На стику двох цивілізацій

Нотатки етнографа про релігію в Білорусі

Релігійна ситуація в Білорусі завжди визначалася «межовим станом» нашої країни між Сходом і Заходом, католицькою і православною духовними традиціями. Загалом відносини між різними церквами в Білорусі відзначалися терпимістю, хоча й незмінно, протягом усієї історії, вони ускладнювалися діями державної влади, яка не раз змінювалась на цій території. Наприкінці XX століття, в епоху посткомуністичного релігійного ренесансу, Білорусь виявила себе поліконфесійною країною, в якій серед різноманітних церков є лідер — але немає його абсолютного домінування.

У середині 90-х років у Білорусі діяло майже 1900 релігійних громад 26 різних конфесій. Понад 900 громад належать Білоруській православній церкві; більш як 350 — Римо-Католицькій; 261 — християнам віри євангельської (п’ятидесятникам); 183 — євангельським християнам-баптистам; 29 — старообрядцям; 26 — адвентистам сьомого дня; 15 — іудеям і стільки ж мусульманам; 11 — Греко-Католицькій (уніатській) церкві. Можливо, найважливіше в цій розкладці те, що за винятком ісламу, іудаїзму та старообрядництва, віруючими всіх конфесій є переважно білоруси. Тобто не відбулося поділу одного етносу за релігійною ознакою на різні нації, як це сталося, скажімо, у південних слов’ян-ілірійців. Білоруська нація, природно, не є ще чимось викінченим, вона розвивається, але розвивається не на основі якоїсь однієї з конфесій, а на полірелігійному базисі, в основі якого — і православ’я, і католицизм, і протестантизм. Хворобливо й повільно, але таки долаються стереотипи, що побутували раніше, нібито православ’я — це «російська віра», а католицизм — «польська».

Карта поширення релігійних громад у Білорусі має чітко виражений внутрішній кордон, що поділяє Білорусь на дві частини — східну й західну. В цілому цей вододіл повторює контури радянського держкордону станом на 17 вересня 1939 р. В західній частині Білорусі, що «стала на шлях соціалістичного розвитку» лише з початком Другої світової війни, кількість релігійних громад, природно, набагато більша, ніж на сході. Наприклад, їх кількість у самій лише Брестській області дорівнює кількості релігійних громад у трьох східних областях — Вітебській, Гомельській і Могилівській, разом узятих. У середньому в одному «західному» районі налічується 30-50 релігійних громад, а у «східному» — 5-15. Безперечно, що найважливішу роль тут відіграв історичний фактор. Переважно в Західній Білорусі знаходяться римо-католицькі парафії, найбільша їх кількість — у Гродненській області, що є центром католицизму в Білорусі. Найбільша ж кількість православних, п’ятидесятницьких і баптистських громад припадає на Брестську область, яка, таким чином, може вважатися найрелігійнішою в Білорусі. Всього з 1866 різних громад їх тут є 513; у Гродненській області — 363, Мінській — 345, Вітебській — 270, Гомельській — 191, Могилівській — 112 громад. Що ж до Східної Білорусі, то тут (переважно на Вітебщині) знаходяться практично всі старообрядницькі громади, члени яких є нащадками росіян, що тікали від релігійних гонінь на територію Великого князівства Литовського й селилися у східних районах цієї держави.

Ісламські громади поширені здебільшого у Гродненській та Мінській областях, їх складають нащадки татар-мусульман, які вперше оселилися тут 600 років тому за Вітовта Великого. Білоруські татари являють собою унікальну етнічну групу, що втратила свою мову ще у XVI ст. і розмовляє білоруською, зберігши, проте, свою етнічну самоідентифі-кацію завдяки ісламові. Найбільших втрат за часи радянської влади в Білорусі зазнав іудаїзм. Нині тут є лише кілька діючих синагог, тоді як до революції в самому лише Мінську їх було 63, а всього на території Східної Білорусі — 704.

Протестантизм (баптисти, п’ятидесятники) на території Білорусі інтенсивно поширюється у 20-х роках XX ст. Після радянських репресій з початком перебудови протестантські громади почали бурхливо зростати. А на початок 90-х припав стрімкий розвиток новітніх течій: Новоапостольської церкви, християн повного Євангелія, християн віри апостольської, кришнаїтів, бахаїстів тощо. Крім того, відродилося дві лютеранські громади та одна кальвіністська, а також з’явилась одна громада Російської православної церкви за рубежем.

Від початку перебудови, а згодом — становлення Білорусі як незалежної держави всі релігійні громади мали приблизно однакові умови для розвитку, і держава утримувалась від відвертої фаворитизації котроїсь з них. Проте нове керівництво Білорусі на чолі з президентом Олександром Лукашенком узяло чіткий орієнтир на підтримку Православної церкви й утискання інших. У 1995 р. уряд Білорусі прийняв спеціальну постанову, що регламентувала перебування на території країни іноземних священиків. Це поставило у вкрай невигідне становище передусім католиків, у яких на сьогодні більшість кліру — громадяни Польщі, та протестантів, що підтримують тісні зв’язки з одновірцями із Заходу. В жовтні-листопаді 1995 р. у керівника білоруського костьолу кардинала Казиміра Свьонтека було кілька зустрічей у Раді в справах релігій при Кабінеті Міністрів Білорусі, де йшлося навіть про депортацію польських ксьондзів, котрі якимось чином не виконують прийнятих настанов.

Відродження релігій

Віруючі з глухих білоруських сіл дуже чітко уявляють собі, хто і коли «відкрив релігію»: сталося це, на їхню думку, «після зустрічі М. Горбачова з Р. Рейганом у Рейк’явіку, коли американський президент зажадав у радянського лідера надати своїм людям свободу віросповідання». Відлік свободи релігії ведеться і з 1988 p., від урочистостей, присвячених 1000-літтю хрещення Русі. Як тільки було призупинено гоніння на віруючих і повіяло закінченням «холодної війни» держави з релігією, до райкомів і виконкомів потяглися делегації від парафіян, переважно старенькі бабусі, з вимогами дозволити відновлення напівзруйнованих закритих храмів. На відміну від західних, у східних районах Білорусі не лише діючих, але й закритих церков залишилося дуже мало. Наприклад, у Россонському районі Вітебської області, що вважався «показовим» (звідти був родом перший секретар ЦК КПБ брежнєвської епохи Петро Машеров), не було жодної церкви.

Протягом кількох років усі закриті раніше церкви в Західній Білорусі було відновлено. На кінець 1992 р. в Брестсько-Кобринській єпархії, що охоплювала 8 адміністративних районів, одночасно відновлювалось 23 церкви і ще 24 будувалося на новому місці. Відновлення та будівництво церков, костьолів, молитовних будинків та інших культових споруд проходило з надзвичайним ентузіазмом. Пригадую, як у розпал жнив у селі Вороцевичі, що у Брестській області, в ті дні, коли підвозилися будматеріали до церкви, колгоспний бригадир скаржився, що йому важко зібрати робітників у поле: багато хто з односельців подався на відновлення храму.

Початок 90-х років став у Білорусі піком церковного будівництва. Церкви будувалися коштом парафіян, на пожертвування від організацій та фірм, пізніше до їх будівництва підключалися місцеві колгоспи, підприємства тощо. В селі Рясно Каменецького району, де православна церква була зруйнована за вказівкою місцевого колгоспного начальства, її відновлення почалося тим самим колгоспом з ініціативи того самого начальства. Прийшло церковне будівництво і в міста, у нові мікрорайони, де ніколи не було культових споруд, причому ці церкви часто-густо вражають своїми розмірами: у Бресті в мікрорайоні Схід 1992 р. розпочали будівництво Свято-Воскресенської церкви 45 м заввишки; її дзвіниця сягатиме 60 м, тобто буде вищою за двадцятиповерховий будинок. Подібні за масштабами церкви будуються і в інших великих містах Білорусі.

Особливий стиль сучасного церковного будівництва притаманний баптистським та п’ятдесятницьким молитовним будинкам. За розмірами вони конкурують з храмами історичних церков. Кобринський молитовний будинок євангельських християн-баптистів має 15 метрів заввишки, площа центрального залу для служінь — 360 кв. м, є також цокольні приміщення, навчальні класи, гаражі та ін. Розрахований він на 1600 чоловік. Будувалась ця споруда з 1989 по 1993 р. на відведеній властями низовій ділянці міста, цеглу віруючі добували, розбираючи будівлі колишньої військової частини та одержуючи у вигляді «натуроплати» на місцевому цегельному заводі... Таких молитовних будинків у баптистів та п’ятидесятників Білорусі вже десятки.

Звичайно, поряд із будівництвом «видимим» розгорнулася й розбудова церковної структури. Православні відновили десять єпархій, синод, церковні братства, семінарію, монастирі, центр соціального захисту населення «Дияконія» та інші структури. 13 квітня 1991 р. Ватикан створив Мінсько-Могилівську митрополію Римо-Католицької церкви, 3 єпархії та семінарію. Створили свої союзи баптисти, п’ятидесятники, адвентисти та ін. Активно діють біблійні інститути, благодійні місії та соціальні центри цих конфесій. Відновлено діяльність Греко-Католицької церкви Білорусі, яка нині являє собою деканат, безпосередньо підпорядкований конгрегації східних обрядів у Ватикані.

Історично склалося так, що досить велика кількість культових будівель функцінувала то як костьоли, то як церкви і т. ін. Скажімо, гарнізонна церква у Брестській фортеці в міжвоєнний час була костьолом, а церква в м. Заславлі Мінської області у XVI ст. будувалась як кальвіністський собор і донині зберегла його архітектурні риси; навіть православний кафедральний собор Мінська займає будівлю колишнього костьолу монастиря бернардинок. Таких прикладів чимало, й вони викликали і викликають певну напруженість у взаєминах між вірними різних церков. Але досі, на щастя, до серйозних конфліктів справа не доходила.

А от протистояння між віруючими та місцевими властями уникнути не вдається. На відміну від українського законодавства, яке передбачає повернення віруючим усіх культових споруд, білоруське робить виняток для тих колишніх храмів, де розміщено освітні й культурні установи. У таких випадках необхідна згода їх фактичного власника та місцевої влади. Щоб добитися повернення будівлі Маріїнського кафедрального католицького костьолу в Мінську, віруючим-католикам довелося півроку, в дощ і сніг молитися біля його стін. Ця будівля використовувалась як спортивний зал для секції «таеквандо», і між віруючими та спортсменами виникали конфлікти. Аналогічні конфлікти спалахували між віруючими Гродна, Полоцька, інших міст і співробітниками музеїв, органних залів, картинних галерей, що знаходились у колишніх культових спорудах. Останні часто зрештою опинялися і на вулиці, хоча, як твердили вони, розміщення музеїв у цих культових спорудах було свого часу єдиним засобом порятувати самі споруди від руйнування. Другим приводом для суперечок між священиками та співробітниками музеїв, архітекторами, а також Держінспекцією Республіки Білорусь з охорони історико-культурної спадщини були спроби священиків і віруючих змінити вигляд повернених їм церков, що вважаються пам’ятками архітектури — приміром, надбудувати над церквою бані-«цибулини», які не властиві власне білоруській сакральній архітектурі, а є наслідком російських впливів.

Частину культових споруд і досі не повернено релігійним громадам. Серед них — славнозвісний Полоцький Софійський собор, хоральна синагога в Мінську. В останній розмістився міський російський театр, а тому шансів на повернення будівлі в іудеїв Мінська практично немає. В інших містах (Гродні, Воложині) іудеї змогли повернути свої синагоги, в Мінську ж міські власті дали їм замість хоральної синагоги іншу будівлю, яку місцева громада з допомогою світової єврейської діаспори сподівається перебудувати найближчими роками, створивши на її основі релігійно-культурний центр. А от у Бресті кілька судів з приводу повернення будівлі колишньої синагоги так і не дали позитивного результату. Повернули собі будівлі мечетей, що збереглися, і білоруські татари-мусульмани, які відновлюють тепер своє релігійне життя і створили 1994 р. окремий Білоруський муфтасибад. (До перебудови в Білорусі діяла лише одна мечеть у містечку Ів’є Гродненської області).

Традиція толерантності

Для багатьох містечок та сіл Білорусі завжди була характерною в принципі рідкісна для Європи картина: поруч з православною церквою стояв католицький собор, неподалік — іудейська синагога, а в деяких містах — і мусульманська мечеть. Так було в Мінську, Гродні, Новогрудку та інших місцях. Збереглося доволі багато свідчень про віротерпимість білоруських православних і католиків у минулому. Наприклад, відомий вчений М. Коялович у своїй праці «Литовська церковна унія» пише: «Часто траплялося з найдавніших часів, що православний ходив до костьолу, а латинянин — до православної церкви. Часом бувало й так, що і ті й інші в один і той самий день відвідували і церкву, і костьол... До однієї приваблювали їх зрозумілість богослужіння, а до другого — орган і проповідь».

Відбувалося це, на думку М. Кояловича, тому, що православні і католики в Білорусі були зв’язані «єдністю спільної народності та однаковими умовами життя, а нерідко й узами спорідненості й дружби».

Ще одне свідчення, вже з іншої доби: «В Ушацькому районі до березня1935 р. в костьолі відбувалися релігійні обряди і для православних (хрещення, вінчання тощо), причому за більш низькими цінами, ніж то робили попи. В Березинському районі... ксьондз Томашевський здійснював релігійні обряди і для православних у двох костьолах — у Богушевичах та Березиному...» — писав 7 серпня 1937 р. в доповідній записці члену ЦК ВКП(б) Яковлеву завідуючий відділом пропаганди та агітації ЦК КП(б)Б Готфрід. Він, звичайно, давав явищу «принципову оцінку»: «Це робиться з відомою метою — збільшити вплив католицького духовенства, що здійснює в Білорусі широку шпигунську роботу». Проте справжньою причиною було те, що на 20 грудня 1936 р. в БРСР було закрито 1371 церкву, правили лише в 74; закрито 95 костьолів, а діяло 18. І той факт, що православні йшли до костьолу, свідчить про високий рівень їх толерантності.

Подібні свідчення про обслуговування ксьондзами православного населення і «батюшками» — католицького неодноразово доводилося фіксувати під час польових досліджень у Західній Білорусі. У Столбцовському районі в с. Деревна в післявоєнні роки місцевий ксьондз здійснював обряди і для православних. Мешканець села Радзивонішки Лідського району Мар’ян Суликівський (католик) поховав свою мати (католичку) на католицькому кладовищі, але з православним священиком. Православний же священик освячував хати майже всіх католиків у цьому селі. Жителька с Радзивонішки Дарія Стасюкевич відспівування свого чоловіка-католика проводила в церкві й поховала його на православному кладовищі. В деяких селах кладовища за роки радянської влади стали змішаними (комунальними), однак і там, де розмежування місць поховань зберігається, часто трапляються «вкраплення» могил представників іншої конфесії («Тому що тут ближче», — пояснює дехто).

Велике значення для взаємин православних і католиків, що живуть в одному селищі, мають взаємини між православним і католицьким священиками. Там, де між ними немає конфліктів та ворожнечі, дружня атмосфера панує і серед мирян. У містечку Логишин Пінського району у ксьондза Мирослава Жлобинського склалися дуже приязні стосунки з колишнім батюшкою Логишинської церкви Антонієм Новиком. Він знався і з покійним логишинським ксьондзом Станіславом Рижком. Отець Антоній та його дружина, матушка Олена Новик, не раз бували в костьолі. Коли помер Станіслав Рижко, отець Антоній брав участь у спорядженні покійного ксьондза. В Логишині 1991 р. при відкритті лікарні проводився спільний православно-католицький хресний хід і спільне освячення лікарняних будівель. Отець Мирослав Жлобинський у проповідях часто звертається до своїх парафіян з проханням поважати свята «православних братів», і католики намагаються не працювати на православні свята, а православні — на католицькі.

Цікава ситуація складалася раніше в колгоспах і радгоспах Білорусі, коли віруючі змушені були працювати на релігійні свята. Тоді звичайно на католицьке свято на колгоспному полі працювали православні, а на православнее — католики. Нині у Республіці Білорусь великі релігійні свята і православних, і католиків є загальнодержавними, і їх відзначає все населення.

Ставлення віруючих до святинь іншої конфесії в Білорусі практично завжди було шанобливим. Ікону Матки Боски Остробрамської шанують як католики, так і православні. Так само вшановують православні жителі Логишина ікону Матки Боски Логишинської. З 1866 по 1938 р. цей образ навіть знаходився у храмі православної громади Логишина, і католики, аби повернути його собі, змушені були викрасти його з церкви, а потім тричі судилися з православними за ікону.

В хаті Юзефи Новицької в с Радзивонішки Лідського району на покуті під рушниками стоять православні ікони «Бог Саваоф» і «Святий Микола», а також католицькі — «Матка Боска Майова» і розп’яття. Господиня пояснює це тим, що чоловік її був православним, а вона — католичка. Сама ж вона ходить і в церкву, і в костьол. На хуторі Бобри в Лідському районі після війни жив богомаз Степан Пуцко (православний), що малював ікони і для православних, і для католиків; нині його ікони висять по хатах в усій окрузі. Рідко хто з православних у Західній Білорусі не бував у костьолі, а з католиків — у церкві. Уявлення про специфіку іншої конфесії віруючі здебільшого мають, проте дуже чітко висловлюють думку «Бог один, Христос один і для католиків, і для православних». Часто останнім часом у Кобринському, Лідському та інших районах православні допомагали відновлювати костьоли (в тому числі пожертвуваннями), а католики — церкви.

У селах Мінської області, де є костьоли, але немає церков, православні часто ходять до костьолів, а католики в населених пунктах, де є церква, але немає костьолу, — ходять до церкви.

«Я не розрізняю: католик чи православний, поляк чи білорус, — твердить настоятель католицького костьолу в с. Ведмедичі Михайло Колодзій — Хочеш ходити до костьолу — ходи. Я часто буваю в лікарні і там можу дати причастя й православним».

Дуже великого поширення набули змішані православно-католицькі шлюби. Якщо раніше, в міжвоєнний час вони були скоріше винятком, то тепер це звичайне явище. Родичі рідко чинять перешкоди змішаним шлюбам. Допомагають же у вихованні дітей від таких шлюбів звичайно і православні бабусі, і католицькі. Скажімо, Віра Новицька (православна з с Радзивонішки Лідського району) водить трьох своїх онуків до церкви в с Лебеду, а інша їх бабуся — до костьолу в с. Желудок. Діти вміють хреститися і «по-руському», і «по-польському», знають і російські, і польські молитви. Сама Віра Новицька, яка вміє замовляти деякі хвороби, використовує для цього молитви-замовляння і білоруською, і польською мовами.

Феномен протестантизму

У застійні роки слово «віруючий» у Білорусі стало синонімом слова «баптист». Баптисти і п’ятидесятники були найбільш непоступливими щодо радянської влади, і їх церкви піддавалися найбільшим гонінням, багато громад п’ятидесятників і баптистів принципово не реєструвалися.

В історії протестантизму в СРСР надзвичайно важливу роль відіграв регіон, який можна умовно назвати «Західне Білорусько-Українське Полісся», де в міжвоєнний час під польською владою дуже поширилися протестантські течії. У 1944-1953 pp., згідно з оцінками білоруського історика Юрія Шевцова, звідси вглиб СРСР було вислано 10 тисяч баптистів і п’ятидесятників з родинами. Ці люди стали місіонерами у місцях висилки й заснували численні протестантські громади в Сибіру, Казахстані, на Півночі та Далекому Сході. І пізніше протестанти із Західної Білорусі та України вели активну місіонерську роботу в найвіддаленіших куточках СРСР. Як свідчить пресвітер брестської церкви ХВЄ Сергій Цвор, лише їхня громада направила на осіле життя з місіонерською метою на Далекий Схід та в інші регіони Росії понад 20 своїх членів. Тепер ця громада через нинішні великі транспортні витрати зосередилась на активній місіонерській роботі в Білорусі та центральних районах Росії.

Як і в Західній Україні, у Західній Білорусі протестантизм став не лише «міською», але й «сільською» релігією. Сталося це у двадцяті роки під впливом реемігрантів з Америки, що прийняли там нову віру. За умов занепаду православ’я і традиційної місцевої культури в Західній Білорусі під польською владою ці місіонери зі своїх же односельців мали надзвичайний успіх. Відтоді в Білорусі з’явився унікальний феномен — баптистські і п’ятидесятницькі села, які на сьогодні становлять кістяк союзів євангельських християн-баптистів і християн віри євангельської Білорусі. В цих селах віруючими є вже 4-5 поколінь людей; вироблені й прижилися нові традиції, альтернативи яким віруюча молодь та люди середнього віку вже просто не уявляють. У п’ятидесятницьких та баптистських селах відмовилися від залишків язичницьких вірувань, знахарства, від престольних свят тощо. Весілля тут справляють без короваю, похорон — без надмогильного хреста, а з хат зникли ікони. Хрещення відбувається у свідомому віці. Календарно-обрядові пісні, а також світські ліричні замінено духовними псалмами й піснеспівами. В таких селах не танцюють, не вживають алкоголю і тютюну; жінки не користуються косметикою та прикрасами... Поряд із тим, що баптисти і п’ятидесятники заперечують величезний пласт традиційної православної та народної культури, вони беззастережно поважають такі народні цінності, як общинність, повага в родині, працелюбність. Баптисти виробили своєрідну субкультуру, складовою якої є дуже цікавий фольклор. У їхніх селах збереглися зошити з текстами релігійних пісень, які чимало разів переписувалися з одного зошита в інший, змінюючись при цьому залежно від грамотності переписувача. Дуже часто ці тексти перекладалися з літературної мови на місцевий діалект. У п’ятидесятницькому селі Добре Брестської області в рукописних пісенниках, датованих 60—70 pp. цього століття, близько 60 відсотків пісень — російськомовні, близько 25 написані українською мовою, близько 10 — місцевим діалектом, 5 відсотків — білоруською літературною мовою.

«Ходив я усюди,
Де казали люди,
Щоб спокій знайти.
Та мертві обряди
Не дали отради
Втомленій душі»...

Православні священики побоюються надзвичайно динамічного розвитку протестантизму; однак не можна сказати, що цей розвиток відбувається за рахунок православного населення. Протестантизм зростає за рахунок невіруючих, відсепарованих від традиційної культури людей, які критично ставляться до церковної обрядовості. Маючи коріння в білоруському селі, протестантизм у сучасній Білорусі досягає найбільших успіхів усе-таки в містах, де наслідки викоренення релігії попереднім режимом набагато відчутніші, ніж у селі. В Мінську нині існує 11 православних громад, 6 католицьких, 9 баптистських і 13 п’ятидесятницьких. Загалом по республіці за 1994 р. найбільші темпи зростання виявились у п’ятидесятників — 21 відсоток (у православних, для порівняння, — 7 відсотків, у католиків — 6,5 відсотка).

Білоруські протестанти принципово аполітичні, не беруть участі в дискусіях на теми державної мови, геополітичної орієнтації Білорусі тощо. Вони сприймають віру як головну цінність і тим самим переводять конфесійне суперництво в Білорусі з національної сфери в духовну, справляючи благотворний вплив на інші конфесії (православ’я, католицизм) і змушуючи їх приділяти більше уваги саме духовним справам. Взагалі, на відміну від Польщі, Литви, Росії, вплив церков на суспільно-політичне життя Білорусі видається дуже скромним.

Релігія і білоруське національне відродження

Та хоч би як там було, суспільство впливає на релігійні громади, спонукаючи їх реагувати на процеси, що відбуваються в країні. Один з найважливіших таких процесів — національне відродження білорусів у своїй державі, утвердження білоруської мови в країні. Суспільство вустами частини своїх віруючих вимагає розширення сфери вживання білоруської мови і в релігійному житті. І це поступово відбувається. Історично склалося так, що православ’я в Білорусі, яке є частиною РПЦ, користується російською мовою для позаслужбового спілкування, проповідей тощо. Католицький костьол здебільшого користується польською; протестантські міські громади переважно російськомовні. Однак після унезалежнення Білорусі помітно посилився вплив патріотично настроєних священиків та віруючих різних конфесій, які виступають за білоруську мову в церковному житті.

Як свідчить митрополит Мінський і Слуцький, патріарший екзарх усієї Білорусі Філарет, у православних храмах поряд з російською вже звучить білоруська мова у проповідях та в читанні євангельських текстів. Сам митрополит Філарет у публічних проповідях останнім часом також послуговується білоруською мовою. Активно запроваджують білоруську мову в богослужіння католицькі священики, в багатьох міських костьолах служба ведеться почергово білоруською та польською мовами. В Білорусі тимчасово працює кілька десятків ксьондзів, що прибули з Польщі, яким важко перекладати службу на білоруську мову, але це все-таки робиться для того, щоб віруючі, особливо молодь, яка не знає польської мови, розуміла проповіді й могла брати участь у служінні. Кардинал Казимір Свьонтек користується польською та білоруською мовами. Коли за часів відродження католицьких парафій у деяких костьолах Західної Білорусі ксьондзи почали вивішувати польські біло-червоні прапори, К. Свьонтек поклав край таким виявам пропольських настроїв. У деяких селищах у костьолах і раніше служили білоруською мовою, як, наприклад, у містечку Вишневе Воложинського району, де служить отець Владислав Чернявський, один з «могікан» генерації білоруських ксьондзів міжвоєнного часу. Активно діють такі зорієнтовані на білоруську національну культуру та мову організації, як Білоруська католицька громада, Православне братство Трьох віденських мучеників. У протестантських храмах також починає лунати білоруська мова: в піснеспівах, у проповідях. Деякі білоруські поети прийняли хрещення у баптистів і пишуть духовні пісні для співу в молитовних будинках. З проповідями білоруською мовою виступає голова Союзу християн віри євангельської Білорусі Федір Марчук. Однак як православні, так і католицькі та протестантські священики Білорусі визнають, що білоруська мова входитиме в храми поступово, в міру розширення процесу національного відродження білорусів.

Є лише одна конфесія в Білорусі, яка однозначно користується тільки білоруською мовою в усіх сферах духовного життя і спілкування. Це греко-католицька церква. Розпущена 1839 року, греко-католицька (уніатська) церква неодноразово намагалася відродитись на білоруських землях. Такі спроби робилися наприкінці XIX і на початку XX століття, а в міжвоєнний час на західних землях Білорусі, що входили до складу Польщі, розвинувся сильний рух за відродження білоруської греко-католицької церкви, що дістав назву «неоунія». В Західній Білорусі тоді виникло 32 греко-католицькі громади і 15 монастирів, які були знищені радянською владою після Другої світової війни. Єдина «неоунійна» громада досі збереглася в селі Костомлоти неподалік від Бреста, однак на польській території. Третє відродження унії в Білорусі почалося 1989 р. з ініціативи представників молодої білоруської інтелігенції. Перша громада створена 1990 р. в Мінську. Нині в Білорусі існує 11 уніатських громад, об’єднаних у деканат, яким керує отець Ян Матусевич. Греко-католики мають близько десятка священиків та дияконів, стільки ж ченців і семінаристів, що вчаться в Польщі, Бельгії, Ватикані, Західній Україні. Серйозну підтримку білоруські греко-католики дістають від своїх українських одновірців. Вони взяли до себе білоруських семінаристів, послушників у монастирі, український греко-католицький священик ієромонах Валерій Алексійчук приїхав служити в білоруське місто Полоцьк. Білоруські уніати проводять свої служби здебільшого у пристосованих каплицях. Греко-католицька віра має успіх у національної білоруської інтелігенції.

... Щороку пізньої осені, у традиційний день вшанування предків «Дзяди», в мінському урочищі Куропати відбувається панахида по загиблих тут під час сталінських репресій мирних громадянах Білорусі. Біля хреста в пам’ять жертв поминальну службу по черзі проводять православний, римо- і греко-католицький священики ...

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 50-57

Валерій КАЛИНОВСЬКИЙ