Москва сльозам не вірить, або Чи є росіяни слов’янами?
У принципі, мене не здивувало, що моя стаття «Звідки пішла Руська земля...» викликала неоднозначну реакцію. Зокрема на сайті газети «День» розгорілася своєрідна дискусія. Не вдаючись у її деталі, зверну увагу лише на деякі головні моменти. Опоненти часто закидали мені, що я користуюся лише одним джерелом — «Повістю минулих (временних) літ», ігноруючи інші, в тому числі й археологічні джерела. Не буду заперечувати: це справді так. Але ж метою статті було показати, як у цій «Повісті...» розкривалися етнологічні питання і що саме в ній розумілося під словом «Русь». Прослідкувати ж, як змінювалося трактування цього терміна , як Русь, зрештою, «перетворилася» в Росію, як відбувається свідоме чи несвідоме ототожнення цих понять — завдання набагато ширшого дослідження.
Однак запримітив інше: опоненти чомусь перейнялися тим, що я, мовляв, маю якісь сумніви щодо слов’янськості росіян. Хоча, здавалося, у статті я цієї теми не торкався.
Тоді в мене виникла думка: а чому б її не зачепити? До того ж, як у минулі часи, так і зараз, коли на щит піднято міфологему «русского мира», російські націоналісти активно експлуатували й експлуатують тему слов’янської єдності. Це простежується і на побутовому рівні. Коли хтось хоче довести, що росіяни й українці — «братья навеки», вдається до «вбивчого аргументу»: ми ж, мовляв, слов’яни, православні.
Однак не все так просто...
Свого часу мене вразив один епізод із роману У. Самчука «Волинь». Зазначу, що цей твір значною мірою автобіографічний і відносно об’єктивно зображує життя волинського села початку ХХ ст. Батько героя, такий собі селянин-середняк, бажаючи «вибитися в люди», шукає, де б купити дешевої землі. Він, як і всі його односельці, вважають себе росіянами, шанують російського царя, тобто є «свідомими» обивателями імперії Романових. Й ось одного дня він їде шукати землю в Центральну Росію, десь аж під Москву. Приїхавши додому, розповідає своїм односельчанам, як тамтешні росіяни відрізняються від них, «росіян» Волині. І ці відмінності, виявляється, дуже суттєві.
Навіть зараз, у час глобалізації, вони є. І це має своє пояснення. Адже етнічні субстрати, на основі яких формувалися російська й українська нації, помітно відрізнялися одна від одної. Звернемося до даних археології. Уже з часів неоліту на теренах Східної Європи (від Чорного й Балтійського морів, Карпатських гір аж до Уралу) сформувалися три різні расово-етнічні утворення. Відрізнявся і їхній спосіб життя. Одні переважно займалися землеробством, другі — скотарством, треті — мисливством. У степових регіонах проживали кочові, пастуші племена. Із часом тут укорінилися тюркські етноси, які мають своїх численних родичів і на теренах Азії. Територію південно-східної частини Європи зайняли індоєвропейські племена, серед яких невдовзі виділилися слов’яни. Щодо північно-східної частини Європи, то вона стала ареалом проживання фіно-угорських племен, які сформувалися в досить несприятливих умовах, серед холодних, похмурих, заболочених пущ Євразійського континенту. Це вплинуло на їхній спосіб життя, поведінку. Часто етнографи відзначають упертість та замкнутість представників цих етносів. Іноді — небагатослівність, а також своєрідну войовничість, навіть агресивність. Адже їм постійно доводилося воювати з «хижим лісом», дикими звірами. Це також породжувало «похмуре», недовірливе ставлення до навколишньої дійсності.
Живучи у віддалених лісових районах, фіно-угорські племена часто були ізольованими від цивілізаційних центрів. У своєму житті вони зберігали чимало «примітивних», патріархальних рис. Через це ставали об’єктом завоювання розвинутішими народами — германськими, слов’янськими, тюркськими.
Однак (тут варто зробити ремарку) цивілізаційна відсталість фіно-угрів, викликана тривалим проживанням у несприятливому природному середовищі, зовсім не свідчить про якусь їхню «неповноцінність». Є приклади, що свідчать: чимало фіно-угорських народів (угорці, фіни, естонці), завдяки своїй завзятості, наполегливості, потрапивши в коло європейської цивілізації, демонструють неабиякі успіхи, а серед знаменитих росіян було і є чимало вихідців із середовища фіно-угорських народів, які й донині зберігають свою ідентичність.
Не секрет, що російський етнос, становлення якого відбувалося в північно-східній частині Європи, формувався переважно на фіно-угорській етнічній основі. Щоб мене не обвинуватили у використанні якихось антиросійських тез українських націоналістів, звернуся до класичної роботи видатного археолога Олексія Уварова «Меряне и их быт по курганным раскопкам», опублікованої в Москві ще 1872 року. Варто сказати кілька слів про автора. Він походив із графської родини, яка кілька століть вірою та правдою служила Російській державі. Його батько, Сергій Уваров, із 1818 по 1855 рік був президентом Російської академії наук, а в 1833 — 1849 роках обіймав посаду міністра народної освіти. Це саме той Уваров, якому належить сумнозвісна формула російсько-імперського націоналізму — «православие, самодержавие, народность». Нею й зараз дехто в Росії не проти скористатися. Та повернімося до його сина, Олексія. «Син за батька не відповідає», — так свого часу сказав «великий учитель» Й. Сталін. Не знаю, наскільки Уваров-молодший поділяв погляди свого батька, однак, без сумніву, він був цілком лояльним обивателем Російської імперії, належав до представників її еліти, тобто запідозрити його в якійсь антиросійськості немає жодних підстав.
Тож звернімося до його роботи. Із 1851 року по 1854-й О. Уваров здійснив широкомасштабні археологічні розкопки на теренах тодішніх Московської, Тверської, Новгородської, Костромської, Ярославської та Володимирської губерній. Проводилися вони (до речі!) під егідою міністра внутрішніх справ. Загалом було розкопано 7 729 надмогильних курганів.
Хоча О. Уваров, дотримуючись імперської ідеології, стверджує, що територія, яку він досліджував, — це Русь, все ж він показує: цю землю в період cередньовіччя населяв фіно-угорський етнос меря. Він також наводить низку топонімів цього регіону (переважно озер та річок), які свідчать про їхнє фіно-угорське походження. Назвемо, щоб не втомлювати читачів, лише невелику їхню кількість. Це Шальма, Кульза, Касть, Кєма, Лахость, Каргаш, Рахма, Сігор, Сора, Тюмба, Учєнжа, Пєза, Тєбза, Міча тощо. Воістину слов’янська милозвучність! Та й назва столиці Росії — Москва — зовсім не слов’янського, а фіно-угорського походження. Дослідник стверджував також, що чимало поселень на території тодішньої Центральної Росії зберігали ім’я мері (Мерлево, Мерлинівка, Мериново тощо)1. Неважко на основі напрацювань О. Уварова також установити, що антропологічно, а також у побутовому й культурному аспектах, фіно-угорський народ меря помітно відрізнявся від слов’янських племен.
У таких міркуваннях та висновках щодо цієї проблеми О. Уваров був далеко не єдиний. Можна навести численні висловлювання російських вчених на користь того, що саме фіно-угорські народи (не лише меря, а й чудь, мурома, весь та ін.) були етнічним ядром російської нації. Наприклад, один зі стовпів російської історіографії Василь Ключевський стверджував, що «фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії»2. А інший російський історик — Михайло Покровський — навіть зробив таку різку заяву: «Великоросія побудована на костях «інородців», і ледве останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові»3. При чому, говорячи про «інородців», учений мав на увазі переважно фіно-угорські етноси.
Про великий вплив фіно-угорських етносів на становлення російської нації говорив граф Микола Трубецькой, видатний російський лінгвіст та етнограф. У роботі «До проблеми російського самопізнання» (1927) він наголошував, що російська народна культура — це «особлива зона», в яку, окрім росіян, входять ще фіно-угорські «інородці» разом із тюрками Волзького басейну. Вчений стверджував, що народний костюм росіян є швидше не слов’янським, а фіно-угорським. Зокрема писав: «У російсько-фінському костюмі є кілька характерних загальних рис (лапті, косоворотки, жіночий убір голови), невідомі романо-германцям та слов’янам»4. Крім того, вчений указував на неслов’янську п’ятитонову гаму народних російських пісень і певні неслов’янські ознаки фольклору — відсутність русального циклу, колядок, фінський культ берези тощо.
Фіно-угорські етноси, що проживали на теренах північно-східної Європи, через свою цивілізаційну відсталість зазнали сильних іноетнічних впливів у період Середньовіччя та Нового часу. Найбільш потужним виявився вплив слов’янський, чи то руський (фактично український). Протягом багатьох століть відбувалася своєрідна «русифікація» фіно-угорського етнічного масиву Північно-Східної Європи. Результатом цього й став генезис російського етносу.
Проникнення слов’янського люду на ці терени почалося досить рано, ще десь у ІХ—Х ст. Основним об’єктом його колонізації спочатку стали землі, де з часом утворилася Новгородська держава, яка контролювала значну частину шляху «із варяг у греки». Тут виникло чимало слов’янських поселень. Відповідно, й місцеве фіно-угорське населення (чудь) зазнало певної слов’янізації, перейняло елементи руської культури. До того ж, Новгород і Новгородська земля були тісно пов’язані (економічно, політично й культурно) з Києвом. Дослідник Я. Дашкевич, наприклад, вважає, що на Новгородщині вже в давньоруські часи існував окремий етнос. На нашу думку, тут радше відбувалося формування окремого етносу, в якому фактично й формально переважало слов’янське начало, правда, зі значними домішками фіно-угорських елементів. Водночас Новгород був зорієнтований на західні цивілізаційні центри, балтійську торгівлю. Загалом цей етнос був близьким до Русі-України щодо культури та навіть мови.
Свідченням цього є т.зв. билини, котрі часто трактуються як російський епос. Однак цей фольклор мав локальне поширення. Це, як правило, землі колишньої Новгородської держави. Відомо, що ці билини мають київське походження, у них часто розкриваються сюжети, пов’язані з Києвом, князем Володимиром тощо.
Свого часу Микола Костомаров (1817—1885), який зробив чималий внесок як у російську, так і українську історіографію, вирішив провести етнографічні дослідження в околицях Новгорода. Він пішки обійшов кілька сіл навколо Ільменського озера, спілкувався з місцевими жителями. Все це описав у «Автобіографії». Вчений вказав, зокрема, на побутові відмінності між жителями Новгородського краю та мешканцями Центральної Росії. І — що важливо — відзначив деякі риси новгородського діалекту. Він прямо вказував, що цей діалект близький до малоросійської (української) мови: у ньому буква «о» ніколи не змінюється на «а», простежується сильне повноголосся, заміна в деяких випадках «а» на «я» (дєвиця, травиця) тощо. У цьому діалекті є чимало слів, які не вживаються у великоросійській мові, але є в українській (шукать, хилить, шкода, «що» замість «что», «жона» замість «жена» тощо)5.
Показовою є історія «приєднання» Новгородської землі до Московії. Почалася вона за царя Івана ІІІ, ще 1471 року, коли московити розгромили новгородські війська на річці Шелоні. При цьому московське військо, спустошивши Новгородську землю, убило тисячі людей. 1478 року Новгород остаточно капітулював. Тоді ж із Новгорода московити вивезли близько семи тисяч людей (власне, новгородську еліту). Частину з них стратили, а частину розселили в містах «корінної» Росії — Нижньому Новгороді, Володимирі, Муромі, Переяславлі, Ростові, Костромі тощо. Натомість у Новгород з Москви та Московії послали «дітей боярських і купців».
Чи не схоже це на масові депортації, котрі були як у царській Росії, так і за радянських часів?
Однак трагедія Новгорода і його землі на цьому не скінчилася. Сепаратизм його жителів придушували ще протягом цілого століття. А цар Іван Грозний 1570 року влаштував для них криваву баню, описи якої просто вражають нелюдським садизмом.
Про жорстоке «приєднання» Москвою Новгорода свідчать документи. Навіть офіційні російські історики (Микола Карамзін, Сергій Соловйов) не забули у своїх творах описати цю жорстокість. Інша річ, що трактували вони їх як «собирание русских земель». До речі, саме підкоривши Новгород, цар Іван ІІІ почав титулуватися як «государ всія Русі».
Однак, коли читаєш про цю жорстокість, виникає думка, що це було не «собирание земель», навіть не завоювання чужих територій, а щось значно більше. І назива його — етноцид.
Новгород вперто не хотів підпорядковуватися Московії. Занадто різними були ці держави. Водночас московські завойовники прагнули не лише підкорити населення Новгородської землі, а й винищити його, депортувати, заселити територію своїми людьми. Фактично це була етнічна війна.
Однак повернімося до питання про становлення російського етносу. Уже зазначалося, що землі, де формувався цей етнос, не були слов’янськими. Майже до ХV ст. вони не трактуються як Русь. Для їхнього позначення в писемних джерелах іноді використовувався термін Залісся.
Яке він мав значення? Власне, між Руссю, Київською землею та цим регіоном були величезні непрохідні Брянські ліси. Звідси й назва — Залісся. Важко сказати, коли ці землі опинилися в орбіті інтересів Київської держави, очевидно, десь в ХІ ст. Тоді «Повість минулих літ» фіксує протистояння між місцевими волхвами й представниками князівської влади, котрі, крім збору данини, здійснювали християнізацію цих земель. Варто зазначити, що православна церква була частиною князівського державного апарату. І, судячи з усього, саме вона відіграла помітну роль у слов’янізації Залісся. Здійснюючи хрещення місцевого населення, вона так чи інакше прилучала мешканців цього краю до «руської спільноти».
Вам не здається дивним, що в російській мові сільських жителів називають «крестьяне», тобто християни, хрещені? Певно, в давнину саме так на Заліссі називали фіно-угорських тубільців, які прийняли християнство й стали підданими церкви та князя.
Судячи з усього, Київ не мав безпосередніх контактів із Заліссям. Руське проникнення в цей край відбувалося важко, і то переважно через Новгородські землі, які були пов’язані із Заліссям не лише річками; і тут, і там проживало фіно-угорське населення, що, зрозуміло, полегшувало комунікацію. Загалом земля Залісся була малопривабливою для київських князів. «Вирізняючись суворим кліматом, населена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), — писав російський історик Д. Іловайський, — вона вважалася найостаннішим уділом»6. Зрозумілим також є те, що руські (переважно київські) літописці не писали про цей край.
Відтворити історію Залісся, початки його слов’янізації в ХІ — ХІІІ ст. проблематично. До нас дійшли лише фрагментарні свідчення. Складається враження, що основним слов’янізатором була церква, котра використовувала в богослужінні церковнослов’янську мову. Тому не дивно, що в російській мові так багато церковнослов’янізмів і вона в певному сенсі є ближчою до південнослов’янських мов (болгарської, сербської), ніж до сусідніх східнослов’янських (української, білоруської). Слов’янська, фактично руська (українська) мова звучала при дворах руських князів, які підкорили собі цю територію. Цією мовою так чи інакше починали розмовляти князівські слуги з місцевого населення. Таким чином, тут відбувалося поступове формування своєрідного слов’янського койне, а також «руської свідомості». Принаймні політична еліта й церква на Заліссі ототожнювали себе з Руссю.
1237 року татари завоювали Залісся (у літературі це завоювання часто називають монголо-татарським, хоча такий термін не є достатньо коректним). З того часу на довгий період ця земля опиняється у сфері політичних інтересів татарської Золотої Орди. Фактично вона стала її частиною (улусом). У цих землях був великий князь, який отримував ярлик від хана Золотої Орди.
Не вдаючись до нюансів, зазначимо, що політичне становище земель «основної» Русі (України, Білорусії, Новгородської республіки) було дещо іншим після татарської навали. Принаймні політично вони були віддаленішими від золотоординських ханів, ніж Залісся. Деякі з руських земель «продовжили» свою державну традицію в формі федеративного Великого князівства Литовського. На жаль, у нашій історичній літературі й далі панує сумнівна формула, нав’язана не без впливу російської імперської історіографії, про «завоювання» українських і білоруських земель литовцями. Щодо Новгородської республіки, то в неї були непогані відносини з Великим князівством Литовським.
Незважаючи на те, що Залісся стало політичною частиною Золотої Орди, а елітарні верстви зазнали помітної татаризації, цей край і надалі формально продовжував слов’янізуватися. Основну роль у цьому процесі, як і раніше, відігравала православна церква, котра отримала дуже широкі права від ординських ханів. Певну роль продовжували відігравати й «емігранти» з руських земель. Наприклад, таким був митрополит Петро Ратенський, який фактично переніс центр митрополії до Москви, воєвода Дмитро Боброк-Волинський, якого вважають героєм битви на Куликовому полі. Ці люди, звісно, приходили на Залісся не самі, вони приводили з собою слуг.
Політичним центром Залісся в ХІV ст. стала Москва. Тому край почали називати Московією, на відміну від Русі, адже так у ХІV — XVII ст. іменували переважно українські й білоруські землі. У писемних пам’ятках того часу (як руських, так і європейських) бачимо, що в них, здебільшого, чітко розрізняли Русь та Московію.
Інша річ, що московські правителі з часом, особливо після того, як їм вдалося стати самостійними й звільнитися від татарської залежності, почали апелювати до руського спадку, розглядати себе нащадками руських князів, що колись правили в Києві. Спадок княжої Русі (культурний, церковний, політичний) і далі був привабливим. Зрештою, заявляючи права на такий спадок, московські правителі могли претендувати на Руські землі.
Мої опоненти закинули мені, що я «забувся» про «Задонщину», коли говорив про інтерпретацію терміна Русь в давньоруські часи. Не буду нагадувати, що «Повість минулих літ», яку я характеризував, і «Задонщина» — пам’ятки хронологічно різні. Попри всі нез’ясовані питання, які залишає «Задонщина», мусимо вказати, що найдавніший її список датується 70-ми роками ХV ст. — якраз часами царя Івана ІІІ, котрий, як уже говорилося, почав себе називати правителем всієї Русі. Так, попри те, що в «Задонщині» вживаються терміни «Русь», «Руська земля» у широкому розумінні, а до її складу включається Московія, автор певним чином розмежовує Русь і Залісся. Ось, наприклад, як звучать слова князя Дмитра Івановича на початку цього твору: «Прийшла до нас вість, браття, що цар Мамай стоїть біля бистрого Дону, прийшов він на Русь і хоче йти на нас в Заліську землю»7.
Розуміння своєї руськості зростало в московських правителів у міру того, як вдавалося їм приєднати до себе нові території, заселені переважно слов’янським народом. Спочатку це були Новгородська й Псковська землі (ХV ст.), потім Смоленська (ХVІ ст.), українські та білоруські (ХVІІ—ХVІІІ ст.). Це сприяло слов’янізації та «русифікації» Московії. Зрештою, цар Петро І проголосив Російську імперію. У даному випадку був використаний термін «Росія», котрим греки позначали Русь. Також за часів Петра І та Катерини ІІ в Росії здійснили широкомасштабну програму «переписування історії», вилучення й фальсифікації документів, метою яких стало створення міфу, ніби самодержавна Росія є спадкоємцем колишньої княжої Русі з центром у Києві.
Звісно, зараз немає чистих слов’янських етносів. Не є такими й українці, в мові й культурі яких спостерігаємо чимало тюркських елементів. Але одна справа, коли етнос творився переважно на слов’янській основі, а інша — коли відбулася слов’янізація неслов’янського етнічного субстрату із долученням слов’янських елементів. Творення російського етносу здійснювалося якраз другим шляхом. У цьому його унікальність. Більше таких народів серед слов’ян немає. Тому ментально, культурно, мовно росіяни відрізняються від інших слов’ян. У них збереглося чимало від ментальності фіно-угорців: недовірливе ставлення до оточення, жорстка чи навіть жорстока поведінка. «Москва сльозам не вірить» — здається, ці слова досить точно характеризують таку ментальність.
І на завершення кілька слів про «Русский мир» та його розбудову. У принципі, це не є чимось новим. У росіян завжди були проблеми зі своєю слов’янською чи то руською ідентичністю. Щоб підтримувати її, необхідні були слов’янські донори. І чи не найбільшим таким донором стали справжні руські, тобто українці. Подумаймо, чи відбулася б російська культура без «Граматики» М.Смотрицького (її М. Ломоносов вважав «вратами своєї вченості»), без Києво-Могилянської академії, яка дала росіянам численних церковних та культурних діячів, без М. Гоголя і його «Шинели», з якої, за словами В. Бєлінського, вийшла російська література, без філософа П. Юркевича, котрий стояв біля витоків російської релігійної філософії... І цей список можна продовжити.
Ідея «Русского мира» аж ніяк не свідчить про силу. Радше навпаки. У самій Росії баланс слов’янського й неслов’янського населення все більше схиляється на користь останнього.
Але це вже їхні проблеми. Наша ж проблема — не стати частиною цього ефемерного «Русского мира», який насправді не є руським.
1 Уваров А. Меряне и их быт по курганным раскопкам. — М., 1872. — С. 8—10.
2 Ключевский В. Сочинения: В 8 т. — М., 1956. — С.294.
3 Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «Великорусская народность» // Историк-марксист. — 1930. — Т.18-19. — С.28.
4 Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. — Б.м., 1927. — С.31.
5 Костомаров Н. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С.257—258.
6 Иловайский Д. Краткие очерки русской истории. — М., 1898. — С.29.
7 Изборник. Повести Древней Руси. — М., 1986. — С.190.
