Греко-католицький священик Олександр Смеречинський в Одесі допомагає морякам з усього світу і тужить за втраченою морською культурою України
«Уявіть металеву коробку, в якій ви живете, працюєте, харчуєтесь. Яка двадцять чотири години на добу вібрує. Однотипна робота, перед очима блимають одні й ті самі обличчя. Ви розлучені з сім’єю на багато місяців, обмежені навіть у спілкуванні на відстані, а в разі чого не зможете допомогти рідним. Психологічний тиск величезний. Наша держава не звертає на це уваги, не розуміє, що ці люди працюють у жахливих умовах, їм потрібна допомога…», — розмірковує о. Олександр.
Коли Морський апостолят переїхав сюди, тут не було нічого, крім сміття й голих стін.
— У цьому будинку ми десять років. До того мали приміщення в середині порту. Розпочинав християнську працю з моряками капітан Олександр Сорокін ще 1994 року, а ми – продовжувачі його справи, — розповідає отець Олександр.
В офісі апостоляту – комп’ютери, тенісний стіл. Поруч з іконами і дзвоном – пам’ятна дошка загиблих моряків. Сюди, зійшовши з корабля, моряки з будь-яких країн приходять, щоб написати електронного листа, поговорити по скайпу чи зателефонувати, почитати газети. Поговорити, поділитись наболілим…
Отець Олександр – греко-католик, але каплиця, якою він опікується, є екуменічною – відкритою для всіх християн. Сам він служить тут у свята, щосуботи та щонеділі. Крім того, є служби на прохання моряків, що можуть проводитись як тут, так і на кораблі. Каплиця відгороджена від офісу дверми-перегородкою.
Коли в одеський порт приходить корабель, його зустрічають співробітники апостоляту. Розповідають морякам про місію, дають листівку з адресою і картою, пропонують допомогу. Священик наголошує, що його місія не полягає у проповідуванні своїх конфесійних поглядів — лише у допомозі тим, хто її потребує.
До Морського апостоляту звертаються як із звичайними потребами – подзвонити по телефону, написати листа, відремонтувати окуляри чи комп’ютер, так і зі складнішими: непорозуміння з капітаном, потреба в юристі.
— В Еквадорі нашого моряка заарештували за підозрою у зберіганні наркотиків на борту, — розповідає отець Олександр. – Доказів, що це його кокаїн, не було, але його заарештували. Судно пішло, а моряк залишився в Еквадорі. Країна ця дуже цікава. Він такого нарозказував… Найперше, що мене здивувало, що там немає презумпції невинуватості. Зазвичай, поки не довели, що ти винен, ти не вважаєшся винним, а там навпаки: поки не виправдаєшся, сиди в тюрмі з бандитами.
Запитую, чи часто до апостоляту приходять моряки.
— По-різному. Буває, що голова вагітна ідеями, а часом є можливість розслабитись. Зараз мертвий сезон – майже немає кораблів, порт напівпорожній. Та й економічна ситуація не сприяє торгівлі, — пояснює мій співрозмовник. І додає: важливо також, із якої країни походять моряки. Китайці, наприклад, навряд чи прийдуть, адже не володіють жодною мовою, якою можна було б порозумітися. Натомість, філіппінці – часті гості. Українські ж моряки заходять рідко — відразу поспішають додому.
— В Україні зникла ціла культура моряків, — із гіркотою каже священик. – Ви були на морвокзалі? Там є пам’ятник морячці з дитиною, що вийшли проводжати моряка. В Україні такого вже немає. Раніше судно, що приходило в порт, зустрічали сім’ї моряків. Вони знались між собою. Зараз, оскільки свого флоту немає, український моряк сідає на літак, летить до якоїсь країни, де сідає на корабель, ходить півроку чи дев’ять місяців. Потім у якомусь порту сходить із судна, сідає на літак і летить додому. Всі окремо, й проблеми вирішують окремо. Вже коли зовсім скрутно, тоді просять допомоги.
«Люди моря» — такий термін блаженний Папа Іван Павло ІІ запропонував на позначення не лише моряків, але й тих, хто працює в порту, пенсіонерів, студентів і викладачів морської справи. В Україні, констатує отець Олександр, ці люди нікому не потрібні. А колись одеський флот був одним із найбільших у світі!
— Там було, здається, триста шістдесят кораблів. Тепер – шість. Це все за копійки розійшлося, та ще й борги маємо. Але ж лишились моряки! Ми – перша за чисельністю моряків нація в Європі й четверта у світі. Ці люди приносять величезну користь країні. В Україні 80% усіх експортно-імпортних операцій проходить через море. Наші та іноземні моряки привозять усе, від бананів до іномарок. Але це не цінують…
Критикує отець і колег-священиків: мовляв, ніхто не хоче йти працювати в апостоляті, тож, якщо з ним щось трапиться, заміни може й не знайтися. Сам він дуже любить свою роботу:
— Мене часто запитують: “Чому ти це робиш? Адже не заробляєш грошей, не маєш жодного інтересу!” Але для мене це найкращий спосіб проповідувати Христа. Насправді робота з моряками дуже цікава. Спробуй, не виїжджаючи з країни, зустрітися з такою кількістю різних людей із усього світу.
Помічаю невеличкі пакунки, бороду від костюму Діда Мороза, запаковану штучну ялинку. Отець Олександр розповідає, що на Різдво за григоріанським календарем співробітники апостоляту дарували морякам у порту невеличкі подарунки. В кожному подарунковому комплекті – календар, іконка, шоколадка, шкарпетки і свічка. Питаю: хто за це заплатив?
— Та от, жебраємо. Один парафіянин працює на фірмі, що продає білизну, то дав шкарпетки безкоштовно. Інший – шоколадки…
До того ж, виявляється, роботу Морського апостоляту оплачує парафія отця Олександра.
— Ця невеличка громада, яка в нас є, утримує Морський апостолят. Хоч як це соромно, — зітхає отець. У нього часто дзвонить мобільний. З однієї з розмов розумію, що в отця є діти. Четверо доньок.
Запитую: а скільки Вам років?
— Тридцять вісім. Але кажуть, що виглядаю молодшим, — сміється він.
У суботу вранці приходжу на службу до каплиці. Отця ще немає, запізнюється. У приміщенні Морського апостоляту лише кілька літніх жінок, що розмовляють між собою. Заходять ще кілька людей. Усі позирають на мене із цікавістю. Видно, що тут усі свої, добре знають одне одного, а нова людина – дивина.
Час іде, отця все немає. Одна з жінок бере мобільний і телефонує.
— Не витримала – подзвонила. Скоро буде! – із заспокійливою усмішкою оголошує вона. Невдовзі до каплиці забігає отець Олександр. Він занепокоєний і змучений. Почавши службу, під час проповіді розповідає: щойно зустрів на вулиці дітей, які просили на хліб. Раніше ці діти жили в притулку, тепер – знов на вулиці. У голосі священика чути біль…
Наступного ранку на службу збирається вже більше людей – близько чотирьох десятків. Жваво розмовляють, спілкуються, розпитуючи одне одного про здоров’я. Одна з жінок помічає пляшку молока, яку вона вчора принесла для отця Олександра.
— Ой! Молоко забув!
— Та він як дитина мала. Забіганий…
Парафіяни підходять знайомитись. Дізнавшись, що я журналістка, просять написати, що отець хороший.
Цього разу отець затримався на сорок хвилин – зламалась машина. Але ніхто не виявив невдоволення, всі лише турбувались, чи все гаразд. Зрештою, заспівав невеличкий хор – служба почалась. По її завершенні відшукую серед парафіян колишніх «людей моря». Таких тут двоє. Один із них у море не ходив, працював у порту, інший – колишній моряк. Обоє розповідають, якою важливою для них є ця церква, яку добру та потрібну справу робить місія Морського апостоляту, допомагаючи морякам.
У їхніх словах читається ще дещо. Люди, які працюють у морі, потребують особливої підтримки. Зрозуміти їхні потреби й допомогти їм, значить самому стати людиною моря. Одначе на те, щоб допомогти всім, не вистачить сил одного лише отця Олександра.
Цей текст написано в межах Школи репортажу, яка є спільним пілотним проектом Польського інституту в Києві, Українсько-польського журналістського клубу «Без упереджень» та магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансового сприяння МФ "Відродження".
Олена КЛИМЕНКО,
студентка магістерської програми з журналістики УКУ