Виступ на Днях Яцека Куроня у Львові, Львів, палац Потоцьких, 15 червня 2024 року
Джерело: Збруч
Як ми вже згадували, загальною темою нашої дискусії є: «Про що ми говорили б сьогодні з Яцеком Куронем?» І я можу впевнено стверджувати, що моральний дух українського суспільства в час нинішньої війни був би в центрі його уваги. Бо в цьому свого часу переконував і сам Яцек Куронь: «У центрі нашої зовнішньої політики опиняється незалежна, дружня нам Україна». Двадцятиліття з дня його смерті нічого у цьому висновку не змінило, а навпаки підсилило. Так уже склалася нинішня геополітична оптика, що від стану морального духу українського суспільства залежить не лише доля України та Польщі, а й обриси повоєнного світу. Це не тому, що ми, українці, такі унікальні, а тому, що так вишикувався геополітичний «парад планет». І, як стверджують наші друзі Іза Хруслінська і Петро Тима, незадовго до своєї смерті Яцек повторював: «Найважливіше тепер – це Україна».
І тому я погоджуюся з Ізою й Петром, що «сьогоднішня мужність, рішучість і незламність Збройних Сил України, цивільного населення, всього суспільства були б для нього [Яцека] підтвердженням цієї оцінки, гордістю і болем водночас». Бо саме він визнав: «Мене захоплює, сповнює силою ота нечувана, ота неймовірна воля українців до незалежності, воля до здобуття незалежності, яка повторюється з покоління в покоління, попри табори й каторги. Мене зворушує та естафета мучеництва…»
Врешті-решт, ми, українці, самі почали гордитися собою, коли спинили навалу жорстоких рашистів. Нам важливо було почути слова, скажімо, недавнього гостя УКУ Жерарда Сейтса: «Сьогодні українці є одними з найстійкіших людей на планеті». Але як не заколисати себе такими похвалами? Чи таким же стійким є наш дух сьогодні?
Для описання я скористався б такою метафорою: «Землетрусу нема, але підземні поштовхи почастішали». Суспільство стало дуже чутливим до поганих новин – і, я б сказав, навіть залежним від них. Ентузіазм безоглядного спротиву щораз більше поступається місцем «тверезим» розрахункам. Стало чутно голоси тих, які донедавна мовчали: я маю на увазі «ждунів», «єдиноросів» і просто панікерів. Відповідно в суспільстві, яке три роки тому в одну мить натхненно піднялося на боротьбу, пішли тріщини, в які наш ворог залюбки вставляє свій лом.
Ні, я не маю наміру все змальовувати в чорних тонах: ніякої катастрофи нема. Проте не бачити загроз було би безвідповідально. І я спробую описати їх у різних ракурсах, почавши з найглобальнішого – геополітичного.
Не я перший підмітив, що за формулою «не дати Україні програти» причаїлася думочка «…але й не дати їй виграти». Україну все ще не бачать як одну з опор майбутньої безпекової конструкції світу, а тому все ще прагнуть «перевиховати» Росію – бо який може бути мир без Росії й Путіна? Ідея розпаду російської імперії є для Заходу табу – і навіть наш друг Тімоті Снайдер радить українцям не озвучувати цю ідею.
Що ж, Захід також має свої «граблі», і рецидиви чемберленівської політики задобрювання агресора очевидні. Але зараз мені йдеться не стільки про Захід, скільки про українське суспільство. Адже ми потрапляємо в петлю взаємовпливів: що більше вагається Захід, то більше падає настрій в українців. Проте що більше спадає ентузіазм боротьби в Україні, то більше підсилюється переконаність на Заході, що спертися тільки на Україну небезпечно.
Пригадаймо собі, що переконало Захід посилати в Україну не таксі для Президента, а зброю для опору? Одностайний моральний дух українців. Що потрібно сьогодні, щоб переконати Захід, що Україна готова стати несучою опорою майбутньої системи безпеки? Те саме: одностайний моральний дух українців. Але не тільки. Потрібен високий професіоналізм наших еліт, які спілкуються з західними партнерами. Потрібна радикальна зміна управлінських моделей, оскільки «ноги» нинішніх моделей все ще ростуть із формули «робити вигляд, але не бути». Потрібне радикальне преображення українського суспільства, під яким я розумію передусім оздоровлення суспільної моралі.
Якщо ми не здобудемося на це, то не здивуймося, якщо колись нас змусять прийняти позірний мир, який збереже статус Росії як головного «контролера» східноєвропейського простору, що неминуче означатиме нову війну в найближчому майбутньому. Щоб схилити чашу терезів у наш бік, наш дух і наші спроможності мають стати значно «вагомішими».
Звичайно, з Яцеком ми говорили б сьогодні не тільки про це. Я уявляю собі, як гордився б він своїми краянами, бачачи, як у перші ж дні після початку повномасштабного вторгення рашистів польський народ відкрив свої серця і свої домівки для українських біженців. Адже це було втіленням його найзаповітнішої мрії. І важко навіть передати, який величезний позитивний влив це мало на бойовий дух українців.
Проте ми неминуче згадали б із Яцеком і про зернову блокаду польськими фермерами на нашому кордоні. Бо це дуже негативно вплинуло на дух українців, адже перед нами знову з’явився привид самотності у війні з Росією. І я певен, що Куронь був би критичним щодо дій фермерів, особливо щодо висипання на землю українського зерна. Звідки така певність? Бо я навіки запам’ятав його сповідальні слова: «Ми щонайменше двічі унеможливили Україні здобути незалежність; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили».
Отож він напевно підтвердив би слушність спостереження директора Європейського центру солідарності Базіля Керського з його вступної промови на недавньому Європейському форумі: «Коли Польща узгоджувала свою аграрну політику з ЄС, також треба було якось збалансувати економічні інтереси інших членів ЄС. Але ні німецькі, ні французькі аграрії свої кордони перед польською аграрною продукцією не блокували». Згодом у своїй промові я подякував п. Керському за це спостереження, відзначивши, що ця логіка силового тиску є виразним свідченням того, що проблеми з комуністичним спадком має не лише Україна, а й інші постсоціалістичні народи, як-от Угорщина, Словаччина й Польща. Пригадуєте слова Яцека, що сказані з іншого приводу, але легко перетлумачуються до нинішньої ситуації: «На жаль, ні ми, ні ви ще до того не дозріли, хоча безсумнівно дозріваємо щодня і щороку».
А тепер відійдімо від геополітики і згадаймо коротко про наші внутрішні справи. Стійкий і високий дух потрібен передусім нам, українцям, оскільки лише він може випалити наші одвічні національні недуги. Майдани й духовне піднесення початку війни засвідчили, що у цих надвисоких температурах наші регіональні, мовні й релігійні відмінності випаровуються, втрачають свою руйнівну дію. І міжлюдська довіра стає ледь не абсолютною. Але як тільки температури спадають, ці недуги повертаються, а отрута взаємної недовіри знову роз’їдає нашу національну солідарність.
Ми не раз говорили, що після закінчення війни наші одвічні відмінності можуть просто вибухнути, внаслідок чого наша перемога може обернутися поразкою. Але я хотів би загострити цей виклик, адже ми війну ще не виграли. Ведмідь іще не вбитий, а тому ділити його шкуру рано. І національна консолідованість потрібна нам передусім для перемоги. А залишитись консолідованими ми зможемо лише за умови, якщо наш дух буде високим і міцним.
Але не тільки. Він мусить бути ще й обачним. Бо наші регіональні відмінності, що проявляються не лише в мові чи релігії, а навіть у поведінковій культурі, є не лише великими, а й конфліктогенними. Вони легко стають інструментами в руках недобросовісних політиків. Отож високий дух нам потрібен ще й для того, щоб прийняти розумом і серцем той факт, що наша ідентичність – мозаїчна. Низький дух дивиться на мозаїку зблизька і бачить лише окремі шкельця, які дражливо різняться одне від одного. Високий дух дивиться на мозаїку з певної дистанції – і, як у Софії Київській, бачить у ній образ Оранти.
Отож тримаймо свій дух високим і, як мовиться у літургійних текстах, «вгору піднесім серця»!