На тюльпановому полі біля Світязя "проріс" монастир
Валентина ШТИНЬКО, Євгенія КОВАЛЬЧУК. — "Православіє в Україні", 1 вересня 2008 року
Але чимало людей торують сюди шлях не лише для того, щоб помилуватися красою найбільшого з вітчизняних озер, а щоб помолитися у дивовижному храмі, що височіє майже на самісінькому березі. А віднедавна тут засновано Петропавлівський чоловічий монастир, і білокам'яний храм, що стоїть ось уже понад 160 років і є пам'яткою архітектури національного значення, отримав друге життя. Споруджується ця одна із наймолодших у краї обитель стараннями намісника о. Арсенія (Дем'янчука), нечисленної братії монастиря, парафіян, паломників та благодійників
Погляд у минуле
На Світязі місцеві жителі обов'язково розкажуть вам легенду про дзвін, який рибалки неводом виловили із озерних глибин. Одні пропонували віддати його в церкву, інші - занести до корчми й пропити. Зачувши таку наругу, дзвін пішов на дно, тільки його й бачили. Хтозна, скільки у тих легендах правди, а скільки - людської фантазії, однак віє від них народною мудрістю й засторогою для нащадків. Ці легенди записав ще наприкінці позаминулого століття (1899 р.) молодий учений з Києва, майбутній відомий дослідник природи, академік АН УРСР Павло Тутковський. Зачарований штормовим Світязем, він занотував:
«Величезна, могутня, чорно-синя водна площа... Мов велетенська оксамитна плахта, всіяна сапфірами, смарагдами, діамантами, неспокійно рухається, тремтить; по ній ходять один за одним величезні вали та буруни, немов на морі, з білими «зайчиками», як білими хмарками чи перлинами, котрі то з'являються, то раптом зникають... Біжать буруни по воді, докочуються до берега і з грізним, суворим рокотом навалюються на нього. Безугавне ремство прибою заглушує людську мову, а відгук його лунає навкруги, котиться кудись у безвість».
Дослідження вченого були опубліковані в 1901 році в журналі «Киевская старина».
Збереглося чимало й значно давніших письмових джерел, які проливають світло на непросту історію й озера, і села, і Петропавлівського храму.
Так, перша згадка про церкву в селі Світязь датується 1531 роком. У податкових реєстрах Холмської землі за 1533 рік згадується, що храм у селі Світязь платив на рік 16 грошів податку, а в 1564 і 1589 роках - 2 форинти.
За історичними джерелами, власниками села Світязь у ХVІ-ХVІІ століттях були волинські князі Сангушки, поборники православ'я. Фундатором багатьох храмів волинської землі був князь Федір Сангушко. Відомим є його вклад у спорудження храму Святого Миколая у Милецькому монастирі.
Володіли Світязем та прилеглими землями відомі історичні особистості. Так, указом польського короля Яна Казимира від 6 липня 1659 року Любомльське староство, у тому числі й Світязь, стало вотчиною київського воєводи гетьмана Івана Виговського, а після його смерті перейшло до сина Остапа. Виговські володіли цими землями до 1678 року.
З 1775 року Любомль з прилеглими землями був переданий у володіння графу Францішеку-Ксаверію Браницькому. За одним із переказів саме граф Браницький дозволив рубати ліс для будівництва храму. Отже, дерев'яний храм у селі Світязь був побудований в останній чверті ХVІІІ століття з фундації Браницьких.
Це, власне, був перший храм, опис якого ми маємо. У клірових відомостях від 25 грудня 1796 року про церкву святих Петра і Павла повідомляється, що храм був дерев'яний, старий, але до священного служіння придатний. У селі Світязь нараховувався 101 двір і проживало 508 душ парафіян. Приписними до Світязької церкви були села Смоляри і Голядин. Всього парафіян з приписними селами нараховувалось 643. У клірових відомостях за різні роки можна простежити кількість парафіян у Світязькій церкві. Так, станом на 31 грудня 1804 року церква мала 708 парафіян, а в 1811 році - 567, у 1813 - 682.
Страшним лихом для дерев'яних храмів Волині в усі часи були пожежі. Не оминула лиха доля і Петропавлівську церкву. Трагічним став день 22 січня 1834 року, коли храм знищила пожежа. За переказами вогонь поширився від незгаслої свічки. Вдалося врятувати лише дещо з церковного начиння, книги, церковні документи, зокрема, метричні книги, починаючи з 1799 року. Однак, село не могло існувати без церкви. І вже у 1835 році селяни побудували каплицю Святого Петра і Павла. Каплиця знаходилась на східному березі озера Світязь. Правдоподібно, що саме на цьому місці на початку сорокових років ХІХ століття графом Владиславом Браницьким було розпочато будівництво мурованої церкви. Спорудження храму по смерті графа завершила його дружина - графиня Роза Станіславівна Потоцька. Родина Браницьких побудувала ще ряд храмів на Волині, серед них у Шацьку та Головно.
У 1846 році Петропавлівська церква у селі Світязь була освячена священиком отцем Євфимієм Пінькевичем, який багато років прослужив у храмі.
Обитель на тюльпановому полі
Коли ми побували у Світязі навесні, то помітили, що просто серед трави то тут, то там проростають зелені долоньки тюльпанів. Їх було чимало, а досі не доводилося бачити на Волині дикоростучих тюльпанів. Дивувалися, доки нам не пояснили. Раніше на цьому полі чоловік вирощував тюльпани на продаж, от і розвелися вони тут по всій окрузі - ще одне світязьке диво.
А справжнє диво сталося тут 27 вересня 2001 року, коли у Петропавлівському храмі замироточила Почаївська ікона Божої Матері. Про це нам докладно і з трепетом розповів настоятель храму, а нині намісник Петропавлівського чоловічого монастиря ігумен Арсеній.
Спілкуватися з ним було легко й цікаво. Відчувалося: все, що робить і про що говорить цей чоловік - зі щирою вірою, надією, любов'ю до Бога і до людей, яким він завжди готовий прийти на поміч.
Ігумен Арсеній із цікавими подробицями розповів нам історію храму й про ті випадки чудесних зцілень, які сталися тут уже за його пам'яті та з його молитвами. Чудотворна ікона допомагає всім, хто зі щирою вірою й чистим серцем прикладається до неї. А шукати рятунку і зцілення від недуг сюди приїжджають не тільки із навколишньої округи, а й зі столиці та Білорусі.
- А ось цю іконку Божої Матері «Неупиваємая Чаша» привіз нам чоловік із Бреста,- показує нам подарунок ігумен Арсеній. - Чоловік страждав від пияцтва і ніяк не міг позбутися цієї недуги. Якось уві сні йому явилася Цариця Небесна і веліла придбати цю ікону й привезти її у світязьку обитель. Він так зробив і горілка більше його не зваблює.
Часто сюди приїжджають сімейні пари, які не мають дітей. Щиро просять помолитися перед Почаївською іконою Богоматері про дарування їм батьківського щастя. Всемилостива Мати поруч. Вона знає, як нас втішити, тому по молитвах отців посилає просиме.
Розповіли нам і про такий цікавий епізод. Коли настав час копати рови під фундамент братського корпусу, до о. Арсенія підійшов житель села Омеляне і сказав, що йому ще 20 літ тому приснився сон, ніби на цьому полі копають рови. Він запитав тодішнього батюшку: «А що тут буде?». «Монастир»,- відповів той. Сон врізався у пам'ять хіба що тодішньою своєю нереальністю, бо про обитель могло тоді мріятися хіба що уві сні.
А тим часом 23 жовтня 2003 року архієпископом Володимир-Волинським і Ковельським було звершено літургію й молебень і закладено наріжний камінь храму на честь ікони Божої Матері «Спорительниця хлібів» та капсулу з документом про заснування Петропавлівської обителі. 16 квітня 2005 року на Божественній літургії владика Симеон оголосив про перейменування скита у Світязький Петропавлівський чоловічий монастир.
«Батько не побачить мене монахом...»
- Ось тут, у цьому храмі 29 березня 2002 року я прийняв чернечий постриг і це, мабуть, було вперше в історії парафії, - згадує наш співрозмовник.
І настоятель храму отець Василій став ієромонахом Арсенієм. Тоді ж владика Симеон оголосив про перейменування церкви села Світязь у Петропавлівський скит Низкиницького чоловічого монастиря. Тож починати все треба було, як мовиться, з нуля.
Ми вже знали про вельми непросту дорогу до храму, яка простелилася перед сільським хлопчиною Василем Дем'янчуком, який народився у Черчі Камінь-Каширського району. У сім'ї колгоспників Марії й Василя він був найменшою дитиною, а перед тим їх спіткало тяжке випробування: троє старших дітей померли. Родині залишалося молитися й віддати Василька під Господню опіку. Церкви у селі не було, тому ходили до Хотешова. Дорога тяжка і далека, особливо важко було взимку переходити по намерзлій льодом кладці через Турію. Разом із бабусею й батьками долав цей шлях і Василько.
У Хотешові тоді служив о. Іоанн. Він і став для хлопчини взірцем, прикладом для наслідування. Його єдина донька пішла у монастир, чим вказала шлях і для Василя. Коли у селі Черче побудували храм, Василь постановив собі, що стане монахом, внутрішньо готувався до цього.
Той, хто хоч раз бачив чин постригу в монахи, знає, яке це врочисте й водночас болісне, особливо для рідних, дійство. Тому, споглядаючи шлях від порога храму до вівтаря, ми не втрималися від запитання: «Як же сприйняли це рішення єдиного сина батьки?».
- Батьки були проти, - згадує о. Арсеній. - Але так Бог дав, що батько не побачив мене монахом. Після постригу я вирішив якийсь час побути наодинці зі своїми думками, молитися, а додому запланував навідатися на Великдень. Після всенічної прийшов додому, щоб розговітися й рушити до батьків, а мене вже чекали люди з лихою звісткою: «Батька нема».
Він помер біля церкви під час великоднього хресного ходу із хоругвою в руках... Шість років вже нема тата, а ні разу мені не приснився, а мамі якось приснився у чистій сорочці, чорному костюмі, значить, душа його спокійна і знайшла небесний притулок.
Слухаючи о. Арсенія, подумалося: такого епізоду не вигадав би жоден письменник чи журналіст у тиші робочого кабінету. А життя підкидає - встигай лишень дивуватися. Мабуть, доля така у цього дивного чоловіка: у переддень його дияконської хіротонії над Милецьким монастирем, де він готувався, пронісся страшний ураган, який поламав дерева, позносив покрівлі (свого часу «Волинь» про це докладно писала), а перед монашим постригом - провалилась під землю церковна криниця, тріснув один із найбільших дзвонів, ще й машина наїхала на новозбудовані церковні ворота.
Ми ж зустріли о. Арсенія за цілком житейським, далеким від усіляких катаклізмів заняттям: ніс із сільського магазину пакуночок цукерків. Як з'ясувалося, не для себе і не для братії, для монастирського вихованця, хлопчини, який живе у монастирі ось уже майже рік, ходить до школи, закінчив шостий клас, а о. Арсеній замість батьків, які, по суті, відмовилися від сина, вряди-годи викликають на батьківські збори. Історія хлопчика також драматична. Батьки розлучилися, мама з новим чоловіком виїхала десь у Крим, батько одружився, але новій дружині син від першого шлюбу виявився зайвим. І батько, вірменин, сам привіз його... у монастир. Від осені до весни навідав сина тільки раз.
- Залежно від настрою Володя хоче бути то священиком, то водієм,- розповідає о. Арсеній. - Господь управить, як воно буде, аби був здоровий. Перед святом Миколая все допитувався, чи принесе святий Миколай йому подарунок? Послушник Андрій подбав, аби подарунок був. А потім від Миколая аж до Різдва мало не кожного дня подарунки отримував. От тільки чи замінять вони материнську ласку, батьківську любов?!
Після відвідин Петропавлівського храму, який стараннями парафіян, а надто - церковної касирки Людмили Носуліч - потопає у квітах, після розмов із о. Арсенієм повернулися до Луцька якимись просвітленими, хоч і у Світязі не купалися. Перечитуючи біографічну довідку ігумена, із здивуванням довідалися, що йому ледве за тридцять, за віком він годився у сини, а враження було таке, що спілкувалися із мудрим сивочолим старцем.
