Мовний бар’єр у храмі
Однією з найгостріших проблем сучасного церковного життя є мовна, питання «бути чи не бути українській мові мовою православних храмів»? Чи залунають українським словом літургійні молитви та співи?» Як відомо, УПЦ Київського патріархату й Українська автокефальна церква роблять неабиякі зусилля аби поступово (це не така проста справа) переходити в храмах на українську. Тим часом УПЦ Московського патріархату чіпко тримається церковнослов’янської традиції Російської православної церкви (РПЦ). Відомо, що мовне питання у нашому суспільстві вельми політизоване. Не уникнула цього також церковна мова, перетворившись на одне із знарядь тих політиків, які не визнають українську мову як державну. Справа тут, однак, не тільки у сьогоденній політичній кон’юнктурі. Про це свідчить та обставина, що Російська церква виступає категорично проти не тільки української богослужебної мови, але також — російської(!). Про національні мови християнізованих Москвою народів Півночі Росії, Поволжя та ін. питання ніколи навіть не обговорювалося. Нижче пропонуємо невеликий екскурс у історію церковної мови на наших теренах.
ЧЕТВЕРТИЙ ШЛЯХ
Вселенська християнська церква першого тисячоліття говорила переважно (за виключенням кількох нечисленних церков) двома мовами — грецькою і латиною. Ці мови, разом із староєврейською мовою Старого Завіту, вважалися однаково богдухновенними. На доказ цього богослови посилалися на Євангеліє від Луки, де повідомляється, що на хресті, над розіп’ятим Ісусом «був також напис, написаний словами грецькими, латинськими і єврейськими: «Це — Цар Іудейський». У перші століття нашої ери Схід Римської імперії прийняв християнство переважно на грецькій мові, яка там здавна була мовою спілкування різних народів, а пізніше стала державною мовою Східної Римської імперії (Візантії). Народи Західної Європи, яких навертав до християнства Рим, разом із вірою отримували також латину — мову не тільки церкви, але також античної римської спадщини. З часом, саме християнство прилучило — через мову — колишніх поганів Сходу до грецької античності, а західнi барбаринці заговорили мовою римських філософів, риторів, поетів тощо. До остаточного поділу християнства 1054 року, ставлення до іномовних церков було досить терпимим — грецькі церкви існували у сфері впливу Риму, наприклад, в Італії, рівно як у Константинополі були церкви латинського обряду (для осілих тут вихідців із Західної Європи). Ще одна богослужебна мова з’явилася у ХI столітті, у процесі активної християнізації язичників південної та східної Європи. Коли наприкінці першого тисячоліття південні й східні слов’яни (болгари, серби, чорногорці, македонці, росіяни, білоруси та українці) прийняли християнство, вони прийняли його на церковнослов’янській мові — штучній церковній мові, розробленій спеціально для них великими грецькими місіонерами Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Найближчою та мова була болгарам та македонцям. На багато століть ця штучна мова стала для слов’ян не тільки мовою церкви, але й мовою грамотності й освіти. (Варте уваги те, що церковнослов’янська мова — в історичній перспективі — найбільший вплив виказала саме на російську культуру, російську мову.) Для простих віруючих, однак, церковнослов’янська століттями навіки залишалася незрозумілою, чужою, вона тримала їх за порогом дійсного розуміння не тільки літургійної служби, але й Святого Письма. Через відсутність мовного «містка», пише о. Борис Гудзяк («Криза і реформа»), «входження руських земель у культурний та інтелектуальний візантійський світ було складним і тривалим. Від Візантії слов’яни отримали багату спадщину — структуру й організацію церкви, систему богослужінь, таїнств, набір біблійних та літургійних текстів для служб, а ще — зразки храмової архітектури та іконопису. Однак твори більшості розвинутих у Візантії високих літературних жанрів (історичних, філософських, теологічних чи природничих праць, світської літератури) так і не були, зрештою, перекладені на церковнослов’янську, не стали доступними слов’янам, зокрема, не стимулювали розвиток широкої культури Київської Руси». Тільки через кілька століть почали засновувати колегії та академії, вивчати грецьку та латину і вже через них прилучатися до європейської античної, християнської та сучасної культури. Тоді як деякі наші сусіди-слов’яни зробили це значно раніше. Наприклад, поляки, які прийняли християнство не набагато раніше Київської Руси. Там латина вийшла за межі церкви і стала мовою чиновників, знаті, мовою освіти. І тому, починаючи з ХII століття, серед поляків було чимало європейськи освічених людей, ерудитів, тонких знавців, дослідників і навіть критиків латинської літератури, як церковної, так і світської. Наприклад, Антонім Галл, автор першої польської хроніки ХII ст., широко цитує Горація, Боеція, Вергілія, що тоді було рідкістю в Західній Європі. 1364 р. було засновано Краківський університет, де на факультеті вільних мистецтв спеціальну увагу приділяли вивченню та коментуванню античних авторів. Тексти лекцій краківської професури, що збереглися до нашого часу, свідчать про широку освіченість і обізнаність вчених того часу з творами Цицерона, Сенеки, Боеція тощо. Все це завдяки латині, яка прийшла до країни разом із християнством. Пізніше ця мова виказала неабиякий вплив — як взірець — також на формування польської літературної мови.
ІСТОРІЯ МОВНОЇ «ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ»
Історичний аналіз та критика унікального в історії християнства феномену штучної церковної мови, вигаданої спеціально для групи слов’ян, розпочалися ще у ХVI столітті, у бурхливі часи реформації західних церков. Критика йшла не з середини, не з боку православних духовних та вчених — у цьому середовищі церковнослов’янська й досі залишається мовою недоторканою і довершеною. Критикували, звичайно, католицькі та протестантські вчені. (Вибачити їх можна хіба що тим, що в ті часи вони невтомно критикували також свої власні порядки). Одним із найбільш непримиренних критиканів нашої церковної мови був віленський єзуїт Петро Скарга, який, зокрема, писав у 1577 році: «Дуже ошукали тебе греки, руський народе, що даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли вдоволитися цією Слов’янською, щоб ти ніколи не прийшов до справжнього розуміння й науки. Є бо тільки дві мови, грецька й латинська, що на них свята віра поширилися і защепилася до всього світу ... Зі Слов’янської (церковнослов’янської) ніхто ніколи не може бути вченим. Адже вже тепер ніхто її не розуміє добре. Бо нема на світі такої нації, котра б говорила нею так, як є в книгах ... І тому то ваші попи мусять вдаватися за перекладами до польської мови, коли хочуть щось розуміти по (церковно) слов’янські». Петро Скарга вважав, що у русинів немає ні формальної гуманітарної освіти, ні традицій інтелектуального пошуку. Вони так і не розвинули в себе наукових дисциплін, абстрактного мислення, громадських установ. Варто додати, що саме тоді на латинському Заході, набагато раніше, ніж на Сході Європи, активно йшли процеси становлення народних літературних мов — попри засилля латини. Німецький переклад Біблії, здійснений Мартином Лютером (1522 — 1534 рр.), зіграв неабияку роль у формуванні загально німецької літературної мови. Але не тільки — він певним чином призвичаїв суспільство до думки про доцільність і законність Святого письма національними мовами. У ХХ сторіччі, в Росії деякі вчені також вважають справу святих Кирила та Мефодія «неосторожной ошибкой с далеко идущими последствиями.» Наприклад, Федотов Г.П. (1929 р.) у роботі «Трагедія інтелігенції» написав про те, що церковнослов’янський переклад Біблії усунув із словянського вжитку оригінал і зняв конечність знання грецької мови (на відміну від Західної Європи, яка була примушена знати латину). Таким чином, православне слов’янство було відірване від класичної культури грецької мови. Вчені російські богослови, втім, завжди вставали на захист подвигу Свв. Салунських братів. Рухи за переклади Святого Письма національними мовами розпочалися у християнстві досить рано, ще в першій половині I тисячоліття, хоча Східні та Західна церкви виступали категорично проти. 813 року Вселенська церква вперше дозволила виголошувати проповіді (але не звернення до Бога — молитви) народними мовами. 863 року слов’янські місіонери Салунські брати Кирило та Мефодій зробили перший переклад з грецької збірника всіх необхідних для храмових богослужінь текстів. Як вже згадувалося, перекладено було на так званий церковнослов’янський, орієнтований на південних слов’ян. Грецькі та латинські ортодокси виступали проти можливості богослужіння на «якійсь» слов’янській, однак брати змогли довести доцільність перекладу. Як повідомляє «Житіє» Св. Кирила», Св. Кирило відповів їм так: «Чи не йде дощ від Бога для всіх, чи не світить для всіх сонце, чи не однаково ми всі вдихаємо повітря? Як же вам не соромно визнавати лише три мови (латину, грецьку, староєврейську), а всім іншим народам наказуєте бути сліпими і глухими? Навіщо робити Бога немічним, як наче він не зміг дати народам свого Письма, або заздрісними, як наче він не захотів дати?» Нагадаємо, що запропоновані Салунськими братами тексти для храмового вжитку не були повним перекладом Святого Письма з його Старим та Новим Завітом. Цілісну Біблію на церковнослов’янській мові вперше було видано 1581 року в типографії православного вельможі Костянтина Острозького. Друкував її Іван Федоров. Тільки 1663 року Острозька Біблія була перевидана у Москві — трудами вченого ченця з Києво-Могилянської академії Єпифанія Славунецького (відома як «Московская первопечатная Библия»). У тому самому ХVI ст., під впливом Реформації, почали зявлятися переклади Святого Письма народними слов’янськими мовами. 1561 року на Волині перекладено тогочасною українською і надруковано «Пересопницьке Євангеліє». 1570 року з’явилося Євангеліє білоруською мовою, 1820 — болгарською, 1847 року — сербською. А в Росії? Першу Біблію російською мовою надруковано тільки 1876 року — фактично найпізніше серед православних слов’янського світу. До цього всі спроби перекладу Святого Письма заборонялися Церквою, Синодом, — зроблені переклади спалювали, а на перекладачів накладали покарання. За часів Петра I зробив спробу організувати переклад та видання російської Біблії не хто інший, як відомий вихованець Києво-Могилянської академії, «архітектор перебудови» царя Петра митрополит Феофан Прокопович. За підтримки царя розпочався переклад Нового Завіту, однак, невдовзі, з невідомих причин, робота припинилася. Друга спроба була зроблена за особистим бажанням царя Олександра I, який «раптом помітив, що частіше читає Святе Письмо французькою, аніж церковнослов’янською і що російської Біблії, виявляється, не існує!». Прибічники перекладу підтримали царя і навіть навели вагомий приклад — на той час Грецька церква дозволила читання Нового Завіту у перекладі на ново-грецьку. Невдовзі, втім, розпочалася війна 1812 року, потім настав кінець лібералізму, а потім — помер ліберальний Олександр I і проблему було знято. Тільки 1858 року Синод дозволив зробити переклад Біблії російською, суворо попередивши: «Перевод полезен, но не для употребления в церквах, для которых славянский текст должен оставаться неприкосновенным, а для одного лишь пособия к разумению Св. Писания». Перший російський переклад Біблії було зроблено не з єврейських чи грецьких першоджерел, а — з церковнослов’янського (зворотний переклад). Серед російського духовенства було чимало енергійних противників перекладу; деякі вимагали навіть публічно спалити його на Ісаківській площі. Ситуація з неприйняттям перекладів Святого Письма російським духовенством тим більш особлива, що, на відміну від Католицької церкви, яка визнала канонічність латинських текстів так званої Біблії- «Вульгати», у православ’ї не існує канонізованих текстів Святого Письма. Питання не тільки нового — наукового — російського перекладу Біблії, але також переходу на храмову російську мову виникло знову вже після революції і обговорювалося на Соборі РПЦ 1917 — 18 р.р., коли було відновлено Московську патріархію. 80% присутніх на соборі ієрархів висловилося за русифікацію богослужіння — заради «назидания людей». Ніякого рішення, однак, не було прийнято; розпочалася довготривала дискусія, з якою 1943 року покінчила держава, заборонивши всі спроби зробити церковне життя, богослужіння зрозумілими для всіх віруючих. Комуністичний уряд більше влаштовувала церковнослов’янська. Дискусії навколо цього питання стали небезпечними. Тільки після наступної «революції», під час Перебудови, в середовищі прогресивного російського духовенства залунали голоси на користь повної русифікації богослужінь. Одним із апологетів російської богослужебної мови є відомий прогресивний священик о. Георгій Кочетков, за що, серед інших подібних «гріхів», йому було заборонено виконувати свої пастирські обов’язки. Сьогодні проблема русифікації богослужінь в РПЦ «не стоїть на порядку денному».
ТРАДИЦІЯ ПОНАД УСЕ
Ця ситуація — повне неприйняття вищим духовенством російської мови як богослужебної більшістю духовенства — зберігається у РПЦ і сьогодні. Нагадаємо, що Другий Ватиканський собор Католицької церкви (1962 — 65) дозволив відправляти меси на мовах всіх народів світу. Щодо протестантів, то з часів Реформації мовної проблеми там взагалі не існує — кожна громада обирає собі мову богослужіння, проповідей, мову Святого Письма. З яких причин російське духовенство, з усіх православних народів, найбільш стійко тримається старослов’янської мови? Чому Російська церква століттями протестувала проти перекладів Святого Письма російською мовою, навіть тоді, коли ця мова остаточно сформувалася? Яке пояснення тому, що навіть у ХХI столітті проблема русифікації храмового життя не вважається актуальною? Нагадаємо ще раз, що традиція богослужіння церковнослов’янською мовою не зумовлена якимось християнськими канонами чи обов’язковими правилами православної церкви. Це складні запитання, на них не може бути вичерпної і однозначної відповіді. Попробуємо, однак, сформулювати кілька вірогідних факторів (хоча самі ці фактори також вимагають аналізу й тлумачення). Перш за все, це загальний, а російський особливо, церковний консерватизм, органічне неприйняття будь-яких перемін, життя за формулою: «Традиційне — значить правильне і краще! Будь-які зміни — від лукавого.» Хоча з давніх-давен у християнській — і православній також — церкві існують законні логічні інструменти, які дозволяють вносити нове у церковне життя. Православний консерватизм найбільш яскраво проявляється в офіційному твердженні, що всі церковні проблеми були вирішені — остаточно і раз на завжди — сімома Вселенськими соборами першого тисячоліття (ще до хрещення слов’ян та створення церковнослов’янської мови), а також трудами Отців Церкви того самого часу. Як би не мінялося життя на планеті. Зауважимо, що у фундаменті стійкого церковного консерватизму завжди можна виявити такі «камені», як традиційно низький освітній рівень духовенства, а також страх і нехіть перед тими масштабними інтелектуальними трудами, яких вимагає перехід на іншу, навіть рідну, мову богослужіння. Спротив русифікації богослужіння не в останню чергу пояснюється також абсолютним неприйняттям прикладу «інакославних» християн — католиків і протестантів. Їхня мовна політика слугує для православних політиків тільки приводом для звинувачень інших церков у відході від традиції, як і приводом для хизування своєю власною незаплямованою ортодоксальністю. Можливо також, що для духовенства, для утаємничених жерців, певну роль грає небажання втратити своє ексклюзивне — завдяки церковній мові, незрозумілій для мирян — знання, небажання поділитися ним із віруючими, понизивши тим власний статус у суспільстві, у громаді. Найголовнішою, вочевидь, є інша причина. Причина, що тісно пов’язана з імперською політикою Росії, ефективним інструментом якої завжди була (залишається й сьогодні) Російська православна церква. Бо церковнослов’янська виконує у словянському православному світі ту саму імперську функцію, яка завжди призначалася також російській мові (на території Російської імперії, СССР). А саме — об’єднувати словянський православний світ, проводирем якого й досі, як у часи імперій, вважає себе Російська церква. А з російською богослужебною мовою вона негайно перетвориться на звичайну собі і дійсно помісну церкву. Як бачимо, мовна політика РПЦ в Україні є вельми логічна і послідовна, — з погляду, звичайно, Російської церкви. Дійсно, як можуть її пастирі згодитися на українізацію богослужіння в наших («їхніх») храмах, коли вони категорично не приймають русифікації на території Росії? А те, що тут йдеться про іншу країну, про храмову мову іншого народу, звичайно, не може грати суттєвої ролі. Мораль розказаної історії гранично прозора і проста. Якщо наше суспільство хоче мати православні храми, в яких під час богослужінь кожне слово буде зрозуміле кожному присутньому, то воно, суспільство, має зробити все можливе (і неможливе) заради автокефальності — незалежності Православної церкви. Цього однак замало. Українська церква не стане українською до тих пір, поки корпус її духовенства — від митрополитів до дияконів — не буде формуватися із дійсних — а не тільки за паспортом — українських громадян.
http://www.day.kiev.ua/64699/
