«Не на кожне питання є відповідь, не кожному можеш допомогти. Та й слова часом нічого не варті, особливо на похороні. Ти можеш просто взяти людину за руку і разом із нею плакати», – розповідає в матеріалі про душпастирство в часі війни о. Юрій Захаревич, капелан «Карітасу-Коломиї», колишній воїн АТО.
На думку священника, одна річ – проходити війну з побратимами і бачити смерть у бою, а друга – дивитися на людські втрати, де брутальність і огидність злочинів ворога шокує. «Це неправильне використання свобідної волі – на зло, а не на добро. Але рано чи пізно це закінчиться. Сама людина впала би в розпач, але останнє слово за Богом. Віра – єдине, що тримає на цьому світі, тримала на війні, тримає і тут», – ділиться роздумами отець Юрій.
Війна зранює, калічить, вбиває. Вона роз’єднує, але водночас об’єднує – гуртує тих, що борються за мир, за покарання агресора і відновлення справедливості. Саме на діяльності з відновлення справедливості, порушеної війною, на потребі преображення людини через діяльність – ділення милосердям – зосереджена увага в цьому числі часопису «Патріярхат».
Богословловське осмислення воєнної дійсності пропонує у своїй статті о. Тарас Байцар, заступник декана Богословського-філософського факультету УКУ. Серед іншого він говорить: «Бути учнями розіп’ятого Христа – це приймати хрест реальності в усій її суперечливості та абсурдності. Мужність любити цей світ, позначений хрестом, є основною рисою і місією, якою християни покликані служити світові».
«Богоборницькі фрази на кшталт «Бог помер у Бучі» не варто сприймати буквально, – пише у своєму матеріалі архиєпископ Ігор Ісіченко. – Травмована людина часом волає ними про свій біль, розпач, зневіру. Як ображена дитина може голосити до матері: «Я тебе не люблю!» або навіть «Я тебе ненавиджу!», щоб за хвилину горнутися до тієї самої матері, аби відчути себе захищеною її обіймами. Важка місія Церкви – свідчити про Христа не лише словом, але й усією своєю поставою. Поставою непереможної любові. Відтак же – вислухати кожного скривдженого, пригорнути його, виявити йому розуміння й щире співчуття».
Любов також вимірюється і математично – кількістю продуктових наборів, медикаментів, облаштованих місць для людей, які змушені тікати від війни. Про це розповідають у новому випуску «Патріярхату» директорка БФ «Карітас України» Тетяна Ставнича, а також співзасновниця Фонду св. Володимира Леся Крип’якевич. Окрім того, за словами Тетяни Ставничої, карітасівці намагаються працювати так, щоби потребуючі отримали не тільки «рибу», а й вудку». Наприклад, одним з останніх їхніх проєктів був тренінг з організації малого бізнесу у буферній зоні.
Підсилює підняту тему інтерв’ю з Юрієм Підлісним, головою Комісії УГКЦ у справах родини та мирян, завідувачем кафедри політичних наук УКУ, який говорить про суспільний договір в Україні, що потребує переосмислення задля якісної трансформації нашого суспільства.
Рома Гайда, голова-емеритка УПТ роздумує у цьому числі над викликами для нашої східної традиції, особливо в діаспорі. Своєю чергою культуролог Михайло Скоп у світлі іконографії цієї війни ділиться рефлексіями про чутність українського голосу в світі.
У цьому номері читачі також матимуть нагоду згадати отця Олександра Августа Чумакова разом з його близьким другом Олексадром Доброєром, в якого покійний отець колись викладав літературу в одеській школі. Зрештою, органічно завершує цей номер рецензія доктора Ігоря Василишина на книгу Дарини Морозової «Покажи мені людину», присвячену важливим сторінкам історії християнської антропології.
Так аналіз подій війни, ділення досвідами способів діяльної підтримки ближніх у ці важкі часи, пошуки слів розради і шляхів до справжньої перемоги в четвертому числі «Патріярхату» поєднуються із заглибленим поглядом у автентичний і такий багатоманітний образ людини з метою побачити в ньому образ Божий і Божий намір щодо нас усіх.
Слідкувати за активністю журналу можна у соцмережах Facebook та Twitter
Архів номерів нашого часопису з понад 50-річною історією доступний на сайті «Патріярхату».