На ходулях до Бога
На Львівщині у Дрогобичі двадцять одна греко-католицька парафія, є також римо-католицька громада, різні православні і синагога. «Пастирської праці вистачає» − говорить отець Андрій Бунь. Йому тридцять шість років і він тісно контактує з молоддю.
Отець Андрій служить сотрудником в парафії дрогобицьких священномучеників Северина, Якима та Віталія на вулиці Євгена Коновальця. Храм зведений на честь отців василіян, які загинули під час комуністичного тоталітарного режиму. З маленької каплички, збудованої в 2002 році, виросла велика парафія − сучасна прогресивна церква.
«У Дрогобичі дуже багато молоді, але з нею немає ніякої праці. Я був дуже занепокоєний цим. Звертався до місцевих органів влади, щоб побудували спортивні майданчики, різні секції: футбольні, баскетбольні. На жаль, нічого з того не вийшло. Ми взяли ситуацію в свої руки. Розпочали з гуртка по перегляду фільмів. Вчили дітей співати, танцювати», – говорить адміністратор парафії отець Іван Паньків.
З 2007 року на парафію прийшов молодий харизматичний священик − отець Андрій. Він знає, що окремими уроками катехизації молодь до церкви важко залучити, не той час, потрібно йти до юнаків самому. Оскільки напроти храму розташована школа, то священик зголосився там викладати. Тепер старшокласники слухають від отця «Основи християнської етики».
«Діти мені прямо сказали, щоб я не клеїв жодних оголошень на стендах у школі. Якщо я хочу, щоб вони мене почули, мушу їм писати в соціальних мережах. Діти створили мені акаунт і тепер я просунутий юзер. Заходжу в мережу щовечора», − розповідає отець Андрій Бунь.
Аби урізноманітнити уроки, до школи отець часто запрошує капеланів та людей з цікавим життєвим досвідом. За два роки на базі церкви він зумів організувати сучасний молодіжний театр, куди увійшли актори на ходулях, театр тіней, фаєр-група та талановиті співаки − обдарована парафіяльна молодь. Театр супроводжує церковні та національні свята, подорожує як Україною, так і за її межами.
За кадром
«Кожний виступ починаємо з молитви, − говорить священнослужитель. − Церква б не мала організовувати дозвілля для дітей, але альтернативи мало. Багато окремих дрогобичан вже звикли до того, що дітьми займаємося ми. Вони вважають, що відкривати культурні секції для дітей – не прибутково».
Дрогобич – відносно процвітаючий райцентр. Якби свого часу не порозпродували великі заводи, а ті, що залишилися – були б сучасно оснащені, то місто було б, на правду, європейським, — вважає о. Андрій. Він не нарікає на брак грошей: «Якось викручуємося. Більшість тканини для наших театральних костюмів купуємо на гуманітарці (секонд хенді). Наша парафія багата талановитими людьми, серед них пані Анна та Галя − швачки-майстрині, я їм малюю ескізи, а вони їх втілюють в життя».
Щовівторка та щочетверга в парафіяльному центрі (приміщення на три кімнати) збирається до двадцяти дітей: школярі та студенти першого курсу. Починаються репетиції, розробляються сценарії, виготовляються декорації. Серед молоді немає жодного професійного хореографа або фаєрщика. Окрім отця Андрія, вони мають ще одного викладача – YouTube.
«Пам’ятаю, як отець Андрій прийшов і показав нам відео виступу одного з театрів тіней. Ми не вірили, що без спеціальної фізичної підготовки зможемо робити те саме, але нам вдалося. Театром поїхали в одне із карпатських сіл і люди там спочатку не зрозуміли, що для картинки ми використовуємо тіні, а подумали, що їм показують якесь кіно», − говорить учасниця театру при церкві Вероніка Мач.
Шоу-тайм
На годиннику 12:00. О першій підопічні о. Андрія матимуть виступ в Центрі душпастирства молоді в Дрогобичі. Отець вже привіз дітям інвентар, костюми і залишив одягатися, сам поїхав за Наталкою, яка не встигала на виступ. Оскільки вдягати ходулі самостійно складно, то діти чемно допомагають один-одному. Найскладніше − натягнути довжелезні шаровари.
− Алло. Отче, ми забули вишиванку.
− Ну що? – запитує хтось з дітей.
− Сказав, що забере.
«Сам я на ходулі ніколи не вставав, мою вагу вони не витримують. Виготовлення однієї пари коштує до трьох тисяч гривень. Дуже довго доходили як їх правильно зробити. В YouTube всіх секретів не розказують. Думали, як можна до алюмінію прикріпити дерево. Виявляється, потрібен спеціальний розчин», − розповідає перед виступом отець Андрій.
Парафіянин Тарас Цимбаляк співає і вже готується виходити на сцену. Хлопець вчиться в Дрогобицькій малій духовній семінарії і прислуговує в церкві священномучеників: «Завжди було цікаво, як то ходити в тих довгих сорочках».
На середині пісні про Майдан на сцені з’являється п’ятеро акторів на ходулях з прапором України. Зала безперестанку оплескує.
З першого погляду здається, що вогонь, ходулі і діти – несумісні речі, але молодь рішуче чимчикує.
«Моя мама знає, якщо я з отцем, то все буде добре. Ми часто подорожуємо, бувають довготривалі поїздки і я деколи навіть дивуюся, чому мама мені не дзвонить. Вона повністю довіряє отцю Андрію», − розказує учасниця театру тіней та на ходулях Діана Грицай.
Після виступу отець Бунь розвозить дітлахів по домівках. Він завжди їздить мікроавтобусом заради комфорту своїх підопічних.
«Коли я з дітьми не в церковному середовищі, то людей дуже дивує, чому в такому віці вони не матюкаються», − сміється священик.
Пост-шоу
Заходячи у будинок сім’ї отця Андрія, одразу видно, що тут живе велика родина. На підлозі купа різнокольорового дитячого взуття, шафа забита верхнім одягом маленьких розмірів. На порозі стоїть дружина Оля. Вона працює педіатром у місцевій лікарні.
— Олюсю, що будемо сьогодні вечеряти? – запитує чоловік Андрій.
— Горохова зупа, − відповідає дружина.
Вже близько одинадцятої вечора і маленькі Буні, трьохрічна Марічка та п’ятирічний Ярослав, сплять. Після вечері отець Андрій просить зіграти на цимбалах найстаршу доньку Марту. Дівча відвідує музичну школу.
«Чесно, мені вже трохи набридло грати, але тато та мама просять закінчити. Тішуся тільки тим, що мені залишився останній рік», − признається Марта, яка дуже схожа на маму Олю.
В родині священика всі володіють музичними інструментами: сам він грає на сопілці, Мартуся на цимбалах, дружина на бубні, а бабуся на скрипці. Сімейний бенд можна почути на різдвяні свята.
Прогулюючись вдень центром міста з отцем Андрієм, звертаєш увагу, на скільки священик пізнаваний серед дрогобичан.
— Слава Ісусу Христу, отче!
— Слава навіки!
Зрозуміло, що і родина, і парафіяни церкви підтримують діяльність священика. Молодь називає о. Андрія ідейником і сама інколи не розуміє як можна стільки всього встигати робити. Проте, не всі в захваті від активності отця. Заздрощі існують.
Отець Андрій не хоче говорити про це, але видно, що йому болить. Покинути все і поїхати геть з Дрогобича не може, його чекають діти. Тим паче, скоро завезуть грубший алюміній і отець зможе вчити інших йти на ходулях до Бога.
Валентина БАЛАБАНОВА
