Історія Мукачівської єпархії та її зв’язку з Київською митрополією є малодослідженою темою. Особливо це стосується періоду до того, як Мукачівська єпархія стала унійною, тобто до першої половини XVII ст.
Детальному і всебічному вивченню цієї теми перешкоджала низка об’єктивних і суб’єктивних причин. Дійсно, у ХІХ – значній частині ХХ ст. фонди численних архівів і бібліотек були недоступні для багатьох дослідників, але вони відкриті тепер. З іншого боку на вивчення історії Закарпаття загалом і його церковної історії зокрема значний вплив мали політичні обставини, передусім тривале іноземне домінування в цьому українському краї, намагання угорських політичних та інтелектуальних еліт ізолювати закарпатських українців від решти народу і перетворити їх в окремий маленький етнос. Закономірно, що ізоляціоністський і краєзнавчий підходи до історії Мукачівської єпархії, відсутність волі залучати до вивчення її минулого документи з-поза меж історичного Угорського королівства, ігнорування і замовчування цих джерел здатні суттєво перешкодити пізнанню історії.
Слід відзначити те, що й дослідники історії Київської митрополії також досі не вділили належної уваги на інформацію джерел щодо участі в її житті діячів Мукачівської єпархії. Загалом Мукачівську єпархію надзвичайно мало враховують як важливий фактор історичних процесів у Київській Церкві. Безсумнівно, що вивчення цього питання може сприяти не тільки уточненню низки сюжетів минулого, а й відкриттю нових сторінок церковної історії. Одним з прикладів того, що розуміння історичних процесів вимагає врахування названих факторів, є діяльність мукачівського єпископа Сергія не тільки на Закарпатті, а на ширших теренах історичної Київської митрополії, зокрема у володіннях князів Острозьких і Заславських на Волині, а також у Білорусі в першій чверті XVII ст.
Аналіз досліджень і публікацій. Вивченню зв’язку Мукачівської єпархії з Київською митрополією на рівні джерел присвятила увагу низка дослідників. Серед авторів, що зробили внесок у розкриття цієї тематики, передусім шляхом залучення нових і аналізу відомих документів, виділяється спадщина о. Йоанникія Базиловича, ЧСВВ [Basilovits, 1799], о. Олександра Барана [Baran, 1960], Антонія Годинки [Hodinka, 1911], о. Івана Дулишковича [Дулишковичъ, 1877], о. Міхала Лацка, ТІ [Lacko, 1976], о. Михайла Лучкая [Лучкай, 2000], о. Атанасія Пекаря, ЧСВВ [Пекар, 1967], Євгена Перфецького [Перфецький, 1917; Перфецкій, 1915], Олексія Петрова [Петровъ, 1905]. З їх публікацій черпаємо також згадки і коментарі про діяльність мукачівського єпископа Сергія загалом, зафіксовані у документах історичного Закарпаття й держав, до яких воно входило. Із пластів румунської історіографії важливими для цієї статті стали результати дослідження Ніколае Йорґа [Iorga, 1908] і Олександра Штефулеску [Ștefulescu, 1909]. Натомість сучасна наукова історіографія досі не зробила якогось значного внеску в опрацювання відповідних джерел і витлумачення даної теми. Постать єпископа Сергія залишається на далеких маріґнесах досліджень.
Але акти, створені на південно-західних схилах Карпат, в тому числі ті, що тепер зосереджені у фондах Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) [напр., ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр.6; Там само, спр. 36; Там само, спр. 37], є тільки частиною джерельної бази, а відтак вчені, які в силу різних обставин користувалися виключно ними, не могли повною мірою описати діяльність мукачівського єпископа на північний схід від Карпат, бо в ті роки, в які згадки про Сергія зникають у джерелах Закарпаття, вони з’являються в джерелах, що походять з Волині, Білорусі і Московського царства. Саме тому для опрацювання обраної теми засадничо важливими стали писемні пам’ятки з Київської митрополії і праці дослідників її минулого. Серед авторів, роботи яких є важливими для поточної статті, вирізняються розвідки Михайла Максимовича [Максимовичъ, 1850; передрук: Максимовичъ, 1877], Володимира Александровича [Александрович, 2006], Михайла Коссака [Коссакъ, 1867] Ігоря Мицька [Мицько, 1990], Платона Карашевича [Карашевичъ, 1855], о. Антонія Петрушевича [Петрушевичъ, 1874]. Окремо слід виділити праці Томаша Кемпи [Kempa, 2010], Леоніда Тимошенка [Тимошенко, 2009] і Казимира Тишковського [Tyszkowski, 1925], присвячені аналізу діяльності та зовнішніх зв’язків князя Костянтина-Василя Острозького та його оточення.
Джерельну базу дослідження в цій його частині формують матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України в Києві (ЦДІАК) [ЦДІАК, ф. 223, оп. 1, спр. 668], Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАЛ) [ЦДІАЛ, ф. 684, оп. 1, спр. 1770; Правда про унію, 1981, с. 45–49] Російського державного архіву давніх актів (Российский госсударственный архив древних актов – РГАДА) [ф. 52, оп. 1, спр. 5; Ковальский, 1979, с. 38; Русская историческая библіотека, 1875] публікації історичних джерел у Волинських та Мінських єпархіальних відомостях ХІХ ст. [Матеріалы для исторіи православной Церкви въ Минской епархіи, 1870; Пероговскій, 1880; Сендульский, 1882].
Після того, як восени 1600 р. воєвода Михайло втратив контроль над теренами, до яких входила Мукачівська єпархія, а в 1601 р. був убитий при повстанні бояр, Сергій лишився єпископом і змушений був постійно шукати підтримку світських володарів. Ускладнювало його служіння також тривке протистояння між протестантами й католиками, що вилилося у повстання Стефана Бочкая 1604 – 1606 рр. та Гавриїла Бетлена 1619 – 1626 рр. Тож ієрархові доводилося лавірувати між опонуючими таборами.
Серед тих, хто сприяв Сергієві, бачимо архикнязя Матвія Габсбурґа, тодішнього керівника підконтрольної Габсбурґам частини Угорського королівства (1601), капітана Угорського королівства Фердинанда з Ґонзаґи (1601), начальника Хустського замку Томаша Кенді (1604), трансільванського князя Стефана Бочкая (1606), молдавського воєводу Симеона Могилу, претендента на трансільванський княжий трон, керівника Хустського замку і жупана Валентина (Балінта) Друґета (1607), графа Симеона (Сигізмунда) Форґача (1616), який у 1618 о. став палатином Угорського королівства у складі імперії Габсбурґів [ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр. 6, арк. 2–2зв.; ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр. 36, арк. 1; ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр. 37, арк. 1–2; Basilovits, 1799, ч. 1, с. 40–44; Hodinka, 1911, с. 43-52; Дулишковичъ, 1877, с. 78–81; Лучкай, 2000, с. 242, 244–245]. Відповідні документи були опубліковані по декілька разів і назагал відомі історикам Мукачівської єпархії. Як відзначав Євген Перфецький, «[…] Изъ данныхъ, которыя имѣются въ нашемъ распоряженіи, мы можемъ только заключить, что этотъ епископъ положительно не можетъ остаться долго на мѣстѣ, бросаясь во всѣ стороны за защитой отъ притѣсненій его протестантами» [Перфецкій, 1915, с. 50]. Архимандрит Василій Пронін також раціонально зауважив, що в житті єпископа Сергія чудовим є багатство захисних грамот, але вже з цього багатства захисників можна зробити висновок, що його життя не було спокійним [Пронин, 2009, с. 187].
Низку припущень про долю єпископа Сергія серед дослідників історії Церкви на Закарпатті викликала пауза у згадках про нього в місцевих документах за період 1607 – 1616 рр. Можна було б підозрювати, що ці акти були втрачені згодом, але й, наприклад, список документів архіву Мукачівської єпархії з 1720-х рр. їх не містить, хоча там є документи давніші і пізніші [ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр. 6, арк. 2–2зв.]. Варто констатувати, що розмаїття думок, висловлених з приводу такої паузи, досі не привело до визначення дійсних її причин. Так, український і словацький історик Євген Перфецький вважав, що ієрарх, зазнаючи перешкод у служінні з боку світських володарів, перейшов до Грушівського монастиря під покровительство роду Могил [Перфецький, 1917, с. 23]. Антоній Годинка, о. Олександр Баран і о. Атанасій Пекар тільки зазначали, що Сергій урядував єпархією «кількома наворотами»: з перервою, передусім на час, коли Мукачівською домінією у 1606 – 1612 рр. володів Франциск Маґочі [Baran, 1960, с. 53; Пекар, 1967, с. 193, 195]. Тобто, ці вчені, з огляду на брак доступних джерел з-поза краю, обмежилися пошуком внутрішніх причин відсутності звісток про ієрарха у вказаний період. Що цікаво, в документах, опублікованих Годинкою, взагалі йдеться про те, що за часів Маґочія двоє єпископів були прогнані з Мукачівського монастиря [Hodinka, 1911, с. 98, 122, 126]. Але про деталі названих подій ці акти мовчать. У свою чергу, о. Лацко, схильний розглядати історію Мукачівської єпархії ізольовано від Київської митрополії, взагалі заперечував, що в правлінні Сергія була перерва, а також те, що владика перебував у Речі Посполитій якийсь значимий період [Lacko, 1976, с. 57].
Міхал Лацко вважав, що Сергій остаточно покинув єпархію приблизно у 1619 р., бо вже у 1620 р. трансільванський князь Гавриїл (Ґабор) Бетлен призначив для комітатів Земплин, Шариш, Абауй і Мараморош грецького архиєпископа Єремію, який був перед тим митрополитом Пелаґонії і Перлату. І вже тут о. Лацко сам собі перечить, бо вказує, що Єремія так і не зайняв мукачівську катедру [Lacko, 1976, с. 57]. Зрештою, й раніше були періоди, коли позиція Сергія на мукачівській катедрі ставала дуже непевною. Так, у 1610-х рр. граф Юрій (Георгій) ІІІ Друґет де Гомоннай – землевласник не тільки на Закарпатті, а й у Галичині, як засвідчував київський унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський «…вакував на Мукачівське і Мараморошське єпископства в Угорщині нинішнього о[тця] перемишльського владику…» Атанасія Крупецького [Мицик, 2001, с. 469]. Останній призначив своїм офіціалом в Мукачівській єпархії одного зі священників Перемиської єпархії: Софронія (грека – Гречина, з чого вийшло пізніше прізвисько Речко). Цей Софроній самочинно проголосив себе єпископом і був прогнаний володарем Мукачівської домінії 1612 – 1622 рр. Миколаєм Естергазі [Baran, 1960, 53; Мицик, 2001, с. 469; Пекар, 1967, с. 24]. Натомість Естергазі призначав єпископами різних священників молдавського походження, які, проте, не втримувалися на катедрі [Baran, 1960, с. 54; Hodinka 1911, с. 127]. Софроній відомий у документах 1614, 1620 і 1629 рр. В останньому випадку він перебував уже знову в Галичині, висвятив там на священника якогось неосвіченого селянина в Раві-Руській і був суспендований митрополитом до сповнення покути за порушення церковної дисципліни [Мицик, 2001, с. 469; Пекар, 1967, с. 193–194].
Ігор Мицько, посилаючись на «Сводную галицко-русскую лѣтопись» о. Антонія Петрушевича, писав: «Очевидно про нього [Сергія – В. М.] йдеться в листі Папи римського за 1616 р. до протектора православ’я на Перемишльщині Я.-Ф. Гербурта. Павло V висловлював своє невдоволення з приводу того, що останній “тримає в себе руського єпископа, що втік з закарпатських країв”» [Мицько, 1990, с. 111]. Насправді з праці Петрушевича видно, що згаданий закид засновнику Добромильського монастиря Гербуртові робив не папа, а перемиський римо-католицький єпископ Станіслав Сєцінський (іноді пишуть Сєтинський), що сприяв унійній місії єпископа Крупецького в Красному Броді на Спішу [Пекар, 1967, с. 24; Петрушевичъ, 1874, с. 424–425]. Позаяк відомо, що Сергій тільки но 20 квітня 1616 р. отримав захисну грамоту від графа Форґача і втікати не мав потреби, а натомість утікачем був саме Софроній, а перед ним, ще у 1600 р., Петроній, то лист єпископа Сєцінського має стосуватися другого чи третього з них, а не першого.
Також низку питань щодо безперервності єпископського служіння Сергія на Закарпатті ставить документ 1618 р., яким головний капітан сатмарської фортеці (тепер Сату-Маре в Румунії) і управитель верхньої Угорщини граф Андраш Довці призначив візитатором для волохів Сатмарського комітату ігумена Євтимія (Євтихія), висвяченого ще мукачівським єпископом Іларіоном – одним з попередників Сергія [Лучкай, 2000, с. 236–237; Hodinka, 1911, с. 52–53].
За інформацією о. Михайла Лучкая, яку повторили о. Іван Дулишкович і архим. Василій Пронін, Сергій помер у 1623 р. [Дулишковичъ, 1877, с. 81; Лучкай, 2000, с. 245; Пронин, 2009, с. 187]. Ніколае Йорґа, а відтак о. Лацко писали, що цей ієрарх через Річ Посполиту перейшов до молдавського господаря 1623 – 1626 рр. Раду Міхні, а відтак приблизно у 1626 р. перебрався до монастиря в Тісмані, де знову був обраний ігуменом і, вочевидь, помер приблизно у 1629 р., бо тоді ігуменом був вже інший чернець [Iorga, 1908, с. 225–226; Lacko 1976, с. 58; Ștefulescu, 1909, с. 303, 305]. Проте Євген Перфецький, посилаючись на дослідження Йорґи і наразі недоступну мені дисертацію Шандора Ціпле 1910 р., відзначав, що Сергій ще у 1633 р. сповняв архипастирські обов’язки, перебуваючи в Грушівському монастирі [Перфецький, 1917, с. 23; Перфецкій, 1915, с. 52; Cziple, 1910]. Втім, у Йорґи насправді не сказано, що Сергій у 1633 р. перебував у Грушеві.
Отож досі не вирішене питання того, як розуміти прогалину 1607 – 1616 рр., коли про мукачівського єпископа в його єпархії маємо тільки недатовану точно згадку в річних листах Товариства Ісусового за 1613 – 1614 рр. [Litteræ Societatis Iesu annorum duorum, 1613, et 1614, с. 148]. Вочевидь, відштовхнувшись від цього або подібних повідомлень єпископ Юліан Пелеш і писав у своїй книзі, що Атанасію Крупецькому не вдалося здобути Сергія для унійної справи [Pelesz, 1881, с. 123]. З іншого боку, навіть на цей явний виклик у свій бік: унійну акцію Крупецького за підтримки Друґетів, Сергій не відповів якимись діями. Таким чином, джерела з історичного Закарпаття наводять на думку, що за правління цього ієрарха були часи, коли він справді був відсутній у своїй єпархії. Але далі інформація, що міститься в них, не прояснює ситуацію.
У згаданій статті 2019 р. я вже аналізував можливість поїздки єпископа Сергія на Русь, відповідно до виданої о. Лучкаєм записки бенедиківського священника з 1603 р., у світлі слів о. Іґнаца Рата про висвячення Сергія митрополитом Іпатієм Потієм і критики цих думок з боку о. Лацка. До цього хіба слід додати, що Ніколае Йорґа не піддавав сумніву місію Сергія до Києва [Iorga, 1908, с. 225]. Тепер, на тлі недомовок і мовчання джерел Закарпаття, черга розглянути згадки про наступні поїздки мукачівського владики Київською митрополією.
Отож, у 1840-х рр. дослідник історії Волині протоієрей Афанасій Лотоцький віднайшов в архіві Почаївської лаври інвентар Степанського монастиря, написаний 11 березня 1627 р. тамтешнім управителем Адамом Злотолинським і Вацлавом Вишетравським з нагоди передачі цієї обителі під управління луцькому православному єпископові Ісакієві Борисиковичу. Останній і поставив під документом свій підпис. Тут слід деталізувати, що Степанський монастир св. Михаїла стояв над рікою Горинню в колишньому Луцькому повіті, за сучасним адміністративним поділом України – в Сарненському районі Рівненської області. Ця обитель, відома у документах із 1572 р., виникла у володіннях і діяла під патронатом князів Острозьких. У 1627 р. Горинь змінила русло і розмила береги разом з монастирськими будівлями [Максимовичъ, 1850, с. 46–48; Сендульский, 1882, с. 1140]. З іншого боку, відомо, що у 1628 чи 1629 р. цю монашу обитель передав унійній Церкві князь Олександр Заславський [Правда про унію, 1981, с. 45]. Тож стихія у 1627 р. не знищила монастир цілковито.
Інвентар Степанського монастиря 1627 р. містить 17 реґест листів князя Костянтина Василя Острозького з 1572 – 1607 рр. та семи листів його сина князя Януша Острозького з 1609 – 1620 рр. У реґестах знаходимо інформацію про князівські надання і привілеї монастирю і єпископам, які в ньому проживали. Так, у реґестах під номерами 20–22 знаходимо інформацію про мукачівського єпископа:
«20. List x[ięcia] j[ego] m[ości] p[ana] krakowskie[g]o pod dato roku 1610 jiulla d[nia] 9 Wałowiczach do Bogdana starosty y do Kmity burgrabie[g]o pisany, aby oycu władycy mohaczowskiemu we wszystkim wedle listuw sławney pamięci x[ięcia] j[ego] m[ości] p[ana] woiewody kiiowskiego przy nadaniach zachowali y oddawali.
21. List x[ięcia] j[ego] m[ości] p[ana] krakowskiego przywatny do władyki mochaczewskie[g]o pisany w teyże rzeczi tegoż roku 1610 jiulla d[nia] 9 w Wałowiczach.
22. List x[ięcia] j[ego] m[ości] p[ana] krakowskiego przywatny do oyca władyki mochaczewskie[g]o pod dato roku 1609 nowembr[a] d[nia] 26 w Ostrogu co mu wszystko spełna wedle funduszów oddać obiecuie» [Александрович, 2000, с. 440–441].
На ці дані звернув увагу і використав їх відомий український історик і перший ректор Київського університету Михайло Максимович. У 1850 р. він опублікував розвідку «О городѣ Степанѣ», яка була згодом передрукована у зібранні творів вченого [Максимовичъ, 1877, с. 385–390]. Оскільки список інвентаря відсутній в колишньому архіві Почаївської лаври, який в радянські часи забрали до фондів Державного архіву Тернопільської області (ДАТО), але наявний у ф. 223 ЦДІАК, то можна припустити, що документ передали у користування Максимовича в Київ. Відштовхуючись від інвентаря, цей вчений писав про мукачівського та інших єпископів у Степані таке:
«Съ 1599 года въ Степаньской обители являются православные митрополиты и епископы. В этомъ году князь Константинъ Константиновичъ водворилъ въ своемъ монастырѣ митрополита Луку, который и находился здѣсь около трѣхъ лѣтъ. Конѣчно, это былъ тотъ бѣлградскій митрополитъ Лука, который вмѣстѣ съ княземъ защищалъ православіе на Брестскомъ соборѣ. На мѣсто Луки, въ 1603 году, поступилъ въ Степанскій монастырь Іеремія, митрополитъ пелагонскій. Въ 1606 году настоятельствовалъ здѣсь епископъ, не названный по имени, можетъ быть, тотъ самый владыка мокачевсій, который находился въ Степаньскомъ монастырѣ 1610 года. Не одно ли это лицо съ епископомъ Амфилохіемъ? Или же то былъ другой владыка изъ Руси Закарпатской?» [Максимовичъ, 1850, с. 48].
Білгородський митрополит Лука з цитати – учасник Берестейського антиунійного собору 1596 р. Він згаданий серед учасників цієї події у творі «Апофазис»: «Łukasz, metropolita beligradski patryarszego thronu Konstantynopolskiego dekretując wespoł z świętym synodem, podpisałem się» [Памятники, 1903, с. 373].
Як «білгородський» цей єрарх мав би походити з Белграда – столиці Сербії або з Альба-Юлії (Білгород) у Трансільванії, тепер Румунія. Втім, такого митрополита у списках тогочасних ієрархів знайти не вдалося, а латинський парох Острога у своїй хроніці 1620 р. писав про нього: «Рік 1618. Смерть владики дорогобузького. Лука Сербин, що величався митрополитом білгородським, в Дорогобужі […] Прибув як чернець, який заїхав в ці краї задля певних пожертв. […] Посівши дорогобузьке архімандриство, почав величатись митрополитом, хоч жодного права на такий великий сан ні від кого не мав» [цит. за: Мицько, 1990, с. 98]. З огляду на згадане повідомлення про смерть Луки у 1618 р., не був він і волоськими (угровлаським) митрополитом Лукою Кіпріотом, який жив до 1629 р. Тож питання його особи потребує детальнішого вивчення в окремому дослідженні, тим паче, що цей церковний діяч – одна з ключових постатей церковної історії у перше двадцятиліття XVII ст. на Волині.
Єпископ Амфілохій відомий також тільки з «Апофазису», чому не слід дивуватися з огляду на часті зміни єпископів і претендентів на катедру в Мукачеві на межі XVI – XVII ст. Цього мукачівського єпископа, за «Апофазизом», на соборі представляв архимандрит афонського монастиря св. Панелеймона Матвій: «Mateusz archimendryta manastyrza ś. Panteleymona z Świętey gory, za roskazaniem wielebnego Amfilohya, episkopa mukackiego, patryarszego thronu Konstantynopolskiego, dla trudności iego, dekretując [wespoł] z świętym synodem, podpisałem się» [Памятники, 1903, с. 373]. Як бачимо, тут прямо названо Мукачівську єпархію, як підлеглу юрисдикції Константинопольського патріарха, як і вся Київська митрополія. Першим з сучасних дослідників на представництво Мукачівської єпархії на соборі Київської митрополії в Бересті звернув увагу Сергій Шумило [напр.: Шумило, 2016, с. 53, 56].
Щодо митрополита Єремії пелаґонського, то це той же єрарх, якого, як подано вище, у 1620 р. Гавриїл Бетлен призначив єпископом для комітатів Земплин, Шариш, Абауй і Мараморош. Явно, що митрополит Єремія і єпископ Сергій – з одного табору, а тому навряд чи можна однозначно розглядати Єремію як опонента Сергія у 1620 р. До слова, Єремія до 1620 р. перебував якраз у Степанському монастирі [Мицько, 1990, с. 46]. Поки можна тільки припустити, що Гавриїл Бетлен, прийшовши до влади у Трансільванії і піднявши повстання проти Габсбурґів, не прийняв Сергія; і Єремія був кандидатом того ж антиунійного табору не на шкоду Сергію, а для того, щоби не допустити проунійного кандидата. Проте новим єпископом Бетлен, як володар Мукачівської домінії, у 1623 р. йменував на катедру єпископа Петронія. Поширеною є думка, що сталося це за сприяння митрополита Йосифа Велямина Рутського за посередництвом шляхти [Пекар, 1967, с. 26].
Окремо слід розглянути припущення Максимовича, що мукачівський єпископ міг перебувати у Степані також у 1606 р. Вчений мав певні підстави так говорити, бо в реґесті №20 з листа 1610 р. йдеться, що мукачівському єпископові слід надавати все, як раніше постановив покійний уже князь Костянтин-Василь Острозький. Водночас у реґесті №14 з давнішого листа 1606 р. записано: «List x[iącia] j[ego] m[ości] p[ana] wojewody kiiowskie[g]o pod dato roku 1606 7-bis d[nia] 17 w Kruszey do p[ana] Świętzczyńskiego, aby bojarzynowicz Jacko drzewa bartne wzystkie monastyrskie pozawodził poukazywał oycu episkopu» [Александрович, 2000, с. 440]. У сусідніх реґестах з інвентаря, вже без згадок про єпископа, йдеться про різні привілеї для монастиря, зокрема десятину збіжжя від залежних селян і захист монастирських лісів [Там само]. З цього зрозуміло, що приблизно у жовтні чи листопаді 1606 р. в Степанському монастирі з’явився новий єпископ. І після того у 1610 р. не згаданий ніхто інший, але саме мукачівський ієрарх.
Публікуючи інформацію інвентаря Степанського монастиря, Максимович також лаконічно витлумачив її загальну значимість для розуміння церковної історії першої чверті XVII ст.:
«[…] для исторіи важно и ново здѣсь то, что въ Степаньскомъ монастырѣ имѣли свое пребываніе задунайскіе митрополиты и закарпатскіе епископы въ ту именно пору, когда православная митрополія Кіевская была без свого митрополита; а за смертью Гедеона Балабана львовскаго (въ 1607 году) и Михаила Копыстенскаго перемышльскаго (въ 1612 году), оставалась уже безъ епископовъ» [Максимович, 1850, с. 48].
У тексті вченого помилково вказано, що єпископ Копистенський помер у 1612 р., хоча насправді це сталося в 1610 р. І це ще більше актуалізує значимість перебування Сергія на Волині того року. Справді, по смерті Копистенського єдиним православним єпископом лишався його наступник на перемиській катедрі Єремія Тиссаровський, якого призначили на катедру після обіцянки прийняти унію. Тож Максимович раціонально підсумовує, що Степанський монастир завдяки старанню князів Острозьких став місцем, звідки українські православні церкви могли отримувати своїх служителів, тобто тут митрополити Лука, Єремія і єпископ мукачівський Сергій висвячували духовенство. Слід акцентувати, що робили це вони задовго до висвячення православних ієрархів для Київської митрополії, здійсненого у 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном ІІІ у Києві.
Треба окремо відзначити роль князів Острозьких, у володіннях яких знаходили прихисток названі єрархи, в тому числі мукачівський. Мова не тільки про те, що православних єрархів збирав у себе Костянтин-Василь Острозький, який спершу був серед ініціаторів унійної справи, потім різко став її опонентом. Йдеться про ширший, досі недосліджений, тодішній зв’язок Закарпаття з рештою Русі через тих же Острозьких. Останні завдяки родичанню з іншими шляхетськими сім’ями мали маєтності й на історичному Закарпатті. Зокрема, син і спадкоємець Костянтина-Василя Острозького Януш у 1582 р. одружився з Сузанною Середі (можна зустріти і варіант перекладу: Зузанна Шередій) – онукою угорського гетьмана Каспера Середі. І, наприклад, у 1588 р. подружжя Януша і Сузанни подарувало своєму слузі Георгію Дверницькому ділянку землі в с. Нижній Свидник у теперішній Словаччині [ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр. 29]. Ще раніше, завдяки одруженню Костянтина-Василя Острозького з Софією Тарновською, князівська родина отримала володіння й на суміжному з Закарпаттям галицькому Підгір’ї, що входило до складу Перемиської єпархії [Тимошенко, 2009, с. 67]. Це ті ж околиці, де поряд мали маєтності Друґети.
Звісно, що вплив дому і середовища Острозьких на Закарпатті не обмежувався виключно економічною сферою. Так, тільки Острозької Біблії 1581 р. на парафіях історичної Мукачівської єпархії, згідно з результатами візитації єпископа Мануїла (Михайла) Ольшавського 1750 – 1752 рр., було 12 примірників [Панькевич, 1970, с. 16]. За результатами пошукових робіт кінця 1970-х – 1980-х рр. у греко-католицьких парафіях історичної Мукачівської єпархії, що після переділу кордонів у ХХ ст. опинилися в північно-східній Угорщині, було виявлено ще два примірники Острозької Біблії [Ойтозі, 1992, с. 296]. Певною мірою очікуваним у світлі сказаного є те, що Острозька Біблія вписана під №1 до каталогу книг Мукачівського василіянського монастиря – колишнього центру єпархії, в якому розміщувалася єпископська резиденція [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 1665, арк. 2].
Запровадження у середині ХІХ ст. до наукового обігу інформації про присутність мукачівського єпископа на Волині однозначно стало важливим для подальших досліджень. Повідомлення про цей факт потім неодноразово передруковували інші автори, як то Платон Карашевич [Карашевичъ, 1855, с. 125–126], о. Аполлоній Сендульський [Сендульский, 1882, с. 1139], Микола Теодорович [Теодоровичъ, 1889, с. 581] і архиєпископ Афанасій Мартос [Мартос, 2003]. Тобто, інформацію про діяльність мукачівських єпископів у Київській митрополії годі назвати маловідомою. Втім, наприклад, автор «Нарису історії православної Церкви» Іван Власовський з невідомих причин проігнорував згадки про мукачівського владику у Степані, хоча згадав, що там були митрополити Лука і Єремія [Власовський, 1956, с. 31]. Ще більше питань постає до якості студій над історією Мукачівської єпархії, які цю інформацію досі взагалі не використовували з незнання або внаслідок ігнорування.
На жаль, не відомо, скільки часу Сергій перебував у Степанському монастирі того разу. Як відзначав Ігор Мицко, уже в 1610 р. він згаданий під перекрученим ім’ям «Георгій», як такий, що повертався до Мукачева з Речі Посполитої [Мицько, 1990, с. 111].
Наступний віднайдений сюжет, що стосується діяльності єпископа Сергія в Київській митрополії, пов’язаний з сучасною столицею Білорусі. У 1870 р. Мінські єпархіальні відомості опублікували текст пергаментного документа з архіву монастиря Богоявлення Господнього в Пінську – грамоти 1614 р. про заснування братства при православному чоловічому монастирі св. ап. Петра і Павла в Мінську. Як засвідчує це джерело, благословення новоствореному об’єднанню дали троє єрархів, двоє з яких уже згадані в цій статті: «Лука милостию Божиею митрополит беликградскй. Сергѣе Божиею милостию епископъ мукачевъски и мароморискй. Павелъ Бжію млтию епископъ далматскй Сербкоские земли» [Матеріалы для исторіи православной Церкви въ Минской епархіи, 1870, с. 588]. Так зафіксовані їх імена і титули на початку документа. Наприкінці ж владики підписані дещо інакше, а після них іде ім’я дерманського архимандрита:
«Смерени Лука митрополит белградскы подписахъ рукою своею.
Смѣрени Павелъ епископъ далматский подписахъ выше писаное рукою своею.
Смереніи Сергеи епископ микачоскіи и мароморитски подписалъ руку вышеписаное.
Исаия Болобанъ арх[имандритъ] деръмански внесши свою руку» [Там само, с. 592].
Ісая Балабан – небіж покійного вже тоді львівського єпископа Гедеона Балабана, який по смерті дядька невдало претендував на львівську катедру [Зубрицький, 2011, с. 110–112]. Дерманським архимандритом він став завдяки князю Костянтину-Василю Острозькому.
Тобто, у випадку мінського братства мова, знову таки, заходить про діяльність кола церковних діячів, тісно пов’язаних з уже покійним київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким, наймогутнішим руським магнатом свого часу і з 4 вересня 1597 р. одним з трьох церковних екзархів Константинопольського патріархату [про останнє див.: Тимошенко, 2009, с. 64]. І до цього кола входив мукачівський єпископ Сергій. Безсумнівно, що факт цієї приналежності піднімає багато питань, серед яких важливе місце належить тому, як бачила себе в загальному культурному просторі Русі єдина в досліджувані (і набагато пізніші) часи інституційна спільнота-репрезентант угорської Русі – Мукачівська єпархія. Як відзначив, ведучи мову про Костянтина-Василя Острозького, Леонід Тимошенко, «З одного боку, в ранньомодерний час переважала регіональна чи соціально-елітарна (корпоративна) ідентичність. Але ж саме тоді князівські роди почали замислюватися над своїм походженням…» [Тимошенко, 2009, с. 61]. Тут слід продовжити, що віднайдення власної ідентичності зачіпало не лише вельмож – в поберестейський час Церква, у тому числі Мукачівська єпархія, була активно залучена до перебігу відповідних процесів. А позаяк князь Острозький, як екзарх, мав доволі широкі повноваження («…всяку власть даемо даже до устроеніа митрополита же и епископовъ» [Там само]), то очевидно, що він, відповідно до власного розуміння виконуючи ці повноваження, сформував гурт ієрархів, яких зустрічаємо у Степані за його життя і які продовжили діяти по його смерті.
З огляду на те, що у1616 р. Сергій отримав уже згадану вище грамоту графа Форґача з дозволом вільно служити поміж своїх вірних [Лучкай, 2000, с. 245; ЦДІАЛ, ф. 684, оп. 1, спр. 1770, арк. 70; Hodinka, 1911, с. 51–52], зрозумілим є його повернення на Закарпаття після подорожі до Мінська. Джерела із Закарпаття наступних років мовчать про подальшу долю ієрарха, але її прояснює черговий документ з Волині. Цим разом це статут монастиря Спаса (Преображення) в Дубні, складений у 1624 р. ігуменом Антонієм Рудницьким. Цей документ у 1880 р. опублікував Василь Пероговський. Преамбула статуту надає надзвичайно багато інформації:
«Лѣта Господня 1624-го, мѣсяца марта. Изволеніемъ Бога Отца, поспѣшеніемъ Единороднаго Его Сына и совершеніемъ Св. Духа; его свѣтлость князь Александръ изъ Острога Заславскій, панъ воевода брацлавскій, усмотрѣвши въ монастырѣ Преображенія Господа Бога и Спаса нашего, Іисуса Христа, находящемся въ имѣніи его – городѣ Дубнѣ, житіе иноческое, самовольное, противное спасенію нашему, – посовѣтовавшись съ превелебнымъ господиномъ, отцемъ Сергіемъ Тисмянскимъ, епископомъ Мукачевскимъ, въ то время прономіемъ епископіи Острожской и Дубенской, и прочими иноками того святаго монастыря, призвалъ меня, окаяннаго, скудоумнаго и неопытнаго монаха Антонія Рудницкаго и отдалъ мнѣ вышепоименнованый монастырь, для устроенія въ немъ общаго житія, по преданіямъ святыхъ апостолъ и преподобныхъ отецъ, – и властію своею ктиторскою и по благословенію велебнаго отца епископа Сергія поставилъ меня игуменомъ» [Пероговскій, 1880].
Це джерело перечить думкам про смерть єпископа Сергія у 1623 р. Також зміст статуту дисонує з поширеними тезами про те, що після згасання роду Острозьких його наступники Заславські, як римо-католики, категорично не підтримували православні монаші обителі. Зокрема, такий закид щодо Степанського монастиря в бік Заславських робив Аполлоній Сендульський [Сендульский, 1882, с. 1140]. В наші дні це ж повторив автор з Дубна Іван Касянчук, причому у статті, присвяченій розгляду статуту Дубенського Спаського монастиря [Касянчук, 2012].
Отож, документ 1624 р. показує таке:
По-перше, римо-католик Олександр Заславський, який був зятем покійного вже князя Януша Острозького, радиться з православним єпископом Сергієм щодо внормування чернечого життя. Тут відзначу, що тлумачення Сергія як ченця Дубенського монастиря в сучасних працях [Горін, 2010, с. 25] не виправдане, бо він тут виступає як єпископ. Також джерела, як побачимо далі, вказують інше місце перебування ієрарха у 1624 р.
По-друге, названий мукачівський єпископ, за свідченням статуту, у 1624 р. керував «Острозько-Дубенською» єпархією. Він робив це на особливих правах, бо прономія – це виняток з норм загальної дії через надання пільги [Волощенко-Віслобокова, 2013, с. 23].
Очевидно, що це призначення мала зробити вища церковна влада: Константинопольський, якийсь інший патріарх або його повноважний представник. Імовірну відповідь на питання, хто це зробив, вочевидь, містять «Распросныя рѣчи иноземцовъ и русскихъ, возвратившихся изъ плѣна, присланныхъ изъ разряда въ патріаршій дворцовый приказъ для допросовъ» за 11 версеня 1623 – 22 серпня 1624 рр. В цьому джерелі під 9 жовтня 1623 р. вписані свідчення вихідця з Києва «старця» Варсунофея, що «[…] отецъ у него духовный былъ въ мірѣ въ Литвѣ въ Погребищахъ, Троецкой игуменъ Семіонъ; и поставилъ де того отца духовного въ игумны Серпеской епископъ Сергѣй, а того епископа ставилъ въ епископство Θеофанъ, патріархъ Ерусалимскій […]» [Русская историческая библіотека, 1875, стб. 601]. Дійсно, єрусалимський патріарх Феофан ІІІ наприкінці 1610-х – у 1621 рр. перебував у Речі Посполитій та Московському царстві. Найвідоміший його акт – висвячення православних ієрархів для Київської митрополії у 1620 р. Природно, що це не єдине, що зробив патріарх на українських землях.
Втім, не слід виключати ще однієї можливості, а радше доповнення до цієї історії. Як відомо, православну ієрархію України і Білорусі до своєї смерті у 1618 р. неофіційно очолював «білгородський» митрополит Лука Сербин [Мицько, 1990, с. 46, 98]. І тимчасовим керівником єпархії на Волині мукачівського єпископа міг призначити ще він, а вже потім, по смерті Луки, це призначення міг знову підтвердити патріарх Феофан ІІІ. В такому випадку присутність мукачівського єпископа на Волині і його активна діяльність знаходить логічне пояснення і вкладається в єдину систему діяльності всіх православних ієрархів на терені історичної Київської митрополії. Навіть згадка про Сергія, як «сербського», могла виникнути на основі того, що він дійсно, як було вказано, діяв спільно з Лукою Сербином.
По-третє, на основі інформації статуту Дубненського монастиря і свідчення ченця Варсуновея, можна сказати, що Сергій був не номінальним чи титулярним керівником єпархії, а дійсним, бо новий ігумен дубненського монастиря Спаса приступає до свого служіння за його благословенням, і цей же ієрарх призначає ігумена монастиря Св. Трійці у Погребищах. Таким чином, у джерелах зафіксовані чергові унікальні свідчення тісного еклезіального зв’язку Мукачівської єпархії з Київською митрополією. Це вже інша історія, що у 1625 чи 1626 р. Спаський монастир у Дубні перейшов до унії [Ваврик, 1979, с. 192].
Але й на сказаному не обмежується інформація, яку маємо про діяльність єпископа Сергія у 1624 р. В фондах РГАДА серед справ, що стосуються відвідин московського царя різними іноземцями, є свідчення про аудієнцію у тодішнього монарха Михайла Федоровича посланців мукачівського єпископа. Були це «макачевского епископа черной поп Кириллъ да черной дьяконъ Макарей», тобто ієромонах Кирило і чернець диякон Макарій [РГАДА, ф. 52, оп. 1, спр. 5, арк. 45]. Прибули вони «из именя князя Василия Острожского изъ Степанского монастыря ото владыки мараморского и мокачевского Сергия» [Ковальский, 1979, с. 38].
Кирило вперше побував у царя 6 жовтня. Цей візит він здійснив в один час з архимандритами та ігуменами із Сербії і Греції, а також одним «білим попом», тобто єпархіальним священником, з Кіпру [РГАДА, ф. 52, оп. 1, спр. 5, арк. 1]. Знаємо, що Кирило прибув до царя з мощами, принесеними зі Святої Землі [Там само, арк. 5].
11 жовтня 1624 р. в Архангельському монастирі у Москві цар влаштував для прибулих гостей духовного стану прийняття у присутності патріарха Філарета – свого батька, якого у червні 1619 р. висвятив на патріарха також єрусалимський патріарх Феофан ІІІ. На бенкеті був уже не тільки Кирило, а й Макарій [Там само, арк. 18]. Відтак цар обдарував своїх гостей і 30 листопада видав наказ у прикордонний Путивль про їх відпущення [Там само, арк. 45].
Як бачимо з наведених документів, єпископ Сергій в 1624 р. жив у Степанському монастирі і провадив звідти масштабну діяльність. Позаяк висвячений патріархом Феофаном ІІІ луцький і острозький православний єпископ Ісакій Борискович перейняв обитель у Степані щойно в 1627 р., поставивши свій підпис під інвентарем її майна, то названий рік і буде приблизною верхньою межею перебування там владики Сергія, згідно з документами, що походять з Київської митрополії. Пізніших згадок про нього у цих джерелах віднайти поки не вдалося. Зрозуміло, що ієрарх вкотре вирушив до Мукачівської єпархії і далі – до Тісмані, адже в 1626 р. він був тісманським настоятелем.
На рівні усної історичної пам’яті свідченням про долю єпископа Сергія і його поїздки може слугувати народний переказ про гору «Сергій» в Перегінському сучасної Івано-Франківської області, зафіксований Михайлом Коссаком у середині ХІХ ст.: «Переданье говоритъ, же Перегинска гора Сергій взяла назву свою ôтъ якогось-то угорско-руского епископа, котрый уходячи сюда зъ Угорщини передъ повѣтрьемъ, ту умеръ» [Коссак, 1867, с. 161]. Дослідник припускав, що тим єпископом і мав бути Сергій, але сучасний стан дослідження теми не дозволяє ані спростувати, ані підтвердити цю думку. Якби це був дійсно він, то це означало б, що Сергій ще раз мав повертатися до Речі Посполитої.
Висновки. У 1905 р. Олексій Петров зафіксував думку, що більш пізнє, у порівнянні з іншими українськими землями, поширення унійної ідеї у Львівській і Перемиській єпархіях небезпідставно пов’язували з впливами Мукачівської єпархії [Петровъ, 1905, с. 196]. Діяльність мукачівського єпископа Сергія в Київській митрополії першої чверті XVII ст., досліджена в цій статті, наочно демонструє, що твердження про активне залучення Мукачівської єпархії в життя Київської митрополії навіть у ширшому масштабі, аніж двох названих єпархій, мають під собою поважні реальні підстави, хоча відповідні історичні процеси вивчені набагато менше, ніж, наприклад, роль унійної Київської митрополії у поширенні і зміцненні унійної ідеї на Закарпатті.
Проведене дослідження продемонструвало, що впливи Мукачівської єпархії на Київську митрополію, зокрема в поберестейські часи, можна більш-менш повноцінно описати та проаналізувати, якщо до опрацювання залучати якомога ширший комплекс релевантних джерел, а не обмежуватися виключно документами із Закарпаття чи колишнього Угорського королівства.
Як показав здійснений аналіз, мукачівський єпископ Сергій, часто і на тривалі терміни переміщуючись між власною єпархією і Волинню та Білоруссю, став одним з церковних діячів, який чинив відчутний вплив на історію Київської митрополії і створював можливості для збереження тієї її частини, що не прийняла Берестейської унії, аж до акту встановлення православної ієрархії єрусалимським патріархом Феофаном ІІІ у 1620 р. Перебуваючи в маєтностях князів Острозьких і їх спадкоємців Заславських, мукачівський архиєрей користався в авторитетом представників цих родів і деякий час навіть керував православною (неунійною) частиною історичної Луцької і Острозької єпархії. Резиденцією його в цей період був Степанський монастир. На сучасному етапі дослідження неможливо вести мову про те, коли точно ієрарх остаточно покинув Волинь, хоча це мало статися в період між 1624, коли він згаданий ще у Степані, і 1626 р., коли його знову обрали ігуменом монастиря в Тісмані. Існує велика ймовірність, що подальші пошуки у матеріалах з теренів історичної Київської митрополії можуть привести до нових знахідок, що проллють додаткове світло на роль Мукачівської єпархії в житті Київської митрополії вказаного періоду.
Список використаних джерел