Мукачівський монастир Святого Миколая отців-василіян постав на високій Чернечій Горі. Ця місцина на правому березі річки Латориця — колишня околиця, а тепер частина міста. Одначе у наші дні василіянська обитель розташована не на старому місці. Адже після того, як радянська влада у 1947 р. відібрала монастир та віддала РПЦ, його не повернули.
У комплексі споруд діє жіночий монастир УПЦ (МП), проте василіанському чернецтву вдалося вберегти шановану реліквію — ікону Матері Божої. Вірники моляться перед нею вже у новому монастирі, що продовжує розбудовуватися.
Святомиколаївський монастир — один із символів Мукачевого, як і місцевий замок-Паланок. Згідно з легендою, у 895 р. угри, перейшовши Верецький перевал, спустилися у долину саме біля міста. За цим переказом угорці заклали в Мукачевому замок, а через труднощі будівництва на крутій горі назвали його Мункаш чи Мункач, що означає Трудний. Водночас М. Лучкай наголошував, що назва Мукачево стоїть в одному ряді з давніми топонімами часів перед інвазією угрів у Карпатську Русь.
Джерел для з’ясування деталей ранньої історії Мукачівської обителі обмаль, але про її ранні початки можуть свідчити залишки печер з протилежного від монастиря боку гори. Подальших пошуків і перевірки потребують і припущення славного закарпатського ченця-василіянина та історика Чину о. Атанасія Пекаря, що перші монахи на Чернечій горі могли оселитися уже за угорського короля Андрія, вихованця двору великого київського князя Ярослава Мудрого та чоловіка Анастасії Ярославни.
За переказами, монахи з інших земель Русі приходили у Мукачеве і після монголо-татарської навали. Окреме місце в історії Срібної землі зайняло переселення сюди 1393 р. князя Федора Коріатовича з родиною. Онук великого литовського князя Гедиміна перебрався на Закарпаття з Поділля і став паном Мукачівської домінії, а також власником містечка Бардіїв. Авторитет Федора Коріатовича був настільки значним, що протягом віків непорушність прав монастиря перед зазіханнями з боку вельмож і державців захищали, посилаючись на його фундаційну грамоту. За цим документом, власник маєтностей обрав Чернечу гору місцем свого вічного спочинку, а обителі дарував села Бобовище й Лавки. Грамоту, як вважали, князь видав ще у 1360 р., хоча згадки про неї, за інформацією В. Фенича, відомі лише з 1430-х рр. Хибність акта дослідники зрозуміли тільки згодом, що для декого стало підставою для сумнівів у правдивості княжої фундації взагалі. І все ж історичне значення грамоти велике.
Достовірні документальні свідчення про Святомиколаївський монастир збереглися з XV ст. У 1444 р., за інформацією о. М. Ваврика, угорський король Владислав ІІ Ягеллончик підніс обитель до рівня архимандрії. Не виключено, що це сталося завдяки старанням київського митрополита Ісидора. Уже у 1456 р. колишній регент угорського королівства Янош Гуняді і його син Матвій Корвін — майбутній король Угорщини зобов’язали місцевих християн, у тому числі латинського обряду, сплачувати десятину на Чернечу гору. Це рішення може свідчити на користь того, що після Флорентійської унії 1438-39 рр. Мукачівський монастир перебував у єдності з Апостольським престолом.
Перший відомий із джерел настоятель Святомиколаївської обителі згаданий у грамоті короля Матвія Корвіна від 1458 р. Його ім’я — пресвітер Лука. Повторні відомості про нього є під 1488 р. А вже з 1491 р. монастир на Чернечій горі відомий не тільки як осідок настоятелів, а й водночас мукачівських єпископів в одній особі. Так історія обителі та місцевої єпархії у Закарпатті ще тісніше поєдналися і розглядати їх окремо просто неможливо. Не тільки ченці, а й багато мукачівських владик поховані на монастирському цвинтарі на Чернечій горі.
“У цьому 1491 році Іоанн, або Іоанникій, обирається на посаду єпископа і турбується про своє затвердження королем. Король, безперечно, прийнявши від нього визнання єдності віри, призначає його і затверджує… і вже як католика титулує єпископом не тому, начебто попередники не були єпископами, а тому, що той підтримав канони Флорентійського синоду і закликав Йосифа київського та Ніфона, патріарха константинопольського”, — пояснює о. М. Лучкай.
Єпископ Іоанн відомий з джерел як “єпископ русинів і волохів грецького обряду”. Він намагався об’єднати під своєю юрисдикцією усіх вірників східного обряду на теренах Карпатської Русі. Одначе у XVI ст. мукачівські владики та настоятелі потрапили у залежність від угорських магнатів-протестантів. А відтак Церква стала заручницею політичної боротьби між цими магнатами і католиками Габсбургами. У такій ситуації владики змушені були маневрувати і зважати на те, хто сильніший. Зокрема, мукачівський єпископ Василій підтримував Габсбургів, а імператор Священної Римської імперії та король Угорщини Фердинанд І затвердив його повноваження і монастирські прибутки. У 1556 р. внаслідок угорського повстання у Трансільванії єпископська резиденція у Мукачевому була спустошена. Наступник Василія — владика Іларіон, орієнтувався уже на семигородських князів. Тимчасовою його резиденцією після виїзду із Мукачева перед наступом цісарських військ став Грушівський або Бичківський монастир. У 1558 р., аби якось покращити тяжке становище Церкви, княгиня Ізабелла Заполій звільнила мукачівського єпископа та обитель від податків і панщини.
Ситуація змінилася у 1567 р. Тоді цісарські війська зайняли Мукачеве і єпископу Василієві ІІ вдалося прихилити до себе Габсбургів. Імператор Максиміліан ІІ, будучи також королем Угорщини, підтвердив старовинні привілеї монастиря, але своє невдоволення виявили семигородські князі і почали грабувати обитель. Зокрема, Сигізмунд Ракоцій конфіскував усі монастирські маєтки і право владик збирати десятину. Владика Василій ІІ поскаржився на беззаконня цісареві, але Ракоці “виправдався”. Натомість магнат кинув єпископа до в’язниці і відпустив тоді, коли той заплатив 700 золотих. Також Ракоці призначив нового єпископа — Гавриїла.
“Та це вже були часи по берестейській унії. Не знайшовши охорони в цісаря, мукачівські владики були готові шукати захисту в Римі”, — підсумував наслідки подій того історичного періоду автор “Нарисів історії Церкви Закарпаття”.
Протягом 1601-1623 рр. настоятелем Мукачівського монастиря та єпископом був Сергій, а після його смерті — Петроній. Останньому і вдалося підготувати в обителі та єпархії ґрунт для повернення до єдності з наступниками апостола Петра в Римі. Він же виховав своїх наступників — єпископів Івана Григоровича та Василія Тарасовича. За І. Григоровича при обителі почала діяти школа для місцевих дітей. Відомо, що у 1671 р. у цьому закладі навчалися 20 учнів.
Боротьба довкола долі Церкви на Срібній землі тривала і в другій половині XVII ст. Скориставшись смертю владики Григоровича, князь Юрій І Ракоці у 1633 р. захопив монастирські маєтки, а коли єпископ В. Тарасович взявся за справу їх повернення, його арештували у Мукачевому.
“Русини в Угорщині, що перейшла на реформацію Люберова, до прийняття нової віри Бочкаєм, Бетленом і Ракоцієм різними способами принуджувалися. Василь Тарасович… через ракоцієвих року 1646 від вівтаря насильно відтягнутий через місто Мукачево волочений і в темницю посаджений був…”, — засвідчує в “Історії церковній” Андрій Бадулянський.
Зрештою, владиці довелося зректися катедри.
Новий етап історії Святомиколаївського монастиря розпочався після проголошення 24 квітня 1646 р. в замковій каплиці в Ужгороді унії Мукачівської єпархії з Апостольським престолом. Наступник владики В. Тарасовича Партеній Петрович після висвячення знайшов підтримку у мукачівської василіанської братії. Але проти нього виступила вдова князя Ракоці Сусанна Лорантфі. Вона призначила настоятелем і єпископом на Чернечій Горі Йоаникія Зейканя, за якого почали будувати нову монастирську церкву. Утім, 8 червня 1655 р. папа Олександр VII таки затвердив владику Партенія на мукачівській катедрі.
У 1657 р. монастир поруйнували війська польського гетьмана польного коронного Єжи-Себастьяна Любомирського. Вони нищили маєтності Юрія ІІ Ракоці. Адже останній був союзником гетьмана Богдана Хмельницького. У 1659 р. волоський господар Кость Басараб підтримав будівництво нової монастирської церкви. Храм-ротонду зводили за проектом львівського архітектора Степана Піаменса. Ця святиня стояла на площі перед сучасною церквою до початку ХІХ ст.
Смерть у 1660 р. протестантських володарів Мукачівської домінії Сусанни Лорантфі і її сина Юрія ІІ Ракоці змінила становище обителі. Власницею довколишніх земель стала вдова Юрія ІІ Софія з католицького роду Баторіїв. Княгиня під приводом зведення церкви змусила Й. Зейканя виїхати, а сама звернулася до київського митрополита про висвячення нового єпископа. На синоді у Жировицях 1663 р. єпископи погодилися висвятити владику для Мукачевого, але з умовою, що єпархія увійде до складу Київської митрополії. Послухавши намов латинського духовенства проти цього, княгиня Софія у 1664 р. поспішно прийняла єпископа П. Петровича, хоча не повернула йому монастирські маєтності.
Єпископ Партеній упокоївся у 1665 р., а його наступні восьмеро спадкоємців у 1665-1680-х рр. не змогли належним чином відстояти права єпархії та монастиря. Більше того, усобицями між духовенством скористалися сусіди. Ще у 1688 р. Петроній Камінський, бажаючи стати архимандритом Мукачівського монастиря, звернувся до Єгерського єпископа, аби той відкликав до себе у якості вікарія ставленика угорських повстанців єпископа Методія Раковецького. Відкликання не відбулося. Новий єпископ Іван де Камеліс спершу залишив М. Раковецького настоятелем у Мукачеві, а згодом прогнав його за відхід від унії. Але саме в цей час римо-католицькі владики із Єгера почали зазіхати на Мукачівську єпархію. Зрештою, з ініціативи примаса Угорщини кардинала Леопольда Коллонича І. де Камеліса номінально підпорядкували як суфрагана Єгерському римо-католицькому єпископу.
Уже після смерті І. де Камеліса розгорілося протистояння за катедру, наслідком чого стало навіть роз’єднання посад єпископа та архімандрита Мукачівського монастиря. Першим став Юрій Бізанцій, а другим — Іван Годерманський. І тільки у 1717 р. дійшло до примирення через призначення І. Годерманського єпископським вікарієм, а також поділом між ігуменом і владикою будинку монастиря та саду для проповідей. У 1729 р. І. Годерманський помер, а ченці обрали ігуменом Ю. Бізанція з умовою, що він урядуватиме обителлю не як єпископ, а “іменем монастиря”. У 1733 р., згідно з рішеннями собору ігуменів мукачівського, малоберезнянського, імстичівського та заріцького монастирів, Чернеча гора стала осідком протоігумена новоутвореної Закарпатської провінції отців-василіян. Першим протоігуменом став мукачівський настоятель о. Григорій Булка. У середині XVIII ст. провінція включала понад монаших 20 осередків і понад 100 ченців.
17 травня 1738 р. папа Климент ХІІ надав Мукачівській обителі право відпустів на свята Миколая та Успення. Ще з початку XVIII ст. у монастирі існувала своя іконописна школа. Та особливо значні зміни в освітній діяльності обителі сталися за єпископа Мануїла Ольшавського. У 1744-1747 коштом владики на основі давнішої школи збудували і відкрили богословську семінарію. Її у 1770 р. відвідав цісар Йосиф ІІ і висловив високу оцінку закладу. У 1766-1772 рр. на основі фундації Дмитра Раца звели новий корпус келій, хоча через це будівництво владика змушений був переселитися у Мукачево.
М. Ольшавський активно відстоював незалежність Мукачівської єпархії від Єгера, звертаючись як до Відня, так і до Риму. Проте єпархія стала самостійною тільки у 1771 р. за владики Івана Брадача. Василіяни, як твердить В. Фенич, підтримували ці прагнення єпископів, “незважаючи на традиційні суперечки з єпископами щодо права на Мукачівський монастир”. Підстави для цих суперечностей зникли тоді, коли єпископ Андрій Бачинський за рішенням імператриці Марії Терези від 1775 р. переніс у 1780 р. резиденцію із Чернечої гори до Ужгорода. Туди ж у 1777-1778 р. з Мукачевого перебралася богословська школа, хоча А. Бачинський надсилав священиків вивчати східний обрад саме у Мукачеве. Станом на 1795 р. у монастирі перебували 16 ченців на чолі з протоігуменом о. Йоанникієм Базиловичем.
Протягом 1798-1809 рр. в обителі збудували нову однонавну церкву та дзвіницю. Часи владики А. Бачинського стали початком розквіту Мукачівської єпархії, одначе тоді ж політика австрійського освіченого абсолютизму заклала основи для майбутнього занепаду Церкви. Окрім того, у ХІХ ст. поширилося відчуження духовенства від власного народу як через мадярофільство (у другій половині ХІХ ст. — на початку ХХ ст. уся переписка Чину на Срібній землі велася угорською мовою), так і через низку економічних факторів.
“Боронявський монастир щороку із власного врожаю виготовляв 24 бочки вина. Тут-таки, найбільше вина виготовляв Мукачівський, який на Чернечій і Червоній горі мав кращі сорти винограду, які приносили йому щороку тисячі форинтів доходу. Так, наприклад, за продане у 1827 р. вино монастир отримав 2713 форинтів. Крім того Мукачівський монастир навіть володів ґуральнею, де в рік виробляли 2500 іц горілки (1 іца — 0,846 літра). Якщо виготовлення вина можливо пояснити певними літургічними, обрядовими потребами, то виготовлення та продаж великої(!) кількості горілки пояснити важко” — пише В. Кічера.
Отож у ХІХ ст. монастирі на Закарпатті займалися не тільки місійною роботою, а й далекими від неї справами. Наслідки не дали на себе довго чекати, а їх підсилили ще й дві пожежі обителі: у 1820 та 1862 рр. Приміром, коли у 1850 р. Олександр Василь Духнович висловив під час засідання консисторії ідею заснування при Мукачівському монастирі друкарні, то його ніхто не підтримав. Саме в ці скрутні часи кризи, у 1875 р. Мукачеве та обитель відвідав відомий вчений і громадський діяч Михайло Драгоманов.
“Щойно в другій половині ХІХ ст. бачимо і тут великий занепад василіянського чернечого життя, як наслідок йосифінських реформ та й з-за неприхильности мадярських кругів. Єпископ Юрій Фірчак думав скріпити тут василіанське чернецтво й тому на синоді в Ужгороді в 1903 р. впала думка про реформу василіан на Закарпатті”, — подає о. А. Пекар.
Задум тоді втілити не вдалося, але до нього поверталися також у 1915 р. Зрештою, 2 листопада 1920 р. на Чернечу гору, яку тоді населяли тільки троє монахів, прибули шестеро ченців-василіян для здійснення реформи Чину на Срібній землі. Це були о. Єронім Маліцький як настоятель, о. Гліб Кінах — учитель новиків, о. Полікарп Булик — помічник ігумена, брати Гавриїл Ханик — кухар, Симеон Бужара — кравець та Йосиф Нижник — столяр. Монастир було оновлено, його маєтності — упорядковано і реформу розпочали 28 лютого 1921 р. У 1923 р. о. Полікарп Булик став новим ігуменом, а вже 10 березня 1924 р. новіціат у Мукачевому закінчив перший реформований василіянин Закарпаття о. Павло Ґойдич, майбутній пряшівський єпископ. Вихованцями цього новіціату стали також майбутній перший український єпископ у Бразилії Йосиф Мартинець, майбутній протоархимандрит Чину Павло Миськів, а також майбутній гайдудорозький владика Микола Дудаш.
За підтримки владики Петра Ґебея, о. Степана Решетила, ЧСВВ та о. Полікарпа Булика о. Павло Ґойдич започаткував на Закарпатті місійний рух, спрямований на відродження духовного життя Греко-католицької єпархії. Василіяни ревно відвідували з місіями парафії, духовному оновленню сприяли також відпусти у василіянських обителях.
Прочани сходилися по благословення на Чернечу Гору не тільки із Закарпаття, а й із Гуцульської Верховини. Відпусти у монастирі тривали від Благовіщення до Покрови. Уже Святоуспенський відпуст 1928 р., як подає о. М. Ваврик, зібрав 50000 вірників, до Святого Причастя приступили 10434 осіб. Літургію на тому відпусті служили митрополит Андрей Шептицький, владики крижевацький Діонізій Наряді, генеральний вікарій Митрополичої капітули у Львові Никита Будка та П. Гебей.
У 1926 р., як подає В. Кічера, до новіціату в Мукачеві прийняли 36 новиків, з яких 14 — семігаристів, що мали з часом висвятитися на священиків, а решта — світські, що мали цілковито посвятити себе чернечому життю без висвячення. У 1930-31 рр. у новіціаті було 28 новиків.
Діяльність реформованих василіан сприяла також наближенню закарпатського духовенства до народу, хоча мадяризовані священики і нереформовані василіяни чинили змінам відчутний опір — “кидали під ноги колоди”. Через ріст української національної свідомості у ченців виникали і проблеми з владою. Зокрема, у січні 1926 р. поліція вбачала загрозу державній безпеці у виданій в Мукачівському монастирі книзі “Державні змагання Підкарпатської Русі”.
Зрештою, 2 квітня 1932 р. Конгрегація для Східних Церков видала декрет про початок реформованої Святомиколаївської провінції на Закарпатті. Очолив провінцію о. Полікарп Булик, а увійшли до неї 78 ченців. Як подав о. А Пекар у статті “Отець Полікарп Булик ЧСВВ (1885—1961)” в часописі “Світло” за 1972 р., це були 13 єромонахів, 28 схоластів-богословів, 18 братів-помічників та 19 новиків. Одначе осідок протоігумена був уже не в Мукачевому, а в Ужгороді. Відомо, що у 1935 р. у Мукачівському монастирі перебували 54 ченці і він був другим за цим показником після Крехова.
У 1931 р. капітулярний вікарій мукачівської єпархії Олександр Стойка започаткував “Конгрес Марійських Дружин”, перший з яких відбувся на Чернечій Горі 25 травня 1931 р., а потім проходив щорічно. А 1932 р. у монастирі відбувся знаковий відпуст. Цього року, вже як єпископ, Олександр Стойка проголосив особливі зобов’язання перед іконою Богородиці:
“Під присягою зобов’язуюся, що під час мого апостольського правління ціла єпархія гомонітиме твоєю прославою”.
Владика О. Стойка також схилявся до мадярофільства, хоча під кінець життя зрозумів хибність своєї позиції. Загалом другу половину 1930-х рр. характеризували бурхливі події національного піднесення на Закарпатті. Боротьба різних політичних таборів зачепила і Василіянський чин, який завдяки оновленню зумів зберегти свою ідентичність. Одначе 2 листопада 1938 р. відбувся перший Віденський арбітраж, за рішеннями якого Угорщина окупувала південно-західну частину Закарпаття. Кордон пройшов під мурами монастиря, адже Мукачеве опинилося поза межами Чехословаччини. 15 березня 1939 р. Карпатська Україна проголосила незалежність, але ще в ніч з 13 на 14 березня угорські війська напали на неї. За рішеннями окупаційної влади, усі монахи — вихідці з Галичини і Пряшівщини — повинні були виїхати. Частину місцевих василіан ув’язнили або відправили в глиб Угорщини. Управу провінцією Святого Миколая перейняли угорські василіяни.
Після угорського режиму на Закарпаття у 1944 р. прийшов радянський. Греко-Католицька Церква, яку небавом очолив єпископ Теодор Ромжа, одразу відчула тиск влади і намагання “воз’єднати” усіх жителів Закарпаття з РПЦ. Одначе на Срібній землі, на відміну від Галичини, комуністам не вдалося створити “Ініціативну групу”.
“Маніфестацією сили греко-католицизму на Закарпатті став Свято-Успенський відпуст на Чернечій горі, де 1945 р. зібралося понад 50000 прочан, щоб почути відважні слова свого владики: “Держіться своєї віри й своєї Церкви. Наша Церква буде і снувати тільки до того часу, доки ми покажемося сильними. Нашою мужністю й вірністю ми забезпечимо собі найбільше наше добро, тобто спасіння наших безсмертних душ!”, — передає слова о. А. Пекар.
Відпуст повторився і в 1946 р. — зібралися 50000 прочан, 20000 приступили до Святого Причастя. Влада вимагала за це 20000 рублів податку і віруючі зібрали ці гроші. 22 березня наступного року протоігумена о. Антона Мондика та ігумена о. Івана Сатмарія викликали до міського комітету, де вимагали підписати від імені усіх ченців заяву про перехід на православ’я. Влада отримала відмову і вже 24 березня 1947 р. монастир конфіскували. Від монахів знову вимагали перейти на православ’я, але жоден із 32 василіян не погодився. Тож їх вивезли спершу в Імстичівський монастир, а далі — у табори та на заслання.
“ Радуюся этому событию. Божие благословение обители”, — писав у відповідь на повідомлення православного єпископа Нестора Сидорука про конфіскацію обителі Патріарх Московський Алексій.
Уже у 1947 р. Святомиколаївську обитель зайняли православні черниці на чолі з ігуменею Параскевою Прокоп, у схиму Ніною.
Була розформована в часи СРСР і багата бібліотека монастиря, яку створювали протягом століть. До неї входили, зокрема, 6000 рідкісних книг і рукописів. Після вигнання василіян із обителі книгозбірню та архів передали у бібліотеку Ужгородського університету та у Державний архів Закарпатської області. Серед старовинних літературних пам’яток, пов’язаних з історією Мукачівського монастиря, варто згадати Псалтир і Мукачівський літопис XV ст., знайдені у монастирській бібліотеці ігуменом та істориком Церкви о. Анатолієм Кралицьким, а також Мукачівські та Мстичівські уривки.
Уже у ХІХ ст. високу оцінку отримали “Короткі відомості про монастир святого Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, заснований князем Федором Коріятовичем” Й. Базиловича, видані у 1799 і 1804-1805 рр.
“Цей твір відкрив очі угро-руським, вони стали пізнавати самих себе”, — писав о. Євменій Сабов у “Нарисі літературної діяльності та освіти угро-руських”.
Показовою після 1947 р. була доля Мукачівської чудотворної ікони Матері Божої. Коли православні зайняли обитель, то побачили у церкві тільки копію реліквії. Її ще у 1936 р. замовили ігумен о. П. Булик і магістр новіціяту о. Г. Кінах. Оригінал передали на зберігання родині брата-василіянина Юліана Миговича. І тільки у 1999 р. його виставили для вшанування у монастирі в Малому Березному. Зі здобуттям Україною незалежності василіяни прагнули повернути монастир на Чернечій горі, але його не віддали. Зрештою у 2006 р. для обителі ЧСВВ виділили ділянку в іншій частині міста. Там і постав новий монастир, освячений 16 липня 2009 р., у день повернення в Мукачеве з Малого Березного ікони Матері Божої. Першим ігуменом відновленої обителі став о. Веніамин Довганич. Успенський відпуст до чудотворної ікони відродився, а Конгрегація Східних Церков у Римі затвердила на честь мукачівської реліквії окреме свято в день 16 липня.
Джерела та література: