося до верхньої частини. До сьогодні збереглися частини кам’яних споруд, будівництво яких завершилося 1744 року. Зараз з трьох монастирських храмів зберігся один, побудований на честь Святої Трійці. Інші два храми — Покровський та Миколаївський не збереглися. Варто відзначити, що багато споруд монастиря не збереглося, особливо велику шкоду монастиреві було завдано після його другого закриття у 1962 році, коли споруди почали розбирати на каміння для потреб будівництва, зокрема для корівника. За час своєї довгої історії монастир був православним, а з 1707 по 1793 рік у ньому діяв греко-католицький монастир ченців-василіан.
У 1893 році монастир стає жіночим. На території й зараз збереглися могили – одна з них датована 1953 роком. Тоді упокоїлась в Господі ігуменя Рафаїла Святова. Свято-Троїцький монастир закривали двічі – в 1929 та в 1962 році. Після першого закриття радянською атеїстичною владою, під час окупації у 1942 році монастир відновив свою діяльність.
Сліди варварського ставлення до віри з боку комуністичної влади видно й зараз, хоча православна громада УПЦ, якій передано храм та залишки монастиря у 1989 році, й відреставрувала храм, відновила дзвіницю, встановила дзвони. У кам’яних спорудах чернечого корпусу можна побачити залишки розписів. На фресці, яка зображує Богородицю, чиясь варварська рука повністю знищила обличчя, хоча руки й плечі збереглися…
Свого часу Свято-Троїцький монастир був відомим духовно-просвітницьким центром. У його стінах у XVII столітті частину свого чернечого життя провів Арсеній Сатанівський, який згодом долучився до створення греко-слов’янського словника та очолював редагування богослужбових книг, якими користуються й досі. Колись монастир відвідали Богдан Хмельницький (1653 р.), російський імператор Петро I (1711 р.). Перед Альпійським походом до монастиря завітав визначний полководець Олександр Суворов.
Історія монастиря, його споруди та печери вивчені ще не до кінця й чекають своїх дослідників.
Пуща відлюдника
На протилежному від Сатанова боці річки Збруч, яка розділяє Хмельницьку й Тернопільську область, уже в Тернопільській області, на території Природного заповідника Медобори знаходиться ще одне унікальне місце – Пуща відлюдника.
Якщо переходити через швидкоплинний Збруч, проходити старовинне село Кренцилів Гусятинського району, в якому й досі знаходять предмети побуту часів Київської Русі, то можна ввійти до лісу. Дорога веде до гори. По обидві її сторони старий, темний, листяний ліс. Відчувається, що знаходишся в заповіднику, багато грибів, ростуть рослини, які занесені до Червоної Книги.
Десь на пів дороги до печери відлюдника знаходиться інша печера, природна, глибиною біля 30 метрів. У ній на самому дні знаходяться невеликі озера. Вхід до неї закритий. Дещо вище видно залишки стародавніх рукотворних валів. У часи Київської Русі тут було місто Звенигород. Пізніше у цих глухих місцях ще довго після прийняття християнства жили язичники.
На самому вершечку гори знаходиться печера відлюдника. Дерев’яні сходи допомагають підійти до входу у печеру, біля якого стоїть дерев’яний хрест. Кажуть, що відлюдник прийшов у ці краї в 30-ті роки XIX століття. Протягом чотирьох років у вапняку видовбав собі печеру, й там жив близько сімдесяти років, померши у дуже похилому віці. Місцева жителька розповідала авторові цих рядків, що її мати, яка народилася на початку XX століття, вже не застала його живим.
Ніхто не знає імені цього чоловіка, звідки він прийшов, навіщо вирішив усамітнитися в глухому лісі. Але відомо, що він постійно молився й до нього йшли люди з навколишніх сіл з проханням про молитву. Харчувався чоловік дарами лісу та тим, що приносили йому люди.
Печера складається з двох приміщень – в одному відлюдник жив, у іншому молився. Кам’яне ліжко, погане освітлення, холод та вологість були постійними супутниками відлюдника впродовж його тривалого перебування. Зараз у тій частині печери, де молився самітник, стоять ікони, престол, свічки. Один раз на рік, на Зелені Свята, сюди приходить священик та люди із сусіднього села й проводять у печері богослужіння.
Нерідко ми шукаємо святих місць за межами України. Але найближчою для нас завжди буде той образ святого життя, який є поруч з нами.
На межі Хмельницької та Тернопільської областей знаходиться селище міського типу Сатанів ( Городоцький район, Хмельницька область). Мальовнича природа (у Хмельницькій області Національний природний парк “Подільські Товтри”, у Тернопільській – Природний заповідник “Медобори”), річка Збруч, водні джерела вже здавна притягували наших предків селитися в цих місцях. Відповідно там відбувалися чисельні історичні події, свідками яких є архітектурні пам’ятники Сатанова. Звичайно, що там де жили люди, вирувало й релігійне життя. Кореспондент РІСУ Василь Коршак відвідав Сатанів й розповідає про два з багатьох пам’ятних місць цих країв — Свято-Троїцький монастир та Пущу відлюдника.
Яка багата й щедра на унікальні пам’ятки історії українська земля! У цій частині Поділля недалеко одна від одної розташовані дві унікальні пам’ятки – такі різні, та все ж і такі схожі. Єднає їх те, що як в монастирі, так і в Пущі відлюдника люди шукали одного й того ж — втечі від світу, від його марноти. А різнить їх те, що в монастирі люди це робили гуртом, тоді як в Пущі відлюдника усамітнився нікому не відомий чоловік…
Свято-Троїцький монастир
На околиці Сатанова, на вершині порослої лісом гори розташований Свято-Троїцький монастир. На сьогодні він не діє, але у збереженій церкві проводяться богослужіння громади УПЦ (МП).
За переказом, цей чоловічий монастир був заснований в XІ столітті ченцем з Афону. Спочатку він знаходився в печері, яка розташована трохи нижче у лісі, й зараз до неї ведуть дерев’яні сходи. До цієї печери є і хід через колодязь із верхньої частини пізніше побудованого монастиря.
Печера є частково природною, частково вирубаною людьми у вапняку, який досить легко піддається обробці. На сьогодні вона складається з двох маленьких келій, підземної церкви та коридору, який їх з’єднує. Одна з келій носить назву келії випробовування. У ній міститься камінь, на який ставали на коліна ті, хто хотів стати монахом. Вважається, що до чернечого життя був готовий той, хто міг витримати так цілу ніч. У підземній церкві зберігся напрестольний камінь. На ньому й зараз стоять ікони та хрест. Із запаленою свічкою можна пройти темним коридором, зайти у вузькі келії, хоч на дворі й літо, але в печері прохолодно, темно. У підземній церкві є невеличке віконце, крізь яке видно схили гори, на якій стоїть монастир, та вікові дерева.
Вийшовши з печери до лісу, можна побачити залишки порослих мохом кам’яних надгробків та хрестів. На них можна розгледіти фрагменти написів на церковнослов’янській, якою користувалися ченці. Видно, що чиясь турботлива рука намагалася навести на лісовому цвинтарі порядок — місця декількох могил обкладені камінням, деякі залишки надгробків стоять у головах поховань.
Повертаємося до верхньої частини. До сьогодні збереглися частини кам’яних споруд, будівництво яких завершилося 1744 року. Зараз з трьох монастирських храмів зберігся один, побудований на честь Святої Трійці. Інші два храми — Покровський та Миколаївський не збереглися. Варто відзначити, що багато споруд монастиря не збереглося, особливо велику шкоду монастиреві було завдано після його другого закриття у 1962 році, коли споруди почали розбирати на каміння для потреб будівництва, зокрема для корівника. За час своєї довгої історії монастир був православним, а з 1707 по 1793 рік у ньому діяв греко-католицький монастир ченців-василіан.
У 1893 році монастир стає жіночим. На території й зараз збереглися могили – одна з них датована 1953 роком. Тоді упокоїлась в Господі ігуменя Рафаїла Святова. Свято-Троїцький монастир закривали двічі – в 1929 та в 1962 році. Після першого закриття радянською атеїстичною владою, під час окупації у 1942 році монастир відновив свою діяльність.
Сліди варварського ставлення до віри з боку комуністичної влади видно й зараз, хоча православна громада УПЦ, якій передано храм та залишки монастиря у 1989 році, й відреставрувала храм, відновила дзвіницю, встановила дзвони. У кам’яних спорудах чернечого корпусу можна побачити залишки розписів. На фресці, яка зображує Богородицю, чиясь варварська рука повністю знищила обличчя, хоча руки й плечі збереглися…
Свого часу Свято-Троїцький монастир був відомим духовно-просвітницьким центром. У його стінах у XVII столітті частину свого чернечого життя провів Арсеній Сатанівський, який згодом долучився до створення греко-слов’янського словника та очолював редагування богослужбових книг, якими користуються й досі. Колись монастир відвідали Богдан Хмельницький (1653 р.), російський імператор Петро I (1711 р.). Перед Альпійським походом до монастиря завітав визначний полководець Олександр Суворов.
Історія монастиря, його споруди та печери вивчені ще не до кінця й чекають своїх дослідників.
Пуща відлюдника
На протилежному від Сатанова боці річки Збруч, яка розділяє Хмельницьку й Тернопільську область, уже в Тернопільській області, на території Природного заповідника Медобори знаходиться ще одне унікальне місце – Пуща відлюдника.
Якщо переходити через швидкоплинний Збруч, проходити старовинне село Кренцилів Гусятинського району, в якому й досі знаходять предмети побуту часів Київської Русі, то можна ввійти до лісу. Дорога веде до гори. По обидві її сторони старий, темний, листяний ліс. Відчувається, що знаходишся в заповіднику, багато грибів, ростуть рослини, які занесені до Червоної Книги.
Десь на пів дороги до печери відлюдника знаходиться інша печера, природна, глибиною біля 30 метрів. У ній на самому дні знаходяться невеликі озера. Вхід до неї закритий. Дещо вище видно залишки стародавніх рукотворних валів. У часи Київської Русі тут було місто Звенигород. Пізніше у цих глухих місцях ще довго після прийняття християнства жили язичники.
На самому вершечку гори знаходиться печера відлюдника. Дерев’яні сходи допомагають підійти до входу у печеру, біля якого стоїть дерев’яний хрест. Кажуть, що відлюдник прийшов у ці краї в 30-ті роки XIX століття. Протягом чотирьох років у вапняку видовбав собі печеру, й там жив близько сімдесяти років, померши у дуже похилому віці. Місцева жителька розповідала авторові цих рядків, що її мати, яка народилася на початку XX століття, вже не застала його живим.
Ніхто не знає імені цього чоловіка, звідки він прийшов, навіщо вирішив усамітнитися в глухому лісі. Але відомо, що він постійно молився й до нього йшли люди з навколишніх сіл з проханням про молитву. Харчувався чоловік дарами лісу та тим, що приносили йому люди.
Печера складається з двох приміщень – в одному відлюдник жив, у іншому молився. Кам’яне ліжко, погане освітлення, холод та вологість були постійними супутниками відлюдника впродовж його тривалого перебування. Зараз у тій частині печери, де молився самітник, стоять ікони, престол, свічки. Один раз на рік, на Зелені Свята, сюди приходить священик та люди із сусіднього села й проводять у печері богослужіння.
Нерідко ми шукаємо святих місць за межами України. Але найближчою для нас завжди буде той образ святого життя, який є поруч з нами.
