Музей у квартирі
Гуцульські ікони, мальовані на склі, вироби з порцеляни, шкіри і дерева, раритетні речі церковного вжитку і навіть рідкісні буддистські стародруки та ікони-сувії, привезені аж із Забайкалля, а ще дерев’яні фігурки лемківських «божків», що з-під насуплених брів пильно дивляться на кожного, хто переступає поріг квартири Івана Гречка. За старенькими дерев’яними дверима вони - чи не єдина сторожа величезної колекції, яку чоловік збирав впродовж усього свого життя. Часу на неї затратив таки чимало — не так давно розміняв дев’ятий десяток літ, а зацікавленості до старожитностей не втрачає. Напевне за це і отримав неписаний статус патріарха українського колекціонерства.
Усе, як завжди, починалося з малих років: спочатку було просте дитяче зацікавлення, коли через брак коштів власноруч доводилося виготовляти іграшки на різдвяне «деревце», ялинку по-нашому, матеріалом до яких, як у казках, слугували старі речі.
Згодом хобі: коли із містечка Надвірна, що на Івано-Франківщині, переїхав жити до Львова, то кожних вихідних повертався у рідні краї, Гуцульщину і Покуття, де купував, випрошував, обмінював старі гуцульські ікони, які складав у своїй квартирі. Що навертало на малу батьківщину юнака: ностальгія чи потяг до мистецтва, який уже починав формуватися, важко сказати. Відомо одне, що стартом до серйозного колекціонерства став 1954 рік. Тоді в одному із сіл йому пощастило знайти свій перший образ — «Святий Юрій», який і до цього часу прикрашає одну із стін. Іконка була дуже оригінальною і настільки сподобалася Гречкові, що він поставив собі за мету знайти ще хоча б одну-дві, аби у місті мав до чого молитися…
«Спочатку я хотів мати п’ять ікон, — розповідає Гречко, — але потім увійшов у смак, і кожна субота чи неділя проходила мені у горах чи передгір’ї. Сідав у Львові на потяг, скажімо «Рахівський», якщо треба було їхати в район Надвірної чи Делятина, або на «Львів-Чернівці», це коли уже їхав до Коломиї чи Снятина. З потяга пересідав на автобус, вони тоді були дешевими, мішок на плечі і гайда селами… З подорожі ніколи не повертався з порожніми руками… Мене вабили оці написані на склі майстрами-самоучками речі. Вони були далекі від канонічності, святі взагалі не мали пропорцій — завеликі руки, ноги, роздуті голови… Бувало так, що через свою неписьменність автори підписували ікони так, що важко взагалі було щось зрозуміти. Одна частина назви могла розпочинатися латинкою, а інша уже закінчувалася кирилицею…»
Таких як Гречко у радянські роки переслідували, їх вважали мародерами. Насамперед, збирачі були конкурентами офіційним музейникам, які для поповнення своїх колекцій взагалі нічого не робили, а ще своїми релігійними пошуками «баламутили» голови людям, що комуністам теж не подобалося. То ж, аби уникнути переслідувань з боку компартійників, Іван Гель навіть виробив власну тактику збору колекції. Коли заходив у чуже село, то одразу йшов або до сільського голови, або до людини, яка користувалася в населеному пункті повагою. Тихцем розповідав їм про своє заняття, і вже обоє вирушали поміж хатами. Гречка ґазда представляв односельчанам своїм далеким родичем, який цікавиться старовиною, а це гарантувало, що до нього з непотрібними запитаннями не чіплятиметься дільничний.
«Найчастіше люди з радістю віддавали мені вживані ікони, бо, переважно, після смерті старих молоді тримати їх у себе не хотіли. Вони не розуміли, як святі можуть бути такі покручені. Звичайно, що грошей за своє добро вони не брали, бо вважається, що релігійні предмети не продаються. То я привозив їм з міста навзамін нові, але не настільки цінні. Ой, я зараз кожного образка історію пам’ятаю, то для мене ціла легенда. Бувало так, що не раз, аби отримати якусь річ, треба було біля жінки з добру годину посидіти. Вона тобі нарікала і на здоров’я, і на сусідів, і на «совітів», які вивезли чи вбили її сина. Люди ніби сповідалися, вони відчували, що ти є свій чоловік, і все розказували. Але то все виправдовувало себе, бо потім привезеш той образ додому, витреш від пилюки, ляжеш на ліжко і думаєш собі: «Е, ні, цей таки найкращий…» Не знаю чому, але остання знайдена річ справді вважалася найдосконалішою. Потім, правда, пройде тиждень-другий і думаєш собі: «Е, та то треба знову йти щось шукати, бо це якесь не дуже файне…».
Так за усе життя Іван Гречко жодного разу не був на відпочину. Каже, що усі його курорти пройшли у горах. Спочатку визбирував старожитності на Гуцулії, а згодом перекинувся і на сусідні райони. Говорить, що як відкриття для себе знайшов Покуття, де теж відшукав чимало цікавого.
Та навіть самою лишень Україною колекціонер не обмежувався. Уже зараз згадує експедиції на Карельський перешийок, Урал, Шаянські гори. Це саме за Байкалом його колекція поповнилася рідкісними зображеннями Будди. «Одного разу занесло мене в бурятське село. Ну, та як, там колись знаходився населений пункт, який потім «совєти» виселили і серед тих порожніх хат я познайомився з одним чоловіком, який був геологом і робив оглядове дослідження тих теренів. Слово за слово і почав він мені усе це показувати. Йой, так воно всьо мені си сподобало, шо ну… То і звідти привіз ось ці ікони, дзвоника, бачите, тут Будда вибитий, цю модринову матрицю для друку книжок і самі книжки такі старі, що старі… Я навіть потім робив запит в Інститут народів Сходу , аби роз’яснили, що то я таке надибав, але відповіді так і не отримав. Тепер уже шкодую чого не повикидав то усе з рюкзаків: муку, консерви, той провіант, одним словом, та й не загрузив їх тим усім…»
В останню експедицію Іван Гречко вирушив ще до того, як Україна здобула незалежність. Вибиратися далеко за межі Львова тепер уже не ризикує, бо вік не для мандрівок. Чоловік жартує, що він уже не колекціонер, а імпресаріо колекціонера Гречка. Та і джерела, які завжди давали можливість знайти щось оригінальне, давно висохли. Якщо раніше на цій ниві Гречко, за винятком одного-двох поціновувачів старовини, був сам, то потім іконами почали цікавитися усі, хто тільки може — приїжджали і з Києва, і з Одеси, і з інших областей України. Тільки якщо Гречко народні вироби зберігав і примножував, то останні за дзвінку монету продавали їх іншим колекціонерам і найчастіше вони опинялися далеко за кордоном. «Там багато людей з того нажилося. Навіть взяти Параджанова, який знімав у горах свої «Тіні забутих предків». Вони для зйомок у старих церквах брали під розписку ікони, хрести, а потім усе повертати навіть і не думали… Яка доля того… Хто знає?», - розповідає колекціонер.
Зацікавленість релігійними раритетами у Гречка не випадкова. Зізнається, що свого часу дуже хотів стати священиком. Навіть ходив на Святоюрську гору до о. Гавриїла Костельника, аби той взяв його семінаристом. Уже прийшов туди поселятися із речами, але плани зруйнував випадок — Костельника застрелили посеред вулиці, і йти вчитися не було до кого. «Та добре, що я не став священиком, — втішає себе Гречко, — бо до того треба мати покликання, а я його не мав. Священик, лікар і учитель повинні мати покликання, а без нього краще хай туди і не йдуть, бо з того не буде нічого доброго. Стануть простими ремісниками, які заробляють гроші і все. Просто у мене біда була — 48 чи 49 рік був, я вчився і отримував лишень 25 чи 30 рублів стипендії, ще тих сталінських рублів. Мама в одному «Гулазі», десь аж за Байкалом, сестра в гетто на Півночі, біля Курильська, а жити за щось треба… Я мав тоді двох старших товаришів, то вони мені і сказали: «Йдемо на священиків, бо як би там не було, а біля престолу ще ніхто з голоду не вмер…»
Важке дитинство у Гречка було не випадковим. За зв’язки з УПА батьків і сестру вивезли у Сибір. Згодом помер брат, а за ним і тато.
Добре кажуть: «Що не робиться, те на краще», бо хтозна чи досягнув б таких висот Гречко, якби навіть і отримав духовний сан. Він двічі мав аудієнцію у Папи Римського і став першим гуцулом, який отримав прийом у нього! Причому, перша зустріч з Понтифіком була повною випадковістю. Так, що дізнавшись про зустріч з Іваном Павлом ІІ, він навіть змушений був прохати святковий одяг, бо не мав у чому піти на зустріч. Щоправда, вже до другої аудієнції підготувався добре і навіть подарував святішому одну з ікон знайдених колись у горах. Фото з цієї події досі ретельно зберігається в архіві чоловіка.
Кілька років Гречко домагається, аби місто в одному із музеїв виділило йому виставкову площу. Усі ікони, хрести, стару порцеляну він готовий безкоштовно передати музейникам, лишень аби ті добре доглядали експонати. А дивитися справді таки є за чим. За оцінками мистецтвознавців, вдома у Гречка зберігається найбільша колекція гуцульських ікон на склі середини XIX — початку XX століття. Там їх понад сотня. І це якщо не брати до уваги інших предметів старовини.
Гречко бідкається — якщо і надалі не знайдеться місце під його зібрання, то змушений буде віддавати усе у Мельбурн чи Нью-Йорк, де діють українські музеї. Вони уже давно зацікавилися цією приватною колекцією.
«Дозбирався до того, що тепер воно мене з хати витісняє — тримаю на стінах, під ліжками, у шафах, а місця мало. То є народне добро, і я не є його власником, а тільки депозитарієм. Хочу вернути усе народові, але з тим, щоб воно якнайкраще було експоновано і працювало на нашу культуру. Усе частіше про це думаю, бо ще трохи і треба буде переноситися туди, де, як кажуть старі люди, довго би бути — вік підпирає, завіса опускається… Тому хочеться зробити порядок, бо колекція і колекціонери мають таке правило, що як помирає людина, яка займалася тим, і десь ту свою колекцію не записала чи не передала в цілісності, то вона потім розлазиться по світу. Десь туди одна річ, туди… Була файна колекція і не стало…»
Степан ГРИЦЮК
Фото Юрія Гелитовича
