На Миколаївщині до УГКЦ приходять не лише вихідці із Західної України, — о. Тарас Павлюс

Цьогоріч, у березні, виповнюється 10 років з дня реєстрації греко-католицької громади у місті Миколаєві. На теренах області перші парафії УГКЦ з’явилися переважно на початку 90-х років XX століття. Їх розташування на мапі Миколаївщини фактично співпадає з місцями компактного проживання вихідців із Західної України. Нагадаємо, за договором про обмін територіями між СРСР і Республікою Польща від 15.02.1951 року №121, з українських етнічних земель – колишня Дрогобицька область – було депортовано понад 32 тисячі українського населення до чотирьох областей: Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецької. Миколаївщина стала новою домівкою для понад 6600 переселенців. Сьогодні на території області діє 9 релігійних громад УГКЦ, які становлять 1,2% від загальної чисельності релігійних організацій. Вони належать до Миколаївського деканату Одеського екзархату УГКЦ.

Впродовж останніх років, за словами отця Романа Балити, протопресвітера Миколаївського деканату, в регіоні звели три греко-католицьких храми: в містах Первомайську, Южноукраїнську та смт. Врадіївці. Як відомо, саме храм є основою для відновлення повноти церковного життя релігійних громад. Отже, про сучасні проблеми розбудови храму духовного і фізичного, а також про історію створення одної з найстаріших греко-католицьких парафій в області – громади Пресвятої Трійці у селі Шевченкове, Жовтневого району, – та парафії Покрову Пресвятої Богородиці у місті Миколаєві розмірковує їх настоятель, отець Тарас Павлюс. До слова, він був першим священиком, якого висвятив перший екзарх Одеський єпископ Василь (Івасюк), влітку 2004 року. І з того часу о. Тарас служить на Півдні України.

– Чому Ви обрали місцем служіння Миколаївщину?

– Від самого початку до Одесько-Кримського екзархату входило 5 деканатів: Одеський, Миколаївський, Херсонський, Кіровоградський і Кримський. На весь екзархат було всього 7 священиків і я восьмий. Тому потреба у священнослужителях була велика. Очікували духовних пастирів у місті Роздільна та селі Агафіївка на Одещині, у місті Севастополі в Криму, на Херсонщині і на Миколаївщині. Для мене весь Південь був далеким, невідомим краєм. Отож я поклався на волю Божу і рішення владики Василя.

У липні 2004 року владика видав мені грамоту адміністратора парафії села Шевченкове, Жовтневого району, Миколаївської області, і на духовну опіку віруючих міста Миколаєва.

– Ви почали служіння у парафії села Шевченкове, яка була заснована одною з перших на Миколаївщині. Чи зберегли переселенці опору у вірі, як вони зазначають у своїх спогадах?

– Дійсно, ченці Чину Святого Василя Великого, які служили на Херсонщині, на прохання віруючих організували у селі Шевченкове громаду ще у 1992 році. Офіційно вона була зареєстрована у 1993 році. Розпочав служіння отець Ісидор, який опікувався духовним життям парафіян до своєї загибелі у 2000 році. Майже десять років громада збиралася в оселі Катерини Жук. Сьогодні вона найстарша парафіянка, має 90 років. Тільки, за отця Доротея, у 2002 році, парафіяни отримали дозвіл від сільської влади використовувати зал колгоспної контори і дві кімнати під служіння релігійної громади. Але самі приміщення громаді не належали.

Стосовно віри. Так, вихідці із Західної України, переселенці, люди старшого покоління, які приїхали сюди, були виховані у Греко-Католицькій Церкві. Очевидно, вони мали той добрий стержень віри. Їм бракувало духовного спілкування, так як священики з Херсону могли приїжджати тільки раз на два тижня.

– Хто першим потягнувся до церкви?

– В першу чергу, йшли люди старшого покоління, ті якраз, що переселялися, – бабусі й батьки – це і є кістяк активних парафіян. Збереглася перша фотографія, де зі мною сім чи вісім людей стоять біля хреста. Саме з них починалася парафія. Багато з перших парафіян вже відійшли у вічність.

З липня 2004 року до січня 2005 року до Церкви повернулися всі, навіть ті, хто мав певне зневажливе ставлення, хто мав якийсь внутрішній спротив. Люди мали вагання, бо Православна Церква тут є домінуючою, а ми, греко-католики, збирались десь на хаті. Коли приїхав священик — почалися регулярні богослужіння, і тоді відбувся перелом. До того ж у проповіді я постійно нагадував віруючим, дітьми якої Церкви вони є, де вони виховані, чому повертаються до лона своєї Церкви.

Сьогодні нащадки цих віруючих не відмовляються від нас, від нашої парафії, але вони не є активними членами релігійної громади. Вони, особливо народжені від 55-го до 70-го років XX століття, виховані в умовах панування атеїстичної пропаганди. Їх батьки важко працювали, а церкви в селі не було. Дякувати Богу, що не пропало у їх серцях добро. Тому сьогодні через це добро ми можемо апелювати до душі й говорити, що ви добрі у Бозі, Бог вас потребує і ви потребуєте Його. Дехто приходить. Я завжди кажу: «До Церкви повернулися всі наші».

– З якими труднощами Ви зіткнулися на початку свого служіння у сільській парафії? Яким було ставлення місцевих мешканців до УГКЦ?

– Головною проблемою була відсутність храму. Це означає, що не було можливості відправляти богослужіння. Зала колгоспної контори виглядала як сільська хата. Проте я не розгубився, ці труднощі не налякали мене. До того ж стали у нагоді знання і навички з будівельної майстерності, які я надбав ще до вступу у семінарію. Доклавши чимало зусиль, ми перебудували будівлю контори у церкву. І сьогодні ви бачите храм освячений в ім’я Пресвятої Трійці, в якому відбуваються служби Божі, який є центром духовного життя нашої сільської парафії.

Проте залишаються проблеми світоглядного чи ментального плану, проблеми упередженого ставлення до нас, до нашої громади. Люди чомусь мають таку ненависть до Західної України, до людей звідти, мають ненависть до Греко-Католицької Церкви. Називають нас «уніатами». Таке несправедливе ставлення створює провокативні ситуації.

– Невже у наш час ситуація не змінилася?

– Можливостей, засобів, щоб це сталося, є багато. Але, на жаль, зміни не відбуваються. Через лінивство, через байдужість. Людині добре так і все. Вона не змінює своїх стереотипів. Вона не хоче докладати зусиль. Знає одне: «бандери» нищили, «бандери» вбивали, «бандери» прийшли». Зрозуміло, що свого часу радянська влада приклалася максимально, щоб викривити історію, висвітлити в найгіршому світлі певні події та постаті, врешті-решт спотворити здатність людей самостійно, критично мислити.

– Отче, хто вони – віряни сучасної сільської парафії?

– Парафія сільська складається з людей старшого віку: від 50 років і старше. У громаді є молодь і діти, але за чисельністю переважають люди старшого покоління. Серед молодих є вчителі, студенти, проте вони скоріше приглядаються. Є люди місцеві, які жодного відношення не мають до Західної України, але звертаються до Церкви через дітей у школі, через працю дружини, через якусь біль і мою підтримку у складних життєвих ситуаціях. Люди роблять спроби долучитися до церковного життя. Приходять і пізнають Церкву.

– Отче, Ви також є парохом громади Покрова Пресвятої Богородиці у Миколаєві. Як була заснована парафія у місті?

– У Миколаєві, у приміщенні обласного осередку РУХу, збиралася група віруючих, щоб молитися, обговорювати різні питання. Проте діючої релігійної громади не було, богослужіння не відправлялися. У липні 2004 році я підготував Статут, подав на реєстрацію, але восени почалися виборчі баталії. Процес реєстрації затягнувся аж до березня 2005, хоча, за Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», це повинно тривати максимум 3 місяця. Довго тривав процес відводу землі під будівництво храму. Звідси можете зробити висновки, як нас любили, як хотіли, щоб ми тут були, як шанували і які відносини були. Але це теж нас не налякало. Подолали й ці перешкоди. Богу дякувати, у 2012 році отримали акт на землю. 14 квітня 2013 року владика Василь (Івасюк), Екзарх Одесько-Кримський, освятив хрест і територію під будівництво першого храму УГКЦ у Миколаєві.

Попередньо, у 2006 році, римо-католики, завдяки прихильному ставленню до нас отця Ярослава, дозволили здійснювати богослужіння у костелі святого Йосипа. На рівні єпископів ми отримали дозвіл. Перша Літургія у костелі була звершена на свято Богоявлення 2006 року. Дотепер життя нашої громади зосереджено саме у костелі.

– Чим відрізняється міська парафія від сільської?

– Між міською і сільською парафіями є, дійсно, відмінності. Міська парафія організовувалася вже з людей молодих, переважно працездатного віку. Віруючі, починаючи від 30 до 50 років, стали кістяком громади. Але є багато молоді. Буквально за 3-4 останніх роки з’явилося багато молодих сімей, які виникли зі змішаних шлюбів між вихідцями з Західною України і місцевими мешканцями. Наприклад, готував до вінчання пару, обидва служать у пожежній службі. Хлопець з Миколаєва навчався у Львові і захотів одружитися на дівчині з Львівщини. Вона – греко-католичка. Пара повінчалася у Львові. Тепер вони – молода сім’я, працюють тут, у Миколаєві. Вони є нашими парафіянами.

Багато молодих сімей родом із Західної України тут живуть і працюють. Є молоді сім’ї лікарів, які по державній програмі змушені були їхати в село працювати. В нашій парафії біля 15 осіб – це студенти вишів, приблизно стільки ж похрещених дітей. Парафія є молодою. Але вона потребує праці. Я маю бажання, але є перепона. Ми не маємо на що опиратися, від чого відштовхуватися.

– Отче, Ви маєте на увазі храм?

– Так. У нас є громада, ми маємо, де молитися, але ми не маємо свого храму і не можемо себе повноцінно реалізовувати. Проте ви можете мені через п’ять років закинути, ви збудували храм, а нічого не робите.

– Як відомо, УГКЦ розробила стратегію «живої парафії». Яким, на Вашу думку, має бути сучасний священик – духовний пастир, щоб ввірена йому парафія була насправді «живою»?

– Головна мета парафіяльного священика – розбудова парафії. Щоб була парафія «живою», має бути «живим» священик. Він має нести життя, бути рушієм парафії. Якщо моя діяльність буде зводитися тільки до відправи богослужіння, що зараз в Миколаєві у нас є, на жаль, парафія не зможе розвиватися. З людьми треба працювати, з молоддю, з дітьми, які зараз вже підросли, яким вже є 7-8 рочків. Їх потрібно підготовити до першої катехизації, до першої сповіді. Їм необхідно прищеплювати Закон Божий. Ще наведу приклад.

Ви бачили на богослужінні воїна. Він є мобілізований зі Львова. У львівській парафії цей вірянин є у групі молодого подружжя. Уявіть собі тридцять родин, де чоловіки з дружинами і дітьми приходять щонеділі до храму. Разом читають Святе Письмо, вивчають катехизм, обговорюють гріхи, проблеми, які виникають, як їх можна подолати. Ось це і є «жива парафія», життя якої скеровує не тільки священик, а й самі віряни ініціюють, організовують, ведуть. Нагадаю, що згідно з вченням Другого Ватиканського собору, кожен вірянин в парафії є апостолом, має нести свій апостолят, свою місію і проповідувати. Проповідувати не тільки словом, але й ділом, працею і жестом, поглядом, присутністю.

– Отче Тарасе, у своїх проповідях Ви наголошуєте на важливості соціального служіння віруючих. У широкому сенсі бути громадянином якраз означає мати соціальну відповідальність. А чи має право священик на громадянську позицію?

– Священик має жити згідно зі Святим Писанням, повчаннями Христа. Але він, як кожен віруючий, одночасно є громадянином України. Господь Бог нас навчає любити все. У мене звання alta Christus, другого Христа, проповідника, але не можу бути байдужим і стояти осторонь, дивлячись на ту чи іншу несправедливу позицію та дії, які відбуваються в моїй державі, з моїм народом. Важко розділити відповідальність перед Богом і відповідальність перед людьми. Вони взаємопов’язані. Крім того позиція УГКЦ завжди одна – бути з народом. Я – патріот, маю громадянську позицію. Звісно, як священик я не можу бути крайнім націоналістом, брати зброю в руки, чи в церкві проповідувати насильство.

Зауважу ще на одному. Не завжди є потреба виражати громадянську позицію самого священика. Коли є мир, спокій, кожен здійснює своє призначення, свою місію — не потрібно. Але коли є загострення ситуації в суспільстві, в державі, як каже катехизм, мовчати на гріх означає самим ставати учасником гріха. Можна навести багато прикладів з життя сільської парафії, коли я, як духовний пастир, змушений виявляти громадянську позицію, щоб до громади було рівноправне, справедливе ставлення з боку місцевої влади, щоб дотримувалися законодавства про свободу совісті. Церква займається своєю справою: навчанням, проповідництвом, спасінням душ. Але в жодному разі, коли ми бачимо ту чи іншу несправедливість, помилку тих чи інших політиків, Церква не може стояти осторонь і мовчати. Вона має виявити свою думку, свою позицію і застерегти.

– Церква, за словами Папи Римського Франциска, за повноправну участь жінки у різних сферах церковного життя. А Вам, отче, як допомагає дружина у служінні?

– Вдячний Богові, що я маю таку дружину. Коли стаєш дружиною священика, то багато в чому собі треба відмовляти, треба себе змінювати. Дружина зробила першу жертву – вийшла за мене заміж, другу – дала згоду на висвячення у сан священика, далі залишила цікаву роботу, батьків, родичів, друзів і поїхала в невідомий край за чоловіком. З початку у нас було багато побутових труднощів, навіть не було води, але вона ніколи мені не докоряла за ці випробування.

Разом з тим, наша Церква дає можливість жінці себе не сковувати, навпаки реалізуватися як особистості, працювати для інших. Виникло питання дяка, бо у церкві нема кому співати. Дружина, медик за освітою, згодилася вчитися «дяківської справи». Я навчив її тропарі співати, Апостола читати, знати порядок богослужіння, ті чи інші обряди. Тобто неофіційно, без диплому, але вона має зараз фах дяка і взяла на себе цей обов’язок. Крім того, дружина працює з дітьми. Займається організацією свят, виступів, концертів до Дня матері, до Великодня, до свята святого Миколая, Різдва тощо.

– Навіть у сімейному житті священик є певним взірцем для парафіян, особливо в селі, де все відбувається на очах людей. Чи пишаються Ваші діти тим, що їх батько – священик?

– Треба їх питати. Але, напевно, так. Можливо, не завжди, бо в нашому суспільстві, особливо в родинах, які не говорять про Бога, священик сприймається як ізгой. Тому я бачу по дітях, деколи вони комплексують цим. Для дітей, коли вони є в церковній спільноті, в колі однодумців, то вони пишаються, що тато є священик, бо тато в центрі життя парафії. Але коли у школі, де є триста учнів, а вони лише двоє діти священика, то бачу певну дискримінацію. Наприклад, сина цькують, бо він не вживає ненормативну лексику. Я не обмежую дітей у спілкуванні. Але завжди вчу, як наставляв мене мій батько, що розум людина має для того, щоб засвоювати добре і відкидати зле.

– Отче, за Вашими спостереженнями, має молодь Миколаївщини інтерес до історії та сьогоденням УГКЦ?

– Звісно, що цікавляться. В парафію приходять студенти, які навчаються на історичних факультетах, хотіли би писати курсові і дипломні про УГКЦ. Але, на жаль, мало інформації в бібліотеках і архівах. Захистив дипломну роботу з історії УГКЦ отець Дмитро Онуфрик, що є референтом Бюро УГКЦ з питань екології при Одеському екзархаті. До речі він – уродженець села Іванівка, Врадіївського району, Миколаївської області, де також була заснована одна з перших греко-католицьких громад. Торік я консультував ученицю Шевченківської школи, яка писала конкурсну роботу про історію УГКЦ на Миколаївщині. Наша парафіянка, молода тележурналістка, Тетяна Коренківська разом з колегами зняла невеличкий фільм про парафію у Миколаєві. Нещодавно жителі області мали можливість його подивитися.

– Греко-католицькі священики, як правило, мають належний освітній рівень. Наскільки є важливою освіта, щоб бути добрим пастирем?

– Хотілося б, щоб наші студенти справді мали найкращу освіту. Для цього Церква робить багато, підтримує тих, хто бажає робити докторати. Але, на жаль, мушу сказати, що не кожна людина, яка має високий рівень освіти, може ним оперувати, може його застосувати. Таких прикладів навіть серед священиків можна навести багато. Священик – це в, першу чергу, духовна праця: молитва, піст, милостиня.

Розмовляла Тетяна Длінна