“На тому стою…”
Мартін Лютер і теорія конфлікту
Теорія суспільного конфлікту має величезну літературу. Але не можна не помітити, що йдеться в ній головним чином про «великі» конфлікти — між державами, націями, етнічними й релігійними групами, політичними угрупованнями тощо. Тим часом сучасна людина стає дедалі більш «атомізованою», ізольованою від інших, у тому числі й самоізольованою. Вона дуже часто не вважає за потрібне ототожнювати себе з жодною групою; політична й соціальна активність мас, повідомляють з різних країн планети, знижується: політичні партії стають менш чисельними, страйки, мітинги та демонстрації уже не приваблюють стільки людей як колись. Соціальні конфлікти зміщуються на дедалі більшою мірою «камерний», сказати б, рівень: особи з суспільством і державою, особи з іншими особами і, зрештою, особи з самою собою. Такі внутрішньоособистісні конфлікти призводять не лише до тяжких внутрішніх розладів, але й до надзвичайно серйозних суспільних наслідків. Тому видається, що вивчати такого роду конфлікти має не лише психологія, а й соціологія.
Біда, однак, у тому, що більшість соціологів конфлікту запрограмовують у своїх працях практично одну модель їхнього розв’язання: поразку однієї зі сторін. Вона може бути тотальною внаслідок «абсолютного конфлікту» або частковою, коли конфлікт перебігає у формі такої собі дуелі чи навіть гри, в якій, однак, хтось усе-таки має програти. Що випадає з тих теорій, то це можливість консенсусу, тобто згоди сторін конфлікту відносно умов його врегулювання, яке б віддзеркалило їхнє взаєморозуміння й навіть солідарність стосовно інтересів, котрі у сторін не збігаються (а часом і ніколи не можуть збігтися).
Чому так сталося? Тому, думається, що природа консенсусу вивчалася іншими галузями соціального пізнання, а конфлікт нині досліджують фахівці найрізніших дисциплін. Чого бракує насправді, то це цілісності й міждисциплінарності.
І тут дуже плідним могло б стати звернення до спадщини християнського богослов’я. Згадаймо хоча б Мартіна Лютера, провісника Реформації, який чи не перший осягнув колосальне значення душевного конфлікту для людини, суспільства і зрештою для всієї людської цивілізації. Того самого конфлікту всередині людини, про який писав апостол Павло: «...Маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму й полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх» (Рим. 7:22-23).
Отже, конфлікт між «старою» людиною, виповненою гріховності, людиною тілесною, яка тліє у хтивості, та людиною «новою», оновленою духом, створеною за Божою подобою, існує й існуватиме завжди. Але Лютер бачить людину як істоту, що усвідомлює гріховність власної природи, а відтак — і здатну до каяття. Людина гріховна і грішить, але усвідомлює це, мучиться, страждає від своєї недосконалості, ницості й богозалишеності. Проте людина в разі щирого каяття здатна досягти прощення, й жодні спокутні жертви для цього не потрібні. Богу не потрібні єпітимії, індульгенції, послуги та гроші, — Бог Євангелія не вимагає нічого іншого крім щиросердого каяття. Каяття людини, котра увійшла й конфлікт з суспільством, моральними нормами, з собою, є примиренням і досягненням внутрішнього консенсусу. Людина визнає винуватцем конфлікту саму себе, а не шукає пом’якшуючих обставин і винуватців навколо себе, вона йде на «внутрішню Голгофу», через яку відбувається прощення й моральне відродження,
Згідно з Лютером, дуже важливим є розвиток у людині почуття сорому за свій гріх, підбадьорення усвідомлення нею власної недосконалості. Він вважав за необхідне домагатися, аби вся наявна в людині енергія ненависті до зла була вилучена зі світу і скерована всередину — проти тієї моральної ницості, яку кожний знаходить у собі самому. Вичавити ;І себе негідника, вичавити раніше, аніж поставиш собі за мету досягти дійової любові, виправлення і спасіння світу — така, стисло кажучи, вихідна моральна програма, що її висунув Лютер. Він по суті справи перевертає розуміння проблеми та її рішення: мучитися й терпіти не а ім’я спокути на землі чи на небі, а мучитися у внутрішній боротьбі — не вступаючи в конфлікт, досягаючи консенсусу із самим собою і Богом. Лише після цього людина може справедливо осягнути природу того конфлікту, в який вона втягнута або збирається увійти. Для Лютера внутрішні муки набагато важливіші й хворобливіші за зовнішні фізичні. І боротьба проти папства для нього особисто була, видається, боротьбою внутрішньою, насамперед моральною. Іншими словами, конфлікт, який набрав загальноєвропейського характеру, він переживав як внутрішньоособистий. Але вже боротьба проти Карла V або німецьких князів втрачала ці якості, перетворювалася на звичайне політичне змагання за владу та скарби на загальнонімецькому рівні. Включення в ці змагання для Лютера означало б втрату консенсусу із самим собою. Що власне і сталося: антиселянські маніфести Лютера кинули його самого у смугу жорстокої депресії, з якої він не вийшов аж до самої смерті. Зруйнований внутрішньоособистий консенсус відновити так і не вдалося.
Але в період боротьби з папою ці самі «мир і згода із собою» існували. І на них спирався Лютер, коли отримав моральну перемогу на засіданнях рейхстагу у Вормсі у квітні 1521 р., і тоді, коли кинув своє знамените «На тому стою і не можу інакше». Він відкинув усі компромісні пропозиції дворянсько-князівських комісій, оскільки вони руйнували цей мир і вели його проти Бога. А проти Бога йти неможливо, можна йти тільки з ним, — це Лютер знав беззастережно.
Якщо ми подивимось на поведінку Лютера з точки зору теорії конфлікту, то побачимо, що він і як особа, і як учасник ставав стороною кількох різних конфліктів, у яких був вимушений займати часом протилежні за змістом, засобом досягнення мети й активністю позиції. Можна говорити про формування в нього цілої ієрархії конфліктно-консесуальних переваг, спираючись на які, він здійснював вибір. Причому у випадках, коли він мав «мир у собі», не відчував внутрішніх коливань, його не можна було ані зламати, ані примусити згрішити.
Спираючись на Лютерову спадщину, видається можливим здійснити класифікацію конфліктів, де критерієм буде моральна позиція учасника конфлікту, тобто ступінь усвідомлення ним власної гріховності, порушення золотого правила моралі, внутрішнє ставлення до своїх вчинків. Отже, перший тип. Учасник конфлікту не усвідомлює власної гріховності. Власне в нього взагалі відсутня моральна позиція відносно конфлікту й відповідальність за свої вчинки (звісно, в даному випадку, а не взагалі). Для нього ситуація «конфлікт-гріх» — норма і спосіб життя, він сприймає її як належне. Конфлікт за участю такої особи не просто об’єктивний, а навіть неминучий. Він «легко» розпочинається й «важко» закінчується, бо досягнення консенсусу між сторонами є неможливим. Такі конфлікти мають надзвичайно жорсткий характер і нерідко супроводжуються варварськими діями.
Другий тип. Учасник конфлікту усвідомлює свій гріх, внаслідок чого виникає внутрішньоособистий конфлікт, який супроводжується докорами сумління. Але людина не полишає конфліктну зону, сподіваючись спокутувати свій гріх у той чи той спосіб або шляхом перекладання відповідальності на когось іншого (у тому числі й на Бога), Конфлікт з такими учасниками перебігає легше. Його «важко» розпочати, але «легко» закінчити на грунті досягнутої домовленості-консенсусу.
Третий тип. Учасник конфлікту усвідомлює гріховність самого конфлікту як такого, тобто «конфлікту взагалі», але з різних причин вирішує взяти участь саме в цьому конфлікті. «У нього також відсутнє відчуття відповідальності за свої вчинки в цьому конфлікті, і тому цей тип є близьким до першого. Його особливістю є лише більший ступінь варіантності; через втрату учасниками конфлікту внутрішнього консенсусу такий конфлікт здатний перерости у внутрішній. Водночас досягнення (відновлення) внутрішнього консенсусу залежить від моральної зрілості учасників конфлікту.
Четвертий тип — це учасник конфлікту «лютерівського типу». Він усвідомлює гріховність конфлікту взагалі і своєї участі в ньому зокрема. Разом з тим він здатний досягти внутрішнього консенсусу і включитися в боротьбу, але тільки після того, як очистить себе від зла І гріховних виразок, відкрито й чесно визнавши їх, а також свою провину й відповідальність за те, що відбувається. Такий конфлікт не може бути розв’язаний в ім’я матеріальних благ і влади. Він відрізняється від конфліктів другого і третього типів насамперед участю в ньому осіб з високим рівнем моральної культури. Тому Мартіна Лютера можна вважати і «соціологом конфлікту», і одним із засновників етики ненасильства.
Людина і світ. — 1998. — № 4. — С. 42-44.
Володимир МОЖАРСЬКИЙ
