Греко-католицький монастир Чину св.Василія Великого у с.Гошів Долинського району на Івано-Франківщині вважається однією із найвеличніших релігійних та історико-архітектурних святинь Західної України. Його щорічно відвідує кілька мільйонів прочан з різних країн Європи. Про історію та сьогодення цього сакрального місця розповідає Ігор СКЛЕНАР, продовжуючи цикл матеріалів “Василіянські монастирі України”, започаткований в РІСУ у 2007 році.
Чимало перипетій зазнала обитель протягом своєї історії, та все ж завжди славилася прихильністю місцевих жителів і тих, хто приїздив здалека. В історичних документах монастир у Гошеві згадують ще у ХV столітті, хоча реальною датою заснування вважається 1570-ий рік. Монастирський літопис засвідчує, що церкву і монастир при ній в селі Гошів збудував побожний лицар коронного війська Кучулад із Тухлянщини за Бескидами. Одна з розбійницьких ватаг на початку ХVII ст. сплюндрувала обитель, а монахів повбивала. Тому цей монастир належить до тих небагатьох обителей, розташування яких неодноразово змінювалося.
Немало лиха завдали чернечій обителі турки і татари. У 1762 році вони підпалили його разом із церквою. Згідно із монастирським літописом, ліс на відбудову храму пожертвував каштелян Станіслав Косаковський, а його дружина з роду Потоцьких подарувала багато грошей...
Гошовські прославилися не лише як фундатори. Ще в 1735 році в їхньому маєтку була копія чудотворної ікони Богородиці з Белза (нині відома Ченстоховська ікона у Польщі). Щосуботи перед нею молилася ціла родина. Якось дружина Миколи Гошовського разом із гостею помітили незвичну ясність на стіні, де висіла ікона. Через деякий час ікона “заплакала”. Микола Гошовський подарував її монахам і до кінця свого життя допомагав у розбудові монастиря. Після ретельного вивчення духовної комісії митрополит Атанасій Шептицький того ж року проголосив ікону «благодатною», тобто чудотворною. До кінця ХVIII століття у монастирському літописі містилося 117 записів про чудесні зцілення, порятунки та інші знаки всемогутнього заступництва Богородиці.
В середовищі істориків немає одностайного твердження про походження цієї ікони. Наприклад, співробітник Національного заповідника “Давній Галич” Іван Драбчук стверджує, ніби у маєтку Гошовських під час козацького заворушення в 1734 році більше місяця переховувались три доньки пана Андрія Шугая з села Хороброва поблизу Бережан на Тернопільщині. Вони забули за скринею згорнутий у трубку полотняний образ Богородиці. Їхній батько цінував його, адже лише цей образ уцілів після жахливої пожежі у його будинку. Та Гошовські нібито змогли переконати Шугая залишити реліквію у них і там вона знайшла ще більше почитання. Якими би не були версії істориків, все таки ікона Гошівської Богородиці протягом своєї історії притягала до себе чисельних віруючих людей своєю небувалою славою і тими чудами, які були документально зафіксовані.
Наприклад, подружжя селян їхало возом із села Витвиці на базар до містечка Болехова. Коли проїжджали дорогою біля стрімкої стіни у Гошеві, почули сильний гуркіт. Підняли голови й остовпіли: величезний уламок скелі летів донизу просто на них. Часу, щоб уникнути смертельної небезпеки, не було, тож переляканий чоловік щосили гукнув: “Гошівська Матінко, рятуй нас!”. І сталося чудо: уламок відбився від стіни і, перескочивши над головами подорожніх, впав у річку Лужанку. І донині ця брила лежить у річці... Місцевий мешканець Гнат Сокольницький в 1756 році протягом трьох місяців не міг піднятися з ліжка. Він вже чекав смерті та мати молилася перед гошівською іконою. Немов прокинувшись зі сну, хлопець прийшов до пам’яті. Все ще не втрачаючи надії, мати веліла мерщій запрягати коней і їхати до Гошева. Перед чудотворною іконою відслужили Літургію за одужання хворого. А за кілька днів він і справді встав із ліжка...
Після пожежі, спричиненої набігом завойовників, будівництво монастиря все таки завершили у 1771 році, а наступного року відновили церкву. Завдяки славі чудодійної ікони монастир став одним з найбільших паломницьких центрів. У 1770 році призначений ігумен о. Йосафат Ленкевич записав у монастирському літописі: “Застав церкву в жалюгіднім стані...”, – то сьогодні можна записати протилежне: “Обитель на Ясній Горі заясніла: виблискує позолотою Цариця карпатського краю, вабить своїми куполами здалеку!”.
У різні часи в стінах монастиря було небагато ченців – п’ять, шість, вісім. З 1833-го протягом двадцяти років єдиним монахом і настоятелем в Гошеві був о. Юліан Мокрицький. І в той же час дерев’яний храм з плином часу вже не міг вмістити всіх бажаючих під час недільних Богослужінь, а особливо на великі свята. Тому в 1835-1837 роках за його керівництва тривало будівництво самого монастиря, а зведення мурованої церкви, яка збереглася до сьогодні, завершилось у 1842 році разом із встановленням дзвіниці. На задній стіні храму був намальований сонячний годинник, на якому тінь стрілки показувала точну годину впродовж дня при сонячній погоді. Фундаторами усіх п’яти найбільших дзвонів стали віруючі люди. Найбільший вагою 1500 кг, найменший – 500 кг. Гошівський монастир славився своєю книгозбірнею, де містилися всі українські книжки, газети, журнали, які виходили в Галичині з 1848 року. На жаль, під час війни в 1944 році значну частину бібліотеки поглинула пожежа.
В історії Чину св. Василія Великого переломною стала Добромильська реформа, яку прийняли одразу не всі монастирі у Західній Україні. До одного з таких належав Гошівський. Лише в листопаді 1920 року, згідно з рішенням Конгрегації Пропаганди у Ватикані, Гошівська обитель повністю перейшла до т.зв. реформованих Василіян.
Старожили розповідають, що у часи Другої світової війни після сильного обстрілу радянською армією німецького гарнізону, який розміщувався на Ясній горі, церква та інші монастирські будівлі загорілися. Вціліла лише стіна, на якій висіла ікона Богоматері, а ченці, які молилися біля неї, залишилися живими. У серпні 1944 року під час воєнних дій монастир сильно зруйнували. У післявоєнні роки в обитель час від часу навідувались енкаведисти. Після кожного такого “візиту” з келій чи трапезної зникали то рушник, то ложечки, то скатертина.
Монастир у Гошеві належить до тих останніх у Галичині, які насильно ліквідувала атеїстична влада. Це сталося 23 березня 1950 року, під час каральної операції, організованої радянськими спецслужбами. Отців і братів-василіан заарештували і вислали до Сибіру (з таборів живими згодом вернулися лише четверо монахів). Серед заарештованих був о. Мар’ян Повх, колишній капелан УГА, який помер невдовзі після арешту. Ченці встигли сховати частину особливо цінних культових предметів, закопавши їх на території та замурувавши у монастирські стіни. Однак енкаведисти після детального обстеження знайшли всі схованки. Та все ж монахи встигли передати оригінал чудотворної ікони побожним мирянам і власне з того часу розпочинається її драматична історія. Подейкують, що людей, які її зберігали, вивезли в Сибір, а ікону під час обшуку відібрали енкаведисти. Дехто вважає, що її могли просто вкрасти, спокусившись на золоте обрамлення, адже святиню оцінювали у півмільйона доларів. Не виключено, що нині вона є окрасою чиєїсь приватної колекції на Заході...
Після ліквідації продовжилося розкрадання майна гошівських ченців. Іконостас, проповідальницю та ряд унікальних елементів значної мистецької цінності передали до сусіднього міста Болехова, у православну церкву Мироносиць. Чернечу обитель в Гошеві радянська влада перетворила на інтернат для неповносправних дітей. Якийсь атеїст зрізав усі залізні хрести, що стояли на бані. За це він отримав в подарунок від радянської влади автомобіль, в якому незабаром загинув внаслідок аварії. З 1978 року у монастирі облаштували склад, а пізніше у келіях монастиря зробили кімнати для відпочинку працівників військового заводу.
У 1989 році з Почаєва до Гошева приходять православні монахи. Вони намагалися перебрати практично зруйнований монастир у власність РПЦ. Однак уже з наступного року до Гошівського монастиря приходять його справжні власники – монахи-василіани. Протистояння між представниками обидвох конфесій тривало недовго. Коли у травні 1990 року була відслужена перша Архиєрейська Літургія на Ясній горі, у якій взяли участь понад півмільйона віруючих греко-католиків. Як згадують свідки тих часів, міліція на дорогах свідомо перешкоджала доїзду греко-католиків до цього славетного місця Прикарпаття. Перемогла мудрість і тверезість, а жодного насильства не проявилося. Гошівська обитель перейшла повністю у власність ЧСВВ.
11 січня 2009 року група парафіян греко-католицької церкви святого Миколая у Києві на чолі з настоятелем о. Ігорем-Іллею Онишкевичем прибула до Гошева для участі в церемонії посвячення копії гошівської ікони Богородиці. За кілька днів вона була урочисто встановлена у згаданому столичному храмі на Аскольдовій горі. Таким чином її популярність пошириться серед громад УГКЦ у Центрі України.
Більше ніж трьохсотлітня історія гошівського василіанського монастиря показала постійний зв’язок віруючого люду із своєю релігійною традицією, незважаючи на різні окупації і переслідування.