Митрополит Димитрій (Рудюк): "Бути архиєреєм – означає бути звершувачем Євхаристії та батьком"
У житті владики Димитрія (Рудюка), Митрополита Львівського і Сокальського УПЦ КП, відбувалось щось подібне, – пошук і знаходження особистого, ексклюзивного шляху, а отже і цілісного покликання. Про життєві виклики і шукання власної стежки – у нашій розмові для Духовної величі Львова.
- Преосвященніший Владико, у притчі про весільний бенкет ми чуємо слова Господні: «Багато покликаних, але мало вибраних». Як розуміти, на Ваш погляд, ці слова?
– Не тільки священики, але і миряни ствердно знають, що вони є покликаними. У пастирському богослов’ї є така тема, як покликання до священичого служіння. Цю місію відчуває кожен, хто йде за Христом і працює у Його винограднику. Такого не буває, що Господь не викликає на це служіння. Та все ж кожна людина є свобідною, здатна це покликання з часом звести нанівець. І це, на жаль, трапляється дуже часто. Господь каже про це у двох моментах – у євангелиста Луки є притча про вечерю, у євангелиста Матфея – про весільний бенкет. Господь справді каже, що є багато покликаних, але мало обраних у цьому служінні. Я не хотів би себе зачислювати до обраних, оскільки це з мого боку виглядало б неправильно щодо Самого Бога. Не тому, що я вважаю себе найбільшим грішником, але тому, що цим вибором керує сам Бог. Недаремно один із афонських старців, ПаїсійСвятогорець, казав: «Коли б я помер і опинився у раю, я б дуже здивувався. Коли б я помер і побачив у раю тих, кого не думав тут побачити, я також дуже б здивувався. І, звичайно, я б радий був побачити тих, про кого я думав ціле життя, що вони таки будуть у раю». Отож, через смирення цей старець показує, що покликання не залежить від самої людини, але людина повинна трудитися для того, щоб бути обраною. На жаль, це надзвичайно важко і у світському житті, і у священичому, і у архиєрейському. Проте ці речі можна здолати, якщо бути на своєму місці.
- Читаючи Вашу біографію, дізнаємося, що після завершення школи Ви вступили до Київського національного університету ім.Т.Шевченка на історичний факультет. Що змінило сферу Вашого покликання – від світського до духовного?
- Коли я завершував школу, то вже тоді було бажання навчатися у духовному закладі. Проте цей час, а саме 1989 рік, не давав таких можливостей, які є сьогодні. Я знав про існування духовних семінарій і в Одесі, і у Києві, у Москві і тодішньому Ленінграді, а нині – Санкт-Петербурзі. Тобто такий вибір був для тодішніх православних кандидатів до священства. Проте на той час я не мав духівника, який міг мене правильно скерувати на цю дорогу. Тому йшов до Бога і до духовного служіння власними стежками, без будь-якої допомоги духівника. Коли приїхав на навчання до Києва, вступив на історичний факультет, пішов у Лавру і став активно брати участь у церковному житті. Був такий момент, коли тривали курси для викладання Закону Божого в школах, тоді це якраз ставало популярним, ректор тодішньої семінарії отець Петро Влодек пропонував мені, другокурснику, покинути факультет і зразу ж вступити на 3 курс до Київської духовної семінарії. Проте велика відповідальність перед самим собою та батьками не дозволила мені так швидко злегковажити і залишати студіювання історії у найбільшому провідному вузі України. Але тоді я чітко зрозумів, що після завершення факультету вступлю до семінарії. Не забуваймо, що коли я навчався в університеті, ще все залишалось доволі радянським, зокрема викладання дисциплін, тому я розумів, що варто розділяти освіту на світську і духовну. Ніхто про це не знає, але ще у дитинстві я зображав священика. У нас вдома на горищі були старі ікони моєї прабабці, я їх розставляв у змайстрованій татом прибудові до балкону і створював власний храм, потім майстрував собі «кадило» і «служив». Я виростав у християнській родині, де бабця мала величезний вплив на моє виховання, у нас завжди вдома була духовна література, оскільки вона була «пєвчою», керувала жіночим хором. Тому часто листав «Псалтир», «Требник», «Молитовник». До речі, перша мова, якою я навчився читати була церковнослов’янська, а перша книга – «Псалтир» києво-печерського друку, а вже потім була книжка «Про дівчинку Наталочку, кришталеві черевички і сріблясту рибку». Ще пам’ятаю, як одного разу без дозволу бабці, я взяв у неї молитовник і пішов у поле пасти корову, сів у рові над водою і виспівую «ВоскресенієХристововидівше» і тут надходить класна керівничка, трохи мене посоромила, але в неї мама також співала з моєю бабцею і тому в школі вона нічого не розповіла, бо десь внутрішньо була зі мною, школярем, однодумною.
- Майже у 23 роки Ви були рукоположені у сан диякона одночасно прийняли неодружений стан. Як у такому юному і романтичному віці обрати таке незмінне для життя покликання?
Я готував себе до цього вибору. Моя бабуся дуже переживала з цього приводу, завжди ставила у приклад нашого репресованого отця Володимира Рогальського (про нього згодом я написав книгу, дослідивши справу у Галузевому архіві СБУ). Мовляв, можна бути і одруженим священиком. Проте на той час це не було моє таке ствердне рішення, я лише пробував «зондувати» ґрунт, оскільки переважно батьки проти такого рішення своїх дітей. Ми похоронили бабцю у лютому 1993 року, а вже через рік я був рукоположений у сан диякона. Все відбувалося дуже просто. Наш сьогоднішній Патріарх, а тоді митрополит Філарет, у якого я був секретарем, запитав мене про вибір стану. Я ж відповів, що хочу стати ченцем. На той час ще не було так багато монастирів, тому більше, ніж рік був у целібаті, а потім прийняв чернечий постриг. Неодружене священство – це явище, яке не є рідним для православ’я, оскільки у нашій Церкві або одружений, або монах. Цей стан є станом дещо невизначеності, знаючи, що поруч стоять з тобою одружені священнослужителі, не дуже комфортно, для мене особисто це також був своєрідний час підготовки до чернецтва. Все відбувалось не з моєї волі. Зрештою, я багато про це мріяв. Мій постриг відбувся 3 жовтня. У цей день поминаємо св. Димитрія Туптала, знаменитого агіографа та історика Церкви. Той, хто приймає чернецтво, зазвичай не знає свого майбутнього імені. Напередодні мене викликав Святійший, тоді ще митрополит, відкрив церковний календар і сказав, що не може оминути цього імені та постаті. Після завершення факультету Патріарх поставив переді мною чітко питання про подальшу духовну освіту, також йшла мова про викладання історії України у Київській духовній академії і семінарії, оскільки я мав відповідний диплом світського вишу. Тож розпочався час викладання і навчання, тут було вже дещо простіше, аніж в університеті, оскільки чимало подібних предметів я вже вивчав раніше на факультеті.
Шість років я був кліриком Володимирського собору поки не відродилося чернече життя у Михайлівському монастирі, за цей час була побудована дзвіниця, а пізніше і собор. Тоді ж постало питання про нового намісника, до того часу ним був покійний митрополит Даниїл, який перейшов на Рівненську кафедру, я ж у 2000 році завершив академію і захистився. Одночасно став ректором і намісником; ці дві посади я одночасно займав, оскільки на території монастиря була Київська духовна академія і семінарія. Перебував на цих двох посадах протягом десяти років.
Однак, Ви згадали про романтичний вік. Хочу сказати, що у мене була недовготривала любов і симпатія до однієї дівчини. Ми не мали особливих емоцій одне щодо одного, просто дружили. І от одного разу, як це буває у молодих людей, ми уявили собі, що одружимось. І ось ця дівчина сказала, що вона не зможе бути дружиною священика. Тоді я зрозумів, що той хрест, який беру на себе, ця людина не прийме, оскільки вона вихована у радянсько-атеїстичній традиції. Ще були такі моменти, коли мене намагалися познайомити з дівчатами із клиросу Володимирського собору. Зрозуміло, що хлопець, який обирає для себе такий шлях, намагається знайти відповідну кандидатуру, наприклад, подружитися із дівчатами, які співають у храмі. У Володимирському соборі, де я був іподияконом, таких шансів було чимало. Ми часто, як іподиякони, прогулювались з дівчатами із клиросудо метро чи ще десь і на тому наші шляхи розходились. Вже тоді у мене було чітке бачення, куди я йду і що роблю, для мене таким натхненником був наш Патріарх, через його приклад черпав своє майбутнє покликання.
- Після вашого обрання намісником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, через півроку вас хіротонізували на єпископа. Які вас переповнювали емоції, коли ви почули, що станете архиєреєм? Як прийняли це ще одне покликання?
– Мені повідомили про це рішення за кілька днів до самої події. Тоді не було якихось особливих емоцій, тільки страх. У перший день після хіротонії я служив акафіст у Михайлівському монастирі. І ось, коли я побачив людей, які чекали на молитву, у мене був страх підняти руку і поблагословити їх. Хіротонія відбулась саме тоді, коли мене вже було призначено і намісником і ректором,оскільки ці посади вимагали певного сану. На той час мені ще не було 30 років, хоча Патріарх сказав у слові на рукоположенні, що молодість – це не порок, вона дуже швидко проходить, і він навів приклад Тимофія із однойменного послання ап. Павла. Для мене особисто архиєрей – це перш за все той, хто звершує Євхаристію, вся інша його діяльність відбувається навколо цього. У цьому акті зосереджена вся повнота Церкви. Друге, що важливе для мене, – це бути батьком для всіх. Владу я застосовую дуже рідко і в окремих випадках. Вважаю, що цей момент не може бути першим у архиєрейській діяльності. 
Пригадую слова Патріарха Філарета: «Владико, треба приймати не те рішення, яке хочеш, а яке потрібно». Інколи треба робити те, що не хочеться, так, як і батькові у стосунку до власних дітей, – когось насварити, когось поставити на своє місце, інколи покарати. Я завжди через це переживаю. Коли мої секретарі кажуть, що прийшли люди, часто у мене змінюється стан, бо не знаю, з чим вони прийшли, що треба буде їм відповісти, що робити з тим священиком, на якого вони прийшли скаржитись. Тому я дуже не люблю таких зустрічей. Слава Богу їх буває дуже мало, оскільки духовенство Львівської єпархії є відповідне і старанно звершує своє служіння. Для мене архиєрейство – це важка ноша. Інколи хочеться бути просто ченцем, мати свою келію і жити в аскезі. Часто по-доброму заздрю монахам Михайлівського монастиря, які живуть келійним життям, моляться, несуть послух, на них менше відповідальності.
- Владико, ваше життя складається зі стежин різних покликань, про які ми вже говорили. Щоб ви могли порадити тим, які наразі не можуть розпізнати свого шляху?
- Гадаю, що для того, аби зрозуміти своє покликання, варто дуже чітко усвідомити і налаштувати себе на майбутнє служіння, чи професію. Пригадую своїх однокурсників в університеті, які знали ким я хочу бути, завжди зустрічалися зі мною і казали: «Вадиме, ми тобі заздримо, бо у тебе є постійна мета, за яку ти борешся». У житті треба визначати мету і йти до її реалізації! Людина завжди повинна ставити найвищу перед собою планку. Якщо вона каже, що, наприклад, хоче стати лікарем, то має стати професіоналом і знавцем своєї справи і так у кожній праці. Проте неможливо досягнути цілі без внутрішнього духовного наповнення. Бо духовність – це і є відповідальність. Тільки духовно наснажена людина має окреслену ціль, бо вона дивиться на життя неспотворено. На жаль, зараз дуже часто зустрічаю молодих людей, які не знають, чого хочуть від життя. Їхні прагнення окреслені власним максималізмом, а отже – пусткою. І ось цю внутрішню порожнечу варто наповнювати духовністю, треба частіше звертатись до Бога, Який і вкаже правильний шлях.
