Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах розміщений на місці славного бою під Берестечком, в якому захищалися честь та слава українського народу, де було виявлено виняткову мужність та відвагу.
Релігійні почуття в поєднанні з національною гордістю є вибуховою сумішшю. Власне підсилення таких почуттів виникає при відвідинах одного з монастирів у Рівненській області. Сюди щороку приїздять тисячі туристів та паломників з усієї країни та з поза її меж, щоб вшанувати пам’ять загиблих героїв та помолитися за них.
Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах розміщений на місці славного бою під Берестечком, в якому захищалися честь та слава українського народу, де було виявлено виняткову мужність та відвагу.
Монастир побудований на місці відомої битви козаків та поляків. За кількістю війська битва під Берестечком була однією з найбільших в європейській історії: загальна кількість учасників перевищувала 300 тисяч чоловік. У битві брали участь козацьке військо Богдана Хмельницького (підтримане повстанцями-селянами) і польське військо короля Яна ІІ Казимира. Через зрадництво союзників-татар сам гетьман опинився в полоні, а його військо – в оточенні поляків. Трагічна для козаків доля битви була неминучою, але наказний гетьман Іван Богун вивів козаків з оточення і врятував 100-тисячне військо.
Завдяки пам’яті людей, великій пошані до загиблих героїв це місце почали називати Козацькими Могилами. Селяни до встановленого на місці битви хреста почали зносити знайдені кістки та черепи козаків. Ще в ХІХ ст. на це місце приїжджали люди, щоб вшанувати пам’ять та помолитися за своїх героїв.
У червні 1908 р. на о. Журавлиха відбулося перше офіційне вшанування пам’яті козаків. Тоді ж виникла ідея побудови храму-пам’ятника на цьому місці, щоб зібрати тут останки тисяч безіменних героїв.
Спочатку на Журавлисі побудовано дерев’яну Троїцьку каплицю, куди зносили знайдені кістки та черепи для тимчасового зберігання. Каплицю освятив 28 травня 1909 р. кременецький єпископ Никон. Біля неї відбулися перші велелюдні богослужіння у 9-у п’ятницю 1909 р.
Перші ченці на Козацьких Могилах з’явилися ще у 1909 р. Монахи присилалися на послух з Почаївської Лаври. Але думка про постійну чернечу молитву та заснування монастиря-скиту виникла вже при будівництві козацької усипальниці у 1912 р. Першим вніс таку ідею архітектор В. Леонтович, запропонувавши заснувати обитель разом із дитячим притулком, щоб братія могла доглядати за усипальницею і музеєм, виховуючи молоде покоління. Для проведення богослужінь у зимовий час на о. Журавлиха у 1912 р. перенесли старовинну козацьку Михайлівську церкву (XVII ст.) з с. Острів і з’єднали її з новим храмом підземним переходом.
На кінець весни 1914 р. майже всі заплановані роботи на о. Журавлиха було закінчено. Було збудовано трьохпрестольний Георгіївський собор, двоповерхове приміщення для проживання братії (з трапезною та архиєрейськими покоями), готель, мур з західного боку, будинок для дитячого притулку.
В червні 1914 р., відбулося урочисте освячення комплексу Козацьких Могил із заснованим тут монастирем-скитом. У 20-40-х рр. ХХ ст. ченців та послушників у монастирі було до 30 чоловік. Братія молилася, працювала, розбудовувала святу обитель. Монастир пережив польську владу, прихід радянської влади і Другу світову війну. Після війни радянська система все більше притискала обитель і наближалися тяжкі часи. Згідно з рішенням Синоду Російської Православної Церкви від 4 червня 1954 р. монастир-скит було ліквідовано і на Козацьких Могилах була створена парафія, яку продовжували обслуговувати ченці.
Але у 1958 р. ченців було насильно вивезено, парафію з часом ліквідували. З часу закриття обителі в ній було колгоспне господарство, зерносховище, ферма, пізніше – лікарня. А у вересні 1965 р., заради збереження святині, українська інтелігенція підняла питання про створення тут музею, який було відкрито у 1967 р. Експозиція та дирекція розмістилися у двоповерховому монастирському будинку.
У 1989 р., зі зміною ставлення радянської держави до Церкви, на Козацьких Могилах відновилися народні вшанування пам’яті козаків і постало питання про відродження молитви на цьому святому місці. З 1990 р. у Георгіївському соборі почали регулярно молитися парафіяни сусіднього с. Пляшева.
Важливою подією в відновленні пам’яті було святкування 340-ї річниці битви під Берестечком у червні 1991 р. В той час на козацьких могилах побувало більше півмільйона прочан. Остаточне відродженням Свято-Георгіївської обителі відбулося у липні 2002 р.
Звичайно така шанована серед прочан обитель не може не подбати про зручність своїх відвідувачів, тому у 2004 р. відкрито монастирський готель в с. Пляшева.
Окрім цікавої та не простої історії створення та розвитку монастиря, варто згадати про монастирські святині та храми, які за своїм зовнішнім виглядом та внутрішнім наповненням є цінними та унікальними. Важливо відзначити, що на території обителі розміщено два цікаві та чимось навіть неповторні храми.
Однією з окрас монастиря є Михайлівська церква. Храм дерев’яний, трикупольний, зрубний, що є традиційним для архітектурних форм дерев’яних храмів Волині XVII ст. Перенесення Михайлівської церкви та будівництво храму-усипальниці майже сформувало сучасний архітектурний ансамбль Козацьких Могил.
Церква побудована у 1650 р. у селі Острів, будучи найближчим православним храмом, біля якого мала відбутися Берестецька битва, храм було обрано для урочистого богослужіння 20 червня 1651 року, де перед битвою з поляками молився та причащався гетьман Богдан Хмельницький. Після перенесення храму на Козацькі Могили у 1912 р., на його місці було встановлено кам’яний хрест.
У Михайлівській церкві зберігся дерев’яний іконостас XVII-XVIII ст. – пам’ятка сакрального живопису, один з небагатьох, який зберігся з того часу. Іконостас вражає своїм мистецьким виконанням: прикрашений мереживом дерев’яної позолоченої та посрібленої різьби, він виготовлений руками народних умільців.
Центральна споруда духовно-меморіального комплексу та власне монастиря на Козацьких Могилах є Георгіївський собор, який розташовано в самому центрі о. Журавлиха, на штучно насипаному підвищенні.
Собор має три поверхи, на кожному з яких розміщено окремі приділи: підземний – на честь великомучениці Параскеви, середній – на честь великомученика Георгія Побідоносця, і верхній (на хорах) – на честь св. Бориса і Гліба. Приділи розміщено один над одним, що є унікальним у церковній архітектурі.
Сучасний Георгіївський приділ (центральний) спочатку було задумано як великий вівтар, у якому могли служити до двохсот священиків, а на західному фасаді собору було облаштовано зовнішній іконостас. Самим же храмом ставала велика площа перед собором, на якій вміщалися десятки тисяч людей, які щорічно збиралися на заупокійний відпуст у 9-у п’ятницю після Пасхи. Перед собором – велика солія, над якою здіймається скляна частина козацької гробниці, де можна побачити козацькі кістки.
У 1936 р. для зручності проведення богослужінь цей величезний вівтарний простір було переплановано на вівтар і храм. З цього часу Георгіївський храм-вівтар став унікальним, який можна було повсякденно використовувати як монастирський храм, а в особливих випадках – як вівтар, у якому встановлювався переносний престіл.
Іконостас на західному фасаді храму було намальовано на оцинкованій блясі, яку пізніше планувалося замінити на смальту, але цим намірам перешкодила Перша світова війна, польська інтервенція та радянська влада, яка у 1952-1962 рр. поступово ліквідовувала монастир.
Справжньою окрасою храму є велика, золочена, писана на дереві, ікона великомученика Гермогена, на якій він зображений в повний зріст. Вона – подарунок Волинського архиєпископа Антонія (Храповицького). До 1962 року ікона мала при собі частку мощів святого, але вони були втрачені при закритті монастиря у 1958 році.
Борисоглібський (приділ) храм, який знаходиться на хорах Георгіївського собору, має оригінальний та неповторний інтер’єр. До нього ведуть масивні кам’яні сходи з двох боків, які начебто знаходяться у двох баштах – з північного та південного боків Георгіївського собору, які зовні вписані у загальний об’єм і з’єднують усі три поверхи собору.
Примітним є те, що склепіння вівтарної частини храму та деякі стіни мають в собі закладені гільзи бойових снарядів поч. ХХ ст., що було військовим символізмом для єднання сучасного військового духу з пам’яттю про героїв-козаків. У храмі також є благодатні ікони Божої Матері.
Параскевський приділ – «теплий», або, як ще його називають, «нижній» монастирський храм, що знаходиться в підземній частині Георгіївського собору і саме з нього у червні 1910 р. почалося будівництво храму-усипальниці. В день освячення в усипальницю, яка вже була підготовлена з західного боку Параскевського храму, офіцери 12 Донського козачого полку встановили домовину з останками героїв-козаків, які першими були виявлені під час розкопок неподалік сусіднього с. Острів – в урочищі Монастирщина. Пізніше козацькі кістки, що знаходили в окрузі, докладали в усипальницю, де вони знаходили останній довічний спочинок.
Церква Параскеви з’єднана з приміщенням усипальниці, а також зі склепінням, під яким встановлено саркофаг з козацькими кістками. Цей саркофаг можна побачити перед зовнішнім іконостасом Георгіївського храму.
Підземна церква, на відміну від інших храмів монастиря, не вражає своїми розписами чи оздобленням, особливо в теплу пору року, коли все начиння та ікони переносяться в інші храми, бо підвищена вологість та низька температура руйнують цінні пам’ятки церковного мистецтва і не дозволяють цілорічно проводити богослужіння.
Архітектура Параскевського храму є класичною для склепінчастої споруди: головне склепіння спирається на чотири масивних колони, які зі східного боку зливаються зі стіною іконостасу. З північного та південного боків храму є бокові приділи, що значно збільшують загальний обсяг приміщення, яке вміщує до 300 чоловік.
Підземна козацька усипальниця являє собою велике арочне прямокутне приміщення з двома маленькими віконцями під склепінням, які освітлюють білі масивні стіни. Усипальниця примикає до західної стіни Параскевського храму і з’єднана з ним двома проходами. Місце останнього земного притулку героїв-козаків знаходиться під зовнішньою солією Георгіївського храму, на якій у 9-у П’ятницю після Пасхи та у Неділю всіх святих землі Української відбуваються щорічні урочистості просто неба.
В козацькій усипальниці влаштовано кам’яний саркофаг-гробницю – чотирикутний кам’яний стовп, що закінчується зверху скляним накриттям, через яке видно козацькі кістки й черепи. Самих кісток і черепів, як кажуть, в саркофазі зібрано біля семи тисяч. Гробниця також має засклений отвір, через який можна побачити козацькі кістки.
У бокових нішах усипальниці теж знаходяться козацькі кістки та черепи, які були знайдені під час розкопок у 70-90-ті роки ХХ ст., проведених професором-археологом І. К. Свєшніковим. У 1971 році в ці ніші було покладено чесні останки митрополита Іоасафа та єродиякона Павла, перенесені з с. Острів, де колись стояв Михайлівський храм.
З козацької усипальниці йдуть два підземних ходи: до стародавньої дерев’яної Михайлівської церкви (50 м) та до незбудованої через Першу світову війну дзвіниці (40 м). Останній хід має вихід на поверхню.
Говорячи про монастир на Козацьких могилах, неможливо не зауважити те, що перебування там викликає особливі думки та розуміння історії і сучасності. Саме такими враженнями поділилися з нами деякі паломники, які відвідали цей монастир.