Мислитель-кар’єрист, гетьман і цар-3

Закінчення. Початок читайте «День», №№ 37-38, 42-43

Хоч би як дивно це виглядало, факт і досі залишається фактом: в оцінці скоєного Прокоповичем зла (точніше — в небажанні про це говорити) сучасна українська історіографія недалеко відійшла (це — щонайменше) від історіографії радянської та російсько-імперської. Дуже часто зустрічаємо тут такі дефініції: «вірний сподвижник Петра у справі докорінного реформування держави», «архітектор петровської «перебудови», «визначний філософ-гуманіст», «автор теорії модернізації Російської імперії» тощо.

Тут необхідні суттєві уточнення. Прокопович і справді був видатним філософом, математиком, логіком, істориком (тлумачив російську історію як складний, але неминучий процес переходу від початкової цілісності часів Київської держави до розчленування з наступним вкрай жорстоким, але необхідним відновленням втраченої єдності. Зрозуміло, що така теорія була схвалена Петром). Проте річ у тім, що Феофан ніколи не був гуманістом! Ця дуже обдарована людина стала провідним ідеологом тоталітарної, абсолютистської Російської держави. Питання: чи маємо ми пишатися тим, що Феофан був українцем — чи якраз цей факт повинен стати підставою для гірких, самокритичних, вкрай гнітючих роздумів?

Лише поодинокі історики ХХ ст. (здебільшого вчені української діаспори) пам’ятали й розвивали думку Михайла Грушевського: «Прокопович — природжений кар’єрист». Серед них, зокрема, варто згадати Бориса Крупницького (1894—1956). Ось що він писав про Феофана: «Наблизившись до Петра, цей колишній панегірист Мазепи не тільки підтримує, обороняє і популяризує його реформи, а й пише, за царським дорученням, знамениту «Правду воли монаршей», в якій, зокрема, виправдовує перед народом і всім світом поступування Петрове з сином Олексієм Петровичем» (якого «вінценосний» батько закатував. — І. С.). «Він, — веде далі Крупницький, — офіційний піїт усіх російських царів свого часу — Петра І, Катерини І, Петра ІІ, Анни Іоаннівни. З надзвичайним зрозумінням ситуації та придворних відносин він все стає якраз на той бік, від якого залежить благо в державі».

Більше того, як вказує Борис Крупницький, «коли, після смерті Петра І Прокопович все ж почуває себе загроженим з боку численних своїх ворогів, не соромиться кинутися в обійми страшного Преображенського приказу (центру тортур, батога й диби. — І. С.), співпрацюючи з ним до кінця свого життя і поборюючи своїх дійсних або позірних ворогів поліційними методами. Його безоглядність та неперебірливість у засобах іде так далеко, що він, шукаючи за чиновниками крамольних листів і доносів, губить сотні людей, у тім числі ієрархів православної церкви, зосібна Теофілакта Лопатинського — людину високої моралі й чистого християнського життя».

Непідкупна (попри всі трагедії) Історія зберегла для нас воістину промовисті факти, які можуть бути чудовим доповненням до слів Б. Крупницького. Так, є всі підстави стверджувати, що саме Прокопович, цей предтеча наступних «самовідданих малоросів» (саме про таких писав Шевченко: «грязь Москви»!), подав у серпні 1723 року донос на наказного гетьмана Павла Полуботка, звинувачуючи його в державній зраді, а саме — в таємних зносинах (листуванні) зі «зрадником Орликом», свого часу — найближчим соратником гетьмана Мазепи, творцем знаменитої Конституції. Полуботок помер у в’язниці Петропавлівської фортеці 1724 року, незадовго до смерті Петра. А Феофан — став року 1725-го першим за честю членом Святійшого Синоду, архієпископом новгородським. І залишався при цих найвищих духовних санах аж до смерті 1736 року (помер своєю смертю, не від тортур, не в сибірському засланні, попри те, що на престолі була вкрай жорстока Анна Іоаннівна)...

Цікаві міркування про спадщину та особистість Феофана висловив Михайло Грушевський. Він зазначав: «Сучасники, люди західної культури, яким доводилося мати з ним діло, однодушно з подивом і вдячністю (саме так. — І. С.) відзиваються про його ученість, культурність, людяність — як явище виїмкове в тодішній російській столиці. Але на його ближче окруження робили враження не стільки його здібності, знаття й ідеї, як блискучі успіхи його кар’єри. Він любив блиск, владу, багатства і виставність. Його владича резиденція славилась своїми бенкетами, розкішшю, сибаритством. Сковорода, котрий має в собі багато спільного з ним в ідеології й може до певної міри вважатися його ідейним наступником, як людина і моральний характер — повний контраст йому, і наскільки він робив незвичайний моральний вплив на своє окруження, настільки безплодним з цього боку був Прокопович. Інтелектуально він, може, був навіть сильніший від свого далекого учня, але морально стояв незмірно нижче. Особливо останні роки його життя (1730—1736), коли в боротьбі зі своїми ворогами він воював з ними не словом і переконанням, а політичними процесами, в’язницею, тортурами,— справляють особливо прикре й гнітюче враження».

Михайло Сергійович Грушевський, як бачимо, свого часу запропонував до обговорення цікаву, малодосліджену і змістовну тему: Прокопович та Сковорода. Втім, повернімося до «практичних здобутків» архієпископа Феофана. Сучасний російський історик Євгеній Анісімов, не лише блискучий фахівець з історії політичних спецслужб у Російській імперії ХVІІІ ст., а й чесна, мужня людина, нагадує, що саме за найдіяльнішої, безпосередньої участі Прокоповича ще за життя Петра було підписано царський указ, який зобов’язував, примушував (під страхом жорстокої кари) священиків — «духовних отців» — розголошувати таємницю сповіді своїх «духовних синів». І негайно, у разі, якщо в такий спосіб вони дізнавалися про «державну зраду», «злоумышление против Его Царского Величества», «бунт» (хай навіть не існувало жодних доказів), — негайно сповіщати про це «куди належить» (той же страшний Преображенський приказ). А там уже кати свою справу знали добре.

Отже, таємниця сповіді — річ, священна для християн, переставала існувати. Годі й казати, як це вплинуло на авторитет православної церкви, до того ж, уже повністю, стараннями того ж Прокоповича, одержавленої. Євгеній Анісімов справедливо пише: «Подвиг святого Іоанна Непомука Чеського, який не відкрив навіть під загрозою мученицької смерті сповідальні одкровення своєї «дщері духовної» (дружини короля, яку монарх страшно ревнував) та підданого за це страшній страті, — в Росії уявити собі просто неможливо. Священик розглядався владою як посадова особа, котра служить державі разом з іншими чиновниками» (а хіба не так було за нещодавніх радянських часів? І хіба не так зараз у Росії, і не лише в Росії? Традиції Феофана Прокоповича живуть!).

Таким чином, далі Є. Анісімов робить висновок: «Священнослужителі діяли як помічники слідчих: напучували обвинувачених у катівнях, сповідували «державних зрадників», а потім докладно звітували про це перед Таємною канцелярією. З діячами церкви нещадно розправлялись так само, як і з іншими «государевими рабами». На особливу увагу заслуговує така думка Євгенія Анісімова: «Гордовите твердження деяких сучасних російських істориків про те, що в Росії ХVІІ—ХVІІ століть не було жахіть інквізиції Західної Європи, вимагає дуже й дуже суттєвих уточнень. Справді, церковних судів, подібних до інквізиції католицької церкви, у нас в Росії не було. Але їхню роль зразково виконували органи політичного розшуку, які, як і держава загалом, взяли на себе функції захисту православної віри в її єдиній офіційній версії». Додамо до цього: а ким був, власне, Феофан Прокопович, як не інквізитором найвищого рангу? Інквізитором, який 1720 року надіслав царю донос на архімандрита Гедеона, ненависного свого ворога, — і Петро наклав резолюцію: «О нем, Гедеоне, объявить в Синоде, и когда с него тот сан духовный сымут — накрепко пытать». І таких фактів — десятки, сотні...

***

Спадщина Феофана Прокоповича, відверто кажучи, не лише майже не відома в сучасному суспільстві (а ми, можна сказати, кров’ю платимо всі ці три століття за зроблене ним) — вона навіть не проговорена, тим паче, не осмислена. Звісно, більш утішно, коли в центрі уваги перебувають яскраві сторінки національної слави! Прокопович — зовсім інший випадок. Не скажімо, що національної ганьби (занадто значний масштаб особистості), але, в усякому разі, грізного національного застереження, ще, схоже, не почутого. А саме: ось яке зло здатен творити високоосвічений інтелектуал-кар’єрист, дуже й дуже «амбітний», котрий, керуючись настановами подвійної (а то й потрійної) лояльності, ревно й талановито починає служити іншій державі, яку він не сприймає як чужу, і допомагає придушувати свободу свого народу, його церкву, його національну ідентичність. Це зло тим значніше, чим талановитіша людина, яка коїть його. І чим герметичніше заблоковані соціальні ліфти у феодальному (напівфеодальному) суспільстві. При цьому особливо важать якості й цілі тих, кого піднімають такі ліфти...