У грудні 2022 року СБУ провела обшуки в найбільшому на Закарпатті Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі УПЦ МП в Ужгороді, де настоятелем є Димитрій Сидор. За повідомленнями речників Служби безпеки, там знайшли чимало пропагандистської літератури російських авторів, в яких заперечується право України на незалежність, брошури сепаратистського характеру, російські газети із зображенням карти “Триединой Руси”, а також прапор так званої “Республіки Підкарпатська Русь”, текст і ноти до гімну “підкарпатських русинів”, пісні-балади про “богоносну Росію”. Також була виявлена символіка забороненої партії «ОПЗЖ» та брошури, що пропагують ненависницьке ставлення до інших релігійних конфесій.
У березні цього року Димитрію Сидору повідомили про підозру за розпалювання релігійної ворожнечі. Та чи буде засуджена його діяльність у сфері «політичного русинства», що її провадить батюшка упродовж кількох десятиліть? Йому обрали запобіжний захід – забрали закордонний паспорт та заборонили спілкуватися з вірянами, аби не допустити на них тиску, як на майбутніх свідків на судовому процесі. Попри все, «духовний лідер» політичного русинства і досі мало не щодня виступає з «проповідями» у соборі і звертається до закарпатців через свій ютуб-канал «Ужгородский православный кафедральный собор».
Ще з часів СРСР до Закарпаття була прикута особлива увага Москви. Як пишеться в «Комсомольській правді» за 1 квітня 2022 року, «після завершення Великої Вітчизняної війни цю землю в якості своєрідного "плацдарму" за Карпатськими горами приєднав до себе Радянський Союз. З суто геополітичною метою: якщо що – військам не потрібно переходити гори, щоб потрапити до Центральної Європи». Експерти зазначають, що саме із Закарпаття, що межує з Угорщиною та Словаччиною, вирушали російські танки в 1956-му – на Будапешт і в 1968-му – на Прагу.
Виглядає, що розгойдування «русинського питання» стало для керівництва Російської Федерації одним із методів чинити вплив і на стратегічно важливий для нього регіон Закарпаття, і на довколишні країни, в яких компактно проживають етнічні українці, що зберігають стародавню самоназву «русини». А це Польща, Угорщина та Словаччина. Адже, взявши їх під свою «опіку» і підігрівши сепаратистські настрої, Росія може зруйнувати усталені кордони держав ЄС і взяти контроль над певними територіями в центрі Європи.
«Ще на початку 80-х років у науковому середовищі панувала думка, що самоідентифікація "русин" всюди і остаточно витіснена самоідентифікацією "українець"», — писав російський історик Всеволод Веселов у своїй кандидатській дисертації «Русини Закарпатської області України: інституалізація і функціонування громадських організацій у 1989-2001 роках», захищеній у 2016 у Московському університеті ім. Ломоносова. Та після оголошення політики «гласності», переконує Вееселов, населення і на Закарпатті, і на межуючих територіях країн «Варшавського договору» публічно заявило про бажання змінити свою національність. І сталося це … незадовго до всесоюзного перепису 1989 року.
Наукові співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ згадують, що в середині 1980-х московський Інститут етнології та антропології відносив закарпатців до українського народу, адже модель матеріальної, так і духовної культури у них загальноукраїнська. Утім після проголошення незалежності України думка московських вчених змінилася. Вони стали стверджувати, що жителі Закарпатської області – то окремий, «четвертий східнослов’янський» народ, з одного кореня з російським. А в енциклопедії «Народы России» (1999) за редакцією директора цього Інституту Валерія Тішкова взагалі сказано, що русини — це етнічна група росіян, а слово розшифровується як «сыновья Руси».
Такі зміни не сталися самі собою. Коли в 1989-му в Ужгороді було створено осередок Народного Руху України, в Закарпатський обком компартії прийшов лист із ЦК КПРС: створити якесь об’єднання, що протистояло б Рухові. «Мене викликав тогочасний секретар обкому партії Степан Туряниця, — згадував доктор історичних наук Михайло Тиводар. – Він поклав переді мною той лист із ЦК, я його прочитав. Пропозиція, каже, така, щоб ти цей новий рух очолив. Я розсміявся». Вибір компартійців тоді зупинився на «русинстві». «Товариство підкарпатських русинів» зареєстрували в Ужгороді у лютому 1990-го. Його керівником зробили архітектора Михайла Томчанія. Утім той за «посаду» не тримався і за першої-ліпшої нагоди виїхав до Угорщини.
Етнополітолог Май Панчук дослідив, що в усіх країнах, де проживають українці-русини, цей політичний рух виник в один рік: Русинська Оброда у Меджилабірцях, Чехословаччина (березень 1990 р.), Стоваришення лемків у Легниці, Польща (квітень 1990 p.), Об'єднання приятелів Прикарпатської Русі у Празі (жовтень 1990 р.). Русинська організація Угорщини в Будапешті з'явилася у березні 1991-го. Тоді ж відбувся і Перший світовий конгрес русинів.
1 грудня на Всеукраїнському референдумі Закарпаття, як і всі області України, віддало свої голоси на підтвердження незалежності України. Утім поряд із загальнонаціональним, тут відбувся і регіональний референдум, де 78 відсотків ствердних голосів отримало питання про статус «самоврядної території» для області. Однак місцева влада не змогла тоді зреалізувати цей сценарій, адже не мала на це законного права. Тому, разом зі своїми патронами з «близького зарубіжжя», обрала «план Б» — «русинський».
За рішенням Закарпатської обласної ради 1992 року, кожен закарпатець отримав можливість визначитися, українець він чи русин. Того ж року, за дорученням уряду столичні науковці Олександр Нельга і Валентина Борисенко проводили соціологічне опитування на Закарпатті і зафіксували там 40 русинів. У 1993 році русинів стало 55, а в 1994-му — 96.
Утім уже в 1993-му для півсотні «народу» було проголошене «Временне правительство Подкарпатской Русі». Саме так і назвали, мовною мішанкою з церковнослов’янської, закарпатських діалектів та російської, яку проголосили «русинським язиком». «Прем’єром» призначили Івана Туряницю – доктора біологічних наук, який захистив дисертацію в московському Університеті дружби народів ім. Патріса Лумумби. Є дані, що місцева влада виділила «прем’єру» авто «Таврію». «Правительство» стало видавати газету «Подкарпатська Русь». На її сторінках дописувачі звинувачували уряд і Верховну Раду України в етноциді русинів і вимагали «цілковитої економічної і політичної незалежності».
У своїй книжці «Політичне русинство – українська проблема» (1996) вчений-енциклопедист Олекса Мишанич розповідає про діяльність «Временного правительства»: численні декларації, заяви, протести, звернення до Папи Римського, Генсека ООН, президентів США, Чехії, Словаччини, а також Леоніда Кравчука і згодом Кучми, які публікувалися на сторінках «Подкарпатської Русі».
У 1997 році прапором «русинського руху» «правительство» затвердило триколор у барвах державного прапора Російської Федерації. У грудні 1999-го Іван Туряниця, який, за твердженням автора уже згадуваної «русинської дисертації» Всеволода Веселова, повівся некоректно з якимись там фінансами, написав заяву про призупинення «Временного правительства Підкарпатської Русі»… на ім’я президента Леоніда Кучми. Може, цей «орган» діяв «під патронатом президента»?
Тим часом, як зазначає Веселов, «у русинському русі зростає авторитет настоятеля Свято-Хрестовоздвиженського православного кафедрального собору протоєрея Димитрія Сидора». Батюшка тоді очолював «русинське» «Товариство ім. Кирила і Мефодія». У 2000 році він створив «Сойм» із представників кількох русинських організацій. Утім очолювати його поки не став.
Наближався Всеукраїнський перепис населення. Перед русинськими організаціями Закарпаття Москва поставила важливу задачу – добре підготуватися до нього. «Чим більша чисельність русинів у Закарпатській області була б зареєстрована, тим більші можливості були б у русинського руху і русинських організацій. На базі даних Перепису вони могли б апелювати до міжнародних правозахисних інституцій», — зазначає Всеволод Веселов. Отже, треба було провести широку інформаційну кампанію серед закарпатців про «їхню істинну етнічну приналежність». Батюшки у церквах Московського патріархату активно долучилися до кампанії. Подейкують, що за потрібний вибір закарпатцям навіть пропонували щось у конвертах. Однак, дані Перепису-2001, на думку російського історика, стали одним з найсерйозніших провалів у роботі русинських організацій. Адже зафіксували всього лише 10 090 русинів при загальній чисельності в області – 1 258 300 осіб! А це ж менше відсотка!
Наступна хвиля розкручування «русинського питання» піднялася після Помаранчевої революції 2004 року, що чітко визначила курс України до Європейського Союзу. При чому Російська Православна Церква все більше залучалася до цієї справи. У журналі «Русин», № 1 за 2006 рік вміщені виступи на конференції «Карпатська Русь – духовність і культура», яка відбулася в Ужгороді у вересні 2005 року. Зокрема, текст консультанта Відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату Валентина Радаєва. Одна з його тез – «Карпатська Русь та історична Росія». Під історичною Росією автор має на увазі «пострадянський простір», який тримає вкупі Російська Православна Церква.
У 2007-му один з головних пропагандистів політичного русинства, настоятель Хресто-Воздвиженського кафедрального собору УПЦ МП в Ужгороді отець Димитрій Сидор нарешті публічно очолив «Сойм підкарпатських русинів». Він систематично роздає інтерв’ю, як «Україна здійснює геноцид русинського народу», і як «русини висловлюють солідарність народам Абхазії, Південної Осетії і Придністров’я», які, «як і Підкарпатська Русь, мають право на самовизначення і незалежність».
У березні того ж року Закарпатська обласна рада ухвалила рішення про внесення «русинів» у перелік національностей області, цим самим визнала їх національною меншиною. Ініціатором цієї ухвали став депутат обласної ради, голова Народної ради русинів Закарпаття Євген Жупан. Як свій прапор «нова національність» затвердила вже згадуваний російський триколор із закарпатським ведмедем.
Того ж року в Москві було створено русинське земляцтво «Карпатская Русь». Заступник голови цього «земляцтва» Міхаіл Дронов зазначав, що «для ширшої популяризації проблеми геноциду русинів має велике значення видання спеціалізованої літератури з русинського питання, причому не лише наукової, а й популярної». Відповідно, на Закарпатті виходить чимало потрібних видань, приміром, газети «Підкарпатська Русь» і «Підкарпатський русин», а також збірник «Руснацький світ». Журналіст, керівник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при Міністерстві культури та інформаційної політики Ігор Соловей свідчив, що колишній керівник ПАТ «Мотор Січ» В’ячеслав Богуслаєв у 2015 році на зустрічі з підприємцями розповідав, що упродовж багатьох років фінансував газету русинів. А батюшка Димитрій Сидор відверто заявляв, що йому фінансово допомагає фонд «Російський світ».
7 червня 2008 року в Мукачеві відбувся «Перший європейський конгрес підкарпатських русинів». На ньому «Сойм» та «Народна рада русинів Закарпаття» об’єдналися. Оту «народну раду», зареєстровану в 2006-му, очолював екс-депутат облради Євген Жупан. Його активність у «русинському русі» сягає початку 1990-х. А тепер, об’єднаний «Сойм» очолив батюшка Димитрій. Учасники зборів погодилися із твердженням, що Україна попирає права русинів і тому «не може бути визнана демократичною державою». А як же недемократичну, «нацистську» країну приймати в ЄС і в НАТО?
25 жовтня, знову в Мукачеві, організували «Другий європейський конгрес русинів». Було оголошено про відновлення русинської державності у статусі від 22 листопада 1938 року (йдеться маніпулятивно про Карпатську Україну з її очільником Августином Волошином, українською мовою та Гімном). Організатори «конгресу» склали «акт проголошення незалежності» та звернулися до Києва з ультиматумом: якщо до 1 грудня він не надасть Закарпаттю автономії, русини самі готові проголосити державність.
Як описує журналіст Роман Кабачій, «конгрес» відбувався у мукачівському Російському театрі, довкола якого юрмилися тітушки під прапорами російської партії «Родіна», з табличками «Крим», «Черкаси», «Ужгород»… Отець Димитрій Сидор при цьому роздавав купі російських ЗМІ коментарі, що вірян Московського патріархату на Закарпатті – більшість, і всі вони дивляться російське телебачення. Журналіст зазначає, що на питання московських медійників щодо НАТО, батюшка відповів: «Ми сьогодні також прийняли рішення про те, що вимагаємо оголосити нашу землю, Карпати, демілітаризованою зоною – ніяких баз!».
Як свідчить закарпатський журналіст Олександр Гаврош, «документи про підготування сепаратистського зборища, гучно названого "Другим Европейським конґресом підкарпатських русинів", вилучали у приміщенні собору, де настоятелем є Димитрій Сидор».
1 грудня 2008 року у Мінську відбулися «громадські слухання» «Підкарпатська Русь і Російський Світ». На них призначили «уряд автономної республіки Підкарпатська Русь», яку проголосили в Мукачеві на «Другому конгресі русинів». «Прем’єр-міністром» Підкарпатської Русі зробили Петра Гецка. Відтоді і до сьогодні його ім’я не сходить зі сторінок російських видань.
Як повідомляє transkarpatia.net, до «прем’єрства» цей чоловік, який не мав ні родини, ні житла, мешкав в Ужгороді при Хресто-Воздвиженсьому соборі (де настоятелем отець Димитрій Сидор), і вів якийсь блог про «російську ідею». Журналіст Олександр Гавриш розвідав, що Гецко навчався в Московському інженерно-фізичному інституті на одному курсі з сепаратистом Олегом Царьовим. Ставши «прем’єром», часто давав інтерв’ю та виступав на прес-конференціях, заявляючи, зокрема: «Ми вважаємо, що ДНР і ЛНР – це звільнені території УРСР, а все решта територія України – це тимчасово окупована територія УРСР». Від 1914-го «прем’єр русинів» переховується у Москві, адже СБУ порушила проти нього кримінальну справу. А нещодавно йому в Україні заочно присудили 20 років тюремного ув’язнення.
5 грудня 2008-го кримінальну справу за сепаратизм було порушено проти отця Димитрія. Аж у 2012-му винесено дивний вирок: три роки позбавлення волі умовно і штраф 1840 грн. Незважаючи на свій «кримінал», батюшка не проминув за кілька днів звернутися до Державної думи РФ, тодішнього прем’єр-міністра Владіміра Путіна та президента Дмитрія Медведєва з проханням визнати незалежність «русинської республіки».
19 грудня того ж «доленосного» року в новоствореному «Центрі україністики» Південного федерального університету, що в Ростові-на-Дону, відбулася міжнародна науково-практична конференція «Геноцид і культурний етноцид русинів карпатської Русі (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Там розглядали такі питання як «боротьба русинів за визнання окремим народом, рух за автономію Підкарпатської Русі в 1990-2000-ні рр». Директор «Центру україністики» Едуард Попов запевняв, що «в Україні русини, як і інші національні меншини, піддаються насильній українізації, від якої стогнуть угорці, румуни, росіяни».
Очікуючи на вирок суду і передбачаючи, що правники будуть поблажливі до нього, батюшка Димитрій розширює свій інфопростір. Він створює сайт, групу в Фейсбуку і YouTube-канал rusyn.eu. І сам виступає, і запрошує «до студії» інших пропагандистів «русинства».
У листопаді 2010-го Димитрій Сидор на запрошення Московського патріарха Кирила (Гундяєва) узяв участь у Європейському російському форумі, який організував фонд «Російський світ» у будівлі Європарламенту Брюсселі. Там батюшка виступив із доповіддю про «факти дискримінації, етноциду з явними ознаками геноциду русинської нації в Україні». Він заявив, що русинів у Закарпатті – близько 800 тисяч, тобто 70 відсотків від населення, що в Україні порушують їхні права і що русинський народ після стількох років вимог має право зі зброєю захищати свою свободу.
Упродовж наступного року Сидор разом із Жупаном постійно зайняті – виступають перед молоддю, роблять заяви, звертаються до влади з вимогами нарешті визнати «русинську національність» — бо якось негоже робити народну республіку без народу.
А ще активіст Московського патріархату публічно дружив з Віктором Медведчуком, який, очевидно, «з глибини кишені», підтримував сепаратистські рухи на Закарпатті – як русинський, так і угорський. На «круглому столі» медведчуківського «Українського вибору» у липні 2012-го сиділи разом колишній перший секретар Закарпатського обкому КПУ Михайло Волощук і батюшка Димитрій. У липні 2014-го, на з’їзді «Українського вибору», «духовний лідер русинства» виступав зі своєю вічною піснею про «погану українську владу і волелюбних закарпатців». А в 2020-му балотувався в Закарпатську облраду від ОПЗЖ. При чому поставив агітаційний намет партії просто на подвір’ї свого храму.
1 жовтня 2013 року в Ужгороді відбулося засідання Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Учасники, зокрема, доповідали про відсутність офіційного визнання Україною русинів як національної меншини і про необхідність здійснення кодифікації русинської мови та вносили пропозиції щодо включення «русинів» до переліку національностей під час наступного Всеукраїнського перепису населення. На засіданні, серед інших, виступили двоє пропагандистів «русинського руху», обоє з «проугорських» регіонів – Виноградова і Берегова.
Іван Бушко – підприємець, президент футбольного Виноградівського клубу «Севлюш», заодно нардеп від Партії регіонів і голова міжфракційної депутатської групи «Закарпаття», ініціатор змін до Конституції з метою впровадження в Україні подвійного громадянства, спонсор русинських видань, виступив із закликом «визнати русинський народ як представників окремої національності з внесенням національності «русин» до реєстру національностей України». Цю ідею у своєму виступі підтримав й Іштван Гайдош – мер міста Берегове у 2006 – 2012 роках, голова громадської організації «Демократична спілка угорців України», на той час нардеп від Партії регіонів.
На тому засіданні був і архиєпископ Мукачівський і Ужгородський Феодор (Олександр Мамасуєв). Він відомий тим, що в 2011 році заборонив священству своєї єпархії носіння грецького священничого вбрання – риз і головних уборів, — та повністю перейти на російський церковний одяг. Тоді подейкували, що на базі ужгородського собору, де настоятелем батюшка Димитрій, владика Феодор запланував розмістити духовну академію Московського патріархату, де сам був би начальником. Бо ректор Ужгородської богословської академії святих Кирила і Мефодія архимандрит Віктор Бедь, бачте, не виправдав сподівань Москви.
У липні 2014-го, саме в розпал боїв на сході, владика Феодор виявляє особливу прихильність до батюшки Димитрія і нагороджує його другим хрестом з прикрасами. Ще й оголошує, що Сидор відтепер має стояти другим – після секретаря єпархії, на всіх церковних заходах.
З вересня 2015 по лютий 2016 р, як повідомляє сайт Московської патріархії, владика Феодор перебував на сесії Синоду Російської Православної Церкви – мабуть, щось планував там разом з Кирилом, чи приймав відповідний інструктаж. А 21 серпня 2020 року Володимир Зеленський у якості президента нагородив Олександра-Феодора Мамасуєва орденом «За заслуги» ІІ ступеня – «за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм»…
Далі буде?
ДОВІДКА
Етнологи зазначають, що «русини» — це давній етнонім усього населення теренів України з часів Київської Русі. Майже до кінця ХІХ ст. закордонні автори усіх українців називали русинами, рутенами або руснаками. Польща і Чехо-Словаччина, що мали в складі українські землі, корінному населенню дозволяли називатися «русинами» і забороняли слово «українці», аби втримати «свою» частину народу від об'єднання з рештою. На Галичині й Буковині етнонім «русини» зберігався до ХIХ століття, на Закарпатті — до середини ХХ століття.
##DONATE_TEXT_BLOCK##