Щороку 1 червня відзначаємо День захисту дітей — міжнародне свято, яке має на меті нагадати, що всі діти потребують підтримки та захисту від дорослих. Через війну українські діти втратили близьких, стали свідками руйнувань або ж змушені були виїхати з дому та без сумніву потребують підтримки і захисту навіть більше, ніж зазвичай.
Про досвід роботи Благодійного фонду Карітас в буферній зоні, техніки долання тривоги та підтримки дітей в часі війни у розмові з психологом "Карітасу Краматорськ" Мариною Мартиненко.
— Ви свого часу, працюючи в Карітасі Краматорськ, мали значний досвід роботи з вимушеними переселенцями, а тепер в такій ролі опинились самі, переїхавши з Краматорська до Червонограда. Як Вам вдається не лише давати раду з викликами, пов'язаними з евакуацією, але й продовжувати працювати з дітьми та надавати допомогу потребуючим?
— Я, як психолог, чітко розумію, що просто зобов’язана дбати про свій емоційний стан і екологічно ставитись в пергу чергу до себе, якщо я почуватимусь спустошеною, я нічого не зможу дати дітям. Це як в літаку — спочатку маску потрібно одягнути на себе, а потім на дитину, що поруч з тобою. Я просто зобов’язана дбати про власний ресурс, бути на зв’язку з колегами, проходити супервізії від своїх наставників.
Одночасно з тим я не можу не хвилюватись через те, що відбувається в моєму рідному місті — буквально нещодавно снаряд впав поруч із моїм домом, там залишився мій батько, моя бабуся. Я намагаюсь прийняти ситуацію, яка склалась, але від хвилювань за людей, які там залишились, за дітей, підопічних Карітасу, які зараз на окупованих територіях та на лінії фронту, нікуди не дітись і від цього дуже боляче.
— Розкажіть детальніше, які проекти Карітас реалізовував в буферній зоні протягом останніх років?
— Проект “Психосоціальний супровід для дітей, батьків та опікунів в буферній зоні” мав кілька варіацій, спочатку на меті було створення “безпечних просторів” для дітей — ми облаштовували спеціальні кімнати при школах, де діти могли гратися, розвиватися та отримувати необхідну підтримку і допомогу. Пізніше ми підключили батьків, як основний інструмент допомоги дітям, дитина в кризових ситуаціях завжди буде опиратись на дорослих, які є поруч, і проведення батьківських тренінгів було основою другого етапу нашого проекту. На наступному етапі ми працювали з педагогами — працівниками шкіл, вони теж важлива частина роботи з дітьми і наша мета була підтримати вчителів, надати їм супервізійну підтримку.
Ми мали на меті змінити на краще ставлення до дітей, навчити нових технік роботи та поділитись ефективними практиками, ми проводили навчальні заняття, які допомагали зрозуміти природу дитини. Такий комплексний підхід дозволяв посилювати стійкість дітей, їхню витривалість, гнучкість та готовність долати життєві труднощі. Одна справа, коли дитина просто приходить і грається в безпечному просторі, але ми також надаємо психологічну допомогу, навчаємо, та розвиваємо дітей, вони отримують необхідну підтримку та можливість зростати.
— Чого, на Вашу думку, зараз найбільше потребують діти, які виїхали з місць, де ведуться бойові дії, які стали свідками руйнувань або ж втратили близьких?
— Якщо дитина нещодавно виїхала з зони бойових дій, їй в першу чергу потрібна стабілізація, відновлення, а далі працюємо на розвиток, якщо ще коротше, то дитині потрібні підтримуючі люблячі батьки, які в стані справитись з власними емоціями, викликами, з якими вони зіткнулись. Часто насправді потрібно працювати з батьками — щоб повернути їм здатність, вміння бути батьками. З часом потрібно працювати над важкими емоціями, які проживає дитина, в атмосфері безпеки та підтримки. Це дієва методика, перевірена часом, яка на сьогодні реалізується в осередках Карітасу практично по всій Україні. В таких просторах дитина має можливість знайти нових друзів, батьки знаходять людей, з якими мають подібний досвід пережиття. Це середовище, яке насправді сприяє відновленню та зціленню.
Зараз багато батьків приходять з дитиною до психолога і кажуть — дитина не хоче вчитись чи робити домашні завдання. Коли дитина в стресі — вона фізіологічно не може засвоювати новий матеріал і завдання психолога пояснити це батькам. Три основні етапи допомоги дітям на сьогодні — це стабілізація, відновлення і аж тоді розвиток, жоден з етапів пропустити не вдасться.
— На сьогодні ми часто чуємо, що по суті всі українські діти постраждали від війни, — наскільки ці побоювання відповідають дійсності і ці травмуючі події матимуть вплив на подальше життя наших дітей?
— Ми маємо пам’ятати — всі діти різні, пережиття будь якого досвіду є дуже індивідуальним. Дитяча психіка попри все є дуже гнучкою, і якщо поруч в потрібний момент є батьки, які зможуть донести: “Світ добрий, так, є погані люди, але загалом світ добрий, ми поруч, ми тебе любимо”, то дитина буде спиратись на таке сприйняття і зможе швидко стабілізуватись. Якщо базові потреби задоволені, якщо є безпечне середовище, якщо поруч люблячі люди дитяча психіка здатна сама себе зцілити і це відновлення буде відбуватись доволі швидко.
Зі свого досвіду роботи в буферній зоні, я бачила як діти ростуть під вибухами та обстрілами, але навіть потреби звернень до психіатра не було.
— Якими можуть бути наслідки, якщо діти не матимуть цього безпечного простору та підтримки від дорослих?
— Про це дуже складно говорити в контексті дітей, бо завжди хочеться вірити, що цього вдасться уникнути, але це наслідками можуть бути і поведінкові розлади і розлади адаптації. Зараз мені часто доводиться помічати дуже високий рівень агресії серед дітей, чого не було раніше. Якщо раніше я могла проводити для дітей різноманітні змагання, то тепер вони часто сприймають такі вправи зі значною агресією і на сьогодні нашим завданням є знайти шляхи екологічного висловлення агресії та інших почуттів, щоб дати дітям змогу їх висловити.
Стримування негативу, непережитих, непропрацьованих емоцій може також відобразитись на фізичному здоров’ї, тобто організм для долання цих почуттів черпатиме ресурс зі здоров’я. Проблеми з шлунково-кишковим трактом, дерамтологічні захворювання часто мають якраз психологічне підгрунтя. Дітям дошкільного та молодшого шкільного віку притаманна значна концентрація на собі, вони буквально можуть себе звинувачувати в тому, що трапилась якась погана подія і тут з’являється автоагресія, самоушкодження — такі прояви також можуть зустрічатись і в підлітків. В таких ситуаціях потрібно чітко розуміти що тут йдеться про дуже сильний душевний біль, який дитина немає змоги висловити.
— Як би Ви загалом порадили батькам спілкуватись з дітьми про війну, реагувати на зміну поведінки дітей?
— Дитина будь якого віку є в безпосередньому контакті з батьками та дорослими, що поряд, тому чим активніші емоції батьків, тим більше вони потребують раціональних та конструктивних пояснень. Я переконана, що дітям потрібно говорити правду і тільки правду, проте її потрібно адаптовувати відповідно до віку. Потрібно постійно дбати про інформаційну гігієну — жодних переглядів жорстоких відео — ми переглядаємо лише ті новини і сюжети, які впливають на прийняття рішень. Зараз дуже багато контенту, який шкодить не лише дітям, але й дорослим. Тіло реагує на певні подразники викидом адреналіну, його викид можуть провокувати як новини, які ми переглядаємо, так і спогади про травматичні події, тому споживання такої інформації має бути дуже дозованим. Завданням батьків є допомогти дітям пережити важкі емоції — стати таким собі контейнером для них — а це подвійне навантаження, бо потрібно давати собі раду і з власними пережиттями. Допомагає, серед іншого, дотримання ритуалів, така собі приємна рутина, яка дає відчуття стабільності і допомагає адаптуватись до нових умов. З дітьми в контексті війни варто говорити про сфери впливу — на що ми можемо впливати, а на що ні.
Не потрібно боятись звертатись до спеціалістів в разі потреби, якщо проявляються поведінкові розлади — якщо з’являється щось, чого раніше не було. Середня тривалість фази реагування на гостре горе — півтори місяці, якщо ж після цього часу не зникають прояви надмірної прив'язаності, замкнутості або ж навпаки агресії, регресу навиків, варто шукати допомогу професіоналів. Ще одним тривожним дзвіночком є відсутність реакцій на трагічні подій, тобто дитина втратила дім, бачила руйнування смерті, але веде себе так, наче нічого не сталось. Тобто психіка не може справитись з переживаннями і просто їх капсулює, що з часом може мати значні негативні наслідки.
— Розкажіть про Ваші улюблені чи найдієвіші на Вашу думку вправи чи техніки, які допомагають боротись з тривогою чи стресом.
— Дуже дієвою, а головне цілком доступною є м'язова релаксація — почергове напруження та розслаблення різних груп м'язів. Всім відоме “дихання по квадрату”, теж добре працює, але ми повинні розуміти як ці вправи діють, бо в стані стресу наші когнітивні функції знижуються і ми можемо опертись лише на відпрацьовані навики. Діти також люблять “тарабарську мову”, коли ти “говориш” мовою, якої не існує — спробуйте кілька хвилин перед дзеркалом видавати безсенсовну суміш звуків — ви відчуєте як ваші щелепи розслабляються і навіть можуть потекти сльози.
У всіх дітей у їх “минулому” житті було щось хороше і це хороше має чіткий зв’язок з звуками, запахами, відчуттями в тілі — наше завдання по краплині ці спогади зібрати — про те, що дитина робила до війни і до чого вона може повернутись зараз, щоб почуватись краще. Звук, запах, смак, дотик, зір — це те що нам допомагає повернути ці спогади. Можна забрати в нас дім, можна забрати багатство, речі, іграшки, але не можна забрати приємні спогади, щасливі моменти, не можна забрати нашу індивідуальність. Артерапевтичні заняття з різними матеріалами та текстурами дозволяють дітям повернути собі відчуття контролю та відчути успіх виконаного завдання. Одночасно з тим високий рівень адреналіну в крові вимагає руху, діти хочуть бігати і цю потребу ми маємо задовільнити. Ми працюємо зі всіма емоціями, як позитивними так і негативними, — вчимось їх усвідомлювати та відредагувати. Діти дуже добре розуміють аналогію з автомобілем та бензином — якщо машину не заправити, вона не поїде, і от разом в різний спосіб ми шукаємо це паливо, щоб мати можливість продовжувати “їхати”.
Мені насправді часто хочеться просто обійняти дітей, поділитись з ними своїм ресурсом. Фахівці Карітасу, які працюють з дітьми діляться тим паливом, яке дає можливість рухатись, рости, розвиватись. Ми завжди готові бути поруч в важких моментах, підтримати, наші двері відкриті і ми готові допомагати.
— Війну ми часто сприймаємо як фізичні руйнування, втрату життя чи здоров’я, однак війна має і інший вимір — емоційний, котрий має часто навіть більший вплив…
— Війна має два варіанти впливу — посттравматичний стресовий розлад або ж посттравматичний стресовий розвиток. Ми всі без винятку, зазнали змін, наші життя змінились, ми зазнали значного горя і втрат і далі ми маємо для шляхи — я за те, щоб ми рухались таки шляхом розвитку. Коли ми щось втрачаємо, то щось і здобуваємо, той досвід, який нам довелось пережити може зробити нас сильнішими. Так є матеріальні втрати, є втрати рідних, втрати ресурсів, але якщо людина зможе з цим впоратись, інтегрувати цей досвід важкий, страшний, травматичний у своє життя, то це стане шляхом розвитку.
##DONATE_TEXT_BLOCK##