У тексті проаналізовано згадки про Українську автокефальну православну церкву формації 1921 року (УАПЦ) в дипломатичній кореспонденції польських дипломатичних представництв в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР).
Історія дипломатичних контактів між Польщею та Радянською Україною – це не лише про політику, оптацію чи міжнародні протоколи. В архівах збереглася менш відома, але вкрай промовиста частина дипломатичної спадщини －повідомлення, реферати та аналітичні звіти про стан релігійного життя в УСРР.
Найрепрезентативніша збірка такого роду документів є в архіві Міністерства визнань релігійних і народної освіти ІІ Речі Посполитої. Сюди надходили копії дипломатичних повідомлень, що стосувалися релігійної ситуації в СРСР, зокрема з території Української СРР. Це були тематичні рапорти, звіти про зустрічі з духовенством, вирізки з радянської преси тощо. Чому ці документи важливі? Тому що вони показують інтерпретацію деяких внутрішньополітичних процесів в УСРР “зовнішніми” спостерігачами. Зокрема, глибокий інтерес польських представництв викликала ситуація у православному середовищі. І хоча ці документи досить рідкісні та не завжди детальні, вони відкривають несподівані грані здавалося б добре знаних процесів та подій.
Детальніше див.: Українська православна автокефальна церква в донесеннях польських дипломатичних представництв в УСРР (1923–1930)
Особливої уваги заслуговує те, як дипломати спостерігали за УАПЦ формації 1921 року – явищем дуже своєрідним та незвичним для історії Православ'я. У нас прийнято вважати її максимально “близькою до простого народу” церквою. Натомість польські диппредставники сприймали як її інтелектуальний та “урбаністичний” феномен. В одному з рапортів прямо зазначалося, що вплив УАПЦ сильний у містах і серед української інтелігенції, але набагато слабший на селі. “Селянину потрібен піп, який розуміє його світогляд, але не набагато розумніший за самого селянина”, – йшлося в документі. Автокефальне ж духовенство було “занадто інтелігентне”, бо складалося з професорів, науковців. Цей розрив між «міським священником» і «сільським віруючим» польські дипломати трактували як одну з серйозних вад УАПЦ.
В фокусі уваги диппредставництв перебували провідні діячі цієї церкви. Одним з лідерів УАПЦ, який привернув особливу увагу Варшави, був Володимир Чехівський – колишній прем'єр УНР і теолог, який став одним із провідників автокефального руху. Його участь у публічних диспутах 1923-1924 років на тему "Наука чи релігія?" дипломати назвали не лише сміливою, а й політично небезпечною. Польський представник передбачив, що така активність прискорить репресії. Адже УАПЦ, незважаючи на системні намагання демонструвати лояльність до радянської влади, залишалася в її очах потенційною загрозою. Як писав один із дипломатів: "Тактика формальної лояльності не змінює основної політичної лінії автокефальної церкви – формування національної свідомості українців".
У деяких звітах згадуються і джерела інформації, на основі яких робились ці висновки. Наприклад – оцінки анонімного професора Київської духовної академії (імовірно, Михайла Оксіюка) чи греко-католицького панотця Миколая Щепанюка, що мав розмови з митрополитом Василем Липківським. Останній, за словами Щепанюка, "в теорії" нібито не виключав переходу до Католицької церкви, але сумнівався, що українське духовенство витримає «сувору дисципліну» Риму.
Однак, починаючи з 1925 року, польські представники почали відзначати ускладнення доступу до церковних кіл. Органи ОДПУ посилили нагляд, інформаційні витоки ставали дедалі рідшими. У звітах з'являється більше історичних довідок, менше «свіжих» фактів. Дипломати прямо заявляли: ситуація в релігійному житті в Україні стала «більш заплутаною й складною, аніж будь-де на території колишньої імперії».
З 1929 року основним джерелом інформації про церковні справи в Україні став “обновленський” єпископ Змієвський Серафим (Ляде). Як німецький громадянин і, водночас, агент ОДПУ (про що польським дипломатам не було відомо), він мав значно ширші можливості для контактів з іноземцями, ніж інші православні ієрархи. Це робило його особливо цінним інформатором з точки зору польської сторони. Однак опора на повідомлення, отримані саме від Серафима, помітно впливала на оцінки й судження в кореспонденції, формуючи дещо викривлене бачення внутрішньоцерковної ситуації.
І все ж, навіть з врахуванням цих моментів можна стверджувати: польська дипломатія не просто фіксувала факти – вона намагалася осмислити, якою мірою релігія стала інструментом не лише політики, а й національного самоствердження. Спостерігаючи за конфліктами довкола УАПЦ, поляки побачили не лише боротьбу за канонічність та суперечки з іншими православними юрисдикціями, а щось значно глибше – прагнення українського народу до прояву власної самобутності, вираженої через церкву.
В окремих рапортах також підкреслено, що моніторинг таких справ має виразний "польський інтерес". Наприклад, в одному з рапортів (1927 рік) читаємо: «Незважаючи на те, що українська церква автокефальна постала внаслідок виходу з-під юрисдикції Московського патріарха і виголошує офіційно засаду самостійності окремих народів в церкві, фактично керівництво тієї церкви тяжіє до тенденції підпорядкування [собі] православних церков з людністю українською в інших державах. Треба, отже, пильнувати у майбутньому експансіоністські тенденції до православної церкви в Польщі, які може проявляти не тільки патріарх Московський, але й митрополит Київський, опираючись на історичні прецеденти з періоду перед 1686 роком".
Таким чином, дипломатичні звіти польських представництв є не лише бюрократичними документами, а своєрідними "замальовками епохи", які фіксують тонкі релігійно-політичні процеси в УСРР. Вони дозволяють краще зрозуміти, якою складною й багатогранною була ситуація в Україні у 1920-х роках, а також яким було сприйняття цих процесів ззовні – «очима» одного з сусідів, що уважно відстежував процеси за своїм східним кордоном.